1.1 Сутність понять “компетенція” та “соціокультурна компетенція”

Оволодіння іноземною мовою як засобом міжкультурного спілкування неможливо без паралельного вивчення відповідної культури.

“Якщо розуміти під культурою все, що робить та думає нація, то мова фіксує саме як ця нація думає,” - зазначає Е. Азимов [1].

Культура, на думку G. Brown - це контекст, всередині якого ми існуємо, думаємо відчуваємо і спілкуємося один з одним.

А. Hirsh під культурою країни, мова якої вивчається, розуміє особливе поєднання знань і досвіду, що дозволяє учням бути адекватними учасниками міжкультурної комунікації.

Вона включає розуміння змісту й різного забарвлення висловлювань, правильну інтерпретацію культурних, історичних епізодів і реалій при читанні газет, журналів й іншої літератури, при перегляді фільмів і телевізійних програм, при спілкуванні з носіями мови й культури, розуміння поведінки й підвищену толерантність [46].

Будь яка мова, сприймаючи обєктивно існуючий світ людини через національну свідомість, дає неповторну “мовну модель світу” даного етносу. Якщо організувати процес навчання таким чином, щоб іноземна мова вивчалась як феномен національної культури, як “ мовна модель” світу цього народу і цієї культури, можна сформувати особливий вид компетенції - соціокультурну (СКК) - і забезпечити у кінцевому результаті повноцінне міжкультурне спілкування і взаєморозуміння, тобто діалог культур.

Культура є специфічним людським способом трансляції знань поряд із успадкованою видовою памяттю й індивідуальною памяттю.

У кожного народу система сприйняття, мислення, поведінки, емоцій різна у силу різних умов проходження соціалізації; важливе значення мають також традиції і звичаї народу, територіально-географічне розташування. Варто відмітити, що навіть запозичення елементів однієї культури іншою не завжди протікає як механічний процес і не завжди є автоматичним наслідком культурних контактів. І навіть коли відбувається процес запозичень, елемент, що запозичується часто, переосмислюється й здобуває в іншій культурі інше значення, ніж мав у тій, звідки був запозичений.

У культурі існує дві сторони: обєктивна й субєктивна.

Обєктивна культура - це всілякі інститути й артефакти культури, такі як економічна система, соціальні звичаї, політичні структури й процеси, види мистецтва й ремесла.

Субєктивна культура - це психологічні риси культури, що включають цінності й зразки мислення. Саме ця культура і являє собою величезні труднощі, через які ми стикаємось за кордоном з неясністю й нерозумінням. Люди намагаються судити по зразках поведінки, властивій їхній культурі, тому необхідно ставитися до цього аспекту спілкування більш уважно, вивчати його й намагатися зрозуміти й прийняти іншу культуру

У педагогічній літературі існують різні визначення поняття “компетенція”, тому що автори по-своєму розуміють та інтерпретують це поняття.

Спробуємо розглянути зміст поняття “компетенція” у світі сучасних ідей стосовного компетентнісного підходу, що розробляється у педагогіці.

Гуманітарний погляд на категорію “компетенція” полягає в тому, що нею окреслюється коло повноважень (функцій), а також знань, умінь, навичок, необхідних для виконання мети і завдань діяльності. У цьому контексті вживаються такі словосполучення, як “розширення”, “формування” та “звуження”, що свідчать про динамічність процесу її набуття чи втрати. Розширення компетенції в широкому значенні є явищем розвитку: збагачення функцій, кола обовязків, обєктів діяльності тощо.

Тлумачний словник визначає це поняття так:

Компетенція - (від лат. competo - добиваюсь, відповідаю, підхожу), коло повноважень, наданих законом, статусом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі, знання, досвід в тій чи іншій сфері [31].

Електронна енциклопедія “Вікіпедія” дає інше визначення цього поняття: “Компетенція - це вимога до підготовки людини, яка необхідна для її якісної продуктивної діяльності у певній сфері” [48].

У науковому посібнику Т. Колодько можна знайти інше визначення цього поняття, яке інтерпретується таким чином: “Компетенція - це коло питань, в яких особа добре проінформована; коло повноважень, вправ” [12].

“Під назвою мова ми уявляємо культуру”, - наголошує А. Леонтьєв. Отже, мова і культура є рівноправними, взаємообумовленими, взаємовпливовими обєктами навчання.

Згідно нової програми з іноземних мов для загальноосвітніх шкіл (2001) головною метою навчання іноземній мови (ІМ) є формування іншомовної комунікативної компетенції (ІКК), яку розуміють як здатність до міжкультурного іншомовного спілкування.

ІКК складається з основних компонентів:

1) мовна компетенція - фонетична, граматична, лексична, орфографічна;

2) мовленнєва компетенція - в аудіюванні, говорінні, читанні та письмі;

3) соціокультурна компетенція (СКК).

Соціокультурна компетенція є складовою частиною комунікативної компетенції, формування якої визначається у державному стандарті “Іноземні мови” як основна мета навчання іноземним мовам у середній школі.

На необхідність залучення до культури народу, мова якого вивчається, вказував у свій час відомий американський методист Р. Ладо.

Сьогодні цілий ряд вітчизняних і зарубіжних дослідників вивчають різні аспекти СКК (Н.Бориско, Є.Верещагін, В.Костомаров, Л. Голованчук, Ю. Пассов, В. Сафонова, О. Селіванова, О. Тарнопільський, Г. Томахін, В. Топалова; L. Damen, D. Killick, С. Kramsch, J. Munbay, R. Spack, P. Steavens).

Соціокультурна компетенція передбачає “знайомство тих, хто навчається, з національно-культурною специфікою мовленнєвої поведінки і здатністю користуватися елементами соціокультурного контексту, релевантними для породження і сприйняття мовлення з точки зору носіїв мови. Ці елементи - звичаї, правила, норми, соціальні умовності, ритуали, соціальні стереотипи, країнознавчі знання та ін.” - підкреслює Є. Азимов [1].

Соціокультурна компетенція, як зазначає П. Сисоєв, дозволяє тим хто нею говорить почувати себе практично на рівні з носіями мови (відносно культури), що є кроком до адекватного володіння іноземною мовою (тобто здатністю оперувати вивченою мовою у повсякденних ситуаціях на рівні, максимально наближеному до рівня носіїв мови) [33].

Соціокультурна компетенція може бути досягнута у результаті соціокультурної освіти на уроці іноземної мови, а також за рахунок інших дисциплін. Додаткові джерела соціокультурної інформації такі, як література, ЗМІ, Інтернет, фільми, можуть служити істотним доповненням [1].

Не менш важливу роль у формуванні уявлень про культуру країни, мова якої вивчається, відіграють фактори рідного соціокультурного середовища, які необхідно враховувати при розробці моделей спільного вивчення мови й культури.

Під соціокультурною компетенцією розуміють не просто володіння інформацією про безпосередній звязок мовного й соціокультурного середовища, або про взаємозвязок розвитку мови й суспільства [33].

Під соціокультурною освітою Л. Савєльєва розуміє новий аспект у навчанні шкільних предметів, він повязаний з необхідністю формування соціокультурної компетенції. На думку автора соціокультурна компетенція припускає:

усвідомлення того, що мова не тільки засіб пізнання й засіб спілкування, але й форма соціальної памяті, “культурний код нації”, розвинене вміння зіставляти факти мови й факти дійсності;

уміння бачити культурний фон, що стоїть за кожною мовною одиницею;

знання культури, історії, традицій, звичаїв свого народу;

уміння виявити регіонально значимі лексеми й розуміти їх роль у тексті [36].

Особливе значення при такому підході дослідниця надає використанню краєзнавчого й лінгвокраїнознавчому матеріалу у процесі викладання рідної мови.

Саме це виховує в учнів дбайливе, любовне й поважне ставлення до рідної мови, а значить - любов до Батьківщини й прагнення гідно служити їй. Адже саме знання її мови, історії, культури, природних умов, звичаїв і сподівань народу дадуть можливість учителю сформувати в учнів національну самосвідомість, почуття гідності й соціальної справедливості.

Що до змісту поняття СКК, треба зробити наголос на знайомстві учнів з “національно культурною специфікою мовленнєвої поведінки”. Цей момент є надзвичайно важливим, а незнання загальноприйнятих у певній мовній громаді комунікативних моделей поведінки (КМП) та неволодіння ними є причиною культурного шоку та непорозумінь у спілкуванні з носіями відповідної ІМ навіть у людей, які вільно володіють нею.

Існує міцний звязок між компонентами тріади: мова - культура комунікація. Мовний барєр не є єдиною перешкодою, з якою доводиться зіштовхуватись у процесі комунікації представникам різних культур. За мовним барєром стоїть культурний барєр, що також ускладнює ефективну комунікацію.

І саме викладач іноземної мови у першу чергу повинен взяти на себе функцію посередника у передачі учням мову адекватних, не стереотипних відомостей про іншомовну культуру.

Незважаючи на те, що вивчення мов і культур теоретично обґрунтовано провідними методистами країни (І. Бим, Б. Лапидус, Р. Миньяр-Белоручев, Г. Рогова й ін), спроби представити соціокультурний компонент у змісті навчання зводиться головним чином до мовних формул і національної специфіки пропонованих матеріалів. В окремих дослідженнях соціокультурний компонент передбачається у якості самостійного (ізольованого) елемента змісту навчання (О. Осиянова), що суперечить інтегративній сутності самого соціокультурного компонента. Оскільки мова соціальна і єдиним джерелом, з якого може бути почерпнутий зміст навчання є культура, соціокультурна компетенція повинна пронизувати зміст навчання іноземній мові й, будучи присутньою у всіх його складових, забезпечувати їх нерозривний звязок.