Розділ 2. Психологічна корекція поведінки особи, що відхиляється

Цілі і принципи поведінкової корекції

Поведінкова корекція визнається однією з найбільш адекватних і ефективних форм психологічної дії на особу з поведінкою, що відхиляється. Поведінковий підхід має ряд очевидних переваг. Для нього характерні концептуальна чіткість і відносна простота методів. Він безпосередньо націлений на поведінкові зміни і має виражений практичний характер. Поведінкова інтервенція добре поєднується з фармакотерапієй. Серед інших її достоїнств: широкий спектр можливостей, наочна результативність методу, короткостроковість.

Ефективність дії визначається його цілями, які, у свою чергу, формулюються на основі вивчення провідних механізмів і причин небажаного явища. З моменту зародження біхевіорізма і до наших днів поведінка особи переважно асоціюється із зовнішніми діями, а поведінкові методи - з умовними рефлексами. Тоді як сучасна поведінкова психологія виходить далеко за рамки зовнішньої спостережуваної поведінки. В даний час вона є синтезом декілька напрямі, таких, як класична поведінкова теорія, необіхевіорізм, когнітивний підхід, теорія соціального навчення, нейропсихология, копинг-теория. Більш того, поведінкова психологія широко використовує дані, отримання в інших областях психологічної науки, наприклад в психоаналізі.

Інтеграція психологічних знань закономірно привела до поглиблення самого поняття "поведінка". Сьогодні в структурі поведінки виділяють декілька взаємозв'язаних рівнів: мотивація, спонукаюча до поведінки; емоційні процеси, супроводжуючі поведінку; саморегуляція поведінки; когнітивна переробка інформації; нарешті, зовні спостережувані прояви і дії.

Порушення в даних підсистемах виступають причинами поведінки особи, що відхиляється, і визначають напрями психологічної дії. Перерахуємо основні підсистеми поведінки, що відхиляється.

Девіантна мотивація - це цінності, потреби, переконання, особові сенси - все, що має значення для даної людини і спонукає його до анорматівной активності. Людські потреби - нормальні, наприклад, в комфорті або бе-юпасності - стають причинами поведінки, що відхиляється, в тих випадках, коли особу випробовує дефіцит в прийнятних способах їх задоволення. Поведінка, що відхиляється, також може бути пов'язане з дефіцитом вищих смислообразующих і життєстверджуючих цінностей, з духовною кризою особи. Нарешті, мотивація девіантної поведінки може мати форму агресивних і саморазрушительних спонук, ворожих установок і корисливо-егоїстичних мотивів.

Іншу групу причин складають емоційні проблеми і тісно з ними зв'язані труднощі саморегуляції. Поведінка, що відхиляється, як правило, супроводжується негативними емоціями або емоційними розладами, наприклад агресією або депресією. Провідну роль в походженні девіантної поведінки грає тривога. Емоційні проблеми породжують труднощі релаксації (розслаблення) і саморегуляції в цілому. Порушення також зачіпають регуляцію довільних дій - Целеполаганіє, планування, оцінку і самоконтроль. Саморегуляція, у свою чергу, може бути порушена унаслідок особових особливостей, таких, як нерозвинена мовна регуляція, низька рефлексивність, занижена самооцінка.

Наступна група причин поведінки, що відхиляється, включає негативно-девіантний соціальний досвід. Це дезадаптівниє поведінкові стереотипи (звички, навики), когнітивні спотворення і дефіцити, що підкріплюються соціальними умовами. Це гакже елементарна відсутність в досвіді індивіда позитивних навиків (поведінковий дефіцит), складових основу дезадац" тівності особи.

Розглянуті причини девіантної поведінки дозволяють сформулювати стратегічні цілі психологічної допомоги особі з поведінкою, що відхиляється: » формування конструктивної мотивації (позитивних цінностей, орієнтації на виконання соціальних вимог і самозбереження); » інтеграція індивідуального досвіду; » вдосконалення саморегуляції; » підвищення стрессоустойчивості і розширення ресурсів особи; » вироблення життєво важливих умінь; » усунення або зменшення проявів дезадаптівного поведінки; » розширення соціальних зв'язків і позитивного соціального досвіду особи; » підвищення рівня соціальної адаптації.

Більш приватними і конкретними завданнями психологічної дії на поведінку особи, що відхиляється, можуть виступати [11, с. 250]: » усунення дефіциту в поведінкових репертуарах; » посилення адаптивної поведінки; » ослаблення або усунення неадекватної поведінки; » усунення виснажливих реакцій тривоги; » розвиток здатності розслаблятися; » розвиток здатності самостверджуватися; » розвиток ефективних соціальних навиків; » досягнення адекватного сексуального функціонування; » розвиток здібності до саморегулювання.

Провідну мету психологічної корекції поведінки особи, що відхиляється, можна сформулювати як досягнення позитивних поведінкових змін у виділених напрямах.

Психологічна інтервенція може здійснюватися у формі консультування, педагогічної корекції, тренінгів, психотерапії. Також вона може мати вид індивідуальної, сімейної або групової роботи. У всіх випадках, незалежно від форми і умов, повинні дотримуватися основні принципи поведінкової корекції - найбільш загальні вимоги до діяльності фахівця. Провідними принципами поведінкової психології є: об'єктивність, поведінкова оцінка, системність і співпраця [5, 7, 11, 15]. При цьому повинні також дотримуватися загальні принципи надання психологічної щі, розглянуті в попередньому розділі.

Принцип об'єктивності припускає орієнтацію переважно на змінні, що зовні проявляються і вимірювані. Це можуть бути: емоційні реакції, вислови, жести, фізіологічні прояви (серцебиття, почервоніння, тремтіння), рухові реакції, симптоми (запаморочення, спазм м'язів, страхи), думки, конкретні дії і вчинки. Поведінкові прояви повинні фіксуватися максимально конкретно (об'єктивно) і систематично.

Інший важливий принцип - поведінкової оцінки - указує на необхідність проведення функціонального аналізу поведінки клієнта. Поведінкова оцінка проводиться при першій же зустрічі, а також згодом для оцінки ефективності роботи або зміни тактики дії. Вона може здійснюватися у формі заповнення таблиці з трьома колонками, кожна з яких, відповідно, містить: » стимули і ситуації (що передувало поведінці); » поведінкові реакції особи (як реагувала особа); » результати і наслідки даних реакцій (що слідувало відразу за поведінкою).

Наприклад, агресивна поведінка фіксується кожного разу, як тільки виникає, з відміткою про форму, силу і тривалість в другому стовпці. У перший стовпець заносяться позначки про конкретну ситуацію, в якій розгорталася поведінка, і стимули, що його викликають, наприклад: час, оточення, конкретна фраза начальника. У третю графу поміщають дані про наслідки даної агресивної поведінки - переживання і думки самої людини або реакції навколишніх людей.

Поведінкову оцінку зазвичай проводять в ході інтерв'ю з клієнтом або людьми, його обізнаними. Іншою поширеною формою аналізу поведінки є щоденник самоспостереження клієнта. Також використовуються: пряме спостереження за клієнтом; отримання інформації від інших фахівців; організація ролевих ігор. Додатковими джерелами даних, необхідних для оцінки, можуть бути: медична інформація, результати анкетування і тестування, експертні оцінки.

Наступний принцип зобов'язує розглядати поведінку особи, що відхиляється, в системі її значущих відносин. Принцип системності припускає оцінку ролі девіантної поведінки в Різних соціальних системах і житті особи в цілому. Важливо розуміти, яку функцію симптоматична поведінка виконує в різних ситуаціях і системах (у сім'ї, групі однолітків, учбово-професійній групі). Необхідно також оцінити, як самі системи підтримують дісфункциональноє поведінку.

Отримані дані дозволяють визначити: у чому суть проблем, вони виникають і що сприяє їх закріпленню. При цьому важливе значення має оцінка функціонального значення поведінки, що відхиляється, - тієї психологічної "вигоди", яку людина з нього витягує і яка самоподкрепляєт дана поведінка.

В результаті поведінкового аналізу формулюються цілі допомоги, а також способи контролю її ефективності. Оскільки у клієнтів зазвичай буває декілька проблемних областей, необхідно виявити ступінь небезпеки кожній з них, відповідно до чого спланувати послідовність роботи.

Поведінкова інтервенція оцінюється як достатньо авторитарна система, що припускає контроль фахівця за поведінкою іншої людини. Для особи з поведінковими проблемами виникає реальна небезпека передачі відповідальності за свою поведінку фахівцеві. Все це робить особливо актуальним дотримання принципу співпраці. Відповідно до даного принципу клієнт не тільки повинен проявляти усвідомлене бажання зміни власної поведінки, але і активно брати участь у виборі цілей і методів подальшої роботи (з урахуванням конкретних внутрішніх і зовнішніх умов). Розділення відповідальності відбувається у формі укладення договору про співпрацю. Важливу роль в підвищенні продуктивної активності особи грає самостійна робота (клієнта) по виконанню домашнього завдання в проміжках між терапевтичними зустрічами.

Таким чином, провідною умовою ефективності дії на поведінку, що відхиляється, особи є проходження виділеним принципам поведінкової інтервенції. Іншим важливим моментом, безумовно, можна назвати методи поведінкової інтервенції. В даний час в поведінковій психології використовуються наступні основні групи методів: » стимулювання мотивації зміни поведінки; » корекції емоційних порушень » методи саморегуляції; » методи когнітивного переструктурірованія; » методи угашенія небажаної поведінки; » методи формування позитивної поведінки.

Нижче розглядаються основні методи і методики дії на поведінку, що відхиляється, особи.

Стимулювання позитивної мотивації

Поведінка, що відхиляється, має місце постільки, поскільки працюють механізми його свідомої і несвідомої мотивації. Людина з девіантною поведінкою має стійку мотивацію до збереження девіації. Гірка правда полягає в тому, що не дивлячись на страждання особа всіляко чинить опір позитивним змінам. Стимулювання мотивації зміни поведінки можна назвати найголовнішим завданням і найбільшою трудністю психолого-социального дії на особу.

Робота з мотивацією клієнта настільки складна, що деякі фахівці висувають як головну умову для поведінкової терапії наявність вже сформованого бажання зміни себе і свого життя. Інші погоджуються на роботу і з тими, кого "привели родичі", витрачаючи масу зусиль і часу на створення позитивної мотивації.

Робота з мотивацією починається з перших хвилин поведінкового консультування. Питанням першорядної ваги є те, чому клієнт звернувся за допомогою - яка мотивація його звернення. Нерідко девіанти звертаються за психологічною допомогою не для усунення дезадаптівного поведінки, а для збереження його, сподіваючись "обіграти" фахівця і задобрити родичів. На даному етапі будуть доречні прямі питання: Що Ви хочете отримати від нашої співпраці? Що ви чекаєте від терапії? Чим я можу допомогти вам? Також можливе використання прийому розкриття намірів за допомогою уточнюючих гіпотез: "Ви звернулися за допомогою, тому що хочете заспокоїти ваших близьких?"

Достатньо поширена методика конфронтації клієнта на етапі укладення терапевтичного контракту. При цьому клієнта спонукають переконати фахівця, що він дійсно потребує допомоги і бажає змін. Можуть бути корисні наступні питання: Що поганого в такій поведінці? Як ви реально постраждали від нього? Кому і якої шкоди ви завдали? Яку плату ви готові заплатити за те, щоб позбавитися від нього? Навіщо вам це потрібно?

Конфронтіруя клієнта (чинячи легкий опір), ми стимулюємо його особисту відповідальність за свою поведінку, а також активізуємо процеси самонавіяння. При вираженій схильності особи до опозиційної поведінки можливе використання прийому відкритої конфронтації, коли фахівець прямо заявляє, що у клієнта нічого не вийде через ті або інші причини, наприклад слабкої волі, і йому потрібно визнати свою повну поразку.

Широко поширений прийом оцінки негативних наслідків девіантної поведінки. При цьому клієнта просять якомога докладніше, з конкретними прикладами, розповісти про те, як він реально постраждав від своєї поведінки, якої шкоди він завдав своїм близьким і оточуючим людям. У разі вираженої захисної Поведінки клієнта можна досліджувати негативні наслідки Конкретного виду девіантної поведінки його друзів, родичів або знайомих. Консультант повинен допомогти клієнтові спонтанно виразити такі відчуття, як вина, розкаяння, сором, біль, огиду, злість, безсилля і відчай.

Достатньо ефективна методика проектування майбутнього, яка припускає докладний опис свого майбутнього при збереженні девіантної поведінки і без нього. Наприклад, клієнт уявляє, яким буде його життя, якщо він продовжуватиме пити, а потім - якщо він відмовиться від спиртного. Терапевт допомагає не тільки конструювати образи, але і виражати свої переживання по їх приводу. Для себе і свого нового життя корисно підібрати метафори. Якщо уявлення про майбутнє без девіантної поведінки викликає позитивний емоційний відгук, доцільно перейти до складання плану дій з його досягнення.

Досягши взаєморозуміння переходять до укладення терапевтичного договору. Договір регулює відношення між учасниками терапевтичного процесу і є основним способом підтримки мотивації до змін на всьому протязі спільної роботи. Він оформляється у вигляді письмового або усного контракту, що містить цілі, методи, умови, терміни роботи, а також взаємні зобов'язання сторін. Виконання договору обов'язкове для всіх учасників процесу. Сторони домовляються про свої дії у разі порушення контракту.

Важливим мотивуючим моментом є подальше опрацьовування проблеми клієнта. Спільно з консультантом він намагається відповісти на наступні питання: Що для нього означає поведінку, що відхиляється? Що воно дає йому? Чого він позбудеться у разі звільнення від девіації? Клієнт може поговорити зі своєю девіацією, якщо важко відповісти на питання. У разі прояву захисної поведінки у формі опору, заперечення або відходу від співпраці доцільне використання невербальних способів самовираження. Це можуть бути малюнки на теми, пов'язані з девіантною поведінкою, наприклад: "Я і наркотики", "Життя без наркотиків".

При стійкому запереченні проблем і небажанні особи змінюватися в позитивному напрямі удаються до інтенсивніших методів дії. Перш за все можна використовувати потенціал сім'ї або референтної групи, перейшовши в режим групового консультування або сімейної психотерапії. Ефективним методом стимулювання позитивних змін виступає групове переконання \ 1]. Для цього спеціально збирається група значущих для девіанта людей (друзі, колеги по роботі, родичі, зокрема діти не молодші за вісім років). Група заздалегідь готується до бесіди, наприклад у разі хімічної залежності, формуючи адекватне уявлення про проблему і визначаючи цілячи допомозі. Спеціально складаються переліки конкретних інцидентів, пов'язаних з аддікцией, свідками яких були учасники групи. Проводиться репетиція переконання. У результаті всі авторитетні люди, наприклад, по черзі розповідають хімічно залежній людині про те, що по його провині відбувалося в їх житті, активно виражаючи свої відчуття, при цьому не засуджуючи і не критикуючи самого залежного. Далі жертві залежності на вибір пропонуються конкретні варіанти лікування і реабілітації.

Досить жорстким, але, на жаль, єдино ефективним в деяких випадках, є методика природних наслідків поведінки. Суть прийому - в наданні девіанту повної свободи дій при делегуванні йому всій відповідальності за себе і свою поведінку. При цьому на особу перестають впливати (критикувати, переконувати, водити до фахівців) і позбавляють її якої-небудь підтримки. З певного моменту людина сама повинна піклуватися про себе, іноді сім'ї доводиться з ним просто розлучитися. Відносини тих, що оточують з даною людиною визначаються жорсткими правилами і умовами. Йому не вірять на слово і не допомагають просто так. Якщо він продовжує жити в сім'ї, то його потреби задовольняються тільки у разі строгого виконання ним сімейних правил. Наприклад, сім'я може домовитися про те, що у разі позитивного результату тесту на наркотики підліток на тиждень позбавляється всіх прав і якої-небудь грошової підтримки. Батьки можуть відмовити йому навіть в обідах і даху до повного виконання їх умов. Іншою умовою може стати згода аддікта на отримання спеціальної допомоги.

В ході роботи періодично доводиться обговорювати питання про силу і способи опору клієнта позитивним змінам і терапії.

В деяких випадках для формування мотивації позитивних змін доцільне приміщення особи в інше соціальне середовище, наприклад змінивши місце проживання при включеності підлітка в асоціальне угрупування.

Робота з мотивацією є невід'ємній складовій всіх етапів поведінкової інтервенції. Фахівець може вибирати доступні для нього і адекватні для клієнта методики стимулювання мотивації позитивних змін. При цьому головним чинником, спонукаючим клієнта до співпраці, є особисті відносини між ним і фахівцем, засновані на чесності, відповідальності, підтримці і пошані.

Методи корекції емоційних станів

Іншим напрямом роботи з поведінкою, що відхиляється, є корекція емоційних станів. Девіантна поведінка супроводжується широкою довкола негативних емоцій, особливо тривогою, страхом і агресією. Існують два основні способи корекції негативних емоційних станів - зменшення їх сили (наприклад, по методиці систематичної десенсибілізації) і виробітку альтернативних реакцій (наприклад, у формі тренінгу релаксації або упевненості).

Неадаптивна поведінка людини дійсна багато в чому визначається тривогою. Проте слід уникати завищених оцінок. Наприклад, індивід може переживати почуття тривоги при необхідності ухвалити професійне рішення просто тому, що він не має адекватних для цього навиків. У таких випадках тривогу слід зменшувати, навчаючи необхідним навикам. Якщо ж в ході поведінкового аналізу у клієнта виявляються специфічні тривоги або фобії, а не просто загальна напруженість, доцільно використовувати спеціальні методики, наприклад систематичну десенсибілізацію.

Систематична десенсибілізація, розроблена Д. Вольпе [11, 15, 19], включає три елементи: а) навчання глибокої м'язової релаксації; б) вибудовування ієрархії стимулів, що викликають тривогу; у) пропозиція клієнтові, що перебуває в стані релаксації, уявляти об'єкти з ієрархій, що викликають тривогу.

Перед початком роботи необхідно стисло роз'яснити клієнтові суть методики. Ієрархія тривог - це свого роду список зухвалих тривогу стимулів (ситуацій). Для кожної ситуації визначається рівень тривоги. Зазвичай потенціал зухвалих тривогу стимулів оцінюють таким чином. Приймається, що оцінка "О" відповідає повній відсутності відчуття тривоги, а оцінка "100" відповідає максимальній вираженості відчуття тривоги, яке може виникнути у зв'язку з даним видом стимулу. Таким чином, складається ієрархія стимулів - суб'єктивна шкала тривоги.

Ситуації, що викликають тривогу, групуються по темах, наприклад публічний виступ, складання іспитів, їзда в суспільному місці, спілкування з представниками протилежної підлоги. Стимулам і темам, які найчастіше порушують функціонування клієнтів, треба приділяти більше всього уваги. Робота може бути виконана спільно або самостійно (при виконанні домашнього завдання).

Далі при проведенні десенсибілізації клієнтів просять розслабитися і якомога реальніше уявити сцени, пов'язані з тривожними ситуаціями. Наприклад, консультант може сказати: "Тепер уявіть, що ви думаєте про іспити. До іспитів залишається три місяці, ви готуєтеся до них, сидячи за своїм столом." Спочатку клієнтам пропонують представити сцену, що викликає у них найменш виражене відчуття тривоги (відповідно до збудованої ієрархії), і просять піднімати вказівний палець при відчутті будь-якої тривоги. Якщо клієнти не відчувають ніякої тривоги, через 5- 10 з консультанти просять клієнтів припинити представлення даної сцени і знов розслабитися. Через 30 - 50 з можна попросити клієнтів уявити ту ж саму сцену знову. Якщо ця сцена знову не викликає відчуття тривоги, консультанти відміняють її, протягом деякого часу проводять процедуру розслаблення і переходять до наступного пункту ієрархії.

У тих випадках коли клієнт піднімає вказівний палець, щоб повідомити про виникнення відчуття тривоги, сцену негайно відміняють. Консультант просить клієнта глибоко розслабитися і потім знову представити дану сцену один або кілька разів. Якщо сцена неодноразово викликає тривогу, можна представити пункт ієрархії, що викликає менш виражене відчуття тривоги. Послідовно пред'являючи ситуації, що викликають відносно слабку тривогу, ми досягаємо спокійного до них відношення. Тим самим знижується чутливість і до інших турбуючих ситуацій, клієнт - десенсибілізується.

Основну процедуру систематичної десенсибілізації можна модифікувати. До методу десенсибілізації in vivo, або в реальному житті, зазвичай вдаються, якщо у клієнтів виникають труднощі з уявою або, навпаки, ситуації вже достатньо пропрацювали в образному плані. При цьому клієнтів спонукають перевіряти свою поведінку в реальних ситуаціях, щодо яких вони були десенсибілізовані в уяві. Наприклад, клієнта, який боїться виступати публічно, можна приводити в стан релаксації на початку кожного заняття, пропонуючи йому поговорити з незнайомими людьми в реальній ситуації. З кожним разом число співбесідників слід збільшувати; крім того, співбесідники повинні пред'являти до клієнта все більш високі вимоги.

Іншим варіантом методики є контактна десенсибілізація, вживана зазвичай в роботі з дітьми. В цьому випадку також складається список індивідуально нестерпних ситуацій, ранжируваних за значенням. Але ситуації по черзі моделюються і вирішуються іншою людиною, що не має аналогічних проблем. Потім ситуація відпрацьовується з тим, кому ця проблема належить. Методика може використовуватися в групі підлітків (7 - 9 чоловік), менша частина яких має проблеми в поведінці.

Ще один варіант методики - емотівноє уява. Тут використовується образ улюбленого героя дитини, його кумира або значущої людини. У цьому образі дитина поступово стикається з ситуаціями і долає їх. Методика включає етапи: » складання ієрархії ситуацій і об'єктів, що викликають тривогу; » виявлення улюбленого героя, з яким би дитина себе легко ідентифікував; » уява будь-якої життєвої ситуації при закритих очах разом з героєм; » вирішення турбуючої ситуації (із списку) в образі героя.

Як тільки дитина демонструє спокійно-упевнену поведінку, переходять до наступної за списком ситуації. Потім дитину спонукають поводитися упевнено в аналогічних ситуаціях в реальному житті.

Систематична десенсибілізація може використовуватися в роботі як з окремими клієнтами, так і з групами. Наприклад, консультант може одночасно працювати з декількома студентами, які бояться іспитів, замість того щоб займатися з кожним студентом індивідуально. Систематична десенсибілізація може використовуватися не тільки у разі фобій або невпевненої поведінки, але і відносно інших негативних переживань. Окрім релаксації можуть бути використані інші інгібітори (несумісні реакції) тривоги. Це гумор, відносини безпеки і підтримки, переживання успіху.

В цілому десенсибілізацію можна представити таким чином. Страх, тривога можуть бути пригнічені, якщо стимули, що їх викликають, зв'язати в часі із стимулами, антагоністичними страху, наприклад з релаксацією. Спочатку досліджуються психологічні труднощі, на основі чого складається ієрархія ситуацій, що викликають тривогу (від менш до більш значущим). Потім відбувається навчання релаксації. На третьому етапі у людини, що знаходиться в стані глибокої релаксації, викликаються уявлення про ситуації, що народжують у нього страх. При цьому послідовно відбувається зниження тривоги. Десенсибілізація в реальному житті включає тільки два етапи: складання ієрархії ситуацій, що викликають тривогу, і власне десенсибілізація через тренування в реальних ситуаціях (їх багатократне повторення в житті за підтримки фахівця). Тренування в реальному житті може бути також замінена тренуванням в групі.

Метод "повені" або імплозівная терапія полягає в раптовому пред'явленні клієнтові сцен, що викликають у нього надзвичайно сильну тривогу. Якщо десенсибілізація направлена на гальмування страху, то методика "повені", навпаки, заснована на його максимальному переживанні. В даному випадку також складається список лякаючих ситуацій. Клієнта просять з максимальною виразністю уявити ситуацію, що викликає страх, вільно виражаючи всі виникаючі відчуття. Мета терапевта - підтримка страху на максимально високому рівні при переході до все нових і нових ситуацій з індивідуальної шкали тривоги.

При цьому особа повинна зустрітися віч-на-віч зі своїми кошмарами, що нерідко йдуть з дитинства, і зруйнувати звичний емоційний стереотип. Вважається, що переживання дуже сильного страху в умовах підтримки і безпеки сприяє його угашенію. Процедура триває до тих пір, поки тривога не вичерпається, на що в більшості випадків потрібний від 10 мін до 1 ч. Іноді клієнти виявляються настільки пригніченими, що переривають заняття. Проте застосування методу "повені" нерідко приводить до поліпшення стану при лікуванні різноманітних фобій. В цілому ж десенсибілізація визнається ефективнішою, ніж метод "повені". Крім того, десенсибілізація має додаткову перевагу - це менш стресовий метод.

Розглянуті методи корекції емоційних станів можуть поєднуватися з ігровою терапією (у дітей), творчим самовираженням (малювання, театралізація), тілесною терапією, гештальттехникамі, психоаналітичною терапією.

Методи саморегуляції

Саморегуляція - наступна важлива "мішень" психологічної дії. Процедури релаксації можуть використовуватися самі по собі або бути частиною складніших методів, наприклад систематичній десенсибілізації. Найбільш поширеним методом є тренінг релаксації, основи якого розроблені Е.Джекобсом. Джекобсон вважав, що такі рефлекторні реакції, як гіперзбудження і гіперроздратування, пов'язані із станом, який він назвав нервово-м'язова гіпертензія [11, с. 256]. Симптоми гіпертензії зустрічаються дуже часто, зокрема при загальній напруженості, напруженому ритмі життя, проблемах самоконтролю, безсонні, головних болях. Навчання релаксації (розслабленню) є важливим завданням, для вирішення якої була запропонована методика прогресуючої релаксації, також відома під назвою аутотренінг.

Існують різні формою, але схожі за змістом варіанти процедури прогресуючої м'язової релаксації. На початку навчання роз'яснюються цілі процедури, її елементи і їх призначення. Клієнти повинні переконатися, що навики релаксації допоможуть їм справитися з певними проблемами.

Процес навчання складається з п'яти основних етапів: » на першому - клієнтів навчають фокусувати увага на певній групі м'язів; » на другому - викликати напругу цієї групи м'язів; » на третьому - добиваються навику фіксації, збереження напруги протягом 5 - 7 з; » на четвертому - проводиться навчання звільненню від напруги; » на п'ятому - увага спеціально фокусується на зниженні Напруги в м'язах або на повній релаксації даної групи.

Клієнти повинні добре освоїти цикл "фокусування - напруга - фіксація - звільнення-розслаблення" і застосовувати його при виконанні домашнього завдання. Консультант демонструє окремі прийоми на власному прикладі і супроводжує дії спеціальними фразами, наприклад: "Я фокусую всю мою увагу на правій руці і на правому передпліччі, і я хочу, щоб ви робили те ж саме"; "Я стискаю правий кулак і напружую м'язи нижньої частини руки. тепер я щонайшвидше знімаю напругу в правій кисті і в нижній частині руки. я розслабляю праву руку і передпліччя, дозволяючи напруженості йти далі і далі і дозволяючи м'язам ставати все більш розслабленими. напруга зникає і з'являється відчуття все більш і більш глибокої релаксації". На першому занятті цикл для кожної групи м'язів бажано пройти двічі.

Щоб полегшити навчання, всі м'язи тіла діляться на 16 груп. Консультант послідовно дає вказівки по створенню напруги в кожній групі м'язів: » стисніть правий кулак і напружте м'язи нижньої частини руки; » зігніть праву руку в лікті і напружте м'язи верхньої частини правої руки; » стисніть лівий кулак і напружте м'язи нижньої частини руки; » зігніть ліву руку в лікті і напружте м'язи верхньої частини лівої руки; » підніміть брови якомога вище; » міцно зажмурте очі і наморщіть ніс; » стисніть зуби і розтягніть утлі рота; » з силою потягніть підборіддя вниз до грудей, не даючи йому торкнутися її; » зведіть лопатки разом і зробіть глибокий вдих; » напружте м'язи живота так, ніби хтось збирається вас в нього ударити; » напружте м'язи верхньої частини правої ноги, підтягаючи верхні м'язи вниз, а нижні м'язи - вгору; » витягніть праву ногу і тягніть пальці ноги у напрямку до голови; » встаньте на кінчики пальців правої стопи і поверніть стопу усередину; » напружте м'язи верхньої частини лівої ноги, підтягаючи верхні м'язи вниз, а ніжніє - вгору; » витягніть ліву ногу і тягніть пальці ноги у напрямку до голови; » встаньте на кінчики пальців лівої стопи і поверніть стопу усередину.

Як тільки клієнт освоїть прийом напруги різних груп м'язів, консультант пропонує йому виконати ці вправи із закритими очима. Після того, як весь цикл виявляється пройдений, з'ясовується, чи досягнуте повне розслаблення. Якщо немає, клієнт повинен підняти вказівний палець, а консультант вислухати клієнта. Повній релаксації не слід чекати негайно. Якщо ж вона утруднена, через якийсь час можна пройти цикл "напруга - розслаблення" повторно. Допускається зміна порядку угрупування м'язів і способу напруги з урахуванням індивідуальних відмінностей. В кінці заняття консультант може попросити клієнтів зосередитися на чомусь найприємнішому.

Тренування вимагає мінімум 8 - 9 сеансів (прискорений варіант). Одночасно двічі в день проводяться самостійні вправи по 15 - 20 мін (останнє - перед сном). Виконання домашніх вправ спеціально обговорюється для знаходження оптимальних умов і стратегій розслаблення. Регулярна реєстрація успіхів (просування) підвищує вірогідність продовження занять.

Після освоєння повної процедури м'язової релаксації переходять до освоєння її коротких варіантів - релаксації спочатку семи, а потім тільки чотирьох груп м'язів.

М'язове тренування супроводжується вербальною релаксацією. Вербальні процедури релаксації мають на увазі або інструктаж клієнтів консультантами, або самоінструктірованіє. Ці навики дозволяють використовувати релаксацію в будь-яких життєвих ситуаціях.

Ментальна релаксація також розширює можливості клієнтів і підсилює ефект процедури. Вона зазвичай має на увазі представлення (уява) конкретної спокійної, приємної сцени. Консультанти можуть з'ясувати, які сцени клієнти знаходять особливо сприятливими, і допомагати їм вербально. Ментальна релаксація часто використовується після м'язової релаксації.

Диференційована релаксація має на увазі поєднання мінімальної напруги м'язів, що беруть участь в здійсненні дії, з розслабленням інших м'язів.

Іншою процедурою, що допомагає справлятися із стресом, є умовна релаксація. Консультанти навчають клієнтів зв'язувати ключове слово, наприклад "спокій" або "відпочинок", із станом глибокого розслаблення, якого можна досягти за допомогою прогресуючої м'язової релаксації. Надалі клієнти можуть використовувати ключове слово для придушення відчуття тривоги.

Консультанти повинні не тільки навчати клієнтів різним Процедурам релаксації, але і спонукати їх регулярно знімати Нервову напругу в реальному житті. Велике значення мають прямі рекомендації клієнтові: повноцінно відпочивати, не брати на себе надмірних зобов'язань, виділяти достатньо часу для їжі і сну, зберігати фізичну форму.

Залежно від досвіду і особистих якостей консультантам потрібна різна кількість занять, для того, щоб навчити клієнтів релаксації, а клієнтам - набути необхідних навичок. Навчити клієнтів прогресуючої м'язової релаксації можливо приблизно за 6 занять, якщо ті, що при цьому навчаються виконують вправи будинку щоденно 2 рази на день по 15 мин. Важливо пояснити клієнтам, що мета навчення релаксації - не розвиток здатності управляти м'язами само по собі, а розвиток уміння досягати стану, що характеризується емоційним спокоєм.

Разом з тренінгом релаксації використовують метод формування стратегії самоконтролю. При цьому спочатку клієнта навчають самоспостереженню за власною поведінкою: у постановці особистих цілей, в плануванні поступових кроків до мети, в знаходженні значущих підкріплень позитивної поведінки! Самоспостереження часто здійснюється у формі щоденника. Клієнти також можуть складати діаграми (наприклад, діаграму, що відбиває зміни ваги) або заповнювати облікові листи (наприклад, обліковий лист, що показує кількість викурених сигарет в динаміці). Самоспостереження підвищує рівень усвідомлення і самоконтролю. Воно також використовується для оцінки прогресу.

Після розвитку навиків самоспостереження переходять до формування самоконтролю. Існують дві основні стратегії самоконтролю, якими можуть скористатися клієнти. По-перше, клієнти можуть спробувати змінити навколишнє середовище (контроль стимулу) відповідно до своїх цілей до здійснення дій. Наприклад, людям, що займаються по програмах зниження ваги, пропонується: стежити за тим, щоб їжа знаходилася поза увагою, до неї було нелегко добратися, а кількість її була обмежена. Доцільно купувати одяг меншого розміру. Також по можливості слід уникати контактів, сприяючих переїданню.

По-друге, клієнти можуть нагороджувати себе після здійснення дій, сприяючих досягненню мети, використовуючи позитивне самоподкрепленіє. Самоподкрепляющую силу має: щось, що виходить за рамки повсякденного життя (наприклад, новий предмет одягу або особлива подія); щось приємне, що ми робимо рідко; нарешті, самозаявленія (наприклад, кожного разу при тому, що утримується від вживання алкоголю чоловік говорить собі: "Відмінно", "Я легінь", "Я задоволений, що зробив це").

Ефективність самоподкрепленія залежить від вибору винагороди і від його відповідності меті. Складні цілі можуть бути розбиті на декілька етапів, щоб клієнти винагороджували себе за послідовне досягнення все більш важливих цілей. Складання односторонніх (з самим собою) і двосторонніх контракт"6 також сприяє розвитку у клієнтів навиків самоудосконалення.

Когнітивне переструктурірованіє

Разом з емоційними проблемами і труднощами саморегуляції, причинами порушеної поведінки можуть бути спотворення в когнітивних процесах, таких, як сприйняття, установки, інтерпретації, висновки і так далі При зміні їх змісту можна чекати змін і в емоційній, і в поведінковій сферах.

Першим прийомом когнітивного переструктурірованія може бути звернення уваги на суперечності в думках або розповіді клієнта.

Іншою поширеною методикою є ідентифікація і корекція дісфункциональних думок. Наприклад, депресія і хімічна залежність часто супроводжуються такими негативними переконаннями, як: "Я погана (поганий)", "Мене не можна любити", "Я не можу зацікавити людей", "У мене нічого не виходить", "Я повинна всім сподобатися". При цьому факти і оцінки тих, що оточують нерідко протіворечат думкам клієнта, але ігноруються їм.

Негативні думки і загальні установки, що відносяться до них, ретельно досліджуються і ідентифікуються: виявляються, отримують назву в термінах клієнта, записуються. У наступній, перевірочній, фазі логічна правильність і послідовність цих ідей і установок піддається критичній оцінці. Важливо, щоб клієнт сам досліджував свою поведінку і переконався в неадекватності дезадаптівних думок, а також в тому, що вони є причиною багатьох його бід.

На закінчення розробляються альтернативні можливості інтерпретації і оцінки, які апробовуються в реальних ситуаціях. Наприклад, консультант просить клієнта продумати і написати адекватніші твердження напроти кожної з дісфункциональних установок. Потім ці твердження можна повторювати в потрібних ситуаціях як самоінструкцию.

Області застосування методу когнітивного переструктурірованія в даний час досить широкі: депресії, страхи, суїциїдальні наміри, стани залежності, нав'язливості. Більш того, сучасні поведінкові психологи настільки часто використовують когнітивні методики, що напрям в цілому правильніше назвати когнітивно-поведінковою психологією [8, 11, 15, 20].

Методи угашенія небажаної поведінки.

Покарання

Існують різні способи угашенія небажаних дій. Покарання - найбільш поширений метод. Він може Ч самі різні форми: тайм-аут, використання негативних наслідків реакції, пред'явлення аверсивного (украй неприємного) події.

Тайм-аут - це процедура, яку поведінкові консультанти часто рекомендують використовувати при роботі з агресивними або надмірно рухомими дітьми. При цьому дитину просто видаляють з ситуації, в якій негативна поведінка може отримати підкріплення. Наприклад, негативна поведінка учня в класі може підкріплюватися увагою з боку викладача і схваленням однолітків. Але і те і інше виявляється недоступним, коли дитину вимушують покинути клас. У разі ж неприйнятної поведінки маленької дитини, його поміщають в окрему кімнату на короткий час (від 5 до 20 мін). При цьому дитина заздалегідь повинна бути інформований про правила поведінки і наслідки поганої поведінки. Перед покаранням слідує одноразове попередження. Якщо ж зроблене попередження залишається без уваги, застосовувати тайм-аут слід наполегливо і систематично.

Використання витрат реакції (або методика негативних наслідків) має на увазі перш за все позбавлення людини підкріплюючих стимулів тоді, коли він демонструє небажану поведінку. Підкріплюючими стимулами можуть бути: улюблені заняття, вільний час, подарунки, солодощі, схвалення і увага тих, що оточують, успіх.

Іншим варіантом витрат реакції є негативні реакції навколишніх людей на поведінку особи, що відхиляється. Найпоширеніші і дієвіші форми негативних реакцій - засудження (особливо групове), вираз гніву, фізичне покарання, погрози. Наприклад, по відношенню до клієнтів, що порушують терапевтичний контракт, консультант може застосувати штрафні санкції (у грошовому еквіваленті) або виразити своє незадоволення.

Іноді (достатньо рідко) поведінкові консультанти спонукають клієнтів використовувати неприємні наслідки або самонаказаніє. Наприклад, людина, охоча понизити вагу, може віддавати певну суму грошей за кожних 100 калорій, що перевищують щоденну норму, або ж може використовувати спеціальний одеколон з особливо отруйним запахом після кожної позапланової їди. Крім того, неприємні наслідки можна просто уявити. Наприклад, хтось, хто вирішив кинути палити, уявляє, що його лають або у нього з'являються болі після кожної викуреної сигарети.

Аверсивниє методи відносяться до більш спірних технологій, оскільки пов'язані з навмисним посиленням страждань клієнта. Вони зазвичай застосовуються в клінічній обстановці, а не в процесі консультування. У основі аверсивного методу лежить дія, що викликає виражений дискомфорт: біль, страх, огида, наприклад, удар струмом при думці про їжу або провокація блювотного рефлексу при вживанні алкоголю.

При використанні приведених методик слід мати на увазі, що покарання ефективне, якщо воно: зрозуміло особи, засновано на правилах, використовується послідовно і неодмінно поєднується з позитивним підкріпленням альтернативних (схвалюваних) реакцій. В цілому покарання дійсно призводить до зниження вірогідності поведінки, що відхиляється, але при цьому воно, на жаль, не підвищує частоту бажаних дій.

Методи формування позитивної поведінки

Найбільш поширеним методом формування бажаної поведінки є підкріплення. У його основі лежить переважно оперантний принцип обумовлення. Слід зазначити, що як позитивне, так і негативне підкріплення підсилюють вірогідність виникнення реакції. Позитивні підкріплюючі стимули припускають пред'явлення чогось, а негативні підкріплюючі стимули - видалення чогось в даній ситуації.

Позитивне підкріплення - головний метод зміни поведінки. Умови успіху: » підкріплення повинне бути індивідуальне значущим; » підкріплення повинне застосовуватися систематично і негайно услід за бажаною поведінкою; » зв'язок між бажаною поведінкою і використовуваним при цьому підкріпленні повинна бути достатньо чіткою.

Підкріплення можна здійснювати безпосередньо (за допомогою реальних підкріплюючих стимулів) або побічно (за допомогою символів, жестів). Крім того, підкріплення може бути опосередкованим, коли клієнти спостерігають за моделями - людьми, які отримують нагороду за бажану поведінку.

Іноді позитивне підкріплення може винагороджувати неправильну поведінку. Наприклад, підліток у відповідь на суїциїдальну спробу може отримати нагороду - підвищену увагу і турботу сім'ї, замість того щоб підкріплювалася його незалежна поведінка.

Багато підкріплюючих стимулів, таких, як похвала або вияв цікавості, люди мимоволі використовують в ході повсякденного життя. Метод підкріплення припускає цілеспрямоване його застосування з метою посилення адаптивних видів поведінки і ослаблення і усунення неадекватних його форм. Спочатку проводиться ідентифікація підкріплюючих стимулів. Для цього необхідно з'ясувати, що саме є підкріплюючими стимулами для конкретної людини. Також можна запропонувати клієнтові скласти шкалу "приємних подій" або список умов, поліпшуючих настрій. При роботі з дітьми для представлення підкріплюючих стимулів замість слів можна використовувати картинки, на яких зображені потенційно приємні діяльності.

Підкріплюючі стимули співвідносяться з трьома життєво важливими сферами: » взаємодія (відносини); » переживання, несумісні з депресією (агресією); » дії, що підвищують самооцінку за допомогою відчуттів адекватності і компетентності (творчість, успіх, улюблене заняття і так далі).

Консультант і найближче оточення можуть широко використовувати виявлені стимули для підкріплення бажаної поведінки особи з девіацією. Також клієнта спонукають використовувати підкріплюючі стимули кожного разу при діях, відповідних його цілям.

З метою формування позитивнішої поведінки також використовують програми жетонного підкріплення. Жетони - це речові умовні підкріплюючі стимули (окуляри, значки, фішки), які можуть бути обмінені на підкріплюючі стимули. Останні можуть виглядати як право участі в цікавій діяльності, цінні призи, ласощі і тому подібне Програми жетонного підкріплення повинні включати чіткі правила обміну, що визначають, яка кількість жетонів потрібна для отримання підкріплюючих стимулів. Даний метод широко використовується в різних установах (лікарнях, місцях висновку). Він достатньо популярний серед дітей.

При застосуванні жетонів частота поганої поведінки істотно зменшується. Проте услід за відміною жетонного підкріплення може спостерігатися і зменшення випадків бажаної поведінки. У зв'язку з цим доцільно поступово зводити нанівець жетонне підкріплення, замінюючи його, наприклад, похвалою і самоподкрепленієм. Клієнтам не слід пасивно вважатися на тих, що оточують, вони повинні визначати і активно розшукувати людей, види діяльності і ситуації, які могли б забезпечити їм бажане підкріплення.

Програми підкріплення і жетонна система можуть включати роботу із значущими іншими, наприклад навчання викладачів або батьків процедурам підкріплення (для окремих дітей або для дитячих груп). Крім того, як викладачі, так і батьки повинні усвідомлювати той, що вони можуть по необережності підкріпити деякі види поведінки, який за їх словами, вони намагаються усунути.

Формування бажаної поведінки може здійснюватися у формі активного соціального навчання адаптивним поведінковим реакціям. Нерідко вже при проведенні поведінкової оцінки виявляється дефіцит провідних соціальних навиків. Клієнти не уміють вислуховувати співбесідника, надавати зворотний зв'язок і самораськриваться, демонструвати упевненість, вирішувати конфлікти, чинити опір негативному впливу середовища або ухвалювати рішення. Репетиція поведінки - це один з методів професійного консультування, широко використовуваний у випадках поведінки, що відхиляється. Даний метод може мати форму тренінгу, групових ігор, моделювання і розігрування ситуацій.

На перших етапах роботи виявляються області, в яких клієнти зазнають труднощі, і стимулюється мотивація до навчання. Далі визначаються види бажаної поведінки, найбільш адекватної в проблемних ситуаціях. Потім клієнтам надається можливість потренуватися, реагуючи на певні ситуації в процесі ролевої гри (консультанти, як правило, грають роль "опонентів"). Нарешті, клієнтів спонукають застосовувати репетирувану поведінку в реальних життєвих ситуаціях, схвалюючи їх у разі успіху і підкріплюючи адаптивну поведінку.

Тренінг ассертівності, мабуть, має найбільше значення при проведенні репетиції поведінки. Д. Вольпе визначив ассертівноє поведінку як "прийнятний вираз будь-якій відмінній від тривоги емоції, що має відношення до іншої людини" [11, с. 269].

На перших порах використання методики тренінг ассертівності був направлений на відстоювання людиною своїх прав і інтересів. Останнім часом його спрямованість дещо змінилася. Область його застосування розширилася у зв'язку з включенням в тренінг розвитку навиків прояву і точної передачі емоційно теплої поведінки там, де це доречно. Таким чином, ассертівноє поведінка тепер включає соціально-прийнятний вираз як позитивних, так і негативних відчуттів.

Тренінг ассертівності заснований на виділенні трьох видів поведінки: » неассертівноє, або загальмоване, поведінка, при якій люди жертвують своїми інтересами; » агресивна поведінка, при якій люди "посилюються" за рахунок інших; » ассертівноє поведінка, при якій виграють обидві взаємодіючі сторони.

Недолік упевненості в собі або агресивність можуть бути або загальноособовою властивістю, або межею, що виявляється лише в специфічних ситуаціях. На першому етапі поведінкової оцінки вирішується питання, якого виду тренінгу клієнт потребує - загалом або в специфічному. На другому етапі Формується мотивація клієнтів на співпрацю. Корисно вивчити погляди і переконання клієнтів, щоб спиратися на них згодом. Наприклад, потрібно допомогти членам релігійних культів зрозуміти, що вони стануть ефективнішими і як люди, і як віруючі, якщо перестануть відкидати свої потреби і відчуття (що завжди пов'язане з психологічними втратами).

На третьому етапі визначають, який вид альтернативної поведінки може бути відповідним в певних ситуаціях наприклад при необхідності чинити опір негативному впливу референтної групи. Клієнтам можна порекомендувати спостерігати за людьми, які діють ефективно. При цьому слід брати до уваги індивідуальні стилі поведінки клієнтів і допомагати їм формувати таку поведінку, яка буде якомога "природнішою" для них. Реакції, які представляються доречними консультантам, можуть виявитися невідповідними для конкретного клієнта. Важливий також правильний вибір часу: клієнтів не слід спонукати до вирішення ассертівних завдань тоді, коли вони ще до цього не готові. Отже, може виникнути необхідність побудови ієрархії ассертів-них завдань, складність яких поступово підвищується.

На четвертому етапі здійснюється репетиція ассертівного поведінки. Важливо фокусувати увагу клієнтів не тільки на вербальних складових поведінки, але і на інших його компонентах, таких, як контакт очей, пози, жести, вираз обличчя, тон і гучність голосу, інтонації, плавність мови.

На п'ятому етапі клієнтів спонукають застосовувати придбані на заняттях знання в реальному житті, наприклад за допомогою домашнього завдання відповідного рівня складності. У інтервалах між заняттями ті, що навчаються також можуть самостійно намагатися застосовувати адаптивні соціальні навики в реальному житті. Наявність таких спроб указує на адекватність поведінки клієнтів. Крім того, пробуючи і експериментуючи, клієнти визначають, які ще поправки слід внести до поведінки.

Тренінг ассертівності можна застосовувати у формі індивідуальної, групової роботи або у формі самодопомоги. Групи можуть бути гетерогенними (наприклад, група з підлітків без проблемної поведінки і з делінквентним поведінкою) або гомогенними (наприклад, група наркозалежних підлітків). Слід мати на увазі: унаслідок опору клієнтів позитивним змінам можуть виникати конфлікти між консультантом і клієнтами, що завжди слід передбачати як можливу трудність.

У практиці поведінкового консультування разом з тренінгом ассертівності використовуються і інші технології, особи, що дозволяють розширювати позитивний поведінковий репертуар. Це - тренінги упевненості, комунікативних навиків, ухвалення рішення, резистентності до соціального тиску, вирішення конфліктів. При цьому використовуються найрізноманітніші прийоми поведінкової психології, наприклад ролеві ігри і ігрові вправи, тренінг в повсякденних ситуаціях, навчання на доділи, позитивне підкріплення, відеотехніки, групові дискусії, способи самоконтролю і так далі

Методи, використовувані консультантом в професійній діяльності, повинні бути адекватні як проблемам клієнта, так і можливостям консультанта. В даний час в роботі з особою, що має поведінку, що відхиляється, частіше використовується інтеграційний підхід, що припускає комбінацію взаимодоповнюючих теорій і методів. Інтеграційний підхід також визначає поєднання різних форм роботи. Наприклад, для підлітка із залежною поведінкою може бути адекватною наступна схема психологічної допомоги: сімейне консультування - сімейна системна психотерапія - соціально-психологічна реабілітація підлітка і групова психотерапія - індивідуальна психотерапія у поєднанні з сімейним консультуванням.

Хочеться ще раз підкреслити, що сімейне консультування і сімейна психотерапія є пріоритетним напрямом в роботі з дітьми і підлітками [5, 21]. Якщо співпраця з сім'єю по яких-небудь причинах утруднена, якщо сім'я не може виконувати виховних функцій, підліток з девіантною поведінкою повинен включатися в іншу соціальну групу - тренінговую, психотерапевтичну або реабілітаційну. Робота з девіантною поведінкою - це робота з порушеною соціальною поведінкою, тому його зміна можлива тільки через включення особи в підтримуючі і конструктивні соціальні системи. Одне з провідних завдань психолога полягає в проектуванні социотерапевтічеськой середовища, а також нових конструктивних відносин особи.

Різноманітність методів і методик не може зменшити роль особи консультанта. На всіх етапах спільної роботи поведінка фахівця залишається провідним джерелом підкріплення позитивних змін в поведінці клієнта, а особа консультанта - основним інструментом його професійної діяльності. Вважається, що консультанти, що проявляють високий рівень таких професійно важливих якостей, як емпатія, увага, безкорислива щирість і щирість, працюють ефективніше. Це пояснюється тим, що що щиро співпереживають своїм клієнтам консультанти надають на них позитивну дію незалежно від використовуваного методу.

Література, що рекомендується

Раттер М. Помощь важким дітям. - М., 1987.

Рижова н.А. Поведінкові розлади у дітей: Діагностика, корекція, психопрофілактика. - М., 1998.

Федоров а.П. Методи поведінкової психотерапії: Навчань.-метод. допомога. - Спб., 1987.

Федоров а.П. Когнітивна психотерапія: Навчань. допомога. - Спб., 1991.

Черников А. Системная сімейна терапія. - М., 2001.

Ейдеміллер е.Г., Юстіцкис В. Психология і психотерапія сім'ї. - Спб., 1999.

Енциклопедія глибинної психології / Під ред. А. М. Боковікова. - М., 2001.

Джонсон В. Как змусити наркомана або алкоголіка лікуватися. 2000.

Ігумнов с.А. Клінічна психотерапія дітей і підлітків: Справ, допомога. - Мінськ, 1999.

Кинг М., Коен У., Цитренбаум Ч. Гипнотерапія шкідливих звичок. - М., 1998.

Кулаков с.А. Діагностика і психотерапія аддіктівного поведінки у підлітків: Навчань.-метод. допомога. - М., 1998.

Кулаков с.А. На прийомі у психолога - підліток: Допомога для практ. психол. - Спб., 2001.

Мак-вільяме Н. Психоаналітічеськая діагностика. - М., 1998.

Мейєр В., Чессер Е. Методи поведінковій терапії. - Спб., 2000.

Морлі З, Шефферд Дж., Спенс С. Методи когнітивної терапії і тренінгу соціальних навиків. - Спб., 1996.

Моховіков а.Н. Телефонне консультування. - М., 1999.

Наркоманія: Метод, рекомендації по подоланню наркозалежності / Під ред. А. Н.Гаранського. - Спб., 2000.

Нельсон-джоунс Р. Теорія і практика консультування. - Спб., 2000.

Психологія деструктивних культів: Профілактика і терапія культових травм //журнал практичного психолога. Спец. вип. - М., 2000. - № 1-2.

Психологія і лікування залежної поведінки / Під ред. С. Даулінга. - М., 2000.

Психосоциальная корекція і реабілітація несовершеннолетні* з девіантною поведінкою / Під ред. С.А. Белічевой - М., 1999.

Психотерапевтична енциклопедія / Під ред. Б. Д. Карвасарсько- го. - Спб., 1998.

Психотерапія дітей і підлітків: Пер. з йому. / Під ред. шмідта. - М., 2000.