Поведінка, що відхиляється, як результат навчення

Якщо психоаналітичний підхід орієнтований переважно на вивчення внутрішньої динаміки розвитку особи, то теорії, що вийшли з біхевіорізма, вивчають безпосередньо спостережувану поведінку. Даний напрям представляє для нас особливий інтерес, оскільки предметом нашого вивчення також є поведінка особи (що хоча і відхиляється).

Біхевіорізм (поведінкова психологія) як самостійний напрям виділився на початку XX в. Його підставу пов'язують з такими іменами, як Е.Торндайк, Дж.Уотсон, Б.Ськиннер.

Основні положення поведінкової психології можна сформулювати в наступних постулатах.

Психологія повинна займатися прогнозом реальної (спостережуваного) людської поведінки і його управлінням.

Мета будь-якої поведінки - пристосування до середовища.

Поведінка - процес взаємодії особи з середовищем, опосередкований внутрішньою активністю і індивідуальними особливостями, такий, що виявляється переважно в зовнішніх діях. (Спочатку під "поведінкою" розумілися тільки зовнішні прояви - рухові, емоційні, вегетативні, мовні.)

Даний процес реалізується по схемі: стимул - проміжні змінні - реакція. Під проміжними змінними в даний час розуміють все, що може бути приховане за реакцією. Це - емоційні процеси (особливо тривога), мотивація даної форми поведінки (спонукальні чинники), когнітивні процеси (особливості сприйняття, розуміння ситуації і так далі), процеси саморегуляції.

Поведінка формується на основі безумовних рефлексів і інстинктивних програм (спадкові, шаблонні реакції організму як цілого).

Основним механізмом формування поведінки людини є навчення. Навчення - процес придбання і збереження певних видів поведінки на основі реакції на виниклу ситуацію. Виняток становлять випадки, коли зміна активності пов'язана з природженими рефлексами, дозріванням або тимчасовими станами (втома, наркотичне сп'яніння).

Біхевіоральная теорія - це всеосяжна теорія, що описує на основі експериментів закони або принципи людської поведінки [12].

Класичне обумовлення, відкрите І. П. Павловим (1849 - 1936), стало першим законом поведінкової психології і зробило фундаментальний вплив на все подальші дослідження закономірностей поведінки. Класичне обумовлення (умовний, або респондентний, рефлекс) - це навчення умовній реакції (реакції на індиферентний стимул), сполученій в часі і просторі з безумовним стимулом (що викликає природжені реакції організму). Наприклад, зображення смачної їжі (умовний стимул) може викликати слиновиділення, також як і попадання їжі в рот (безумовний стимул). Кожна дія має тенденцію до повторення, якщо воно засноване на безумовних або умовних рефлексах і винагороджене. Дії, що повторюються, перетворюються на звичку. Якщо ж дії не повторюються або не підкріплюються, то вони згасають.

Одним з основоположників поведінкової психології по праву вважається Дж.Б.Уотсон (1878-1958), що сформулював принципи поведінкової психології, а також закони обумовлення.

Відповідно до теорії Дж. Уотсона [3] і людина, і тварина пристосовуються до навколишнього середовища за допомогою використання спадкових завдатків і багажу звичок. Стимул, або предмет, який викликає реакцію, може виходити від об'єктів, що знаходяться в зовнішньому або внутрішньому середовищі. За допомогою обумовлення діапазон стимулів, на які реагують люди, все більш розширюється, bet реакції можна розділити на відкритих і прихованих, на придбаних і природжених. Природжені реакції нечисленні і включають все, що роблять люди з перших днів дитинства. Зокрема, до них відносяться кровообіг і дихання, а також обумовлення і формування звичок. Природжені реакції стають обумовленими незабаром після народження. Спостереження за дітьми показує, що все, зазвичай зване інстинктом, в значній мірі є результатом навчення, або обумовлення, і як таке є частиною людської придбаної поведінки. На думку Дж. Уотсона, існують тільки три типи непридбаних емоційних відповідей на стимули - страх (наприклад, природжений страх дитини при дуже гучному звуці), гнів і любов.

Б. Ф. Ськиннер (1904-1990) вніс особливий внесок до розвитку поведінкової психології, оскільки виявив, що на поведінку істотно впливають його ж наслідки [12, с. 127]. У зв'язку з цим Б. Ськиннер запропонував механізм оперантного обумовлення. При оперантній поведінці пристосування відбувається не у формі поведінки, що відповідає на стимул, а шляхом власної активності людини. Наприклад, в результаті проб і помилок може досягатися успіх, який приводить до задоволення або усунення неприємностей, тобто конкретна форма поведінки самоподкрепляєтся.

Б. Ськиннер відзначав, що реакцію неможливо передбачати або проконтролювати, і єдине, що можна передбачити, - це вірогідність її виникнення в майбутньому. Одиницею науки поведінки є оперант - поведінка, визначена даним (своїм) наслідком. Оперантна поведінка - поведінка, яка оперує в навколишньому середовищі, проводячи наслідки.

Якщо І. П. Павлов називав всі події, які підсилювали поведінку його собак, "підкріпленням", а обумовлені цими подіями зміни в поведінці - "обумовленням" (зв'язок підкріплення із стимулом), то, згідно концепції оперантної поведінки, підкріплення залежить від відповіді (зв'язок підкріплення з реакцією на стимул). Класичне обумовлення і оперантне обумовлення - два єдино можливих виду обумовлення [12].

Хоча навколишнє середовище і грає велику роль у формуванні і підтримці поведінки, поведінка само впливає на навколишнє середовище, проводячи наслідки, і також залежить від наслідків, проведених навколишнім середовищем. Будь-який адекватний опис взаємодії між організмом і навколишнім його середовищем повинен містити визначення трьох елементів: а) ситуації, в якій має місце дана реакція; б) самої відповіді; у) підкріплюючих наслідків. Взаємозв'язок цих трьох елементів лежить в основі зв'язаного підкріплення.

Вірогідність виникнення реакції зростає як після позитивного, так і після негативного підкріплення. Позитивне підкріплення має на увазі надання чогось (наприклад, похвала, винагорода). Негативне підкріплення має на увазі видалення чогось неприємного з даної ситуації (наприклад, уникнення покарання). Щодо поведінки, що відхиляється, вживання алкоголю, наприклад, одночасно підкріплюється і отриманням задоволення (відчуття тепла, задоволення від смачної їжі, підливши енергії, увага друзів, святкова атмосфера), і відходом від проблем (зняття напруги, зменшення відчуття невпевненості в собі, відвернення від турбот і відповідальності).

В цілому вірогідність поведінки посилюється при наступних підкріпленнях: » усунення неприємностей; » залучення уваги (на думку Б.Ськиннера, тільки ті люди, які уважні до нас, підкріплюють нашу поведінку); » афектація (демонстрація сильних емоцій); » усмішка або будь-яка форма схвалення; » надання можливості займатися улюбленою діяльністю; » надання владі; » задоволення - універсальна нагорода (солодке, їжа, секс і тому подібне).

Ці підкріплюючі стимули ми звикли називати заохоченням.

Б.Ськиннер вважав, що всі підкріплення кінець кінцем отримують свою силу в процесі еволюційного відбору і що для людей характерний отримувати підкріплення певними способами за допомогою певних речей. Наприклад, і позитивне підкріплення їжею і негативне підкріплення порятунком від небезпеки, очевидно, необхідні для виживання. Тільки мала частина поведінки негайно підкріплюється їжею, водою, сексуальним контактом або іншими чинниками, що мають явне біологічне значення. (Такі підкріплення, як наголошувалося вище, називаються безумовними або первинними підкріпленнями).

Велика частина поведінки - це реакція на підкріплення, які почали асоціюватися з первинними підкріпленнями або обумовлені ними. Наприклад, якщо кожного разу під час свята палити в приємній компанії, то компанія стає обумовленим підкріплюючим стимулом.

Обумовлене підкріплення генералізуєтся, коли воно з'єднується більш ніж з одним первинним підкріпленням. Цей факт має велике значення, оскільки генералізованноє обумовлене підкріплення, наприклад у вигляді грошей, корисно, тому що застосовно не тільки до одного конкретного стану депрівациі (наприклад, до стану голоду), але і до багатьом іншим подібним станам. Отже, при такому виді підкріплення вірогідність виникнення реакції буде більшою. Іншими генералізованнимі обумовленими підкріплюючими стимулами є увага, схвалення і прихильність.

Б.Ськиннер не рахував термін "навчення" еквівалентним "оперантному обумовленню". Використання терміну "навчення" більшою мірою має на увазі формування поведінки, тоді як використання терміну "оперантне обумовлення" має на увазі в рівній мірі і формування, і збереження поведінки.

Таким чином, поведінка має наслідки, якщо ж цих наслідків або підкріплення не виявляється в наявності, відбувається згасання поведінки. Наприклад, якщо послідовно не звертати увагу на капризи дитини, він починає вередувати все рідше і рідше. Так само, коли дорослі люди залучаються поведінка, яка більше не має корисних наслідків, OHI стають все менш схильні поводитися таким чином. Режими підкріплення мають відношення до згасання. Наприклад, згасання поведінки, викликаної періодичним підкріпленням, може бути набагато важче, ніж згасання поведінки, що розвивається при постійному підкріпленні.

Завдання психології, на думку Б.Ськиннера, пояснити поведінку з урахуванням історії його підкріплення і згасання. Наприклад, у разі залежної поведінки важливо розуміти, в яких умовах воно з'явилося, чим і як підкріплювалося, як часто виявляється, з чим асоціюється і чим супроводжується, до чого приводить у кожному конкретному випадку, яка реакція тих, що оточують на дану поведінку, яку психологічну вигоду дає людині дана поведінка. З цієї точки зору психотерапію можна розглядати як систему підкріплення, призначену для відновлення згаслої бажаної поведінки.

Поведінку можна формувати за допомогою підкріплення послідовних наближень до бажаної відповіді. Б. Ськиннер наводить наступний приклад. Голуба навчали катати дерев'яна куля, з силою ударяючи по ньому і направляючи по мініатюрній доріжці до набору іграшкових булав. Дослідники і його колеги чекали від голуба належної реакції, яку вони мали намір підкріпити їжею, проте нічого не вийшло. Тоді експериментатори вирішили підкріплювати будь-яку реакцію, яка матиме хоч щонайменшу схожість з сильним ударом, а потім вибирати реакції, які більше всього будуть схожі на бажану реакцію. Ця тактика виявилася надзвичайно ефективною [12, с. 231].

Коли підкріплюючий ефект одного стимулу розповсюджується на інші стимули, має місце ефект тієї, що генералізує, або індукції. Приклад тієї, що генералізує стимулу в повсякденному житті - це реагування певним чином на людину, що нагадує якогось знайомого.

Б. Ськиннер розглядав особу як репертуар видів поведінки, відповідний набору підкріплень, залежних від зв'язаних обставин. Якщо розглядати причинну обумовленість поведінки з традиційної точки зору, люди виступають в ролі автономних індивідів, що діють, відповідальних за власне життя. Згідно науковому уявленню, люди - це члени вигляду, який сформувався в залежних від еволюції обставинах виживання; поведінка людей знаходиться під контролем навколишнього середовища, в якому вони живуть. Способи, якими люди сприймають і усвідомлюють мир, визначаються зв'язаними обставинами навколишнього середовища. Свідомість, або усвідомлення, також є соціальним продуктом, сформованим навколишнім середовищем. Більш того, в механізмах складної діяльності, званої мисленням, також можна розібратися, якщо врахувати вплив зв'язаних обставин підкріплення.

При самоконтролі люди управляють подіями, щоб управляти своєю поведінкою. Це, перш за все, контроль навколишнього середовища, який впливає і на поведінку. Наприклад, дорослий може застосовувати реакцію відходу таким чином, що він стає здатний управляти своєю реакцією гніву. Так само видалення їжі з поля зору може сприяти відвиканню від звички до переїдання. З іншого боку, присутність деяких стимулів може зробити бажану поведінку вірогіднішою.

Наприклад, конкретний стіл може бути стимулом для учбової поведінки, а вузол, зав'язаний на носовій хустці, може підкріплювати відкладену дію.

Таким чином, представники класичного біхевіорізма запропонували основні принципи і механізми людської поведінки як процесу взаємодії особи з середовищем. У аспекті розглянутих положень поведінку, що відхиляється, можна визначити як результат складного обумовлення середовища.

Для зменшення або усунення поведінки, що відхиляється, середовище має в своєму розпорядженні наступні способи. Це, по-перше, негативне підкріплення (позбавлення чого-небудь важливого). По-друге, це емоційно-негативне обумовлення. Наприклад, покарання, засноване на страху. Зазвичай воно достатнє ефективно, але в деяких ситуаціях покарання викликає інші відчуття - цікавість, ідентифікацію з агресором, садомазохисткоє задоволення. У подібних випадках покарання підкріплюватиме і підсилюватиме небажану поведінку. У ряді випадків важко проконтролювати умови покарання. Найбільш яскравий тому приклад - виправні установи, де через специфічні умови через 5 - 7 років поведінка особи деформується майже необоротно.

Окрім цього, ефективність покарання залежить від ряду умов: воно повинне застосовуватися відразу після небажаної поведінки; бути пропорційно вчинку; індивідуально значущим; і по можливості повинно здійснюватися без свідків. Більшість дослідників визнають, що покарання далеко не завжди попереджає небажану поведінку.

Третій спосіб угашенія поведінки - оперантне угашеніє реакції, коли вона просто ігнорується або людина поміщається в інше середовище, де колишня поведінка неможлива. Доведено, що угашеніє реакції даним способом ефективніше, ніж негативне підкріплення або покарання.

Один з сучасних представників поведінкового підходу - Д.Вольпе (1915- 1997) - спеціально вивчав аналогічне явище - механізм сумісного, реципрокного гальмування [12, с. 235]. Досліджуючи сприяючі отученію процеси, Д.Вольпе відмітив, що старі звички згасають, якщо новим звичкам надається можливість розвиватися в тій же самій ситуації. Реципрокноє гальмування має місце всякий раз, коли позитивна реакція (наприклад, релаксація), несумісна з певною негативною реакцією (наприклад, тривогою), гальмує дану умовну реакцію, сприяючи подальшому її ослабленню. Оскільки тривога достатньо часто поєднується з проблемною поведінкою, завдання фахівця - сформувати антагоністичну по відношенню до тривоги реакцію під час присутності стимулів, що викликають цю тривогу.

Д.Вольпе перерахував реакції, не сумісні з тривогою, за допомогою яких можна змінювати поведінку людей: » ассертівниє реакції (відкритий прийнятний вираз емоцій по відношенню до іншої людини); » сексуальні реакції; » реакції релаксації; » дихальні реакції; » реакції "полегшення тривоги"; » обумовлені моторні реакції змагання; » приємні реакції, що виникають в різних життєвих ситуаціях (наприклад, при дії ліків); » емоційні реакції, викликані бесідою; » усне або ролеве програвання конфліктній ситуації [12, с. 239].

Інший, не менш відомий, представник поведінкової психології - Г.Ю.Айзенк (1916-1997) - звернув увагу на те, що закони Дж.Уотсона і Б.Ськиннера не описують всіх поведінкових феноменів [12, с. 240]. Наприклад, у ряді випадків тривога як умовна реакція посилюється при пред'явленні стимулу, що її викликає, хоча ніякого підкріплення наслідків при цьому не було. Більш того, Г. Айзенк вважав, що невротична поведінка, що має явно негативні наслідки, не усувається всупереч здоровому глузду. Розробляючи у зв'язку з цим теорію інкубації реакцій тривоги (посилення), Г. Айзенк припустив, що деякі умовні рефлекси (перш за все тривога), мають властивості внутрішнього імпульсу (самоподкрепленія), завдяки чому при дії лише одного стимулу (без підкріплення) індукується умовна реакція тривоги, ідентична безумовному рефлексу (що не вимагає спеціального підкріплення). Таким чином, умовна реакція страху не тільки чинить опір згасанню, але і посилюється при кожному пред'явленні умовного стимулу (як би сама собою), утворюючи цикл позитивного зворотного зв'язку.

Г. Айзенк виділяв чотири джерела невротичних реакцій страху (тривоги) у людей [12, с. 241]: » природжені передумови (страх виникає при першому ж зіткненні індивіда з об'єктом); » "підготовленість" - легкість обумовлення реакції страху у людей (люди надзвичайно легко навчаються деяким страхам - при першому ж зіткненні із стимулом); » імітація - страхам можна навчитися за допомогою наслідування; » класичне обумовлення (причому головним безумовним стимулом, що породжує реакції страху, є не біль, не гучний звук, не втрата підтримки, не фізичне обмеження, а фрустрация або фрустрірующєє відсутність винагороди).

Соціально-когнітивна теорія, або теорія соціального навчення, розроблена А. Бандурой (р. 1925), представляє плідний розвиток класичної теорії навчення [2, 11]. Відповідно до теорії соціального навчення природженими є тільки елементарні рефлекси і межі можливостей людини. Будь-яка поведінка людини соціально обумовлена, оскільки за ним коштують складні навики, що вимагають спеціального навчення. Так, щоб сформувалася, наприклад, агресивна поведінка, необхідне виконання цілого ряду умов. Повинні бути присутніми способи засвоєння дії, повинна бути провокація, повинні бути умови, що закріплюють дії. Інакше кажучи, агресивній поведінці вчаться, оскільки агресор повинен знати: що заподіює біль, як це зробити і в яких умовах. Вплив психофізіологічних, зокрема спадкових, механізмів має місце, але не грає вирішальної ролі.

Відповідно до соціально-когнітивної теорії реакція людини на стимул опосередкована когнітивними процесами. А. Бандура виділив п'ять основних когнітивних здібностей, які характеризують людину: символізування (створення символів і образів, що виходять за межі сенсорного досвіду); передбачення (в більшості випадків люди передбачають наслідки своєї поведінки, ставлять цілі, а не просто реагують на навколишнє середовище); опосредованіє моделями (люди навчаються переважно через спостереження за іншими людьми, а не через безпосередню участь); саморегуляція (наявність внутрішніх стандартів для оцінки і корекції власної поведінки); самоаналіз (оцінка рефлексії свого досвіду і розумових процесів) [12, с. 292].

Підкреслюючи активний характер людської поведінки, А. Бандура вводить поняття людської агентності. Людська агентность - здатність здійснювати самоврядування через контроль над власними розумовими процесами, мотиваціями і діями. Поведінка людини (В), когнітивні і особові чинники (Р) і вплив навколишнього середовища (Е) взаємно детерміновані (тріадичний взаємний детермінізм). Кінець кінцем поведінка - це результат складної взаємодії зовнішніх подій і внутрішньоособових детермінант: спадкових особливостей, придбаних умінь, мислення рефлексії і самоініциатіви.

Відповідно до теорії соціального навчення основними механізмами формування поведінки є наступні.

1. Навчення через спостереження (вікарне навчення) є провідним способом. Люди научаються поведінці і когнітивним навикам переважно спостерігаючи за моделями (за іншими людьми). На думку Бандури, вікарне навчення навіть ефективніше, оскільки воно безпечніше. Спостерігати можна не тільки сцени з життя, але також їх художньо-символічне зображення, наприклад, через літературу, кіно. Спостерігач прийме демонстровану поведінку за зразок, якщо: воно явно приносить зовнішні вигоди; внутрішньо позитивно їм оцінюється; приносить користь моделі, і його можна спостерігати. При цьому поєднання вербального і невербального моделювання ефективніше. Наприклад, образ негативного героя фільму буде заразливим, якщо актор (персонаж) викликає симпатію і близький до ідеалу або якщо за допомогою негативних дій він безкарно добивається влади, грошей, задоволень.

Навчення через спостереження необов'язково вимагає зовнішньої нагороди, оскільки опосередкує і "нагороджується" когнітивними процесами спостерігача (наприклад, його оцінкою того, що відбувається, його уявленнями про наслідки подібної поведінки).

2. Навчення у дії, або навчення через досвід, поширено надзвичайно широко. Існує відмінність між знанням і навиком. Навики (дії) пов'язані з цільовими структурами. Здійснюючи дії, люди випробовують вплив їх наслідків (оперантне обумовлення). Тому на поведінку істотно впливає те, як людина сприймає наслідки. Наприклад, якщо наслідки реакції оцінюються високо, це підвищує вірогідність здійснення такої поведінки, тобто підсилює його. Таким чином, всупереч механістичному уявленню, наслідки визначають поведінку не самі по собі, а через думки. Термін "підкріплення", на думку А. Бандури, вводить в оману, оскільки має на увазі автоматичне реагування і посилення реакцій. Тоді як для ефективного функціонування також потрібний, щоб люди передбачали події і оцінювали вірогідні результати різних дій. Наприклад, діти поводяться у присутності поблажливого батька зухваліше, ніж у присутності вимогливішого. Створення точних прогнозуючих думок вимагає уваги, пам'яті і інтеграційних когнітивних навиків.

А.Бандура виділяє три регулюючі мотиваційні системи - це системи, що базуються на зовнішніх, непрямих і самопродуцированних результатах.

Зовнішні мотіватори - це зовнішні наслідки дій людини, що підсилюють або ослабляють ці дії в подальшому. Вони включають: фізичну депрівацию і біль; матеріальні стимули (наприклад, їжа); сенсорні стимули (пріятниє/непріятниє відчуття); соціальні стимули (схвалення/несхвалення); символічні стимули (гроші, оцінки, звання); стимули діяльності (зокрема, творчості); стимули статусу і влади.

Непрямі мотіватори (мотіватори опосредованія) - знання, Отримані в результаті спостереження за наслідками реакцій інших людей. Спостереження за тим, як винагороджується поведінка інших людей, підвищує вірогідність того, що спостерігачі почнуть поводитися так само. Спостереження того, що поведінка інших людей карається, зменшує вірогідність подібної поведінки. Слід відмітити, що ефективнішим способом заборони небажаної поведінки є навчання конструктивним альтернативним формам поведінки. В цілому спостереження за поведінкою інших дає інформацію, емоційно порушує, впливає на особисті стандарти і оцінки.

Внутрішні мотіватори (мотіватори саморегуляції) особливо важливі, оскільки людська поведінка в основному здійснюється без безпосередньої винагороди. Внутрішні стандарти поведінки можуть діяти як внутрішні стимули. Саморегуляція поведінки включає три підпроцеси: самоспостереження (отримання інформації про свою поведінку), оцінний процес (оцінка позитивності або отріцательності своєї поведінки з погляду особистих стандартів) і самореагированіє (вплив на свою поведінку).

Для успішної поведінки надзвичайно важливі концепції особистої ефективності - думки особи про можливість досягти певного рівня виконання (віра в свою ефективність). Концепції ефективності є результатом: особистого досвіду досягнень; опосередкованого досвіду (спостережень за успіхами-невдачами інших); вербального переконання (умовляння); фізіологічного і емоційного стану (емоційне збудження, настрій, втома, біль, страждання). Спочатку люди себе мотивують через встановлення стандартів, або рівнів виконань, які викликають порушення рівноваги, а потім прагнуть досягти цих рівнів. Цілі, які особа ставить перед собою, діють як внутрішні мотіватори, самозадоволення, що діють за принципом, при реалізації цілей. Особливо корисно ставити короткострокові проміжні цілі, що поступово ускладнюються.

До теорії навчення тісно примикає когнітивний напрям, що також виріс на грунті біхевіорізма. Згідно когнітивної моделі Аарона Бека і рационально-емотівной теорії Альберта Елліса, в основі порушеної поведінки лежать неадаптивні розумові схеми. Неадекватні когніциі запускають неадекватні відчуття і дії. То, як люди інтерпретують стресові ситуації, визначає їх поведінка. Наприклад, при депресії "нормальна" печаль трансформується у всеосяжне відчуття тотальної втрати і поразки. На рівні поведінки в цьому випадку виникають дезадаптівниє реакції відходу, відмови від активності. Інша ситуація може сприйматися надмірно загрозливо, що у свою чергу спровокує тривогу і гнів, а потім агресію або уникнення. Таким чином, неадекватність переробки інформації, а також невдачі в структуризації життєвих ситуацій можуть виступати як окрема причина поведінкових розладів [12, 19].

Як наголошувалося вище, поведінка особи, що відхиляється, може бути пов'язане з такою індивідуальною особливістю, як стрессоустойчивость. В даний час в рамках когнітивно-поведінкового підходу активно вивчається поведінка людини в екстремальних або стресових ситуаціях [6]. У зв'язку з цим вивчається копинг-поведение. Під копінгом (coping) мається на увазі процес, опосредующий пристосування, наступне за стресовою подією. Вперше термін був використаний Л.Мерфі в 1962 р. в дослідженні способів подолання дітьми труднощів, пов'язаних з віковими кризами. Зараз копінг розглядається як важливий процес соціальної адаптації. Пристосовність визначається трьома компонентами:

1) здатністю і умінням організму адекватно реагувати на зовнішні дії;

2) мотивацією - бажанням пристосовуватися до умов навколишнього середовища;

3) здатністю підтримувати психічну рівновагу. Копинг-поведение розуміється як свідомі стратегії подолання стресових ситуацій (співіснуючі з несвідомими механізмами психологічного захисту).

У відповідність з моделлю Р. Лазаруса, що також досліджує копинг-поведение, взаємодію середовища і особи регулюється двома процесами: когнітивною оцінкою і копінгом [6]. Виділяється два види когнітивної оцінки - первинна і вторинна. Первинна оцінка визначається ступенем сприйманої загрози, властивостями стрессора, психологічними особливостями індивіда. Її результатом є вивід про оцінку ситуації як загрозливою або як ситуації зміни. Вторинна оцінка критично доповнює первинну і визначає, як ми можемо впливати на негативні події і які ресурси подолання стресу. Після когнітивної оцінки ситуації індивід приступає до розробки механізмів подолання стресу з метою адаптації. Після розумового опрацьовування слідує власне копинг-процесс того, що упоралося із стресом.

Копінг є цілісним механізмом. У дослідницьких цілях доцільно говорити про його когнітивний, емоційний, поведінковий аспект. Копінг може сприяти адаптації особи до конкретної ситуації, ефективності поведінки, а може і не сприяти. Таким чином, копинг-поведение може бути гнучкою і пасивною, продуктивною і непродуктивною.

Разом з копинг-стратегиями (діями з того, що упоралося) виділяють копинг-ресурсы особи - сукупність умов, сприяючих подоланню стресу. Виділяють наступні види копинг-ресурсов: фізичні (здоров'я, витривалість); соціальні (індивідуальна соціальна мережа, що соціально-підтримують системи); психологічні (переконання, стійка самооцінка товариськість, інтелект, мораль, гумор) і матеріальні ресурси (гроші, устаткування).

Поняття копінга розроблялося на прикладах кризових ситуацій, пов'язаних з важкою хворобою як джерелом стресу Е.Хейм, вивчаючи копинг-процессы у онкологічних хворих, зробив спробу перевести форми упоралися, описані різними дослідниками, в систему нейтральних понять і виділив 26 форм копинг-поведения.

Адаптивні варіанти копинг-поведения включають такі когнітивні елементи, як проблемний аналіз, установка на власну цінність, збереження самовладання. Дані форми поведінки направлені на аналіз виниклих труднощів і можливих шляхів виходу з них, підвищення самооцінки і самоконтролю, глибше усвідомлення власної цінності як особи, наявність віри у власні ресурси в подоланні важких ситуацій. Серед ефективних емоційних стратегій можна назвати такі, як протест, оптимізм - емоційні стани з активним обуренням і протестом по відношенню до труднощів і упевненістю в наявності виходу в будь-якій, навіть найскладнішій ситуації. Успішні поведінкові копинг-стратегии - співпраця, звернення, альтруїзм. Це такі форми поведінки особи, при яких вона вступає в співпрацю з про значущими (досвідченішими) людьми, шукає підтримки в найближчому соціальному оточенні або пропонує її близьким в подоланні труднощів.

Життя показує, що у разі поведінки, що відхиляється, люди надзвичайно часто удаються до малоадаптивних варіантів копинг-поведения. Серед малопродуктивних когнітивних стратегій - упокорювання, розгубленість, дисимуляція, ігнорування - пасивні форми поведінки з відмовою від подолання труднощів із-за невіри в свої сили і інтелектуальні ресурси, або з недооцінкою неприємностей. Серед малопродуктивних емоційних копинг-стратегий - придушення емоцій, покірність, самозвинувачення, агресивність - варіанти поведінки, що характеризуються пригніченим емоційним станом, станом безнадійності, покірності і недопущення інших відчуттів, переживанням злості і покладанням провини на себе і інших. Серед малопродутівних поведінкових стратегій - активне уникнення, відступ - поведінка, що припускає пасивність, самоту, ізоляцію, відхід від рішення проблем.

Також мають місце відносно адаптивні варіанти копі№ поведінки, конструктивність яких залежить від значущості вираженості ситуації подолання. Серед когнітивних стратегій до них відносяться: відносність, додача сенсу, реальності - форми поведінки, направлені на оцінку труднощів порівняно з іншими, додання особливого сенсу їх преодоєнію, а також віра в Бога. Серед емоційних копинг-стратегий - емоційна розрядка, пасивна кооперація - веління, яке направлене або на зняття напруги, або на передачу відповідальності по дозволу труднощів іншим особам. Серед поведінкових стратегій - компенсація, відвернення, конструктивна активність - поведінка, що характеризується прагненням до тимчасового відходу від вирішення проблем, наприклад: за допомогою алкоголю, лікарських засобів, занурення в улюблену справу, подорожей, виконання своїх заповітних бажань.

Стрес - звичайне для більшості людей явище. В ході життя формуються звичні для кожної людини копинг-стратегии. І хоча поведінка кожної людини включає різні стратегії, сучасні дані дозволяють говорити про те, що "здорові" люди достовірно частіше удаються до більш адаптивних форм копинг-поведения і менше використовують неконструктивні форми. Тоді як особи з проблемною поведінкою, наприклад залежною, схильні до малопродуктивних стратегій, таких, як відхід від проблем і труднощів, заперечення і ізоляція [30].

Розвиток в 1960-і рр. кібернетики і теорії систем породив такий напрям в психології, як системне консультування і системна сімейна психотерапія [7, 17]. В рамках даного підходу особа розглядається як елемент якої-небудь соціальної системи. Наприклад, на поведінку людини впливає його сім'я, оскільки він включений в сімейну систему. Системними сімейними характеристиками будуть: ієрархія, межі, підсистеми, правила, стилі комунікації і так далі Сімейна система винна швидко і гнучко адаптуватися до внутрішніх і зовнішніх змін. Сім'ї можуть бути гармонійними і дісфункциональнимі. Дісфункциональная сім'я не справляється із стрессорамі і не забезпечує умов для особового зростання кожного зі своїх членів. Стрессорамі є будь-які події, що вимагають змін в сімейній системі. Це, наприклад, народження дитини, зміна професії, міграція сім'ї, досягнення Дитиною підліткового віку відхід дітей з будинку.

З позицій сімейної терапії кожен учасник сімейного провисання грає певні ролі, а система в цілому прагне до того, що потримало стійкої рівноваги. Поведінка, що відхиляється, - сімейного неблагополуччя. В цілому симптом служить утриманням від розпаду і збереженню звичної рівноваги. Наприклад, наркозалежність підлітка може утримувати батьків від розлучення, оскільки батьки в даному випадку об'єднають сили на боротьбу з реальною небезпекою.

Носій симптому позначається як ідентифікований пацієнт. Симптоматична поведінка характеризується наступними ознаками: » воно сильно впливає на всіх членів сім'ї; » симптом недовільний і не піддається контролю з боку » його носія; » симптом закріплюється і підтримується членами сім'ї; » симптоматична поведінка дає учасникам сімейного процесу психологічну вигоду.

С. А. Кулаков указує, що найчастіше причинами симптоматичної поведінки виступають наступні обставини [7, с. 116]: » члени сім'ї ігнорують сімейну проблему і не розділяють відповідальність за симптом; » закриті зовнішні межі не дозволяють отримати ресурс ззовні для вирішення проблем, блокуючи нормальний розвиток сімейної системи; » розмиті межі між сімейними підсистемами (подружжя, їх батьки, сибси і так далі) стимулюють процес хронічної безпорадності у всіх членів сім'ї, але особливо у "ідентифікованого пацієнта"; » стереотипні "застиглі" ролеві взаємодії; » проблеми відкритого виразу відчуттів в сім'ї (нерідко криза, що створюється симптомом, є єдиним способом випробувати емоції).

Якщо сім'я розглядається як саморегульована система, а симптоматична поведінка як механізм її регуляції, то у разі усунення симптому вся система може опинитися тимчасово нерегульованою. Тому не тільки носій симптому, але вся сім'я неусвідомлено чинить опір позитивним змінам, зокрема підтримуючи поведінку, що відхиляється.

Завдяки аналізу психологічних концепцій ми ще раз змогли переконатися, наскільки складна і багатообразна реальність, що вивчається нами, - поведінка особи, що відхиляється. Поведінка, що відхиляється, може бути наслідком духовних проблем, воно також може бути пов'язане з внутрішньоособовими конфліктами і неадекватними психологічними защитамі, воно може бути результатом сімейної дисфункції, і нарешті, небажана поведінка може бути просто звичкою - дією, яка неодноразово повторювалася і винагороджувалася зовнішньою або внутрішньою вигодою. Це може бути щось одне або багато що відразу.

Конкретизуючи розглянуті психологічні чинники і механізми девіантної поведінки, ми можемо спробувати систематизувати його психологічні складові.

Отже, поведінку, що відхиляється, характеризують: » духовні проблеми - відсутність або втрата сенсу життя, несформовані етичні цінності, зредуковані вищі відчуття (совість, відповідальність, чесність), внутрішня порожнеча, блокування самореалізації; » деформації в ціннісно-мотиваційній системі особи - девіантні цінності, ситуативно-егоцентрична орієнтація, фрустрірованность потреб, внутрішні конфлікти, малопродуктивні механізми психологічного захисту; » емоційні проблеми - тривога, депресія, негативні емоції, труднощі розуміння і виразу емоцій; » проблеми саморегуляції - порушення здатності ставити цілі і добиватися їх виконання; неадекватна самооцінка, надмірний або недостатній самоконтроль, низька рефлексія, малопродуктивні механізми того, що упоралося із стресом, низькі адаптивні можливості, дефіцит позитивних ресурсів особи; » когнітивні спотворення - дісфункциональниє думки, стереотипи мислення, обмежені знання, міфи, забобони, неадекватні установки; » негативний життєвий досвід - негативні звички і навики, девіантний досвід, ригідні поведінкові стереотипи, психічні травми, досвід насильства.

У разі поведінки, що відхиляється, як правило, мають місце декілька з перерахованих психологічних проблем. Залишається до кінця не ясним питання - коли і чому розглянуті особливості особи перевищують "поріг допустимого", викликаючи поведінкові розлади? Справедливості ради, слід відмітити, що психологічні труднощі в тому або іншому ступені властиві кожній людині (наприклад, невпевненість в собі). Але через певні причини (наприклад, системи особових сенсів) в одному випадку особисті проблеми стимулюють людину до позитивної активності (творчості, служінню людям, досягненням), а в іншому випадку вони провокують поведінку, що відхиляється.

В цілому, накопичені клінічні і експериментальні дані дозволяють припустити, що не існує лінійній залежності між девіантними діями і яким-небудь конкретним чинником, механізмом. Як правило, поведінка особи, що відхиляється, є складною формою соціальної поведінки, детермінованої системою взаємозв'язаних чинників, - умов і психологічних причин.

Виділені чинники залежної поведінки можна представити у вигляді робочої схем і для аналізу. Дана схема дозволяє своєчасно розпізнати найуразливіші сфери особи, які можуть виступати одночасно і причинами і стабілізаторами проблемної поведінки.

За наслідками даного аналізу можна скласти індивідуальну програму профілактики або подолання поведінки, що відхиляється.

Схема аналізу поведінки, що відхиляється

1. Індивідуально-типологічна ранима: » сенситівность (підвищена чутливість до будь-якої зовнішньої дії); » емоційність (яскравість переживань) і емоційна лабільність (різкі перепади настрою); » знижений фон настрою; » імпульсна (схильність до швидкої, необдуманої, неконтрольованої реакції); » низька адаптивність (нездатність швидко і ефективно змінювати свою поведінку у відповідь на зміни ситуації); » схильність до швидкого формування стійких поведінкових стереотипів (звички або дуже стійкі, або надмірно швидко формуються); » ригідність - схильність до "застрявання" на якій-небудь активності (думках, відчуттях, діях); » схильність до соматизації (тілесному реагуванню на несприятливі чинники, наприклад тілесною напругою, алергією, соматичними захворюваннями).

Дані особливості можна вважати природженими. Вони зберігаються впродовж всього життя особи. Якщо у однієї людини присутні декілька таких особливостей, доцільно говорити про типологічну схильність до девіантної поведінки. (Цьому рівню передують - генетичний і фізіологічний. Для їх аналізу не достатньо простого спостереження, але необхідні спеціальні методи діагностики.)

2. Порушення саморегуляції особи: » переважання негативних емоційних станів (тривоги, безсилля, відчаю, болю, провини, агресії, депресії) і внутрішніх конфліктів; » алекситімія - слабка мовна регуляція (нерозуміння своїх переживань і невміння формулювати їх в словах, схильність відігравати афекти в діях, слабкий розвиток рефлексії); » несформованість ассертівного поведінки (нездатність відкрито виражати свої відчуття; невміння відстоювати свої інтереси); » непродуктивні способи того, що упоралося із стресом (відхід, ізоляція, заперечення, проекція); » дефіцит целеполаганія (невміння ставити цілі, планувати, наполегливо реалізовувати план); » помилкова самоідентічность і занижена самооцінка; » відхилення індивідуальних цінностей від соціальних норм і правил (девіантні цінності); » відсутність або втрата сенсу життя.

Перераховані особливості саморегуляції формуються протягом життя. Поєднання декількох проблем визначає психологічну схильність до поведінки, що відхиляється.

3. Ресурси особи (її життєво важливі якості і компенсаторні можливості): » духовність; » здоров'я і цінності здорового способу життя; » зовнішня привабливість; » товариськість, здібність до співпраці; » активність; » інтелект, спеціальні здібності; » цілеспрямованість і честолюбство; » вищі відчуття (совість, відповідальність, відчуття довга, співчуття, віра); » творчість, хобі; » професійна кваліфікація, справа (робота, навчання); » досягнення; » любов, дружба, значущі особисті відносини; » життєвий досвід.

Наявність перерахованих ресурсів у конкретної особи означає реальну можливість компенсації особових або життєвих проблем. Вони забезпечують толерантність (стійкість) особи до поведінки, що відхиляється. Також вони визначають здатність особи боротися зі своєю схильністю до залежності. Їх відсутність або слабка вираженість означають дефіцит внутрішніх ресурсів і слабку здатність боротися з девіацією, незахищеність перед нею.

4. Дефіцит соціально-підтримуючих систем: відсутність батьківської сім'ї; » неповна сім'я (відсутність отця); » залежна сім'я; » девіантна сім'я; » низький соціальний статус сім'ї; » сім'я, що переживає кризу (розлучення, фінансова криза, переїзд, смерть члена сім'ї, серйозне захворювання члена сім'ї); » соціальна ізоляція; » відсутність підтримуючої групи однолітків; » низький особистий статус в референтній соціальній групі (робочому колективі, учбовій групі); » відсутність близьких друзів; » відсутність сексуального партнера; » суспільна незанятість; » проблемна компанія; » проблемні друзі (зокрема з поведінкою, що відхиляється).

5. Соціально-психологічні умови, що запускають і підтримують поведінку, що відхиляється: » стан соціально-психологічної дезадаптації; » стан фрустрациі життєво важливих потреб; » навчення в референтній групі (на дискотеці, в школі); » провокація або тиск з боку.

6. Особливості поведінки, що відхиляється (ОП): » ситуація, в якій вперше мало місце ОП; » ситуації, в яких ОП виявляється в даний час; » ступінь вираженості поведінки (спосіб, частота, обставини, індивідуальний ритм); » стан під час самого ОП (наприклад, під час сп'яніння або гри); » що зазвичай передує ОП (запускаючі механізми); » наступні події (стан, думки, дії); » реакція тих, що оточують; що виключає дану поведінку (завдяки чому його не буває).

7. Висновок.

» форма і ступінь вираженості ОП; » ступінь соціальної дезадаптації; відношення до ОП самій особі; » підтримуючі зовнішні умови (підкріплюючі стимули); » підтримуючі внутрішні умови (індивідуально-особова схильність і психологічна вигода); » інгібітори (перешкоджаючі умови); » ресурси особи; » можливі шляхи подолання (стратегія зміни); » форми і методи соціально-психологічної допомоги.

Література, що рекомендується

1. Адлер А. Практіка і теорія індивідуальної психології. - М., 1993.

2. Бандура А., Уолтере Р. Подростковая агресія: Вивчення впливу виховання і сімейних відносин. - М., 1999. - (Основні напрями психології в класичних працях).

3. Біхевіорізм: Торндайк Е. Прінципи навчання, засновані на психології; Уошсон Дж. Б. Психология як наука про поведінку. - М., 1988.

4. Берон Р., Річардсон Д. Агресія. - Спб., 1997.

5. Кернберг о.Ф. Агресія при розладах особи і перверсіях. - М., 1998.

6. Копинг-поведение хворих неврозами і його динаміка під впливом психотерапії: Допомога для лікарів. - Спб., 1998.

7. Кулаков с.А. На прийомі у психолога - підліток. - М., 2001.

8. Купгер П. Современний психоаналіз. - Спб., 1997.

9. Леонгард К. Акцентуїрованниє особи. - Київ, 1989.

10. Лічкоа.Е. Психопатії і акцентуація характеру у підлітків. - Л., 1983.

11. Мак-вільяме Н. Психоаналітічеськая діагностика. - М., 1998.

12. Нельсон-джоунс Р. Теорія і практика консультування. - Спб., 2000.

13. Психоаналітичні терміни і поняття. - М., 2000.

14. Психологія. Словник. - М., 1990.

15. Психологія індивідуальних відмінностей: Тексти / Під ред. Ю. Б. Гип- пенрейтер і В.Я.Романова. - М., 1982.

16. Роджерс К. Взгляд на психотерапію. Становлення людини: Пер. з англ. - М., 1994.

17. Черников А. Системная сімейна терапія. - М., 2001.

18. Ськиннер Б. Оперантноє поведінка // Історія зарубіжної психології. - М., 1986.

19. Сонін в.А., Шліонськийл.В. Класики світової психології. - Спб., 2001.

20. Франка В. Человек у пошуках сенсу. - М., 1990.

21. Фрейд А. Психология Я і захисні механізми. - М., 1993.

22. Фрейд 3. Лекції з введення в психоаналіз. - М., 1989.

23. Фрейд 3. Печаль і меланхолія // Психологія емоцій. - М., 1984.

24. Фромм Е. Анатомія людською деструктивне(tm). - М., 1994.

25. Фромм Е. Бегство від свободи. - М., 1990.

26. Фромм Е. Іметь або бути? - М., 1990.

27. Хорні К. Невротічеськая особа нашого часу. Самоаналіз. - М., 1994.

28. Юнг К. Психологичеськие типи. - М., 1996.

29. Енциклопедія глибинної психології / Під ред. А. М. Боковікова. - М., 2001.-Т. 2.

30. Ялтонський в.М. Копинг-стратегии поведінки у наркозалежних і здорових людей: Канд. діс. -л., 1996.