Семінар 3, практичне завдання 2 Історія розвитку дидактики вищої школи

Рік або епоха

Вчений

Провідні ідеї

XVII ст.

Вольфганг Ратке

відомий ще і як Ратихій, Рати-хіус (1571 —1635)

• навчання має проводитися відповідно до ходу природи;

• навчання має бути послідовним, не можна одночасно вивчати різні речі;

• навчання треба обов´язково проводити рідною мовою;

• у навчанні слід постійно застосовувати повторення;

• на­вчання повинно здійснюватися без примусу; заучувати слід лише те, що вже зрозуміло;

• у навчанні треба йти від часткового до за­гального, від відомого до невідомого;

• у ході навчання завжди тре­ба спиратися на індукцію і досвід.

XVII ст.

Ян Амос Коменський (1592—1670)

• ввів у науковий обіг поняття "дидактика" у праці "Велика дидактика" (1657 p.);

• ідея загальної освіти для усіх прошарків населення – всіх дітей і молоді без винятку;

• витоком пізнання є відчуття, досвід;

• істинність і досто­вірність набутих людиною знань залежать від дій органів чуття, тому на перше місце виходить принцип наочності;

• науково обґрунтував класно-урочну, ступеневу систему навчання й виховання.

XVIІI ст.

Жан-Жак Руссо

(1712—1778)

• освіта для всіх дітей на основі їх вільного розвитку з урахуванням природних можливостей особистості;

• у праці "Еміль, або Про виховання" (1762 р.) він виклав головні принципи навчання й виховання підростаючого покоління: оскільки у природному середовищі усе є ідеальним, виховання також має бути природовідповідним, співголосним віку дитини; дитина має підпорядковуватися не авторитарній волі старших, а правилам природи; основними чин­никами, що впливають на виховання, є природа, люди, предме­ти;

• визначив чотири періоди розвитку дитини й на­прями навчально-виховної роботи з певними віковими групами.

XVIIІ ст.

Іоганн Генріх Песталоцці (1746—1827)

• основоположник дидактики початкового на­вчання;

• у педагогічних працях "Лінгард і Гертруда", "Як Герт­руда навчає своїх дітей", "Лебедина пісня" та ін. розробив чітку систему і дидактичні принципи навчання дітей.

• у процесі навчан­ня він виділяв чотири аспекти:

1) сприймання предметів;

2) фор­мування уявлень про предмети;

3) зіставлення предметів і фор­мування понять;

4) називання предметів (словом), розвиток мови.

• особливу увагу приділяв активній діяльності учнів, підготовці їх до практичної роботи.

ХІХ ст.

Іоганн Фрідріх Гербарт (1776—1841).

• у працях "Загальна педагогіка, виведена з мети виховання"(1806), "Педагогічні лекції" (1835) обґрунтував сис­тему навчання, яка ґрунтувалася на психології й етиці.

• у підва­лини виховання він покладав три провідні засоби: управління дітьми, дисципліну й виховуюче навчання.

• під впливом ідей Песталоцці й Гербарта у Європі в XIX ст. сформувався тип шко­ли, яку назвали традиційною.

ХІХ ст.

Костянтин Дмитрович Ушинський (1824—1870)

• осно­воположник наукової педагогіки і народної школи Росії.

• у чис­ленних наукових працях, зокрема "Людина як предмет вихован­ня", "Рідне слово", "Про народність у громадянському вихован­ні", "Праця в її психічному й виховному значенні" та ін., К. Д. Ушин­ський заклав наукові засади подальшого розвитку теорії і прак­тики навчально-виховної роботи.

ХХ ст.

Петро Якович Гальперін (1901—1987)

• обґрунтував оригі­нальну дидактичну систему. Сутність її полягала в поетапному формуванні розумової діяльності людини:

• етап створення схеми орієнтаціиної основи діяльності;

• етап формування матеріальної діяльності;

• етап зовнішньої мови, що виражається у словесному узагальненні;

• етап внутрішньої мови, що виявляється у внутріш­ній мисленнєвій діяльності;

• етап інтеріоризації дій, які стають внутрішнім процесом, максимально автоматизованим, що про­ектується на кінцевий "продукт" пізнавальних дій.

ХІХ ст.

Джон Дьюї (1859-1952)

• заснував педоцентризм, який полягає в керуванні практичним досвідом, навчанні без програм, широкій дитячій і вчительській самостійності.

• Школа має бути «пристосована до суспільного життя» та сприяти розвиткові «американського» способу «цього життя».

• підкреслював єдність чуттєвого й інтелектуального в пізнанні,

• сформулював вимогу про залучення дітей до практичної діяльності як основи і гаранту ефективності учіння.

ХІХ ст.

Герберт Спенсер

(1820-1903)

• система Г. Спенсера була спрямована передовсім на підготовку спеціалістів-практиків – кваліфікованих техніків і робітників.

• дидактичні основи матеріальної освіти грунтувалися на необхідності п'яти видів людської діяльності: самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій, дозвілля.

50-60-х років XX століття

В. О. Сухомлинський (1918-1970)

• засновник гуманістичної, новаторської педагогіки.

• діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними.

• праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.

• учіння для учнів було радісною працею

• єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів.

• інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі, якщо у класі нема інтелектуального фону – постійного обміну знаннями в класі між учнями, якщо програмний матеріал не спирається на велику кількість матеріалу позапрограмного. Важливим джерелом інтелектуального фону є розвиток захоплень школярів. Кожний учень повинен мати свій улюблений предмет, де він знає більше за інших.

• для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.

• дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.

ХІХ ст.

Микола Іванович Пирогов

(1810-1881)

• проти обмеження прав на освіту за соціальним станом та національною ознакою, ранньої спеціалізації, захищав загальноосвітню школу як основну ланку системи освіти.

• цілеспрямовано прагнув підпорядкувати вирішення всіх методичних питань головному завданню – формуванню людини, її розумовому й духовному розвиткові.

XIX ст.

О. В. Духнович

• створював підручники для народних шкіл, широко проводив культурно-освітню роботу.

• Написав буквар «Книжица читальная для начинающих», підручник з географії «Краткий землепис для молодих русинів», посібник з історії.

• Виступав за створення початкової школи в кожному селі, за освіту рідною мовою.

ХІХ-ХХ

століття

Софія Федорівна Русова

(1856-1940)

• концепція національного виховання;

• гостре зацікавлення справами розбудови національного шкільництва – твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній успішно можуть здійснюватися за умови, коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

• у ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання", "Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії" і ін. вказує, що першим кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація.

• Школа і освіта повинні вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і водночас створювати свою систему на національному ґрунті, враховуючи, насамперед, потреби свого краю, національні вимоги, історичні традиції братських шкіл, що в основі мали гуманістичні та демократичні принципи.

• Націоналізація школи проводиться, перш за все, навчанням дітей рідною мовою, коли у програму включені найближчі до життя науки, використовується народна словесна, мистецька і музична творчість. У такій школі лунає народна пісня, красуються усякі народні вироби, і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психічне задоволення учням, сприяє вільному розвиткові їх духовних сил.

• націоналізація освіти, школи ніде не мусить приводити до шовінізму. Національне виховання через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до інших народів.

Хх ст.

Павло Петрович Блонський (1884-1941)

• відстоював самостійність педагогіки як науки.

• наполягав на тому, щоб педагогіка спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією.

• розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування, спостереження, статистичний метод.

• Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати знання на протязі всього життя.

• прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її самостійної діяльності. Серед активних методів головним називав “дослідницький метод“, який включає дитячий експеримент, систематичні спостереження. У цьому ж зв’язку Блонський рекомендував екскурсії.

• Розробляючи програму боротьби із шкільною неуспішністю, близько підійшов до проблеми рівневої диференціації учнів. Він пропонував створювати для слаборозвинутих учнів окремі класи.

• намагався запровадити у школах генетичний метод. Він вважав, що дитина у своєму розвитку ніби повторює історію суспільства. Розвиток розуму дитини – копія розвитку розуму людства. Дитина генетично (серцем і думкою) пов’язана з рідною культурою, зі своїм народом. Цей метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і формує повагу до народу.

• виступав проти методу одночасного вивчення учнями різних наук і пропонував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання.