Тема 2

Педагогічні погляди народу

на виховання підростаючого

покоління

1. Мета, зміст та основні чинники виховання.

2. Засоби та методи виховання.

3. Принципи народного виховання.

4. Самовиховання в житті людини.

5. Етнопедагогіка - основа сучасної національної системи виховання.

6

Мета, зміст та основні чинники виховання

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, не існують одне без одного. В історії людства так повелося, що кожен на­род передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багат­ство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так ство­рюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується самосвідомість. Народ завжди виступає виховате­лем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К.Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психо­логії людини.

«Чи дивно після цього, що виховання, створене самим наро­дом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних іде­ях...» (К.Д. Ушинський).

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять зо­лотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. Вплив виховання на формування особистос­ті народ розглядає як важливий чинник, що визначає долю людини.

17

Педагогічні погляди народу на виховання складалися без про­фесійної педагогічної підготовки. Народ по зернині відбирав усе краще, що відповідало його ідеалу виховання справжньої люди­ни. Народ мав усталені поняття про суть, мету, завдання, прийо­ми, методи і засоби виховання, основні чинники формування осо­бистості, напрями навчання і виховання дітей. Народ завжди правильно уявляв суть виховання: «Виховання - безцінне ба­гатство», «Дитина - дорогоцінність, а ще більша дорогоцінність - її виховання». Виховання українська народна педагогіка роз­глядає як першу суспільну потребу: «Камінь шліфують, а люди­ну виховують».

Найкращим майстром народ вважав того, хто виховав розумну і добру людину. Народ вірив у силу виховання.

В українській народній педагогіці слово «виховувати» має досить довгий синонімічний ряд: няньчити, колихати, годува­ти, леліяти, доглядати, бавити, пестити, викохувати, учити, научати та ін.

Не ти ж мене колихав, не ти ж

мене няньчив.

Годувала, леліяла, потіхи ся надіяла. Як бавитимеш дитину, так вона і ростиме. Викохав дитину в добру годину. Пригоди учать згоди.

У Т.Г. Шевченка:

А мати хоче научати, так соловейко не дає.

З давніх-давен в Україні передається народна настанова: «Якщо твої плани розраховані на рік - сій жито, якщо на деся­тиліття - саджай дерево; якщо на віки - виховуй дітей».

На думку народу, головною причиною занедбаності вихован­ня є відсутність вимогливості до дітей, потакання їхнім при­мхам. «Причина - у батькові, а результати - у дітях. М'якосер­дий батько - сину воля». Народ розумів природу дитячого вере­дування: «Чого дома нема, того дитина і просить». Розуміючи дитячу психологію, народ помітив: «Діти лякають батьків своїм плачем, а старики - своєю смертю», «У домі, де діти, бувають і злодії», «Сміх без причини - ознака дурного виховання».

18

Усвідомлюючи причини невихованості, народ визначив своє ставлення до перевиховання дітей: «Невихованість - виліковна хвороба, а дурість — безнадійна», «Навіть у потоптаній траві роз­квітають квіти». Виховання дітей - складний процес. Вихову­вати дітей не так-то й легко: «Малі діти - малий клопіт, а підро­стуть - буде великий», «Легше нанизати на нитку цілу мірку пшона, ніж виховати одного сина».

У результаті багаторічних педагогічних пошуків визрівали народні уявлення про основні чинники (фактори) формування особистості. Великого значення народ надавав чинникам спадко­вості, середовищу (взаємини в сім'ї, розпорядок життя, побут, звич­ки, традиції, матеріальне становище, побутові умови), вихованню. Велику роль у вихованні відіграють природні задатки, тому народ вважає: «Кожна пташка свою пісню співає і своє гніздечко має», «Соловей може вирости у воронячому гнізді, але каркати не навчиться», «Яке коріння, таке й насіння», «Від лося - лосята, від свині - поросята». Популярні у народі вирази: «Викапаний батько» або «Чисто тобі матінка». Народ правильно показав значення середовища у вихованні: «Одна диня поряд з іншою змінює свій колір», «Як зайдеш між реп'яхи, то реп'яхів і набе­решся», «Як у сім'ї згідливе життя, то виросте і дитя до пуття», «З ким поведешся, від того й наберешся».

Особливо народна педагогіка акцентує увагу на домашнє ото­чення, уклад життя родини. Сім'я позитивно впливатиме на ді­тей, якщо в ній панує дух єдності. Чітко визначився у народних уявленнях такий могутній чинник формування особистості, як виховання прикладом: «Добрий приклад кращий за 100 слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило».

Народ упевнений, що формування людини залежить насам­перед від виховання: «Що виховаєш, те й матимеш», «І у дурних батьків бувають розумні діти», «Здібності від народження - тільки половина, інша половина — виховання».

Усі чинники формування людини народна педагогіка роз­глядає у взаємозв'язку.

Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб підготувати кожного до життя і праці, навчити людяності, доброти, дружби, милосердя, технології здорового спілкування, злагоди, колективізму, гуманності. Народ прагнув навчити кож­ного бути людиною: «Дивись - не забудь: людиною будь». Народ

19

висловлює бажання мати добрих дітей. «Добрі діти - спокійна старість, лихі діти - старість стає пеклом». Народна педагогіка прагнула розкрити життя, а водночас висувала потребу всебічної підготовки до нього: «Життя прожити - не поле перейти», «Вік ізвікувати - не пальцем перекивати».

Мету і зміст виховання диктують життя і конкретні умови життєдіяльності трудової людини.

Зміст виховання в народній педагогіці - це весь процес фо­рмування особистості й підготовка її до активної участі у виро­бничому, суспільному й духовному житті. У конкретнішому ви­раженні зміст виховання охоплює формування морального об­личчя, інтелектуальний і фізичний розвиток, прищеплення пра­цьовитості, естетичних смаків. У народній педагогіці зміст ви­ховання охоплює піклування про здоров'я, фізичний розвиток, передачу знань, умінь та навичок, привчання до організації до­машнього побуту, забезпечення професійної обізнаності, підготов­ку до сімейного життя, формування духовного світу.

Народна педагогіка розглядає виховання в динаміці. Це по­в'язано з віком, досвідом, силами і можливостями дітей: «Малі діти не дають спати, а великі - дихати», «Гни дерево, поки моло­де, вчи дитя, поки мале».

Народна педагогіка не залишила поза увагою труднощі ви­ховання підлітка: «У підлітка розум і серце часто не в ладу». Народна педагогіка підкреслює складність психіки людини, в яку повинен заглибитись вихователь: «Чужа душа - темний ліс», «Щоб людину взнати, треба з нею пуд солі з'їсти», «У тихо­му болоті чорти водяться».

Виховання слід розпочинати з моменту народження дитини: «Перший крок виховання йде з першим криком дитини».

Виховання - це єдина система, в якій все пов'язано і взаємо-зумовлено, в якій одна ланка доповнює і породжує іншу: «Посі­єш вчинок - пожнеш звичку, посієш звичку - пожнеш характер, посієш характер - пожнеш долю».

Народна педагогіка твердить, що добрий вихователь вимог­ливо ставиться до вихованця: «Дитині волі не давай», «Розум­ний батько сина спитати не соромиться», «Гарна мазана паляни­ця, а не дитина».

Не можна потакати дітям: «Хто дітям потакає, той сам при-читає». Треба додержуватись єдності вимог у вихованні: «У семи няньок дитина без ока», «Де багато няньок, там дитя каліка».

20

Вимогливість народна педагогіка розглядає як вищий ступінь

поваги.

Основними критеріями визначення рівня вихованості є вчи­нки, поведінка, дії людини: «На дерево дивись, як родить, а на людину - як робить».

Засоби та методи виховання

Під засобами виховання розуміють діяльність, явища чи пред­мети культури, навколишній світ тощо, які можуть впливати на особистість у певному напрямі.

Засоби виховання: слово, фольклор, авторитет, праця, навчан­ня, природа, побут, звичаї, традиції, громадська думка, мікроклі­мат, суспільний досвід, преса, радіо, телебачення, режим, літерату­ра, мистецтво, книги, кіно, театр, музеї, іграшки, свята, символи, реліквії, релігія тощо.

Під методом виховання розуміють способи цілеспрямова­ного педагогічного впливу на свідомість і поведінку дітей, на формування в них благородних якостей, на збагачення їх необ­хідним життєвим досвідом. Методи обумовлюють взаємопов'я­зану діяльність вихователів і дітей.

Виховний досвід нашого народу викристалізував провідні ознаки методів і доцільність їх використання: одних - для за­безпечення набуття знань, умінь і навичок (методи навчання), інших - для тілесного, духовно-морального та інтелектуального розвитку особистості (методи виховання).

Для практичного користування у виховній роботі з дітьми методи поділяють на три групи: 1) методи переконання і форму­вання досвіду суспільної поведінки; 2) методи організації життє­діяльності дітей; 3) методи стимулювання культурної поведінки. Методи переконання: роз'яснення, повчання, напучення, по­рада, бесіда, приклад, розповідь, застереження, читання, дискусія. Вони впливають на свідомість, збагачують розум дитини, форму­ють життєві принципи й уміння орієнтуватися в житті.

Методи організації життєдіяльності, спрямовані на захист власного життя, зров'я та оточення: вправи, режим, доручення, вимоги привчання, нагляд, прохання, наказ, заборона.

Методи стимулювання культурної поведінки: схвалення, змагання, сугестія (навіювання), заохочення, покарання. Ці методи

21

відіграють профілактичну роль у формуванні поведінки та стосунків.

Заохочення - лагідні методи виховання: слово, усмішка, лагі­дний погляд, ласка, похвала, нагорода, залучення до виконання цікавих дій, погладжування по голові, оцінка, подяка.

Покарання: вияв незадоволення, осуд, присоромлення, обме­ження деяких прав, посилення контролю, відстрочка обіцянки, стриманість у поводженні з дитиною, позбавлення ласки, відчу­ження в голосі, гнів, обурення. Не слід карати зі зла. Покарання має бути справедливим, відповідати характеру порушення. Зо­всім неприпустимі жорстокість, садизм, нанесення шкоди здоро­в'ю, приниження людської гідності, рукоприкладство, залякуван­ня, погрози, лайки, безкінечне моралізування, позбавлення їжі, одягу, взуття, притулку, злісне відчуження.

Народна педагогіка на перше місце поставила методи, які фо­рмують суспільну поведінку: уклад життя, діяльність дітей, впра­вляння, привчання, режим праці та відпочинку, виконання дору­чень і обов'язків, ігри, забави.

Зокрема, вправляння і привчання реалізуються за допомогою комплексу різноманітних прийомів: показ, приклад, нагадування, контроль, самоконтроль, наказ, погроза: «У гостині останній по­чинай їсти, а першим переставай», «Шануй батька і матір», «До­віряй, але перевіряй», «Найкращий контроль - власна совість», «Хто рано встає - тому Бог дає», «Зробив діло - гуляй сміло».

Практика народного виховання часто вдається до виконання дітьми різних доручень.

У народній педагогіці не раз наголошується на виховній силі слова: «Вола в'яжуть мотузками, а людину — словами».

У формуванні суспільної свідомості провідну роль відіграють такі методи: розповідь, бесіда, роз'яснення, інформування, порада, дискусія. Усі вони здавна побутують у практиці народного вихо­вання. Народна педагогіка виробила розгалужену систему мето­дів стимулювання (вимога, суспільна думка, змагання, напучення, заборона, застереження, навіювання, заохочення, покарання, за­уваження, осуд, метод природних наслідків, докір, обмеження окре­мих прав дитини, репліка).

У народній педагогіці всі види покарання пройняті гуманніс­тю. Покарання застосовується помірковано, карати має право людина мудра й авторитетна: «Краще догана розумного, ніж по­хвала дурного».

22

Народна педагогіка розглядає покарання і заохочення як делі­катні методи (виявляти вимогливість із повагою, не захвалювати): «Перехвалене - як пересолене», «Як будеш часто називати лю­дину свинею, то вона і захрюкає». Фізичні покарання і заляку­вання - методи шкідливі й непедагогічні: «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жо­рстокість породжує тупість і дурість».

* Принципи народного виховання

У процесі багатовікової життєвої практики викристалізовува­лись провідні принципи виховання — сукупність вихідних поло­жень та ідей, що визначають спрямування, зміст і організацію виховних дій. Адже дитина — дар божий, її треба оберігати, дог­лядати, дбати про її тендітну душу, не допускати наруги над нею.

1. Принцип гуманізму виявляється в гуманному ставленнідо дітей, у застосуванні найдоцільніших засобів впливу на них:«Діти - як квіти: полий, то ростимуть».

2. Принцип народності закликає виховувати дітей і молодь удусі ідей, ідеалів, почуттів, прагнень, моралі, культурних здобутків,знань, виробничого досвіду, досягнень, світогляду українськогонароду, прислухатися до голосу народу, жити, працювати і твори­ти для загального добра України. Принцип народності зобов'я­зує нас мати свою національну систему виховання, вводити дітейу сферу українознавства, досконалого володіння українською мо­вою, фольклором, усіма жанрами і видами українського народно­го мистецтва, ремесла, господарювання, кличе до опанування на­родних знань, народної педагогіки, світоглядних уявлень та віру­вань, народного права, морально-етичних норм. До провідних ознакнародності належить українська мова — найкращий виразникдуховності нашого народу. Честь і хвала батькам, які в душахсвоїх дітей змалку сіють добірне зерно народолюбства, пам'ятаю­чи мудре застереження, що «людина без народності подібна блу­каючому вовкові, для якого всякий ліс, де він їжу знаходить, є

батьківщиною».

3. Принцип зв'язку виховання з життям: налаштованість до умов реального життя шляхом формування світогляду, пози­тивного ставлення до людей, виховання людяності, принциповос­ті, порядності.

23

4. Принцип наступності та спадкоємності поколінь.Основні віхи реалізації принципу: забезпечення міжпоколін-

ного зв'язку, естафетна передача старшими молоді знань, умінь, досвіду, духовних цінностей, знання народу, виховання любові до батьків, до літніх людей, шани до предків, піклування про бать­ків, бережливого ставлення до спадщини і т.ін.

Завжди треба думати над тим, що дамо у спадок своїм дітям, яку згадку залишимо по собі в їхній пам'яті. Вірність дітей заповітам, звичаям і традиціям батьків - провідне кредо народ­ного виховання, закон сімейного життя.

5. Принцип участі в праці.

Золоті правила народної педагогіки: «Людина виховується в праці, через працю і для праці», «Вік живи, вік учись і вік трудись».

Заклик до праці лунає вже з колиски, з колискової пісні: «Не вчись, котику, красти, а вчися робити, черевики шити». Повчаль­ною є й українська народна притча: «Якщо хочеш мати в сім'ї виродка, дай своєму чадові все, що йому заманеться, і не залучай його до праці: виродок готовий».

Уміння працювати головою і руками, любов до праці - най­краща спадщина, яку можуть залишити батьки своїм дітям, най­переконливіший аргумент людської порядності.

6. Принцип природовідповідності вимагає будувати процесвиховання на основі врахування вікових і індивідуальних особ­ливостей дитини. Це домінанта народної педагогіки. Г.С. Сково­рода говорив, що «природа є першопричиною всього і саморуш­ною пружиною». А тому й виховання має бути «сродним», приро-довідповідним.

7. Принцип культуровідповідності передбачає поступове вхо­дження дитини у сферу сучасної культури, вироблення культур­ної поведінки, певної компетенції в мистецтві, етиці, естетиці, му­зиці, володіння основами знань з кібернетики, електроніки, релі­гії, політології, соціології, етнографії, дизайну і т.ін.

8. Принцип самодіяльності означає спрямування виховноговпливу на дітей з метою їхнього особистісного виявлення, вироб­лення власної волі й самостійного мислення, творчої думки,ініціативи, винахідливості, підприємливості, громадської актив­ності і т.ін.

9. Принцип педагогічної компетентності батьків. Обізна­ність батьків з народною педагогікою, теорією виховання, антро­пологічними науками.

10. Принцип систематичності і послідовності.

11. Принцип єдності вимог і поваги до особистості.