1.2 Структура соціокультурної компетенції і характеристика її компонентів

В основу структури соціокультурної компетенції покладено принцип інтеграції змісту соціокультурної компетенції: знань (країнознавчі, лінгвокраїнознавчі, соціолінгвістичні); умінь і навичок застосовувати ці знання.

А відтак, під соціокультурною компетенцією розуміється інтегративна властивість особистості, що виражається в гармонії країнознавчої, лінгвокраїнознавчої, соціолінгвістичної компетенції, які дозволяють індивідові розуміти закономірності розвитку культури як процесу створення, збереження і трансляції загальнолюдських цінностей, орієнтуватись у традиціях, реаліях, звичаях, духовних цінностях не лише свого народу, але й інших націй, уміти спілкуватись іноземною мовою у сучасному світі, оперуючи культурними поняттями й реаліями різних народів [13].

Структура соціокультурної компетенції (за Т. Колодько) показана на рис. 1.

Рис. 1. Структура соціокультурної компетенції

Комунікативна компетенція є складним, системним утворенням. За твердженням Р. Белла, у сучасній соціолінгвістиці її розуміють саме як систему, що виконує функцію балансування існуючих мовних форм, які визначаються з опорою на мовну компетенцію комуніканта на тлі певних соціальних функцій. А відтак, починаючи з 80-х років, зявляються окремі моделі її як системи (M. Canale, G. Caspar, R. Clifford, K. Faersh, M. Halliday, G. Manby, S. Savignon, M. Swain, G. Widowson). Розглянемо деякі з них.

В. Коккота подає таку модель комунікативної компетенції:

1) фонологічна компетенція;

2) лексико-граматична компетенція;

3) соціолінгвістична компетенція;

4) країнознавчі знання, навички й уміння, що забезпечуються дискурсивною, ілокутивною та стратегічною компетенціями.

В. Топалова пропонує іншу модель комунікативної компетенції:

1) країнознавча компетенція;

2) соціолінгвістична компетенція;

3) лінгвістична компетенція;

4) дискурсивна компетенція;

5) стратегічна компетенція;

6) ілокутивна компетенція [38].

Е. Пасов стверджує, що основна задача комунікативної компетенції полягає в тому, щоб розуміти співрозмовника на будь-якому рівні обміну інформацією [25]. Таким чином, можна стверджувати, що комунікативна компетенція є найбільш повним вираженням прямого і зворотного звязку між субєктами спілкування.

У комунікативну компетенцію включаються наступні найважливіші вміння:

· читати й розуміти нескладні, автентичні тексти (з розумінням основного змісту й з повним розумінням);

· усно спілкуватися в стандартних ситуаціях навчально-трудових, культурних, побутових сферах;

· в усній формі коротко розповісти про себе, оточенні, переказати, виразити думку, оцінку.

· уміння письмово оформити і передати елементарну інформацію (лист).

Так визначається мінімальний рівень комунікативної компетенції у державному освітньому стандарті з іноземних мов.

Соціокультурна компетенція - є складовою частиною комунікативної компетенції.

Іншомовна соціокультурна компетенція - це знання культурних особливостей носіїв мови, їх звичок, традицій, норм поведінки, етикету і вміння розуміти та адекватно використовувати їх у міжкультурній комунікації, залишаючись при цьому носієм іншої культури [9].

Соціокультурна компетенція визначає успішність спілкування з представниками іншомовної культури, і дозволяє почувати себе впевнено та комфортно в іншомовному середовищі.

Країнознавча компетенція - сукупність знань про країну, мова якої вивчається, а також здатність використовувати національно-культурний компонент мови з метою спілкування, - зазначає М. Нефедова [22].

Помітне розходження культур у носіїв різних мов в основному визначається різними матеріальними й духовними умовами існування відповідних народів і країн, особливостями їх історії, культури, суспільно-політичного устрою, політичної системи тощо. Таким чином, загальновизнаним став висновок про необхідність глибоко знати специфіку країни, мова якої вивчається, а тим самим і про необхідність оволодіння країнознавчою компетенцією як однією з головних у навчанні іноземним мовам [22].

Лінгвокраїнознавча компетенція. Аспект методики викладання ІМ, в якому досліджуються проблеми ознайомлення учнів з новою для них культурою, називається лінгвокультурознавство.

Лінгвокультурознавство має власний матеріал дослідження, на думку Г. Томахіна ця дисципліна є сугубо лінгвістичною, тому що предметом її є факти мови, які відбивають особливості національної культури, що вивчаються за допомогою мови.

На думку Є. Верещагіна та В. Костомарова, лінгвокультурознавство є культурознавство, орієнтоване на завдання й потреби вивчення ІМ [8].

Під лінгвокраїнознавчою компетенцією В. Фурманова розуміє здатність здійснювати міжкультурну комунікацію, що базується на знаннях лексичних одиниць із національно-культурним компонентом семантики й уміннях адекватного їх застосування в ситуаціях міжкультурного спілкування, а також уміннях використовувати фонові знання для досягнення взаєморозуміння у ситуаціях опосередкованого й безпосереднього міжкультурного спілкування [41].

Для формування лінгвокраїнознавчої компетенції потрібне не знання країнознавства як комплексу наукових дисциплін, а так звані фонові знання (background knowledge), тобто знання про країну та її культуру, відомі усім жителям даної країни (на відміну від загальнолюдських або регіональних).

Володіння фоновими знаннями мов би включає іноземця до іншомовної громади, дає йому "культурну письменність" (cultural literacy), і навпаки - відсутність культурної письменності робить його чужаком (outsider), який не може зрозуміти те, на що носії мови лише натякають в усному та писемному спілкуванні, - вказує Е. Hirsh [45].

Фонові знання, як зазначає Г. Томахін, неможливо описати без певної привязки до лексичних одиниць. Ці слова, безумовно, присутні у свідомості носіїв мови й культури, асоціюючись із чимось особливо примітним, вони описуються через якесь інше поняття, наприклад:

Sir Walter Raleigh (Уолтер Рэли) - мореплавець привіз у Європу тютюн з Америки;

Bristol (Брістоль) - місто й порт, великий міст через затоку.

У деякій мірі, фоновій лексиці, наголошує Н. Саланович, відповідають і реалії - назва властива тільки певним націям і народам предметам матеріальної культури, фактам історії, державним інститутам, іменам національних і фольклорних героїв, міфологічним істотам тощо [34].

У реаліях найбільше наочно простежується близькість або звязок між мовою і культурою: з появою нових реалій у духовному й матеріальному житті, тобто у культурі виникають реалії і у мові.

У лінгвокраїнознавстві під безеквівалентною лексикою розуміються лексичні одиниці, план вираження яких неможливо порівняти з якими-небудь іншомовними лексичними поняттями [7]. Безеквівалентні слова в точному значенні неперекладні, і їхнє значення розкривається шляхом тлумачення. Так, прикладом цього в англійській мові може бути назва транспорту: double - decker; в американській: drugstore - аптека, закусочна; strong bath - обтирання тіла мокрою губкою; назви свят: Boxing Day, Oktoberfest, Narrentag.

У процесі лінгвокраїнознавчої роботи, на думку методистів і лінгвістів, особливо ефективним є використання топонімів.

Електронна енциклопедія “Вікіпедія” дає таке визначення цього поняття: топонім (у перекладі з грец. “місце, назва”) - назва місцевості, регіону, міста, селища, гірського масиву, пустелі або будь-якої іншої частини поверхні Землі, тобто географічна назва. На відміну від топонімів, назви водоймищ (річок, озер, морів) називаються гідроніми. Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість [48].

Історію топонімів вивчає наука топоніміка. Топоніміка встановлює, наприклад, такі факти:

· назва Британії походить від назви кельтського племені бриттів, які жили там ще за часів Римської імперії;

· назва російського міста Муром походить від назви угро-фінського племені мурома;

· назва російського міста Перм походить від слова “парма”, що на мові комі означає “горб, на якому ростуть ялини”.

Топоніміка українських географічних назв говорить або про їхнє словянське походження (Біла Церква, Поділля, Монастирище, Вишгород, або про сліди несловянського субстрату (порівняйте сарматські гідроніми - назви річок: Хорол, Сула).

Топоніми Криму свідчать про їхнє тюркське походження (Бахчисарай - “Палац-сад”, Карадаг - “Чорна гора”) або ж грецьке (Ай-Петрі - “Святий Петро”). Сама назва Криму (тюркськими мовами “Къырым”) означає “рів” [48].

Топонімічна лексика відображає найважливіші етапи історії матеріальної і духовної культури народу і водночас у ній зявляються мовні закономірності, у звязку з чим дане лексичне коло становить інтерес як історико-географічний матеріал, і як лінгвістичне джерело.

“Робота з місцевим топонімічним матеріалом, - як справедливо вказує Т. Майорова, - викликає незмінний інтерес учнів, їхнє прагнення розширити свої знання у краєзнавстві, додавши до них знання лінгвістичного характеру, сприяє розвитку мовлення школярів ” [16].

Як зазначає С. Попов, “ вивчення місцевої топоніміки й антропоніміки важливо починати зі школи. У цьому віці діти виявляють непідроблену цікавість до рідного слова, до місцевої історії, до народних легенд, повязаних з походженням тієї або іншої географічної назви, із задоволенням беруть участь у топонімічних експедиціях ”[28].

Антропоніми (у перекладі з гр. - людина, імя) - власні назви людей: імена, прізвища, по-батькові, прізвиська, псевдоніми, криптоніми тощо). У творчості Т. Шевченка є цілі ряди антропонімів, що вживаються для поіменування державних і політичних діячів, діячів науки і культури минулого, міфологічних істот, а також відомих і менш відомих поетових сучасників, близьких людей, побратимів, друзів. Особові назви часом одержують змінену форму, прізвища заступаються прізвиськами тощо. Художній антропонім із зміненим іменем, але реальним прізвищем історичної особи, може доповнюватись уточнювальним компонентом, як, скажімо, до прізвища Северина Наливайка, котрий походив з родини кравця, додається прикладка - Кравченко: “Якби замість старого // Та обрали молодого // Завзятого молодця, // Преславного запорожця // Павла Кравченка-Наливайка” (“У неділеньку у святую”) [48].

Лінгвокраїнознавча компетенція включає таке явище як хрононіми, які, як визначає електронна енциклопедія “Вікіпедія”, називають події історії та явища культурного життя, побуту народу, співвіднесені з певним відрізком часу, який (завдяки цим подіям) став важливим моментом в історичному та культурному розвитку народу, людства в цілому. Таким чином, денотат хрононіма - час реальних історичних і культурних подій, або час соціальний, - характеризується:

а) чіткими хронологічними межами;

б) історичним і соціокультурним значенням для народу чи всього людства.

Відповідність найменування факту історії, культурній події, що дала початок хрононіму, може бути прямою (історичні хрононіми: рос. Петровская эпоха, укр. Злука, англ. Anglo-Saxon invasion) і опосередкованою (соціокультурні хрононіми: рос. Чистый четверг, укр. Проводи, англ. Spring Bank Holiday), має точний часовий вираз (рос. гражданская война, Щедрый вечер, укр. День Незалежностi України) і може бути в хронологічному плані неясною, розмитою (рос. День Ивана Купала, Масленица, поліськ. Майска весна).

Соціокультурні хрононіми поділяються на такі, що співвідносяться з постійною датою (рос. Благовещение, укр. Головосік, англ. St. Patricks Day) і рухливі, “зрушення” яких визначається церковним календарем (рос. Страстная неделя, укр. Навський Великдень, поліськ. Суха середа, англ. Ash Wednesday).

Хрононіми можуть називати унікальні історичні події (рос. Октябрь, укр. IV Унiверсал, Переяславська Рада), рухливі релігійні свята (рос. Вознесение, Троица, укр. Білий тиждень, поліськ. Колядуха маслена, англ. Palm Sunday), а також дні, що відзначаються кілька разів на рік (рос. Егорьев день, Никола, укр. Ганна) [48].

Для лінгвокраїнознавства великий інтерес представляють фразеологізми, у яких відбивається національна своєрідність історії, культури, традиційного способу життя народу - носіїв мови.

Фразеологізм, за електронною енциклопедією “Вікіпедія”, семантично повязане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (висловів або речень), не виникає в процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання лексем, а відтворюється у вигляді усталеної, неподільної, цілісної конструкції [48].

Більшість фразеологізмів зявилося в процесі спостереження за навколишньою дійсністю - історичною, суспільними процесами, виробничою діяльністю й побутом, морально-етичними нормами і родинними стосунками, природним середовищем, тваринним та рослинним світом.

Фразеологізми, з одного боку, мають ознаки, спільні зі словами, словосполученнями і реченнями, а з другого - відрізняються від них.

Як і слова, фразеологізми:

1) не користуються щоразу, а відтворюються як готові, наявні в мові одиниці з певним значенням;

2) відзначаються стійкістю складу і сталістю структури;

3) часто позначають одне поняття і вступають у синонімічні звязки з словами;

4) виконують ту ж функцію, що й слова. Наприклад: накивати пятами втекти, пасти задніх - відставати.

На відміну від слів фразеологізми:

1) складаються із самостійних одиниць мови - слів. Які найчастіше функціонують окремо та мають відповідні форми;

2) відрізняються більшою точністю значення, яке частіше, ніж у словах супроводжується образною характеристикою. Наприклад: пройти вогонь і воду; чужими руками жар загрібати.

Фразеологізми мають сталу конструкцію, одні й ті ж компоненти, заміна чи доповнення руйнує їх.

Лінгвокраїнознавча компетенція містить у собі знання основних особливостей соціокультурного розвитку країни мова якої вивчається на даному етапі, уміння порівнювати їх з аналогічними явищами рідної культури і здійснювати свою мовну поведінку відповідно до них.

Соціолінгвістична компетенція - здатність використовувати правила делікатного та розмовного мовлення в спілкуванні.

В. Соколова стверджує, що у навчанні англійській мові потрібно приділити більшу увагу соціолінгвістичній компетенції, тобто розвивати здібності вивчаючих використовувати й перетворювати мовні форми відповідно до ситуації спілкування, володіти ситуативними варіантами володіння мовою.

Формування соціолінгвістичної компетенції припускає створення вмінь використовувати і дотримувати:

- маркери соціальних відносин, наприклад, студентський або так званий молодіжний сленг: No kidding - Серйозно. Правда. I bet so - Я впевнений. You blue it - Ти все зіпсував. Im happening - Я щасливий. I flunk the exam - Я провалив іспит. Whatever - Однаково. I am positive - Я впевнений.

- правила ввічливості - на питання How are you? ніхто не очікує від вас почути про ваш головний біль, про проблеми в сімї та ін., тільки Good. Fine. Те ж саме з How is it going? Whats going on? - Not much. Same old, same old.

- регістри спілкування: нейтральний - Shall we begin?, неофіційний - What aboutmaking a start?, розмовний (Colloquial) - OK. Lets get going [37].

Соціолінгвістична компетенція, як підкреслює В. Соколова, є найважливішим компонентом соціокультурної компетенції, необхідної для придбання професійної компетентності в цілому.

Соціолінгвістична компетенція співвідноситься з мовною картиною світу, це варто визначати як оволодіння набором мовних засобів й уміння здійснити їх вибір залежно від соціально-культурного й ситуативного аспектів контексту. Це, у свою чергу, припускає оволодіння лексикою з національно-культурним компонентом; фразеологізмами з національно-культурною семантикою; формулами мовного спілкування; прислівями, приказками, крилатими словами [37].