Тема 1 4

Спадкоємці джерел народної педагогіки

1. Історичний час творення української державності, національногодуховного відродження.

2. Народна педагогіка - вінець педагогічної теорії КостянтинаУшинського.

3. Великий народний любомудр Григорій Сковорода.

4. Т.Г. Шевченко - борець за народні ідеали.

5. Левіт народного храму України - Борис Грінченко.

6. Педагогічна народна велич П. Куліша, 0. Духновича, Ю. Федьковича.

7. Скарбниця української духовності С. Русової.

8. Народна педагогіка - життєдайне джерело творчості В. Сухомлин-ського.

Наш час - історичний і відповідальний час творення української державності, час великої просвітницької роботи, час національно-духовного відродження.

У цьому процесі ми не можемо обійтися без правдивих сторі­нок книги національної історії, літератури, мистецтва, культури, а також національної педагогіки, адже сьогодні йдеться про утвер­дження національної духовності, національної свідомості майбу­тніх громадян української держави, про їхню духовну єдність, честь, віру, милосердя, совість, патріотизм, доброту, працьовитість, щиросердя і добродійство. Згадаймо безсмертний вислів М. Риль­ського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани».

Костянтин Ушинський

Першим, хто збагнув силу і велич народної педагогіки, сказав про неї своє авторитетне слово, зробив її вінцем своєї педагогіч­ної теорії та поставив народну педагогіку на п'єдестал, був

140

вітчизняний педагог К.Д. Ушинський. Він переконливо показав правомірність народної педагогіки як попередниці педагогіки наукової, закликав до ґрунтовного і всебічного вивчення вихов­ного досвіду трудових мас. Не випадково центральною ідеєю пе­дагогічної концепції педагога є ідея народності виховання, ідея розвитку національної школи і формування національної само­свідомості народу. К.Д. Ушинський стверджував, що школа і виховання повинні насамперед будуватися в повній відповіднос­ті з особливостями і потребами свого народу, своєї держави, з орієнтиром на історично складену своєрідність, духовність, педа­гогічний геній народу. Він зазначав, що «загальної системи на­родного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії». У кожного народу своя особлива національна сис­тема виховання, і кожен народ повинен у цій системі випробову­вати свої власні сили: «Виховання, створене самим народом і побудоване на народних основах, має ту виховну силу, якої нема в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу». Великий педагог писав, що кожен народ повинен мати свій особливий ідеал людини, вимагати від свого виховання втілення цього ідеалу в окремих особистостях. Ідеал цей у кожного народу відповідає його характеру, визнача­ється його суспільним життям, розвивається разом з його розви­тком. К.Д. Ушинський розкривав теоретичні основи майбутньої національної системи виховання, з'ясовував ті принципи, на яких повинна будуватися діяльність загальноосвітньої народної шко­ли. Насамперед він вимагав передати справу народної освіти в руки самого народу. Народ треба вчити, але ще більше треба вчитися в нього. Адже народ створив національну мову, націона­льну поезію, національну літературу. Виходячи із принципу на­родності, Ушинський зазначав, що в народній школі вивчення життя рідного народу і своєї держави повинно посідати гідне місце. Оскільки народ є джерелом усіх багатств, матеріальної і духовної культури, в школі треба вивчати вітчизняну історію, географію, економіку, рідну мову, літературу, мистецтво, націона­льну народну творчість, поезію, пісні, музику, ужиткове мистецтво, народні ремесла і промисли, народні творчі доробки. Однією з ознак народності, національної народної школи К.Д. Ушинсь­кий називав рідну мову, яка є найкращим виразником духовної культури кожного народу, центральним предметом національ­ної шкільної освіти: «Увесь слід свого духовного життя народ

141

бережно зберігає в народному слові». Рідне слово є тим духов­ним національним одягом, у який вдягається всяке знання, щоб стати справжньою власністю людської свідомості. Школа пови­нна вводити дитину у світ народної мови, думки, народного по­чуття і життя, народного духу, народного характеру.

Вивчення рідної мови - це основне завдання школи, якщо ця школа служить інтересам народу. Думки Ушинського про рідну мову знайшли свій вияв у широкому національному русі за на­родну школу з навчанням рідною національною мовою. Ідеї про національну школу, використання педагогічного генію народу зберегли і на сьогодні свою новизну й актуальність, бо вони під­порядковані благородній і гуманній меті - відродженню нашої духовності, розвитку, прогресу нашої незалежної держави.

Григорій Сковорода

Г. Сковорода першим в Україні відзначив творчі можливості народу у сфері педагогічної культури. Він вчив народ і вчився у народу. Уся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, побудованими на найкращих народних тра­диціях. Педагогічні ідеї Г. Сковороди - це джерело народної педагогіки.

Г. Сковорода ставив завдання виховувати людину-громадя-нина. У її вихованні педагог спирається на принцип природовід-повідності виховання, який випливає з ідей народної педагогіки про врахування у вихованні природних особливостей і нахилів дитини. Повз увагу Григорія Сковороди не пройшли такі перли­ни народної мудрості, як: «Яким у колиску - таким у могилку», «Коли корова - не надівай сідла», «Не в кожній воді мило розпу­ститься». Принцип природовідповідності («сродності») набув у Григорія Сковороди яскравого соціального звучання. На думку видатного філософа, кожна людина має посідати певне місце в суспільстві не за багатством чи знатністю, а за «сродностю», тоб­то відповідно до своїх природних нахилів, що виявляються і розв'язуються в процесі діяльності. Він вважав, що тільки спіль­на праця за індивідуальними здібностями, нахилами й уподобан­нями розкриває перспективи особистого і загального щастя лю­дей, створює можливості для вільного і гармонійного розвитку

142

кожної особистості. Як і народна педагогіка, Г.С. Сковорода роз­глядає працю як категорію економічну, моральну і педагогічну, як основний зміст виховання і метод впливу, як неодмінну умову справжнього людського життя. Ідучи за народними педагогічни­ми традиціями, Г.С. Сковорода глибоко шанує людей праці, співає гімн скромному трудовому життю, трудовому вихованню, засу­джуючи водночас неробство, бездіяльність, паразитизм, привлас­нення чужої праці, визиск людини людиною. Він не тільки і не просто повторює народний ідеал виховання працею, а й збагачує його. Він розглядає працю як «живой и неусыпный всей машины ход» і доводить, що праця тільки тоді веде до щастя, коли вона відповідає задаткам, нахилам і покликанню кожної людини.

Педагогічні погляди Сковороди пройняті справжнім гуманіз­мом, демократизмом, народністю. Він доводив, що правильне ви­ховання криється в природі самого народу, як вогонь і світло в кремені. Г. Сковорода високо цінує ідеали народної педагогіки. Народний ідеал - це людина праці, людина благородних пори­вань, високих моральних та інтелектуальних якостей, людина, яка прагне пізнати себе і навколишній світ. Вона вольова, рішу­ча, наполеглива, безкомпромісна, справедлива, чиста у своїх по­чуттях і помислах, готова до жертви заради загальної справи. З великою симпатією Г. Сковорода говорить про людей глибокого внутрішнього, духовного змісту: «Нет смешнее, как умный вид с пустым потрохом», «Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобыла мертва, голова бежит», «Летала высоко, а села недалеко», «Крас­на хата не углами, а пирогами».

Наслідуючи народні традиції, Г. Сковорода першорядного зна­чення надає родинному вихованню та батькам як природним вихователям дитини. У притчі «Благородный Еродий» Г.С. Ско­ворода пише: «Главизна воспитания есть: 1) благо родить, 2) со­хранить птенцу младое здравие, 3) научить благодарности». Тих, хто «на благо родить, на благо научил», він називає «полуотцом» і «полуматерью». Як справжній народний педагог Г. Сковорода широко використовує у своїй роботі прислів'я, приказки, пісні, хороводи, народні свята, казки, байки, народні ігри.

Народний виховний досвід, практика народного виховання під­казала українському просвітителю справді плідні педагогічні ідеї. Г.С. Сковорода - це наш «перший розум», великий національ­ний любомудр. У своїй широкій науковій, філософській,

143

просвітницькій і педагогічній діяльності він був авторитетним виразником і творцем волелюбного лицарського мислення. Усе життя Г. Сковорода був серед народу, прагнув вивчити його при­роду, його волю, мову, традиції, обряди та звичаї. Він відстоював пізнавальний, виховний, емоційно-образний потенціал українсь­кої, зокрема козацької, духовності. Духовними цінностями украї­нського Сократа були ідеї волі і свободи людини і народу, нації, держави, утвердження національного способу життя, національної народної освіти, пріоритету свого рідного, національного. Будучи прихильником принципу народності у вихованні, Г.С. Сковорода вважав, що воно повинно відповідати інтересам народу, живити­ся з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу.

У широкій програмі загальноосвітньої підготовки молоді чільне місце Г.С. Сковорода відводив рідній мові.

Він не залишав поза увагою усну народну творчість, народну музику, поезію, народну пісню. Г.С. Сковорода тримав чіткі оріє­нтири на народну педагогіку у розв'язанні питання виховання моральності людини (любов до батьківщини, працелюбність, гу­манність, людська гідність, совість, правдивість, чесність, скром­ність, людяність, дружба, почуття національної належності), оцін­ці такого чинника виховного впливу на людину, як природа вза­галі і природа самої людини.

У народному дусі возвеличив Г. Сковорода розум, працю, щас­тя людини, святі образи батька і матері, народного вчителя, педа­гогічний геній народу.

Тарас Шевченко

«В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», - ці слова належать Великому Кобзареві України Т.Г. Шевченку. Він утверджував ідеал духовного прогресу українського народу, боровся за розквіт і процвітання української цивілізації. Поет визнавав, що кожен народ може мати своє обличчя, свою історію, мову, культуру, твор­чість, свою школу і своє виховання.

В особистому і духовному становленні і розвитку Т.Г. Шев­ченка велику роль відіграли українська трудова родина, щедра українська природа, казки та народні розповіді старих людей та кобзарів.

144

Поетичним рядком Т.Г. Шевченко освячував народне мило­сердя, дітей, жінку-матір, людське щастя, здорові стосунки, людсь­ку красу, природу, людську долю. У Шевченкових творах є всі атрибути українського народу. Зображуючи своїх персонажів, поет підкреслює особливості їхнього національного характеру: спокій, веселий гумор, працьовитість, гідність, патріотизм, людяність, лю­бов до дітей, подружню вірність, щиросердя, доброту, повагу до старших, совість, гостинність. Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці. На­родні ідеали, мораль та дух українського народу витають у пер­шій навчальній книзі українців «Букварь южнорусскій». Книга побудована за всіма передовими вимогами до таких праць: азбу­ка, склади, цифри, лічба, текстовий матеріал. Приказки та прислі­в'я, вміщені в букварі, дають уявлення про світоглядні позиції Кобзаря, про його ставлення до народної педагогіки, про осмис­лення ним звичаїв, обрядів, традицій рідного народу. В умовах жорстокої царської цензури маленьким українцям пропонува­лись такі перлини народної творчості: «Казав пан: кожух дам, та слово його тепле», «Багато панів, а на греблю й нікому», «З дужим не борись, а з багатим не судись». З живого джерела Шевченко зачерпнув вислови, що утверджують одвічне ставлен­ня народу до правди і кривди як моральних категорій: «Брехнею увесь світ пройдеш, та назад не повернешся», «З брехні не мруть, та віри більш не ймуть», «Аби були побрязкачі, то будуть і по-слухачі». Буквар Шевченка висвітлює куточки поетичної душі працелюбного, гордого, волелюбного, співучого українського наро­ду, наділеного природною мудрістю і лукавістю. Т.Г. Шевченко започаткував використання фольклорних творів для навчання і виховання дітей. Крім приказок і прислів'їв, Шевченко ввів у буквар думи «Про пирятинського Поповича Олексія» та «Про Марусю Богуславку». Перша дума свідчить про високу культуру тогочасного українського суспільства, в якому козаки святе письмо знали, уміли читати, пам'ятали народні колискові та історичні пісні, шанували віру своїх прадідів. Хоча Шевченко і не мав педагогічної освіти, проте його педагогічні ідеї, реалізовані в тво­рах і громадсько-просвітницькій діяльності, сприяли розвитку народної освіти в Україні, зокрема народних недільних шкіл. Він славить світоч знань, схиляється перед людською вихованістю, інтелектом, чемністю, повагою до літніх, бо саме ці категорії були об'єктом народної педагогіки. Шевченко близько брав до серця

145

відсутність зв'язку офіційної освітньої науки і шкільної практи­ки з народною педагогікою, життям народу, народними традиція­ми сімейного виховання. Думки, навіяні народною педагогікою, зустрічаємо практично в кожному художньому творі Кобзаря. Поважливе ставлення до фольклору, до народної педагогіки дало разючі результати - важко назвати поета, в якого б стала народ­ною така величезна кількість творів: близько 80 народних пі­сень та понад 105 їх варіантів. Кожна з пісень Т.Г. Шевченка здатна формувати високі людські почуття на найкращих тради­ціях рідного народу.

Слідом за народною педагогікою Шевченко стверджував, що найщасливішою є людина праці, яка завоює в майбутньому щас­тя, оновить землю. Він співає хвалу цій людині в прийдешньому суспільстві:

Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать. Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.

У народному дусі возвеличує Тарас Григорович матір - природну виховательку дитини, рідне слово - «божеє кадило істини».

Борис Грінченко

Учитель, педагог-мислитель, письменник на своєму творчому шляху не обійшов скарбницю народної мудрості - народну пе­дагогіку. Серед розмаїття оцінок діяльності Б. Грінченка є й яск­рава оцінка його як фольклориста та етнографа. З малих років Б. Грінченко поринув у стихію народного побуту, народної твор­чості, звичаєвості та традиційності.

Письменник-педагог у своїх творах, зокрема творах для дітей, возвеличує народно-педагогічні ідеали гуманізму і добра, правди і краси, щиросердя і людського благородства.

Його вчительська мета - нести освіту, слово правди народові, пробуджувати його від важкого сну, виводити на шлях істини. У народно-педагогічному плані Б. Грінченко визначив дороговказ свого життя, своєрідний заповіт: не продавати душу, жити, а не

вмирати помалу, жити новим, а не старим, жити і працювати для рідного знедоленого краю. Б. Грінченко - активний збирач усної народної творчості, до якої залучав своїх учнів, випускав з ними своєрідний журнал народної мудрості «Думка». Велику шану письменник-педагог віддавав таким народним моральним пер­линам, як добро, гуманність, краса, працьовитість. У народно-педагогічному ключі він говорить про працю: «Ми на роботу на світ народились», «Треба йти туди, де гуркіт праці чути», постій­но отримувати задоволення від того, «що камінь єсть і твій у нашім спільнім мурі». Українізацію школи педагог пов'язує з рідною мовою, літературою, історією свого народу, народознавст­вом, всіма скарбами народної духовності та творчості, з народною звичаєвістю, традиційністю та обрядовістю, народною педагогі­кою. Народною педагогічною мудрістю Б. Грінченко позначив свою «Граматику» та «Читанку». У них - скарбниця малюнків з народного побуту, прислів'їв, інформації про народні свята, рід­ний край та свою землю, про людей-братів, про «диво калинове», сім'ю та родичів, працю, держави та народи.

Працюючи вчителем, Б. Грінченко старанно збирав і вивчав місцеві традиції, народні пісні, щедрівки, колядки, відновлював народні звичаї. Він проповідував ідеали загальнонародного брат­ства, гармонійний розвиток особистості через її діяльність. На­родно-педагогічним акордом звучать своєрідні заповіді педаго­га: не жити марно, шукати вищої мети на життєвій дорозі, роби­ти добро людям, бути вірним сином свого народу, віддавати лю­дям всі сили своєї душі, брататися з ними, відкрито дивитися їм у вічі, вести народ в храм пишної краси, виводити його з пітьми своїм сяйвом, високо нести звання людини, нести світло в темні хати, дружити з правдою та волею брататися, не втрачати надій, не єднатись з розумами низькими, віддавати і душу, і тіло за край свій єдиний, задля своєї неньки-України.

Пантелеймон Куліш

Усе життя сіяча україністики П. Куліпіа було спрямоване на підняття культурного і освітнього рівня українців. За допомо­гою цих важелів можна об'єднати народ, вибороти для нього волю та кращу долю. Освітньо-педагогічний спадок П. Куліша

146

147

просякнутий духом народної педагогіки. Народно-педагогічні потенції представлені в творах «Граматика», «Чорна рада», «За­писки о Южной Руси», «Спогади про Шевченка», «Досвітки» (поезія), «Хуторська поезія», «Дзвін», «Підточена кобза» таін.

«Граматика» П. Куліша утверджує пріоритети навчання і виховання рідною мовою. Велику шану давав культурний діяч мовному оточенню. І тут неабияка роль батьків. З їх допомогою дитина оволодіває не тільки мовою, а й засвоює різні життєві навички та етику народу, почуття поваги до старших, любові до батьківського краю, його звичаїв та традицій. Підміна природ­ного мовного ґрунту дитини руйнує її як особистість. «Грамати­ка» П. Куліша повернута до народних національних витоків. У народно-педагогічному плані привертають увагу такі розділи «Граматики», як «Прислів'я» та «Яка була доля нашого народу од найдавніших часів». їх зміст насичений народною мудрістю та правдою життя, спрямований на розвиток національної свідо­мості маленьких громадян. П. Куліш постійно дбав про народні духовні цінності, про зв'язок освіти з потребами народу. Його турбує відхід молоді від народного способу життя («Листи з ху­тора»), він засуджує освіту, відчужену від родини, від народної моралі, одвічних патріархальних цінностей. Пріоритетом освіти повинна бути народна духовність. Куліш обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції українського наро­ду. Навчання рідною мовою він вважав неоціненним скарбом духовного зростання юних:

Єдиний скарб у тебе - рідна мова, Заклятий для сусідського хижацтва, Вона твого життя міцна основа, Повніша над усі скарби й багатства.

Мова - це «голос» серця, найбільший скарб людського «єства».

П. Куліш слідом за народною педагогікою розглядає школу як заклад прилучення дітей до землі, хліборобства, рідної приро­ди. Слідом за народною педагогікою П. Куліш ідеалізує людей, які «твердо на своїй рідній землі стоять», світлі душею, міцні здоров'ям, «здатні зіпсовану по всій землі жизнь оправити», ви­бороти собі кращу долю.

У народно-педагогічному плані П. Куліш говорить про при­родне виховання, про батьківський обов'язок перед дитиною, про приклад батька і матері, про сім'ю та рідну хату, які є «першою

школою і першим сідалом розуму». П. Куліш закликає батьків до того, щоб їх діти шанували чуже і своє право, не були заздріс­ними, немилосердними, шанували людей, батьків, природу, розумі­ли такі великі святині, як любов, повага, піклування, глибока душевна шана батька і матері. З особливим пафосом П. Куліш говорить про навчання дітей «релігії хатньої з самого малечку... не одними словами, а також самим ділом», про рідну хату, яка мусить бути першою школою і першою церквою чоловікові, про людське братство.

Олександр Аухнович

О. Духнович обстоював ідею узагальнення і пропагування украї­нської народної педагогіки. 1857 року він видав посібник «На­родна педагогія». Педагог в умовах жорстокого засилля Австро-Угорської монархії в Україні виступає за народні школи і вихо­вання, за вивчення рідної мови, пропагує народні педагогічні тра­диції. Для О. Духновича народність - це демократизація освіти, фактична доступність її для всіх прошарків українського насе­лення. «Народна педагогія» Духновича сповнена віри в обдаро­ваність, великі здібності селянських дітей. Відстоюючи ідею на­родності виховання, О. Духнович упорядковує перший на Закар­патті буквар рідною мовою під назвою «Книжица читальная». Він щиро прагнув прищепити молоді прості, морально здорові погляди народу на життя і призначення людини, в основі яких -праця. Він також бажав, щоб усі справи освіти народ вирішував сам. Духнович давав учителям конкретні поради щодо вихо­вання в дітей «народолюбия». Він рекомендує проводити з діть­ми народні ігри, свята, вивчати народні пісні. Завдання, зміст і методи морального виховання Духнович погоджує з народною педагогікою. На перший план він висуває вимогу виховання гу­манізму, чесності, працьовитості, патріотизму, колективізму. Пе­дагог радить привчати дітей до праці з раннього віку в умовах сім'ї, використовуючи при цьому традиційні види господарської діяльності українців (землеробство, городництво, квітникарство, бджільництво, садівництво, домоводство, різні ремесла, рукоділ­ля). Найкорисніше з малих років прищеплювати любов до того виду діяльності, з якого діти їстимуть хліб (землеробство).

148

149

Юрій Фелькович

В умовах понімечення і румунізації українського народу Буко­вини Ю. Федькович багато зробив для народного виховання. Як людина з передовими демократичними поглядами, він від­стоює доступність освіти для народу. Справді народна школа стане могутнім знаряддям політичної боротьби за возз'єднан­ня всіх українських земель. Спираючись на народну педагогі­ку, Ю. Федькович розробляє сміливий план реорганізації того­часної школи Буковини на основі принципу народності. Він розгортає бурхливу діяльність над створенням шкільних під­ручників. 1866 року Ю.А. Федькович завершує знаменитий «Буквар» для селянських дітей. Це перший підручник на Бу­ковині, написаний живою народною мовою. У книзі подаються ілюстрації в дусі народної педагогіки. Зміст текстів «Буква­ря» близький і зрозумілий для селянських дітей. Даються роз­повіді про лани, волів, оранку, борону, плуг, ярмо, а також елемен­тарні знання про діяльність, яка чекає на дітей у майбутньому. Пишучи «Буквар», автор дотримується правила, підказаного на­родною мудрістю: «Не все одразу дається, а потроху та помалу, то буде користі чимало». Ю. Федькович з пошаною ставився до народних традицій, які були основою його педагогічної діяльно­сті. В оповіданнях для вправ у читанні письменник висвітлив у народному дусі чимало морально-етичних проблем. Він високо цінував народну мудрість щодо виховання поваги до старших, праці, гуманізму, послуху, правдивості, до простих людей. Він широко використовував у своєму букварі перлини народної му­дрості - приповідки: «Хто влітку в холодку, той взимку в голод-ку», «Не будь квапний, не будеш утратний», «Хто високо літає, завжди сідає», «Розумна жона, як міх пшона», «Добрі діти -вінець, лихі - кінець».

На перше місце Федькович-педагог висунув виховання пова­ги і любові до простого народу як носія моралі праці. У казках письменника завжди перемагають герої з народу. Вони розумні, кмітливі, подільчиві, людяні, безкорисливі. У виховній роботі Ю. Федькович удається іноді до аналогії з природою: «Працюй, Дмитрику, працюй, синку! Дивися, як німа животина, ота пчілка, працює. Так роби і ти». Високо цінує Федькович роль позитив­ного прикладу у вихованні. В кінці своїх оповідань, звертаючись

150

до дітей, він робить висновки, ставить запитання, зосереджуючи увагу на позитивному прикладі. Аналіз педагогічної спадщини Юрія Федьковича переконує, що традиції народної педагогіки є життєдайним джерелом його педагогічної творчості.

Софія Русова (Ліндфорс)

Доля простелила С. Русовій довгу життєву дорогу, по якій вона пройшла і педагогом, і істориком, і письменницею, і громадсь­ким та політичним діячем. Своєрідним життєвим кредо С. Ру-сової була її глибока переконаність у тому, що національне ви­ховання забезпечує кожній нації широку демократизацію осві­ти. Підвалиною у розв'язанні С. Русовою всіх педагогічних про­блем була українська народна мудрість, українська етнопедаго-гіка. Українськими проблемами для неї були: рідна школа, яка відповідає духовному складу українського народу, створення укра­їнських дитячих закладів (дитсадків), національний характер як основа виховання, створення української навчальної літератури, формування національної духовності і самосвідомості підрос­таючого покоління.

С. Русова зазначала, що виховання буде дієвим, коли будува­тиметься на національному ґрунті (рідна мова, рідна пісня, релі­гійні обряди). Ще минулого століття С. Русова мала чітку кон­цепцію розвитку української національної школи, стверджуючи, що нація народжується біля дитячої колиски і що на рідному ґрунті здатна вирости національно свідома дитина. Говорячи про націоналізацію школи, Русова підкреслювала, що ми мало знаємо нашу Україну, що нам потрібна географічна свідомість; що ми мусимо свідомо носити ім'я українців і знати всі скарби україн­ської землі. Русова радила будувати нову школу з національ­ним духом, поєднану з рідним краєм, рідним людом.

757

для дитини буде «щедрою українською хатою, в якій говорять до дитини рідною мовою». Усе своє свідоме життя Русова поклала на вівтар українського національного відродження. У комплексі різноманітних педагогічних ідей С Русової чітко звучить відлу­ння української народної педагогіки.

У численних творах представлена широка панорама її педа­гогічних думок:

• міцна та нація, яка краще за інші використовує націона­льні скарби;

• рідна мова - могутній засіб розвитку дитини, джерело націо­нального світобачення;

• відродження традицій як причетності до національних основ;

• гуманізація й індивідуалізація виховного процесу;

• виховання почуттів дитини:

• розвиток духовних сил і допитливості;

• у школі повинні панувати живий настрій, веселість, працьо­витість, ласка, любов до дітей, розуміння їх душі, урахуваннянаціональних особливостей і психології українських дітей;

• оточенням дітей повинні бути добро і краса;

• головне у вихованні - вироблення характеру;

• висока моральна спрямованість навчання і життя;

• природа - джерело естетичних впливів;

• збагачення дитячої уяви, збудження бажання творити добро,красу і правду;

• давати дитині можливість виявляти себе в різних обстави­нах життя, підтримувати віру в себе;

• любити дитину і заслужити її любов;

• найкращим керманичем мусить бути рідна мати дитини -природна вихователька;

• дошкільне виховання є міст, що перекидається між шко­лою і родиною;

• розум дитини - багаття, до якого ми маємо лише підкладатидрова, а горітиме воно вже своїм вогнем;

• у душі дитини заховано багато невимовленого змісту, якийшукає собі найкращого виразу.