3.7. Єдність і взаємозв'язок завдань виховання дошкільників

Усі складові частини виховання дітей дошкільного ві­ку в педагогічному процесі здійснюються в єдності. Люди­на не розвивається і не виховується за окремими напряма­ми. Як у теорії, так і на практиці неможливо виділити сфе­ри впливу того чи іншого аспекту виховання на розвиток людини. Платон стверджував: «Ніхто не стає хорошою лю­диною випадково». Усі складові частини виховання об'єднані перш за все метою. Фізичне, розумове, мораль­не, трудове, естетичне виховання мають загальну спря­мованість — формування повноцінної особистості дити­ни, розвиток її індивідуальності, підготовку до навчання в школі. Як зазначав К. Ушинський, єдиних виховних рецептів не буває і не може бути, і неможливо знайти хо­ча б один педагогічний засіб, у якому б не було шкідли­вих і корисних сторін і який не міг би дати в одному ви­падку корисних результатів, в іншому — шкідливих, у третьому — ніяких. Тому педагог має ретельно вивчати природу своїх вихованців, обставини їх виховання, педа­гогічні теорії й на цій основі виробити собі позитивну мету виховання, йти до неї, керуючись набутими знаннями і власною розсудливістю.

Кожен виховний засіб впливає на всі аспекти розвит­ку особистості дитини. Плануючи і організовуючи будь-який педагогічний захід, важливо передбачити всі мож­ливі результати з метою всебічного виховання. Однак не можна змушувати дитину до конкретної діяльності, не зважати на її стан, інтереси і потреби. «Беззмістовне ке­рівництво особистістю дитини ніколи не минає без серйоз­них наслідків і позначається іноді на всьому її житті», — стверджував П. Лесгафт. Вдумливий педагог обов'язково має враховувати всі чинники і обставини виховного про­цесу, вікові, індивідуальні особливості, інтереси й потре­би дітей.

У взаємозв'язках фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного виховання виникають нові його можливості. Йдеться передусім про такі виховні напрями:

— патріотичне виховання. Спрямоване на виховання любові до Батьківщини, рідного народу, в дусі миру і взає­морозуміння з іншими народами;

— екологічне виховання. Мас на меті формування ос­нов екологічної культури дитини, навичок природоохо­ронної діяльності;

— економічне виховання. Покликане прищеплювати повагу до результатів праці дорослих, розвивати бережли­ве ставлення до часу, знарядь праці, формувати вміння планувати власну трудову діяльність, свої доходи, раціо­нально їх використовувати;

— статеве виховання. Його завданнями є формування усвідомленого ставлення до своєї та протилежної статі, на­вичок відповідної поведінки, ознайомлення з елементами статевої гігієни.

Кожен напрям виховання має свої завдання, засоби і методи, які реалізуються в контексті головних складових частин виховання (фізичного, розумового, морального, трудового, естетичного). Наприклад, формування еколо­гічної культури починається з прилучення дитини до світу природи в процесі її раціонального виховання, завдання якого полягає в ознайомленні дошкільників з навколиш­нім світом. Виховання любові, гуманного ставлення до жи­вого, в тому числі до об'єктів природи, є завданням мо­рального виховання тощо.

Багато є спільного в засобах і методах виховання. На­приклад, головний засіб патріотичного виховання (озна­йомлення дітей із сім'єю, родом, рідною країною) має спільність із засобами морального виховання, у системі якого в ознайомленні з найближчим для дитини оточен­ням полягає виховання гуманних почуттів.

Отже, всі складові частини виховання можуть бути ус­пішно реалізовані лише в єдності та взаємозв'язку. Осо­бистість дитини — не сукупність окремих якостей, а єдине ціле, елементи якого, взаємодіючи, утворюють неповторну індивідуальність.

Необхідність забезпечення взаємозв'язку напрямів ви­ховання визначила поняття системи виховання.

Система виховання — сукупність взаємопов'язаних цілей і прин­ципів організації виховного процесу, методів і прийомів поетап­ної реалізації у межах певної соціальної структури (сім'ї, дитячо­го садка, школи, вузу, держави).

Головна ознака системи — її впорядкованість. Л. Макаренко наголошував на тому, що ніякий засіб неможливо розглядати як окремо взятий від системи; він не може бути визнаний ні поганим, ні добрим, якщо розглядається окре­мо від інших, від цілого комплексу педагогічних засобів.

Загалом, системний підхід до виховання передбачає: двосторонню взаємодію вихователя і дитини; спрямованість на гармонійний розвиток особистості; єдність змістовної та процесуальної складових виховного процесу; взаємозв'язок усіх його структурних елементів (мети, змісту, засобів і ме­тодів); реалізацію розвитку, навчання і виховання дитини.

Єдність завдань і складових частин виховання не озна­чає, що внаслідок їх використання всі діти будуть однако­вими. У кожній особистості поєднуються загальні та інди­відуальні риси. З цього приводу С. Русова зауважувала, що індивідуальність не має бути «придушена загальнолюд­ськими інтересами: ні, кожна дитина усім дошкільним ви­хованням виробляє з себе суцільну, незалежну, активну особу з піднесеним почуттям добра і міцною волею задля дійсною красою позначеного життя».

Початок XXI ст. ознаменований утвердженням концеп­ції полікультурного виховання, яке передбачає адаптацію людини до різноманітних цінностей в умовах співіснування різнорідних культур, орієнтацію на діалог культур тощо. У світлі цього важливим завданням виховання дітей дошкіль­ного віку в усьому світі є виховання у дусі миру. У межах од­ного з проектів Всесвітньої організації з дошкільного вихо­вання (ОМЕР) у 1982 р. було окреслено такі його напрями:

— формування позитивного і дружнього ставлення до навколишнього світу;

— розвиток самостійності та формування навичок взаємодії з іншими людьми;

— виховання у дусі діалогу, підготовка до діалогічного спілкування;

— виховання почуття національної належності;

— виховання міжнародної солідарності. Важливим завданням є виховання толерантності у ставленні до різних людей (різного віку, хворих, інвалі­дів), різних етнічних, релігійних і соціальних угруповань. Наприклад, у СІЛА створено навчальні програми попере­дження виникнення у дітей соціальних стереотипів і вив­чення культурного розмаїття на основі притаманної до­шкільнятам допитливості та безпосередності поведінки.

Глобальною проблемою людства нині є проблема еколо­гії навколишнього середовища. Урбанізація, зростання промислового виробництва зі шкідливими для здоров'я людини наслідками, недбале ставлення до природи, коли людина забуває, що вона сама є її складовою, висувають на передній план завдання виховання екологічної культури, починаючи з раннього віку. Екологічне виховання у про­мислово розвинутих і густонаселених країнах світу (США, Японії, Німеччині та ін.) має своїм завданням виховання раціональної, доцільної, правильної поведінки дітей не ли­ше в природі, а й у повсякденному житті (культура ведення домашнього господарства, збір сміття, оздоровлення при­родного середовища, доцільне використання води та ін.). У Данії, наприклад, з метою захисту людини від впливу міського середовища створена концепція лісового дитячо­го садка, в якому діти вчаться жити в природі.

У ранньому віці дитина починає усвідомлювати, що во­на є хлопчиком або дівчинкою, що її належність до певної статі є незворотною, постійною, на все життя, тобто вона набуває первинної статевої ідентичності. На цю пору припадає початок її статевого виховання — засвоєння знань про взаємини статей, формування культури статевої поведінки. Суть його полягає у делікатному поясненні від­мінностей у будові чоловічого і жіночого організмів, опа­нуванні елементарних навичок статевої гігієни, у форму­ванні статевотипізованоі (властивої представникам певної статі) поведінки, а також толерантного ставлення до пред­ставників протилежної статі.

У дошкільному дитинстві розпочинається етап вторин­ної статевої ідентифікації, тобто усвідомлення свого со­ціального призначення як чоловіка або жінки і відповідної поведінки в сім'ї, суспільстві. У цьому процесі особливої актуальності набуває проблема гендерного виховання — засвоєння дитиною знань про соціальні особливості буття статей. Ідеться про розкриття дитині того, що чоловіки і жінки різняться між собою не тільки за біологічними озна­ками, а й за особливостями виконання ролей у сім'ї та су­спільстві. При цьому вихователі мали б з перших днів на­голошувати на рівній суспільній цінності чоловіків і жі­нок (принцип гендерного паритету), тобто рівних їхніх правах і обов'язках, рівній відповідальності у сім'ї, сус­пільстві й одне перед одним.

Очевидно, певної уваги заслуговує ідея виховання ді­тей на принципах андрогінії — поєднання в індивіді жіно­чих (фемінних) і чоловічих (маскулінних) соціальних властивостей, що передбачає допомогу дитині в усвідомленні та прийнятті своєї статевої належності, опануванні й реалізації відповідних до неї соціальних ролей, а також опануванні багатьох соціальних ролей, не обумовлених статевою належністю дитини. Йдеться про те, що хлопчики не повинні цуратися багатьох справ, які за традиційним розподілом соціальних ролей вважаються «жіночими», а дівчатка повинні виховувати в собі здатність до успішного функціонування у сферах, в яких домінують чоловіки (біз­нес, політика тощо). Усе це, на думку багатьох учених, сти­мулює всебічний розвиток особистості, сприяє максималь­ній її реалізації у сім'ї та суспільстві, гармонізує суспільні відносини.

В опануванні цією проблематикою педагогові доведеть­ся долати певні когнітивні (пізнавальні), психологічні бар'єри, виявляти необхідні такт, гнучкість і делікатність. Попри неоднозначне ставлення до цієї проблеми в науці й громадській думці, відвертатися від неї не слід, оскільки це є однією із тенденцій розвитку сучасної цивілізації.

Важливим напрямом є правове виховання дітей, яке полягає у прищепленні їм елементарних правових знань, формуванні найпростіших навичок правової поведінки. Відомі педагоги К. Вентцель, Я. Корчак ще у 30-ті роки XX ст. запропонували декларації прав дитини, в основу яких поклали її право бути тим, ким вона є, — право на ін­дивідуальність, людську гідність, життя, свободу і щастя. Нині прийнято багато міжнародних угод про права дити­ни, що регламентують обов'язки держави, батьків і вихо­вателів стосовно дітей, вимагають виокремлення особли­вого напряму у вихованні, спрямованого на усвідомлення дитиною своїх прав і обов'язків. На необхідність цієї робо­ти вказано ЮНЕСКО у 1974 році.

Правове виховання передбачає ознайомлення дітей дошкільного віку зі змістом їхніх прав, розвиток критич­ного ставлення до спроб їх порушити (використання авто­ритарного стилю спілкування, приниження гідності). Вод­ночас у них повинно утверджуватися усвідомлення, що, реалізуючи свої інтереси, не можна ігнорувати інтереси ін­ших; що стосунки людей регулюються нормами моралі і права, які необхідно знати і яких слід дотримуватися; що свобода — це не вседозволеність, а усвідомлена поведінка і діяльність у конкретному правовому полі.

Пов'язаним із правовим вихованням є виховання у ді­тей здатності запобігати небезпеці та насильству. Цьому має сприяти безпечна організація оточення дити­ни, дозування впливу всього, що може створити загрозу її здоров'ю. З цією метою її знайомлять з поведінкою у кризо­вих ситуаціях (пожежа, повінь, буря тощо), у транспорт­них засобах, під час самостійного перебування вдома і на вулиці, зі способами вирішення конфліктів, захисту від фізичного і морального насильства, в тому числі у сім'ї.

Важлива роль у вирішенні виховних проблем відво­диться взаємодії педагога і дитини, оскільки успіх вихо­вання значною мірою залежить від того, хто вводить дити­ну в життя. Термін «педагогічна взаємодія» найповніше відображає взаємну активність педагога і дитини. Педаго­гічна взаємодія — це єдність педагогічного впливу, його ак­тивного сприйняття та власної активності дитини. Саме пе­дагогічна взаємодія забезпечує самовиховання особистос­ті як результат виховного впливу на дитину. Обов'язком вихователя є довіра до того, що дитина вміє, віра у її мож­ливості, створення умов для цікавої діяльності, розвитку інтересів і здібностей, стимулювання вільного вибору, підтримка самостійної поведінки, прагнення зрозуміти те, що дитину по-справжньому хвилює, чому вона так по­водиться, чого прагне. Саме педагог має бути для дитини еталоном демократичної, незалежної і гідної людської по­ведінки. У виховній роботі батьки і педагоги повинні за­безпечити дитині гармонійний розвиток, не позбавляючи її права на особисте життя, підтримуючи в ній щастя ди­тинства.

Час дошкільного дитинства є найоптимальнішим для розвитку особистості дитини, кожен рік якого є важливою сходинкою її зростання, що дало підстави назвати його «золотою порою життя». У цьому віці дитина особливо потребує повноцінного спілкування з дорослими і одноліт­ками, можливості самовияву, задоволення потреб, турботи про її щастя. Досягнуть успіху у вихованні ті батьки і пе­дагоги, які гуманно, терпляче і вміло пов'язують вирішен­ня завдань виховання дитини з її розвитком.

Література

Базовий компонент дошкільної освіти в Україні. — К., 1999.

Богуш А. М., Лисенко Н. В. Українське народознавство в дошкільно­му закладі. — К., 2002.

Болтарович 3. Традиції сімейного виховання // Народна творчість та етнографія. — 1993. — № 2.

Буре Р. С, Островская Л. Ф. Воспитатель и дети. — М., 2003.

Вільчковський Е. С. Критерії оцінювання стану здоров'я, фізичного розвитку та рухової підготовленості дітей дошкільного віку. — К., 1998.

Вільчковський Е. С. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку. — Л., 1998.

Венгер Л. А., Пилюгина Э. Г., Венгер Н. Б. Воспитание сенсорной культуры ребенка от рождения до 6 лет. — М.. 1988.

Виховання дошкільників в праці / За ред. 3. Н. Борисовой — К., 2002.

Воспитание гуманных чувств у детей / Под ред. Л. Н. Проколиенко, В. К. Котырло. — К.. 1987.

Денисенко Н. Впровадження програми з валеології // Дошкільне ви­ховання. — 1998. — № 9.

Державна національна програма «Освіта. Україна XXI століття» // Ос­віта. — 1993. — № 44—46.

Дитина: Орієнтовний зміст виховання і навчання дітей 3—7 років у дитячих закладах. — К., 1992.

Єфименко М. М. Театр фізичного виховання та оздоровлення до­шкільників. — К., 1995.

Запорожец А. В. Проблемы развития психики // Избранные психо­логические труды. — М., 1986.

Киричук О. В. Філософія освіти і проблеми виховання // Нові техно­логії навчання. — К.₍ 1997.

Козлова С. А., Куликова Т. А. Дошкольная педагогика. — М., 2002.

Комарова Т. С. Изобразительное творчество дошкольников в дет­ском саду. — М., 1984.

Коментар до Базового компонента дошкільної освіти в Україні / Наук, ред. О. Л. Кононко. — К., 2003.

Кононко О. Л. Стратегічна мета виховання — життєва компетентність дитини //Дошкільне виховання. — 1999. — № 5.

Концепція безперервної системи національного виховання. — К., 1994.

Концепція дошкільного виховання в Україні. — К., 1993.

Концепция дошкольного воспитания. — М., 1989.

Котляр В. Ф. Изобразительная деятельность дошкольников. — К., 1986.

Котырло В. К. Развитие волевого поведения у дошкольников. — К.. 1971.

Малятко: Програма виховання дітей дошкільного віку. — К., 1999.

Нравственно-трудовое воспитание детей в детском саду /Под ред. Р. С. Буре. — М., 1987.

Основы дошкольной педагогики /Под ред. А. В. Запорожца, Т. А. Марковой. — М., 1980.

Островська Л. Ф. Виховання культури поведінки дошкільників. — К.. 1975.

Парамонова Л. А., Протасова Е. Ю. Дошкольное и начальное образование за рубежом. — М., 2001.

Підкурганна Г. Дитяча творчість. Програма та методичні рекоменда­ції з художнього розвитку дітей дошкільного віку. — К., 2001.

Плохій 3. П. Виховання екологічної культури дошкільників. — К., 2002.

Поніманська Т. І. Моральне виховання дошкільників. — К., 1993.

Приходько Ю. С Формування позитивних взаємин у дитячому колек­тиві. — К., 1987.

Проколієнко Л. М. Формування допитливості у дітей дошкільного віку. — К.. 1979.

Проскура Е. В. Развитие познавательных способностей дошкольни­ка. — К., 1985.

Про дошкільну освіту: Закон України — К., 2001.

Про освіту: Закон України // Освіта. — 1991. — 25 червня.

Русова С. Ф. Ідейні підвалини школи // Світло. — 1913. — Кн. 8.

Сенсорное воспитание в детском саду. — М., 1981.

Сковорода Г. Пізнай у собі людину. — Л., 1995.

Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К., 1996.

Сухомлинський В. О. Серце віддаю дітям. — К., 1986.

Сухомлинский В. А. Хрестоматия по этике. — М., 1990.

Стрелкова Л. П. Уроки сказки. — М., 1990.

Ушинський К. Д. Про народність у громадянському вихованні // Виб­рані твори: В 2-х т. — Т. 1. — К., 1983.

Формирование взаимоотношений дошкольников в детском саду и семье. — К., 1987.

Художественное творчество и ребенок. — М., 1972.

Чабовская А. П. Гигиена детей раннего и дошкольного возраста. — М., 1989.

Шульга Л. М. Розвиток творчих здібностей дітей дошкільного віку на заняттях з малювання. — К., 1995.

Эстетическое воспитание в детском саду. — М., 1985.