2. Педагогічні функції, уміння та техніка вчителя

2.1. Педагогічні функції вчителя

Для того, щоб учитель фізичної культури став майстром у розв'язанні педагогічних завдань, йому необхідно цілеспрямовано розвивати свої загально педагогічні й спеціальні (з урахуванням специфіки своєї професії) здібності, включаючи і рухові.

Відзначимо, що праця вчителя фізичної культури, незважаючи на велику питому вагу тут рухового компонента, є розумовою. Результати його профе­сійної діяльності залежать, як і у вчителів інших предметів, головним чином, від широти й гнучкості розуму. Для того, щоб стати професіоналом, учитель фізичної культури повинен багато знати. Зокрема, він має оволодіти теорією навчання і виховання, знаннями предметів медико-біологічного циклу, тео­рією і методикою фізичного виховання, методикою застосування ТЗН, комп'ютерних технологій.

Педагогічна діяльність учителя, як відомо, реалізується сукупністю різ­номанітних дій в певних педагогічних ситуаціях, які підпорядковані навчально-виховним цілям і спрямовані на вирішення конкретних педагогі­чних завдань. Упорядкована сукупність таких дій визначає виконання певної педагогічної функції вчителя.

Усі педагогічні функції поділяють на дві групи. До першої входять орієнтаційна, розвиваюча, мобілізуюча (та що стимулює розвиток) і інформаційна функції, основою яких є дидактичні, академічні, авторитарні, комунікативні здібності людини. У процесі професійно-педагогічної підготовки вчителя треба діагностувати рівень розвитку цих здібностей і цілеспрямовано фор­мувати ті з них, прояв яких виявився недостатнім.

Узагальнення матеріалів багатьох досліджень другої групи (організа­ційно-структурних) функцій дозволяє визначити, що до неї входять такі педагогічні функції: конструктивна, організаторська, комунікативна і гнос­тична (дослідницька). Конструктивна функція вчителя забезпечує:

• визначення мети і завдань навчально-виховного процесу;

• відбір навчального матеріалу, який слід засвоїти учням, його

систематизацію;

• проектування діяльності учнів із засвоєння навчального

матеріалу;

• проектування власної майбутньої діяльності і поведінки у взає­модії з учнями;

• підбір адекватних засобів, методів і методичних прийомів, спо­собів організації і форм навчальної, тренувальної і виховної

роботи;

• виявлення розбіжностей між запланованим і досягнутим. Організаторська функція реалізується через:

• забезпечення різноманітних видів навчальної діяльності учнів;

• організацію учнівського колективу, його згуртування і націлення на вирішення навчальних завдань;

• організацію позакласної і позашкільної роботи з фізичного вихо­вання учнів;

• матеріально-технічне забезпечення педагогічного процесу;

• організацію власної діяльності і поведінки під час безпосеред­ньої взаємодії з учнями на уроках і позаурочних заняттях (розпо­діл робочого часу, інструктування, контроль, дозування наванта­ження тощо).

Оволодіваючи організаторськими вміннями, майбутні педагоги у про­цесі практики поступово досягають таких рівнів:

• репродуктивного, за якого особа діє за інструкцією або наслідує організаторські дії вчителя чи інших осіб;

• адаптивного, за якого студент пробує застосувати досвід організа­торських дій у нових, але типових ситуаціях;

• моделюючого, за якого студент за завданням педагогів планує і реалізує організаторські дії, які забезпечують виконання певних колективних завдань учнів, або завдань окремих дітей;

• творчого, за якого студент проявляє достатню самостійність та

іні­ціативу, організуючи педагогічно доцільну діяльність учнів; уміє ста­ вити мету і завдання, забезпечити їх виконання, оцінити результати

діяльності. Зрозуміло, що не кожен студент може оволодіти організаторськими здіб­ностями на творчому рівні. Проте найактивніші оволодівають ними, що дозволяє стверджувати: майбутній учитель за роки навчання може і повинен нагромадити досвід організаторської роботи, повинен уміти організовувати фізкультурно-спортивне життя учнівського колективу.

Комунікативна функція передбачає:

• встановлення ділових і неформальних особистих стосунків з окремими учнями і групами учнів;

• ділове спілкування з іншими вчителями та адміністрацією школи

• контакти з державними і громадськими фізкультурно-спортивніми організаціями;

• налагодження взаємодії з батьками учнів;

• уміння знаходити меценатів (спонсорів).

Культура педагогічного спілкування починається з самовизначення по зиції вчителя щодо своєї професійної учительської ролі. Це самовизначення розкриває ставлення вчителя до учнів і їх батьків, колег, керівництва школи до суспільства, чиє замовлення він виконує.

Перш за все, вчитель визначає для себе: хто для нього учні? Джерело неприємностей і труднощів, чи це ті, хто, завдяки його зусиллям, будуть прагнути стати кращими, хто в найближчому майбутньому візьме на себе відповідальність за долю суспільства та й усієї планети.

Іншим вагомим показником здатності вчителя до неформального спілку­вання є його вміння подумки ставити себе на місце учня, його очима і вухами бачити і слухати себе, розуміти мотиви своїх вчинків, а отже, краще розуміти думки, емоції та мотиви поведінки учня.

Гностична функція передбачає вивчення:

• змісту і способів впливу на учнів на основі розуміння їх внутріш­нього стану;

• вікових і індивідуальних особливостей учнів;

• особливостей процесу і результатів власної діяльності, її вад і переваг. Гностична функція вчителя є провідною, оскільки пізнавальна діяльність

у процесі навчання є основним видом діяльності, без якого неможливі (або стають неповноцінними) всі інші її види.

Гностична функція реалізується ефективно, якщо її результатом є пра­вильна самооцінка, самоконтроль, самосвідомість, само проектування, самоуправління тих, хто навчає і навчається.

Без реалізації гностичної функції педагогічна діяльність учителя неефек­тивна і формальна. Без неї неможлива педагогічна творчість.

Реалізація вчителем професійних функцій визначає значною мірою ту атмосферу, в якій працюють учні. Хороший учитель опирається, перш за все, на глибокі знання змісту навчального матеріалу, на володіння методами ви­кладання і на вміння розвивати у своїх учнів суспільно значущі мотиви для поглибленого засвоєння навчального матеріалу. Додамо, що характер атмо­сфери, в якій проходить навчання, дуже важливий для формування особистості учня. У процесі фізичного виховання вчитель допомагає учням краще пізна­ти самих себе, реалізувати свої сили і здібності.

2.2. Педагогічні вміння

Для реалізації педагогічних функцій учитель повинен володіти педагогіч­ними вміннями.

Педагогічні вміння представляють собою сукупність різноманітних дій учителя. Вони виявляють індивідуальні особливості вчителя і свідчать про Його предметно-професійну компетенцію.

Всю різноманітність педагогічних умінь можна об'єднати в дев'ять груп. До першої групи відносяться вміння:

• формувати педагогічні завдання;

• орієнтуватись на учня як на активного співучасника навчально-ви­ховного процесу, що розвивається, має власні мотиви і цілі;

• передбачати і при потребі трансформувати педагогічні ситуації;

• гнучко міняти педагогічні завдання відповідно до змін педагогічної

ситуації;

• з гідністю виходити із складних педагогічних ситуацій;

• передбачати близькі і далекі результати вирішення педагогічних завдань.

Друга група педагогічних умінь включає три підгрупи. Підгрупа "чого навчати" включає:

• уміння формувати навчальну програму, виділяти в ній ключові ідеї навчального предмета, оновлювати його зміст;

• здатність формувати в учнів спеціальні вміння і навички, здійсню­вати міжпредметні зв'язки.

Підгрупа "кого навчати" передбачає вміння:

• вивчати індивідуальні можливості учнів;

• виявляти зону можливого розвитку учнів, умови їх переходу з одно­го рівня розвитку на другий, враховувати можливі труднощі учнів;

• плануючи й організовуючи навчально-виховний процес, виходити із мотивації учнів;

• розширювати простір для самоорганізації учнів;

• працювати з учнями, що мають різні здібності, формувати для них індивідуальні програми.

Підгрупа "як навчати" включає вміння:

• підбирати і застосовувати комплекси прийомів і форм навчання та виховання, враховувати при цьому затрати сил і часу учнів та

вчителя;

• порівнювати й узагальнювати педагогічні ситуації та комбінувати їх;

• здійснювати індивідуальний підхід до учнів та організовувати їхню самостійну навчальну діяльність;

• варіативно вирішувати педагогічні завдання.

Третя група включає педагогічні вміння:

• використовувати набуті знання та передовий педагогічний досвід

• хронометрувати і фіксувати процес і результати своєї праці;

• зіставляти труднощі учнів і якість своєї праці;

• бачити сильні і слабкі сторони своєї праці, оцінити свій стиль, аналізувати свій досвід, порівнювати його з досвідом інших учителів.

Четверта група включає вміння вчителя створювати умови психологіч­ної безпеки в спілкуванні і реалізації внутрішніх резервів учнів. П'ята група включає вміння:

• зрозуміти позицію учня, "читати" його внутрішній стан, проявити інтерес до його особи та орієнтуватись на його розвиток;

• володіти засобами невербального спілкування (міміка, жести тощо);

• стати на позиції учня;

• створити обстановку довіри і терпимості;

• використовувати переважно організаційний вплив, а не дисциплінарний;

• користуватись демократичним стилем керівництва;

• подякувати учневі, а за необхідності попрохати вибачення у нього;

• однаково ставитись до всіх учнів;

• відмовитись від корпоративного стереотипу "вчитель завжди правий";

• з гумором поставитись до окремих моментів педагогічної ситуації, не зауважувати деяких негативних моментів, бути готовим посміх­нутись, володіти тонами і півтонами, слухати і чути учнів, не пере­бивати їх мови і навчальних дій.

Шоста група — це, перш за все, вміння:

• утримувати стійку позицію педагога, який розуміє значущість своєї професії, може долати труднощі заради її соціальної цінності;

• реалізувати і розвивати свої педагогічні здібності;

• управляти своїм емоційним станом;

• здійснювати творчий пошук. Сьома група об'єднує вміння:

• створювати перспективу свого професійного розвитку, визначати особливості свого індивідуального стилю, використовувати все позитивне із своїх природних даних;

• удосконалювати свої сильні сторони й усувати слабкі, бути відкри­тим у пошуку нового, переходити з рівня майстерності на рівень творчості, новаторства.

Восьма група передбачає вміння:

• виявляти знання, вміння і навички учнів на початку і в кінці навчаль­ного року та оцінювати їх;

• оцінювати навчальну діяльність учнів та їх здатність до самооцінки і самоконтролю;

• виявляти педагогічні відставання и усувати їх;

• стимулювати готовність учнів до самонавчання і безперервного самовдосконалення.

Дев'ята група — це уміння:

• побачити особистість учня загалом у взаємозв'язку того, про що він говорить, думає і які його вчинки;

• створювати умови для вдосконалення недорозвинених рис особи окремих учнів.

Названі уміння піддаються свідомому вихованню і самовихованню. Залежно від їх співвідношення, рівня розвитку і конкретного поєднання формується .Індивідуальний стиль діяльності вчителя.

Формування індивідуального стилю значною мірою детерміноване осо­бистими якостями людини, її здібностями. Є. Клімов вважав, що людям І професійної схеми "Людина — Людина" (а саме до неї він відносить педагогічну професію) притаманні такі здібності:

• керувати, вчити, виховувати, здійснювати корисні дії з обслугову­вання різних потреб людей;

• слухати, вислуховувати, спостерігати і співчувати;

• мовна (комунікативна) культура;

• спостережливість до проявів почуттів, розуму і характеру людини, до її поведінки, моделювання її внутрішнього світу;

• оптимістично підходити до людини з упевненістю, що вона завжди може бути кращою;

• глибока й оптимістична переконаність у правильності ідеї служін­ня народові;

• приймати рішення в нестандартних ситуаціях;

• високий рівень саморегуляції.

Водночас протипоказаннями для вибору професій цього типу автор (там же, с. 36--40) вважає:

• дефекти мови, невиразну мову;

• замкнутість;

• виражені фізичні вади;

• надмірна млявість, повільність;

• байдужість до людини.

Про роль особистих якостей у діяльності вчителя фізичної культури гімназії № 32 м. Києва заслуженого вчителя України І. Козєтова, читай у журналі "Фізичне виховання в школі" №3, 1999 року — "Здорові люди — сильна держава".

2.3. Педагогічна майстерність та педагогічна техніка вчителя

Педагогічні вміння, сформовані на основі особистих здібностей для ви­конання педагогічних функцій, лежать в основі педагогічної майстерності. Педагогічна майстерність визначається як мистецтво навчання і вихо­вання, що постійно вдосконалюється. Вона передбачає наявність педагогічних здібностей, загальну культуру, компетентність, широку освіченість, психоло­гічну грамотність та методичну підготовку; здатність зрозуміло викладати учням навчальний матеріал, робити його доступним для дітей, викликати інте­рес до предмета, активізувати учнів. Учитель повинен уміти (за потреби) належним чином реконструювати, адаптувати навчальний матеріал, трудне робити легким, складне — простим, незрозуміле — зрозумілим.

Сьогоднішнє розуміння професійної майстерності включає здатність не тільки доносити знання, популярно і зрозуміло викладати матеріал, але й організовувати самостійну роботу учнів, розумно і тонко "диригувати" пізнавальною активністю учнів, спрямовувати її в потрібному напрямі.

Усі названі компоненти майстерності проявляються не окремо (то як знання, то як уміння і т. ін.), а інтегрально, у діях і вчинках, в умінні вирішувати поста­влені педагогічні завдання, у здатності організувати навчально-виховний процес. Завдяки педагогічній майстерності вчитель реалізує свої професійні функції: передає учням соціальний досвід, формує в них соціальні й осо­бисті якості, готує до життя.

У практичній діяльності вчителів використовуються спеціальні прийоми викладання, які сприяють підвищенню рівня засвоєння школярами навчаль­ного матеріалу.

Сукупність таких прийомів становить педагогічну техніку вчителя. Вона включає в себе: техніку мовлення, міміку, пантоміміку, управління емоціями (рис. 3). Відмінності між діяльністю вчителя й учня під час навчання поляга­ють у тому, що діяльність першого переважно розумова, а другого — розумово-практична.

За допомогою слова вчитель пояснює школярам будову рухів, способи їх виконання, механізм впливу на здоров'я, сфери використання в житті тощо.

Описати словесно рухові дії — це значить розповісти учням про їх еле­менти, встановити зв'язки між ними, роз'яснити темп, ритм, амплітуду виконання дій. Учні краще розумітимуть навчальний матеріал, якщо вчитель образно викладатиме його. Слово входить у свідомість через образ. Якщо за словом учень не бачить образу, воно нічого не означатиме для нього. У кра­щому випадку, слово може залишитися в пам'яті, але ніколи не стане об'єктом думки чи дії. Невипадково, К. Станіславський підкреслював, що говорити — це значить малювати словами образи. Мовлення вчителя повинно бути не тільки образним, а й правильним її граматичного, фонетичного і синтаксичного погляду. Із культури мовлен­ня вчителя учні роблять висновок про його розум, загальну культуру, освіченість, інтелігентність. Діти не переносять повчальних бесід учителя. "Не допускайте в дитини Навіть думки, що ви претендуєте на якусь владу над нею", — радив Ж. Руссо. їм подобається дискусивна мова, за допомогою якої розкриваються проти­річчя, наприклад, між організмом людини та його "ворогами" — шкідливими навичками, малорухливим способом життя, переїданням тощо. Наприклад, ! учитель розповідає, що в тих випадках, коли людина працює фізично, скелетні м'язи під час скорочення потовщуються, стискують вени, виштовхуючи > кров до серця і легень. Коли ж людина мало рухається, допомога від м'язів І зменшується і серцю доводиться самостійно піднімати кров. Це призводить до перевантажень і виникнення серцево-судинних захворювань.

Пояснюючи школярам навчальний матеріал, учитель має ретельно контролювати своє мовлення. Воно повинно бути як не дуже гучним, так і не дуже тихим. Мовна діяльність учителя фізкультури характеризується рядом І специфічних особливостей. Йому нерідко доводиться напружувати свій го­лос через наявність сторонніх шумів під час проведення занять на спортивних майданчиках або в спортивному залі. Невипадково, одним із професійних захворювань учителів фізкультури є ушкодження голосових зв'язок.

Профілактика цього захворювання полягає у свідомому виробленні вчителем звички говорити з учнями природним за силою звучання голосом. Педагог повинен прагнути віддавати перевагу низьким тонам, чітко вимов­ляти слова, особливо їхні закінчення, робити невеликі паузи між словами й реченнями, уповільнювати мовлення і посилювати інтонацію на особливо важливих смислових моментах матеріалу, що вивчається. Темп мовлення вчителя не повинен перевищувати 60-75 слів на хвилину.

Для профілактики захворювання голосових зв'язок учителю фізкультури рекомендується після роботи протягом 1-1,5 години менше розмовляти, при­чому мовні фрази повинні бути стислішими. Це допомагає позбутися нестачі ' кисню в крові, яка виникає внаслідок тривалих розмов.

Зазвичай, учитель не дуже добре знає особливості свого голосу і мовлен­ня. Для одержання інформації про ці особливості досвідчені вчителі записують свій голос на магнітофонну плівку. Прослуховуючи себе ніби збоку і роблячи повторні записи, вони поступово усувають дефекти свого мовлення.

Учитель впливає на учнів не тільки словами, а й мімікою (вираз обличчя, очей), пантомімікою (рухи голови, рук, тулуба, ніг). Виразом обличчя, очи­ма, бровами вчитель показує дітям свою радість, задоволення, зацікавленість, уважність чи байдужість, стурбованість, здивування, осуд, обурення. З одно­го боку, авторитетний учитель своєю мімікою може сказати учневі більше і вагоміше, ніж неавторитетний учитель довгими настановами. З іншого боку, спостережливий учитель за виразом обличчя учнів легко "читає" не тільки їхній душевний стан і настрій, а й одержує інформацію про витрива­лість до різних фізичних навантажень, ступінь втомлюваності, достатність

відпочинку.

Не менший вплив на учнів справляє пантоміміка вчителя. Виразні, плавні жести, правильна постава, розпрямлені плечі, красива, добре підігнана спор­тивна форма свідчать про розвинутість у вчителя фізкультури почуття власної гідності, впевненості у своїх фізичних і духовних силах. І навпаки, сутулість, опущене підборіддя, розв'язаність чи тривожність, метушливість або скованість рухів, недбалість в одязі викликають в учнів негативне ста­влення до вчителя, призводять до зниження його авторитету. Голос, міміка, пантоміміка піддаються самотренуванню. Через 2-3 мі­сяці роботи вчителя над собою всі ці компоненти педагогічної техніки значно вдосконалюютьс я. Управління емоціями. Як і будь-якій людині, вчителю фізичної куль­тури притаманні особисті переживання, радощі й прикрощі, що позначаються на його духовному, психічному стані. Однак педагог не має права показувати на уроках свої переживання дітям. Настрій вчителя пе­редається учням і, здебільшого, відбивається на їхніх навчальних результатах. Занадто вразливі діти стають дратівливими й агресивними. Водночас, такі якості вчителя, як образливість, дратівливість, дуже шко­дять його авторитету. У стані роздратування вчитель може несправедливо покарати учня.

Дратівливість є джерелом гніву. Гнів називають короткочасним боже­віллям. Він супроводжується втратою контролю над своїми діями і вчинками. Гнів часто пов'язаний з грубістю, несправедливістю, які руйнують шаноб­ливе ставлення дітей до вчителя. Педагог може іноді дозволити собі гніватися, але робити це він повинен педагогічно доцільно, не втрачаючи

почуття міри. Вміння вчителя тримати під контролем свідомості свої емоції у взаєми­нах з дітьми свідчить не тільки про сформованість у нього високо розвинутої педагогічної техніки, але є і показником високої духовної культури. Професійна діяльність учителя фізкультури має багато спільного з будь-якою виробничою діяльністю. Вона включає у себе мету, засоби праці, технологію, виконавців. Кінцевою метою занять фізкультурою є зміцнення здоров'я учнів, за­безпечення їхнього всебічного розвитку, підготовка до життя. Кінцева продукція: знання, рухові вміння і навички, високий рівень фізичної підго­товленості, особистісні якості учнів — моральні, емоційно-вольові, інтелектуальні, естетичні.

3. Просвітницька діяльність у системі фізичного виховання школярів

Кінцева мета шкільного фізичного виховання — зробити фізичну культу­ру і спорт життєвою проблемою кожної людини. Тому інтерес до заняті, фізичними вправами повинен бути таким, щоб зберегтись протягом усьо­го життя. Для досягнення названої мети велике значення, крім іншого, мають просвітницька діяльність, пропаганда фізичної культури в школі.*

Зауважимо, що об'єктом просвітницької діяльності вчителя є не тільки учні, а й батьки, педагоги, від яких, врешті-решт, залежить успіх у галузі фізичного виховання. Учнів потрібно постійно активізувати, про що вже йшлося. Деякі вчителі вважають, що на уроках достатньо наказової форми спілкування для досягнення успіху. Так, миттєвого успіху можна досягти, але чи стане це правилом, якому підпорядковуються учні. Мабуть, ні! Тим більше, що позаурочні (необов'язкові) заняття повинні ґрунтуватися на гли­бокому внутрішньому переконанні, покликанні.

Просвітницька діяльність повинна бути конкретною. Учитель не пови­нен агітувати за фізичну культуру взагалі. У процесі просвітницької діяльності доцільно послідовно рекомендувати конкретні форми фізичного виховання залежно від потреб і завдань школи на певному етапі (наприклад, організація спортивної години). При цьому просвітницьку роботу поєднуйте з органі­заторською, яка полягає у впровадженні в практику цих форм фізичного виховання, які є предметом пропаганди спочатку в окремих класах, а потім і в усіх класах школи.

Обов'язковою умовою просвітницької діяльності є її зв'язок з життям загалом і кожного колективу зокрема. Так, якщо ми хочемо проілюструвати показовими виступами доступність гімнастичних вправ дітям різного віку, то і до показових виступів повинні бути залучені учні відповідного віку.

Здійснюючи просвітницьку роботу, пам'ятайте, що вона може бути спеці­ально організованою або супутньою різним заходам з фізичного виховання в школі та поза нею. У цьому зв'язку практично всі заходи з фізичного вихо­вання (змагання, уроки) мають просвітницьке значення, а отже, негативні приклади в проведенні заходів даватимуть негативний ефект.

У практиці роботи використовують різноманітні засоби, але всіх їх мож­на розділити на три великі групи: усні, друковані, наочні. Велике просвітницьке значення мають:

• шкільний музей спортивної слави або відділ фізичної культури в загальношкільному музеї;

• книга пошани колективу фізкультури, в яку заносять імена кращих спортсменів, громадських тренерів, суддів. Радимо вчителеві збирати цікаві матеріали: вирізки з газет, вимпели, куб-I ки, медалі, стрічки чемпіонів, дипломи, спортивний інвентар з автографами І відомих спортсменів-гостей школи, фотодокументи, що віддзеркалюють фіз­культурне життя школи, які в майбутньому стануть експонатами музею. У кожній школі доцільно обладнати куток фізичної культури. Його оформ-

лення залежить від загального рівня культури школи, її спортивних традицій, смаку і здібностей викладача фізичної культури. Пропонуємо такий опти­мальний варіант оформлення: - "Фізична культура в житті славетних людей" (вислови на користь фізичної культури).

- "Навчальна робота" (інформація про прикладну цінність засвоєння матеріалу шкільної програми для повсякденного життя, військової

справи).

- Таблиця ходу змагань "Старти надій", спартакіад школи, району,

інформація про переможців.

- "Спорт у школі" (календар спортивно-масових заходів, розклад занять секцій тощо).

- "Що? Де? Коли?" (відомості про те, що передбачається

найближ­чим часом у школі, місті, районі; може бути таблиця рекордів).

- "Куточок для батьків" (поради для батьків про раціональний режим життя учнів, самоконтроль і лікарський контроль, харчування, самостійні заняття дітей вдома, досвід кращих сімей у справі

фізи­чного виховання дітей удома).

Корисними в кутку фізкультури можуть бути заклики, що привертають увагу дітей, батьків, учителів. Наприклад, учитель фізичної культури Г. Чайка на одному зі стендів написав: "Головний рекорд — здоров'я; головна перемога — над собою; головний день для досягнення успіху — сьогоднішній" [2].

Хочеться застерегти молодих учителів від перетворення кутків фізичної культури в ілюстрації, що прикрашають стіни школи. Це повинна бути хро­ніка фізкультурно-оздоровчого і спортивно-масового життя кожного

колективу.

Водночас, пропаганда досягнень і успіхів деяких учнів, часта поява їхніх прізвищ і фотографій у "блискавках", стіннівках іноді призводять до захво­рювань "зірковою хворобою". Це трапляється, якщо інформація і пропаганда мають однобічний характер і спрямовані лише на фізичну сферу діяльності школярів. У таких випадках треба вживати термінові заходи виховного впли­ву, що дозволять оздоровити морально-психологічний клімат і допоможуть "хворому" правильно оцінити власні досягнення.

Залучення членів фізкультурного активу до взаємоперевірки і взаємо­контролю спонукає їх замислитись над роботою, що виконується, згадати все вивчене. Самоперевірка і взаємоперевірка сприяють самовдосконалнню. Навчившись виявляти позитивні і негативні сторони у роботі товаришів, учень застосовує це вміння і до себе.

Найоптимальніший віковий етап підготовки активу — сьомий-восьмий класи. Якщо в цих класах учні почнуть виробляти організаторські здібності. то до десятого класу це будуть зрілі, кваліфіковані помічники вчителя.

У деяких школах фізкультурні активісти носять спеціальну форму і емблему.

Підготовка громадського фізкультурного активу, який відіграє провіднуроль у залученні всіх школярів до різних форм занять фізичними вправами,сприяє розвиткові самоуправління в учнівських колективах, впровадженню фізичної культури в побут школярів.

Велика увага підготовці громадського активу приділялась спортивними організаціями Галичини на початку XX ст. Так, колишній писар повітової "Січі" у Тернополі Григор Ничка згадує, що взимку 1911-1912 р. "Повітова Січ" влаштувала інструкторські курси для делегатів "Січей повіту", на які "Головний Січовий Комітет" з Коломиї вислав делегата — інструктора Дми­тра Федасюка. Інструктор приїхав у "січовому однострої".

Перший курс навчання відбувся у Березовиці "в зоні Українського Народ­ного Дому при великій спільності учасників" і тривав три дні. Делегат і курсанти мешкали у місцевих "січовиків". Він навчав не тільки січових вправ, а й показував, як доцільно використовувати протипожежне приладдя. Вечорами відбувалися доповіді з історії, літератури, суспільних наук, які ви­голошували делегати "Повітової Січі".

Реферат "Про першу поміч в наглих захворіннях" виголосив Степан Істеревич з Тернополя. Закінчення курсу і роздача посвідчень його учасникам відбулись урочисто, з відповідною програмою, в присутності численних гро­мадян Березовиці і сусідніх сіл та старшини "Повітової Січі".

Другий курс навчання відбувся у Купчинцях під проводом того самого де­легата "Головного Січового Комітету" і за допомогою місцевих громадян. Такі курси добре впливали на подальшу діяльність "Січей" в повіті, бо курсанти-делегати були вже самі "пожежно підготовлені" і тепер могли вчити колег.

Контрольні запитання

1. Що на практиці дає підготовка фізкультурного активу?

2. Які організації можуть бути залучені до підготовки активістів?

3. Які форми підготовки фізкультурних активістів ви знаєте?

4. Які можливі терміни підготовки активістів, їх вік?

5. Кого треба залучати до підготовки фізкультурних активістів?

5. Створення матеріальної бази та боротьба проти травматизму в школі

Важливою умовою функціонування системи фізичного виховання у школі с матеріальна база. При цьому масова фізична культура потребує особливої І бази. Плануючи її створення, вчитель фізкультури повинен орієнтуватись не тільки і не стільки на урок, скільки на необхідність залучити до виконання вправ одночасно всіх учнів, враховуючи їх вік і рівень підготовленості. Якщо, наприклад, для успішного проведення уроку з елементами баскетболу достат­ньо мати два баскетбольні майданчики і чотири додаткові баскетбольні кошики, то для роботи на перервах їх треба значно більше і для різних шкіл — різну І кількість. Важливо забезпечити всіх учнів на уроці і в позаурочних заняттях інвентарем, дати змогу кожному займатись на своєму приладі. Тільки тоді можна дати учням необхідне навантаження, підійти диференційовано до кожного, підтримати його інтерес протягом усіх занять. Прикладом такого підходу до матеріально-технічного забезпечення процесу фізичного виховання може бути робота вчителя СШ №102 м. Харкова Г.Чайки, який обладнав на спортивних майданчиках і в приміщенні школи більше 100 різноманітних конструкцій і тре­нажерів, на яких одночасно можуть займатися понад 500 учнів.*

Створення такої матеріально-технічної бази вимагає від учителя великих зусиль, ініціативи і творчості.

У цій роботі він повинен виходити з тих підвищених вимог до фізичної освіти людей, реалізація яких неможлива без постійного вдосконалення навчально-матеріальної бази і технічних засобів навчання.

В основі створення нового обладнання, приладів, пристроїв завжди ле­жить потреба найбільш ефективно виконувати навчальну програму, надавати допомогу відстаючим, прискорювати процес засвоєння вправ, виховувати необхідні якості, тобто в основі лежить методична, а не технічна ідея. Інши­ми словами, матеріальна база — це не мета, а засіб її досягнення. При цьому кожен учитель повинен прагнути до оптимальної кількості обладнан­ня. Радимо мати тільки те, що сьогодні необхідне. Прилади, що виконали свої функції, повинні без жалю "зніматися з озброєння". Тільки за такої умо­ви обладнання сприятиме правильній організації праці вчителя. Крім стандартного обладнання, закупленого школою згідно з переліком необхід­ного інвентаря та обладнання, сьогодні в школі одержало широке поширення нестандартне обладнання: багато пропускні прилади, саморобний інвентар (гранати, м'ячі, палиці тощо), тренажерні пристрої, технічні засоби навчан­ня, зокрема прилади термінової інформації.

У процесі конструювання, створення і використання нестандартного багато пропускного обладнання слід дотримуватись ряду вимог:

• необхідність розвитку фізичних якостей і багатопрофільність використання;

• можливість фронтальної організації навчальної діяльності, швидко­го встановлення і розбирання, безпеки і доступності виконання вправ;

• формування прикладних навичок;

• підвищення емоційного насичення занять;

• можливість використання в процесі самостійної роботи учнів;

• усунення можливих причин травматизму.

Багатопропускні прилади вимагають внесення значних змін до тради­ційної методики організації занять (взаємострахування, взаємонавчання, самоконтроль, самооцінка тощо). У практиці часто використовують незна­чну зміну стандартного обладнання для підвищення ефективності навчання групи або окремих учнів (наприклад, при опануванні вправ на паралельних брусах піднімають один бік жердин).

Удосконалення нестандартного обладнання не має меж, і лише окремі при­лади можуть переходити в розряд стандартного, копіюватись (копіювання, яке, на жаль, спостерігається сьогодні в практиці роботи шкіл, недопустиме).

Якщо дозволяє територія при школі, можна створити "стежку здоров'я" довжиною 1,5-2 км (у формі петлі). На дистанції розміщують контрольні пункти з пристроями для розвитку фізичних якостей. Це перекладини, пара­лельні бруси, стінки, противаги. На старті встановлюють схему "стежки" з рекомендаціями і порадами для самостійних занять, лавки для одежі. Такі стежки можуть також використовувати батьки і вчителі.

У залах радимо обладнати місця для самоконтролю, де учні зможуть змі­ряти ріст, вагу, силу, життєву об'єм легень тощо.

У школах, що мають два зали, один з них обладнують для учнів молод­ших класів. Якщо школа має один зал, то для учнів молодших класів.

Контрольні запитання

1. Чому вчитель повинен займатись створенням матеріальної бази?

2. Що таке нестандартне обладнання?

3. Як на уроках фізичної культури використовувати "природні умови"?

4. Як залучити до створення матеріальної бази учнів і врахувати їхні побажання?

5. Які вимоги ставляться до нестандартного обладнання?

6. Роль педагогічного колективу у розв'язанні завдань фізичного виховання учнів

Аналіз діяльності кращих шкіл з фізичного виховання свідчить, що справж­ній успіх приходить там, де при персональній відповідальності кожного за свою ділянку роботи є повна взаємодія, взаємодопомога, взаєморозуміння між членами педагогічного колективу на чолі з директором школи. Лише в цьо­му випадку фізична культура, культ здоров'я органічно входять у повсякденне життя школи.

Тільки спільними зусиллями всього педагогічного колективу школи, учнів, їхніх батьків, громадських організацій можна створити по-справжньому дієву систему фізичного виховання, значно легше розв'язувати різні органі­заційні питання, пожвавити позакласну спортивно-масову роботу, сформувати в учнів стійкий інтерес до систематичних занять фізичними вправами.

При цьому виняткову роль відіграє директор школи. Він повинен мобі­лізувати вчителів на реалізацію завдань фізичного виховання. На нього покладаються обов'язки забезпечити необхідні умови для проведення уроків фізичної культури і позаурочної роботи. Директор покликаний всіляко спри­яти створенню умов для справжньої творчості вчителів, підвищенню їхньої майстерності, розвитку талантів, засвоєння передового і новаторського до­свіду. Він зобов'язаний виносити на розгляд педагогічної ради найважливіші

І питання фізкультурно-спортивної роботи, заохочувати вчителів, що беруть

І активну участь у ній.

Від поглядів директора на фізичне виховання залежить багато. Його най­важливіша функція — постійний контроль за фізичним вихованням учнів: відвідування уроків, спостереження за проведенням занять у режимі дня і позакласних занять.

Кожен учитель, який би предмет він не викладав, не може не думати про

здоров'я своїх учнів, їх поставу і манери, рухи і пози. По суті, так воно і буває

на практиці. Викладаючи свій предмет, кожен педагог постійно звертається до засобів фізичного виховання, роблячи зауваження учням і вимагаючи їх виконання. Педагогічні втручання спрямовані на виховання культури пове­дінки, природної й гарної ходи, на охорону і зміцнення зору, формування навичок правильно тримати різні знаряддя навчальної та виробничої праці, а також привчання школярів до самодисципліни, порядку і самоорганізова-ності. Цей процес іде і попутно, і спеціально організовується (гімнастика до уроків, фізкультхвилинки і паузи, ігри на перервах). Навіть на заняттях тех­нічною і художньою творчістю справжній педагог не може не думати про те, як стоять або сидять його вихованці, як пересуваються, тримають руки і ту­луб, граючи на фортепіано, біля мольберта і т. д.

Варто підкреслити виняткову цінність фізичної культури в справі вихо­вання, що сьогодні можна вважати стрижневою проблемою у діяльності шкільних педагогічних колективів. Завдання шкільних педагогів і, безпереч­но, вчителя фізичної культури — допомогти юнакам і дівчатам різнобічно підготуватися до майбутньої діяльності.

Особливі завдання у фізичному вихованні школярів покладаються на класних керівників, які добре знають кожного учня, піклуються про нього.

Досвід роботи кращих учителів початкових класів, класних керівників із числа вчителів-предметників свідчить, що засоби фізичної культури є надій­ним помічником як у зміцненні здоров'я, так і у формуванні особистості учня.

Беручи участь у фізичному вдосконаленні учнів, ці педагоги глибше вивча­ють їх характер і нахили, формують моральні якості, організаторські здібності, активно впливають на громадянське становлення школярів. Для цього ви­користовують вікторини, обговорення книг, кінофільмів, екскурсії і туристичні походи, спортивні змагання і масові фізкультурно-художні заходи.

Класний керівник повинен контактувати з фізоргом класу, добре знати його обов'язки, допомогти у їх реалізації: організовувати ігри і змагання у класі, готувати команди до шкільних змагань, залучати учнів до занять у секціях. Одна з найважливіших ділянок у роботі класного керівника — робота з батьками.

Але молодий учитель повинен знати, що класні керівники по-різному ставляться до проблем фізичного виховання школярів. Одні — активісти на високому рівні проводять фізкультурно-масову роботу в своїх класах, умі­ють і хочуть це робити. Другі — ті, що співчувають, загалом розуміють значення фізичної культури і готові до дії, але погано знають, що і як треба робити. Є й такі, що неохоче залучаються до роботи з фізичного виховання, вважаючи це справою вчителя фізичної культури.

Важко переоцінити роль особистого прикладу педколективу в справі зміцнення авторитету предмета "фізична культура". Із великим інтересом діти стежать за заняттями педагогів у групах здоров'я, дивляться, як тренуються вчителі, готуючись до змагань учительських команд. Учні радісно прийма­ють пропозиції вчителів тренуватись разом.

Контрольні запитання

1. Які основні функції директора школи в справі керівництва фізичним вихованням учнів?

2. Які функції належать учителям-предметникам у реалізації завдань фізичного виховання школярів?

7. Деякі особливості роботи вчителя сільської школи

Сільська школа висуває особливо великі вимоги до організаторських і комунікативних умінь учителя, його загальної ерудиції, навичок розв'язу­вати господарські питання, переконувати не тільки дітей, а й дорослих. Сільський учитель постійно перебуває в полі зору своїх учнів, їхніх батьків, він є носієм культури загалом і фізичної, зокрема. Тому особистий приклад учителя, його поведінка визначають ставлення до нього і його предмета, а отже, й успіх у роботі. Боротьбі за прес­тиж сприятиме бездоганна поведінка вчителя у школі і громадських місцях, його І високий загальноосвітній рівень, особистий професіоналізм, спортивні досяг­нення й участь у різноманітних заходах, в тому числі у спортивних змаганнях. Особливості умов життя і праці вчителя сільської школи позначаються на характері його підготовки, специфіка якої полягає передусім у необхідності сільського вчителя опанувати всі розділи шкільної програми. У великій місь­кій школі, де працює декілька вчителів, певна однобічність спортивної підготовки одного може успішно компенсуватись якостями іншого педагога. Готуючись до роботи в сільській школі, варто прагнути до засвоєння суміж­них професій. У майбутньому вчителеві неоціненну допомогу надають його вміння володіти фото- і кіносправою, здійснювати національно-патріотич­не виховання, керувати гуртками художньої самодіяльності та багато іншого, чого майбутній учитель може навчитись у студентські роки. Учителеві сільської школи доведеться долати не тільки загально педагогічні труднощі на шляху до опанування учнями фізичних вправ, а й розв'язувати специфічні проблеми. Наприклад, допомагати дітям, особливо дівчаткам, долати сором'язливість, виявляти сміливість, боротись із невпевненістю у власних силах тощо. Серйозна проблема — неукомплектованість класів. Із погляду здоро­вого глузду, — чим менше в класі учнів, тим легше їх навчати. Крім цього, при невеликій наповненості класів легше виявити індивідуальні інтереси ді­тей, розвинути їх, надати кожному допомогу, проконтролювати якість засвоєння навчального матеріалу. Результати масового опитування сільських учителів у різних областях України показали, що 60% опитаних вважають 15-20 учнів у класі оптимальною кількістю. За роботи вчителя з 7-12 школярами радимо відмовитися від інтенсифі­кації процесу фізичного виховання і, особливо, контролю, оскільки вони гальмують активність учнів. Непридатний тут і офіційний, командний тон управління. Стиль спілкування в класах з невеликою кількістю учнів пови­нен відрізнятись від загальноприйнятого. Бажано, щоби педагог старанно продумував своє місце на уроці. Оскільки уроки проводяться з переважним використанням фронтального методу організації діяльності учнів, доречна особиста участь учителя в певних діях та іграх. Функції фізкультурного ак­тиву, який, на перший погляд, втрачає сенс через малу кількість учнів, насправді повинні розширюватись, але під більш пильною увагою вчителя. В окремих фрагментах уроку радимо надавати школярам повну самостій­ність (з наступним обговоренням їхніх дій). Треба чітко розраховувати час, посилювати між предметні зв'язки, для чого створюються сприятливі умови. Учитель сільської школи повинен розумно розподілити час на проходжен­ня розділів програми, враховуючи специфічні умови сільської місцевості. На його роботі позначається і рівень підготовленості сільських учнів, котрі поступаються міським ровесникам у швидкості і спритності, але перевершу­ють їх у силі, загальній і силовій витривалості. Ця обставина визначає зміст уроків і занять у позаурочний час. Пропонуйте дітям більше вправ на засво­єння культури рухів, їх виразності і краси, на формування постави.

Суттєвою особливістю позаурочної роботи сільської школи є організа­ція секцій з видів спорту. Зазвичай, сільські школярі позбавлені можливості відвідувати ДЮСШ. Тому моральним обов'язком сільського вчителя є на­дання дітям сільської місцевості змоги займатися спортом. Досвід переконує, що найбільш перспективними видами спорту для сільської місцевості є види, пов'язані з витривалістю і силою. Сільські школярі успішно поглиблюють свою майстерність і досягають високих результатів у легкій і важкій атле­тиці, лижах, боротьбі, велоспорті. Школа може спеціалізуватись в одному виді спорту залежно від умов, традицій, підготовленості вчителя. Нагадає­мо, що спеціалізація торкається лише позаурочної роботи. На уроках доцільно вивчати всі розділи програми.

Організація фізичного виховання в позаурочний час, передусім таких форм, як спортивна година в групах подовженого дня, ігор на перервах, спор­тивно-художніх свят, днів здоров'я, відрізняється об'єднанням учнів у різновікові команди і групи (присутні учні різних класів). Це сприяє згур­туванню колективу школи, посилює виховний вплив названих заходів, але підвищує вимоги до їх методичного і організаційного забезпечення.

Певні труднощі в роботі вчителя пов'язані з великою зайнятістю сільсь­ких школярів (діти допомагають батькам в обслуговуванні своїх господарств). У зв'язку з цим позаурочні заняття проводяться переважно в пізній осінній, зимовий і ранній весняний періоди, а також малими групами за місцем про­живання дітей. Бажано потурбуватись і про налагодження занять у літні місяці, оскільки більшість дітей залишається на місці протягом усіх канікул.

Більше зусиль, ніж міські учителі, сільські педагоги повинні докласти до створення матеріальної бази. Цю роботу радимо проводити з органами місцевої влади, культурно-освітніми закладами в межах культурно-спортив­них комплексів (КСК). В організації фізичного виховання на селі пріоритетну роль відіграє шкільна спортивна база. У розпорядженні міських школярів, як звичайно, широка мережа спортивних споруд, а для сільських дітей осно­вний спортивний центр — школа. Удосконалюючи фізичне виховання юнаків і дівчат, учитель повинен прагнути до створення і підтримання в школі певних традицій.

Традиція — досвід, звичаї, погляди, смаки, норми поведінки і т. ін., що склались історично й передаються з покоління в покоління. Педагогічне зна­чення народних традицій полягає в тому, що вони одночасно виступають як результат виховних зусиль народу протягом багатьох віків і як незмінний вихов­ний засіб. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях.

Кожна народжена людина у процесі свого зростання й духовного розвит­ку набуває досвіду етнічної поведінки спочатку через засвоєння звичаїв, а потім через сприйняття традицій. Дякуючи звичаям, дитина звикає до­тримуватися правил поведінки значно раніше, аніж осягне їхню моральну суть. Педагогічна сила звичаю полягає в тому, що він підсилюється вироб­ленням певних умовних рефлексів, які формують стереотипну поведінку (у дитячому віці).

Для традиційних заходів характерні виховна спрямованість, постійні тер­міни проведення (причому для закріплення традиції достатньо 5-6 повторень). Важливе значення мають також урочистість і емоційність заходів, різномані­тність малих форм (фрагментів), що їх супроводять.

Постійно вдосконалюйте традиційні заходи, формуйте традиції з перших кроків своєї праці, залучаючи до цього весь колектив школи, громадські орга­нізації, батьків.

Коли заходи стають традиційними, вони перетворюються у рушійну силу дальшого вдосконалення всього процесу фізичного виховання школярів.

Контрольні запитсшня

1. Яка специфіка сільської школи позначається на підготовці майбутнього педагога?

2. Що треба знати вчителеві сільської школи про специфіку роботи з малочисленними класами?

1. Які особливості роботи сільського вчителя з розвитку спорту?

8. Учитель фізичної культури як дослідник

Особливе місце в роботі вчителя фізичної культури займає дослідницька діяльність. Адже цілеспрямований педагогічний вплив на організм і особис­тість учня загалом можливий лише за умови вивчення його потенційних можливостей. Тому ефективна праця спортивного педагога вимагає:

• дослідження фізичного розвитку, фізичної підготовленості і функ­ціонального стану школярів;

• вивчення класу, групи учнів;

• спостереження й аналізу уроків;

• підбору адекватних засобів і методів навчання;

• аналізу власної діяльності і досвіду роботи колег;

• апробації ефективності різних режимів м'язової діяльності;

• планування уроків і спортивного тренування в секціях;

• визначення доступних навантажень для учнів під час виконання різ­них за характером та інтенсивністю фізичних вправ;

• оцінки динаміки показників фізіологічних функцій, оперативних і кумулятивних ефектів, досягнутих унаслідок фізичних навантажень.

Отже, дослідження — це детальний науковий аналіз будь-яких педагогіч­них явищ з метою пізнання їх механізмів, причин і наслідків (Як відбуваються? Чому відбуваються? Що дають?) для узагальнення і визначення ефективних засобів, методів і форм педагогічного впливу .

Розрізняють три різновидності педагогічних досліджень у фізичному вихованні:

• методичні роботи, які не ставлять за мету виявлення законів. До таких робіт можна віднести, наприклад, вивчення досвіду роботи педагогів;

• науково-методичні, які ставлять за мету пошук нових шляхів реалі­зації завдань фізичного виховання (методів, засобів, форм) і відтво­рення в експерименті відомих закономірностей;

• науково-дослідні роботи, які присвячуються вивченню широкого кола питань, що виходять за межі методики навчання та виховання

і можуть вирішувати проблеми техніки виконання фізичних вправ, управління процесом фізичного виховання, економіки фізичного виховання та спорту тощо. Для проведення дослідження формується методика, яка є його своєрід­ною програмою (планом), що народжується в процесі попереднього опрацювання досліджуваної проблеми. Вона включає:

• вибір теми і формулювання назви. Вибір теми переважно продиктова­ний практикою і повинен віддзеркалювати потреби суспільства та розвиток галузі, а формулювання назви має чітко відображати сенс дослідження і бути лаконічним;

• розробку гіпотези і визначення завдань дослідження. Гіпотеза (перед­бачення результату) розробляється на основі узагальнення досвіду, інтуїції та аналізу існуючих наукових фактів, описаних у літературі.

Завдання конкретизують дослідження, і кожне з них представляє сторону проблеми, що підлягає вивченню. Кількість завдань залежить від тривалості дослідження і його складності;

• підбір досліджуваних. Характерною рисою педагогічних досліджень є те, що вони порівняльні. При цьому порівнювати можна: експериментальні і контрольні групи, те, що є сьогодні з тим, що було раніше, зі стандартами.

Порівняльність дослідження ставить певні вимоги до обстежуваних, а са­ме: вони повинні добровільно брати участь у дослідженні і бути, за можливості, зрівнені (ідентичні) за віком, статтю, фізичним розвитком і підготовленістю, професійною діяльністю, тощо; з ними повинні працювати одні й ті ж особи.

Проте абсолютне зрівняння неможливе. Важко зрівняти учасників дослід­ження за інтелектуальними можливостями, характерами, настроєм. Тому, підбираючи їх, керуються законом великих чисел, який твердить, що сукуп­на дія великого числа випадкових факторів приводить до результату, майже незалежного від випадку. Отже, вибіркова сукупність (група учнів) повинна бути репрезентативною, тобто максимально віддзеркалювати риси генераль­ної сукупності. Такою сукупністю в досліджуваних групах є 20-40 осіб, а в масових дослідженнях — сотні;

• вибір методів дослідження. Визначаючи методи дослідження, до них висувають такі вимоги: методи повинні відповідати завданням

досліджен­ня, вони повинні бути інформативними, стійкими до впливу несприятливих факторів, адекватними явищу, що вивчається, та надійними (тобто

досліджен­ня може бути повторене тим же, або іншим експериментатором з тими ж або іншими учнями). Обраний метод може бути поєднаний з фізіологічними ме­тодами та методами психологічного аналізу, зберігши за собою провідну функцію, ним має досконало володіти експериментатор.

Педагогічні методи дослідження у фізичному вихованні поділяють на чотири групи.

1. Методи одержання ретроспективної інформації, які полягають в ана­лізі літературних джерел, документальних матеріалів, опитування.

2. Методи організації навчально-виховного процесу в дослідних групах: експериментальний, контрольний, індивідуальний. За їх допомогою вирішу­ють педагогічні завдання.

3. Методи збору поточної інформації: педагогічний аналіз і оцінка, хро­нометрування, контрольні дослідження (тестування), аналіз поточної документації, опитування (анкета, бесіда, інтерв'ю), реєстрація техніки ви­конання вправ, стенографування. За допомогою цих методів одержується інформація про результати педагогічної діяльності до її початку, в ході та по закінченні повного циклу педагогічного процесу.

4. Методи математичної обробки одержаних внаслідок дослідження даних, за допомогою яких виявляють наявність зрушень, їхню величину та достовірність.

Названі групи методів тісно пов'язані між собою, тому це застосовують­ся ізольовано, а лише в сукупності. Тут головною є група методів організації навчально-виховного процесу, інші обслуговують дослідження.

Стисло охарактеризуємо методи дослідження.

8.1. Педагогічний експеримент

Явище є науковим фактом лише тоді, якщо воно може бути багаторазово відтворене в практичній діяльності. Таку можливість дає педагогічний експе­римент, визначальною характерною рисою якого є заплановане втручання експериментатора протягом певного часу в явище, що вивчається. Суть втру­чання полягає у вичлененні певної сторони педагогічного процесу задля детального вивчення й аналізу її зв'язків для характеристики явища загалом.

Об'єктом вивчення в педагогічному експерименті можуть бути певні пе­дагогічні положення або теоретичні передбачення для одержання наукових фактів і встановлення об'єктивних законів розвитку фізичного виховання.

За допомогою педагогічного експерименту можна вирішити такі завдання:

• виявляти або підтверджувати та доповнювати факти наявності або відсутності залежності між вибраним педагогічним впливом і очі­куваним результатом;

• визначати кількісну міру залежності;

• відкривати механізми цих залежностей.

Педагогічний експеримент не повинен нанести шкоди педагогічному про­цесові, знизити рівень знань, умінь та навичок, фізичну підготовленість учнів, або негативно позначитись на їх здоров'ї.

Тривалість експерименту, який відбувається за схемою: початкове дослід­ження > проведення занять > проміжне дослідження > проведення занять > > кінцеве дослідження, може змінюватись залежно від кількості проміжних досліджень та його завдань. Якщо, наприклад, ми хочемо простежити дина­міку змін, то тривалість дослідження може бути більшою від того, в якому лише хочуть зафіксувати наявність зрушень.

Відповідно до мети розрізняють два види педагогічного експерименту:

• перетворюючий (формуючий), коли втручаються в педагогічний процес, чи вносять у нього нові елементи (методи, засоби, форми);

• констатуючий (контрольний), коли ставлять за мету перевірити стан навчально-виховного процесу, його природний хід.

Відповідно до умов проведення розрізняють такі види педагогічного екс­перименту:

• природний, якщо, наприклад, треба перевірити ефективність нової навчальної програми на великій сукупності. Під час його проведен­ня може бути два способи комплектування експериментальних груп (класів): або всі учні беруть участь (дослідні уроки), або вибірково (експериментальні заняття). При цьому дослідні уроки можуть бути відкритими, якщо учням пояснюють умови експерименту, або за­критими, якщо учнів не інформують про дослідження;

• модельний експеримент, якщо значно змінюються умови фізично­го виховання з метою його ізоляції від побічних (і особливо неспри­ятливих) факторів;

лабораторний експеримент, у якому строго стандартизуються умови навчання і тренування. За спрямуванням педагогічний експеримент може бути:

• абсолютним, якщо вивчається стан лише до і після експерименту;

• порівняльним, якщо вивчається динаміка змін у знаннях, уміннях, фізичному розвиткові та підготовленості учнів, їх здоров'ї. При цьо­му він може бути послідовним, коли не формуються контрольні групи, а досліджується один контингент учнів до і після експери­менту, та паралельним, коли формуються контрольні групи.

8.2. Педагогічне спостереження та способи його ведення

Педагогічне спостереження — це планомірний аналіз і оцінка індивіду­альної організації навчально-виховного процесу без втручання дослідника в його хід. Педагогічні спостереження використовують у комплексі з іншими методами дослідження для:

• одержання інформації про реальний стан практики фізичного ви­ховання, його процесу "в чистому вигляді";

• збору первинної інформації для визначення напряму дослідження, формування його гіпотези та методики;

• основними, які жорстко регламентуються чіткими оцінками типу: "так" і "ні". Це дає можливість проводити їх опосередковано за до­ помогою помічників.

За стилем спостереження можуть здійснюватись:

• "із середини", коли дослідник є учасником педагогічного процесу (туристичного походу, спортивного тренування, фізкультурно-оздо­ровчого заходу тощо);

• "з боку", коли дослідник є лише свідком подій, що дає йому можли­вість поверхово сприймати процес.

За інформованістю учнів спостереження бувають:

• відкритими, якщо учні та вчитель знають про спостереження та їхню мету;

• "прихованими", якщо проводяться "інкогніто". У процесі їх здійс­нення треба докласти багато зусиль для подолання організаційних та етичних проблем.

За часом проведення спостереження поділяють на:

• безперервними, якщо вони здійснюються від початку до кінця явища;

• частковими, якщо досліджується лише початок і кінець явища (на­приклад, вивчається ставлення учнів до процесу фізичного вихо­вання під впливом певних факторів).

Зрозуміймо, що кожне спостереження характеризується декількома озна­ками, які, залежно від завдань його проведення, визначає дослідник.

8.3. Контрольні випробування

Контрольні випробування проводяться для:

• визначення рівня розвитку фізичних якостей та фізичного розвитку і функціонального стану організму учнів;

• оцінки ступеня технічної і тактичної підготовки учнів;

• порівняння підготовленості окремих учнів і їх груп;

• відбору для занять у ДЮСШ й участі в змаганнях;

• контролю якості тренування окремих учнів і їх груп;

• виявлення переваг та хиб засобів, методів і форм фізичного виховання;

• складання планів навчально-виховного процесу.

Контрольні випробування проводять за допомогою контрольних вправ (тестів), стандартизованих за змістом, формою та умовами виконання.

Певну систему використання контрольних вправ називають тестуванням. При цьому контрольні вправи можуть успішно використовуватись як засоби

фізичного виховання.

Обираючи і застосовуючи контрольні вправи, дотримуйтесь таких вимог:

• вправи повинні бути прості за технікою виконання і доступні учням;

• обрані вправи повинні мати об'єктивні показники виміру;

• контрольні вправи виконуються завжди в однакових умовах;

• тестування проводять на початку, в процесі і в кінці дослідження. Однією з форм контрольних випробувань с хронометрування занять, ме­тодику проведення якого нами вже було розглянуто.

8.4. Аналіз документальних матеріалів та опитування

Аналіз документальних матеріалів і опитування мають велике значення на етапі "розвідки", оскільки за їх допомогою можна вивчати стан фізичного виховання та окремих його аспектів у практиці роботи школи, підходи і по­гляди на цей процес окремих категорій працівників галузі, учасників педагогічного процесу.

У дослідженнях аналізують різні типи документів. За способом фіксації інформації вони можуть бути:

• друковані: постанови і рішення, газетні статті, методичні розроб­ки і рекомендації тощо;

• аудіо- і відеозаписи (первинні — з "натури" і вторинні);

• рукописні документи: робочі плани, конспекти, графіки, щоденни­ки, протоколи змагань тощо.

За типом авторства документи можуть бути:

• державні: закони, програми, інструкції і розпорядження, вимоги, накази тощо;

• громадські: рішення, інструкції, рекомендації, статути, які мають особливе значення в історичних дослідженнях;

• особисті: конспекти, анкети, звіти, мемуари, які вимагають критич­ного погляду, зважаючи на їх суб'єктивізм.

Ефективність опитування залежить від того, чи хоче і чи може респон­дент кваліфіковано, об'єктивно і щиро відповідати на поставлені запитання. Тому в процесі проведення опитування варто спрямувати зусилля на те, щоб одержати правильні і повні відповіді.

Найпоширеніші способи опитування: анкетування, інтерв'ю, бесіда. Анкетування — це метод одержання інформації шляхом письмової від­повіді респондентів на систему стандартизованих відповідей анкети.

Інтерв'ю — це метод одержання інформації шляхом усних відповідей респондентів на систему стандартних питань, що ставляться дослідни­ком усно.

Бесіда — це метод одержання інформації шляхом двостороннього або багатостороннього обговорення питання, яке цікавить дослідника.

Принципової різниці між видами опитування немає. Інтерв'ю та бесіда проводиться за заздалегідь розробленим планом, який у процесі дослідження

може змінюватися шляхом поглиблення й уточнення. Ці методи можуть використовуватися за малої вибірки обстежуваних.

Найпоширенішим способом опитування є анкетування, оскільки воно:

• є доступним основній масі дослідників;

• дозволяє охопити великий масив респондентів;

• робить можливою математичну обробку одержаних даних. У наукових дослідження використовують різні види анкетування. За об'єктом залучення розрізняють:

• цілковите (суцільне) опитування, коли ним охоплюють всю гене­ральну сукупність обстежуваних;

• вибіркове, якщо до опитування залучаються окремі респонденти. За способом спілкування використовують:

• особисте, коли дослідник контактує з респондентами. У свою чер­гу, особисте анкетування може бути груповим і індивідуальним;

• заочне, яке, у свою чергу, може бути поштовим та роздатковим. При цьому дослідник повинен вирішити проблему повернення ан­кет, для чого при роздачі чи висилці питальника треба персонально звертатись до респондентів, пояснити мету анкетування, вкласти в листа конверт зі зворотною адресою, висловити готовність поді­литися результатами опитування.

Анкета складається з трьох частин:

• вступної, в якій вказується установа, від якої дослідник проводить опитування; визначаються завдання дослідження і його значення для теорії і практики фізичного виховання та роль респондента в цьому процесі; запевнення в анонімності (якщо анкета анонімна); прави­ла заповнення і способи повернення анкети;

• основної частини, яка містить питання анкети;

• демографічної частини, яка включає паспортну характеристику респондента.

При цьому питання основної частини з певною умовністю можна об'єд­нати у три групи.

До першої групи (вони і застосовуються першими) входять питання, що ставлять за мету включити респондента в роботу, "розім'яти" його.

До другої групи входять питання, спрямовані на вирішення завдань до­слідження.

Питання третьої групи допомагають деталізувати відповіді на попередні питання і контролювати правильність відповідей на попередні питання; Питання анкети класифікуються за різними ознаками, а саме: За змістом питання можуть бути:

• про факти, відповіді на які дають інформацію про дії людей тепер і в минулому та їхні результати;

про мотиви, відповіді на які дають інформацію про причини тих чи інших дій і їх оцінку (чому респондент робить так?).

У свою чергу, останні за ситуацією можуть бути:

• безумовні, відповіді на які констатують ставлення до реальної си­туації, в якій перебуває респондент (наприклад, учителя запитують, чи подобається йому професія педагога);

• умовні, які формулюються для уявної ситуації, в якій респондент не перебуває, але міг би перебувати (наприклад, запитують студен­та, чи хотів би він у майбутньому стати тренером або вчителем).

За формою викладу питання поділяють на:

• відкриті (вільні), якщо формулювання не обмежує рамки відповіді;

• закриті, які передбачають набір варіантів відповідей. При цьому на­бір відповідей може бути за принципом — "так", "ні" та змістові відпо­віді, які визначають причини ставлення людини до тих чи інших подій, явищ, предметів (наприклад: "Що Вас приваблює в роботі вчителя?");

• напівзакриті, що поєднують перший і другий варіанти запитань;

• прямі, які формулюються в особистій формі ("Що Ви думаєте про...?");

• опосередковані, наприклад: "Дехто вважає... А як думаєте Ви?"). Укладаючи питальник будь-якого змісту бажано дотримуватися певних

правил,серед яких:

• питання повинні відповідати завданням дослідження та враховува­ти рівень підготовленості респондентів;

• за будь-якого опитування не варто ставити питання, на які респон­денти не хотіли б відповідати;

• питання повинні бути чітко і грамотно сформульовані;

• сукупно питання повинні складати певну систему, а не випадковий набір;

• формулювання питань повинно спонукати респондентів до корот­ких і ясних відповідей.

Перш, ніж розпочати масові опитування, треба перевірити якість анкети на невеликій кількості респондентів, щоби:

• уточнити зміст запитань та їх формулювання;

• переконатися, що система питань є повною і сприятиме вирішенню завдань дослідження;

• виявити зайві, незначущі запитання, їх оптимальне число;

• уточнити послідовність постановки питань;

• визначити найважчі питання;

• виявити питання, що можуть виникнути у респондентів, та причи­ни небажання відповідати на окремі з них;

• визначити, чи зрозумілі респондентам правила заповнення анкет.