12.1 Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди — психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

Бесіда — діалогічна взаємодія, яка припускає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Але часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.

Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:

— обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

— необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

— конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

— змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

— за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;

— використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;

— визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);

— продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);

— добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.

Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.

Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.

Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведінки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосереджують увагу на конкретному порушенні правил поведінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значення яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.

Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологічний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби погоджується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому продумують запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помилковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, ціннісні орієнтації.

Бесіду розподіляють на етапи:

1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.

2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.

3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій.

Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.

Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої моралі, з позиції зразка, при цьому використовують звороти: «Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так робити». Такі звернення викликають у дитини почуття провини і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.

13.1. Провідне місце у структурі методів цієї групи посідає метод заохочення. Заохочення — це спосіб педагогічного впливу на особистість, що виражає позитивну оцінку вихователем поведінки вихованця з метою закріплення позитивних якостей і стимулювання до діяльності. Проте заохочення не повинно перетворюватися у захвалювання, бо тоді воно гальмуватиме прагнення до діяльності. Заохочення має бути своєрідним психологічним підживленням. Особливо це важливо для дітей дошкільного, молодшого шкільного і підліткового віку. Та навіть доросла людина, яка займається конкретною діяльністю, внутрішньо очікує такого психологічного підживлення від членів родини, друзів, керівників.

Дослідження психолога О. Запорожця свідчать, що заохочення, похвала від вчителів, батьків позитивно впливає на діяльність дітей. Цей вплив має дві стадії, або фази. На першій стадії похвала діє як пряме позитивне підсилення діяльності.

На другій стадії пряме підсилення набуває якості внутрішньої, підсвідомої мотивації для наступних дій.

Застосовуючи метод заохочення, необхідно дбати про об'єктивність, справедливість, враховувати вікові й індивідуальні особливості вихованців. Мають переважати моральні, а не матеріальні заохочення. З розвитком ринкових відносин в школах останнім часом практикуються матеріальні заохочення учнів за успіхи в навчанні: створюють спеціальні фонди учням, які мають успіхи у навчанні, виплачують стипендії, ставлячи за мету сприяти цим підвищенню їх активності у навчанні. Але тут треба враховувати моральний аспект. По-перше, навчання — це соціальний обов'язок людини перед собою і суспільством. По-друге, така практика посилює нерівність між дітьми. Не всі вихованці мають однакові інтелектуальні можливості щодо здобуття програмових вмінь і навичок. Прихильникам такого підходу до заохочення учнів у навчанні шляхом виплати грошей варто задуматися: в які соціально-психологічні умови вони ставлять учня, який об'єктивно, виходячи зі своїх слабких розумових можливостей, не може досягти високих успіхів у навчанні. По-третє, в учнів передчасно формуються споживацькі інтереси, прагматизм, на ґрунті якого не проростає ні гуманізм, ні милосердя, ні альтруїзм.

Практика заохочення дитини матеріальними засобами в родині нерідко породжує проблеми. Пригадується розмова двох мам про виховання дітей.

Жінка сиділа на лавці біля під'їзду і розмовляла з сусідкою. Вона скаржилася на свого сина Юрка, що зовсім їй не допомагає: ні посуд не мив, ні доріжки не хоче почистити.

— Напевне, ви щось проґавили в його вихованні. Ось мій Андрій також спочатку уникав будь-якої праці у квартирі. Але я знайшла до нього підхід. І як наслідок допомагає навіть тоді, коли я цього не прошу.

— Як же вам це вдалося? — запитала сусідка маму Андрійка.

— О, дуже просто: треба, щоб дитина, як і дорослі, була зацікавлена в тому, що вона робить. Що зробиш: ми живемо в умовах ринку!

— То й що?

—Треба формувати матеріальну зацікавленість, заохочувати дітей.

— Яке заохочення? — перепитала мама Юри. — Чи не хочете ви сказати, що Андрію ви платите за допомогу у веденні господарства?

— Саме так, — підтвердила сусідка, — певна річ, символічно. За вимиту чашку або блюдце плачу дві копійки, за виделку й ложку — копійку.

— А за тарілку?

— За тарілку—по три копійки, за каструлю — по вісім і т. ін.

— А за прибирання квартири пилососом? — не вгамовувалася мама Юри.

— З метражу кімнат: дві копійки за квадратний метр. Ви не повірите, але моя система спрацювала. Зробила з мого Андрійка справжнього помічника в домашньому господарстві. Усе вимиє, прибере, а потім підходить до мене й каже: "Мамо, з тебе 3 гривні 20 копійок" або "З тебе одна гривня 45 копійок". Застосуйте в себе таку систему і побачите, що вона зробить з вашим сином чудеса. Ось у мене в сумці є розроблений мною цінник.

Юрина мама взяла запропонований цінник, де було чітко вказано, за що і скільки належить платити, навіть за миття дверних ручок тощо. Передбачався і штраф за розбитий посуд.

Мама Юри вирішила випробувати рекомендації сусідки на своєму синові.

— Добре, сказала вона, — не хочеш допомагати безкоштовно, буду за твою допомогу платити гроші.

— А скільки будеш платити? — зацікавився Юра.

Юрина мама показала цінник сусідки. Юра уважно перечитав його, подумав і сказав:

— Згоден.

Після цього Юра почав охоче допомагати мамі. Він завзято мив блюдця, тарілки, чашки, чистив сковороди, прибирав у квартирі.

Мама раділа: "Добре, нехай хоч і за гроші, але допомагає".

Так продовжувалося тижнів два, а на третій Юра знову почав ухилятися від роботи: то в нього голова болить, то поганий настрій, то йому треба домашні завдання готувати.

Одного разу після чергового Юриного ухилення від допомоги, мама сама прибрала в квартирі, вимила посуд і вийшла з будинку. Проходячи повз сусідній під'їзд, у вікні кухні першого поверху побачила свого сина. У великому фартусі він мив на кухні посуд, перебігав з кухні до кімнати і щось там прибирав.

"Ось тобі раз! — подумала Юрина мама. — Вдома рідній мамі перестав допомагати, а в чужої сусідки бігає, як очманілий?!" Присіла на лавку і почала чекати сина. Хвилин через десять Юра вийшов із під'їзду Й зупинився, почав перераховувати гроші, які дістав з кишені.

— Юрочко, — запитала сина мама. — Що ти там робив у чужій квартирі?

— Як що? - здивовано перепитав син маму. — Я допомагав тьоті Ніні прибирати в квартирі.

— Допомагав тьоті Ніні? А чому ти не допомагаєш мені?

— Ой, мамо, — сказав Юра, — ти сама говорила, що ми живемо в умовах ринку, де передусім панує матеріальна зацікавленість.

— Юра, я ж платила тобі згідно з цінником. Як тьотя Ніна своєму синові.

— Але син тьоті Ніни поїхав навчатися в професійно-технічне училище в інше місто. І цінник у нас 3 тьотею Ніною інший. Все зростає. Платити, мамочко, треба більше.

Ось така історія. Чи може мама Юри сподіватися, що син на старість допомагатиме їй, догляне в немочі?

Непоодинокі випадки, коли батьки влаштовували своєрідні торги на ґрунті успіхів їхніх чад у навчанні: "Якщо за перше півріччя матимеш загальний бал не менше 10, купимо тобі велосипед". Хлопчик вчиться у 5-му класі. Сергій і справді виявляв наполегливість у навчанні. А коли оцінка його не влаштовувала, бігав за вчителем, канючив поставити йому вищу оцінку "Не нижче 10, бо залишусь без велосипеда". Товариші навіть прізвисько придумали "канюка на велосипеді".

Трапляються випадки, коли на ґрунті плати за навчання батьки намагаються задобрити дітей, відкупитися від них подарунками, забуваючи про необхідність забезпечення в родині належного морально-духовного клімату. Ось ще одна прикра історія.

Була, на перший погляд, звичайна сім'я: батько, мати, син Едуард. Батьки займалися бізнесом. Едик навчався в сьомому класі. Дома була ще й домогосподарка. Едика щодня водій тата підвозив до школи, а після уроків привозив додому. Батьки забороняли Едикові виходити з будинку і гратися з однолітками ("Щоб, бува, ніхто не викрав"). Домогосподарка турбувалася, щоб Едик був завжди вчасно нагодований, акуратно одягнений. Батьки, зайняті своїми справами, практично майже не спілкувалися з сином. Однак Едика "завалили" іграшками, всілякими засобами для розваг: телевізором, комп'ютером, відеомагнітофоном, приставкою для відеоігор, мобільним телефоном останньої моделі, іншими сучасними електронними забавами. Ось так Едик жив уже п'ять років.

Недільного дня батьки були вдома. Едик довго просив тата і маму піти на прогулянку до річки, поплавати на човні. Батько на прохання сина відповів сердито: "Відчепись від мене! Я водія відпустив. Яка там річка! Он у тебе повно найкращих іграшок. Комп'ютер. Іди і грайся".

А на другий день Едик утік зі школи, вибрався на дах десятиповерхового будинку і кинувся вниз. Залишив записку: "Я нікому не потрібний, ніхто мене не любить... Навіщо мені ваші джипи і купа електроніки".

Може виникнути запитання; то дітям взагалі не треба дарувати ніяких речей? Ні, дітям треба купувати необхідні речі, які б сприяли їхньому фізичному, психічному і соціальному розвитку. При цьому варто зважати на матеріальні можливості родини. І навіть коли батьки мають великі статки, не варто задовольняти всі забаганки дітей, тим самим руйнуючи на початку їхньої життєвої дороги перспективу майбутньої радості.

А.С. Макаренко, звертаючись до батьків, писав: "Дитяча радість, задоволення, розвага мають надаватися дітям не в якості нагороди за добрі вчинки, а в природному порядку задоволення потреб. Те, що дитині необхідно, варто дати їй за всіх умов, незалежно від заслуг, а те, що для неї шкідливо, не можна давати їй у вигляді нагороди".

А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський твердо стояли на позиції, що необхідно передусім дбати про моральне заохочення. Воно сприяє утвердженню в особистості морально-духовних цінностей, спрямованого на витіснення або гальмування негативних, потворних рис.

Варто зазначити, які види заохочень можуть бути використані в системі родинного і шкільного виховання. Зокрема в сім'ї можуть бути доцільними такі види заохочень: погладжування голівки, що супроводжується схваленням "Молодець!"; поцілунок, як вияв захоплення діями дитини; дарування іграшок, книг, цікавих і потрібних дитині речей (олівців, фломастерів, альбомів для розмальовування та ін.); прогулянка у вихідний день (у ліс, до річки, в зоопарк, на виставку, на риба-ловлю). Видів заохочень може бути безліч. Це й добрі слова, і увага до діяльності дитини, і вияв задоволення та радості за її позитивні дії.

У шкільній практиці традиційно вдаються до таких видів заохочень: похвала в усній формі; похвала (подяка) в наказі керівника закладу; нагородження грамотою, похвальним листом, золотою або срібною медалями; занесення фото вихованця на дошку пошани, лист вдячності батькам тощо.

Велике виховне значення має дотримання певного "ритуалу" винесення заохочень. А.С. Макаренко, ділячись досвідом заохочень, писав: "В комуні ім. Ф.Е. Дзержинського в останні роки, коли вихованців преміювали за окремі досягнення на виробничій, моральній або побутовій ділянці, було таке ступенювання — подарунок, грошова премія і найвища нагорода — подяка в наказі перед строєм, і за цю подяку в наказі перед строєм, яка не супроводжувалася ніякими подарунками, ніякими матеріальними нагородами, за неї билися найкращі загони. За що билися? За те, що спеціально в цей день всі за наказом надівали парадні костюми з білими комірцями й вензелями, і за наказом, на майданчику шикувалася вся комуна у військово-стройовому порядку. Виходить оркестр, приходять усі викладачі, інженери, інструктори, стають окремою шеренгою! Дається команда: "Стрункої" Виносять прапор, грає оркестр, лунає салют, і після цього виходжу я і той, кому оголошується подяка, і читається наказ...

Це найвища нагорода, яка можлива в багатому почуттями, моральними якостями і пошаною до себе колективові".

З психолого-педагогічного погляду має значення не лише винесення вихованцеві похвали, заохочення, але й техніка організації процедури заохочення.

Класний керівник з метою закріплення у вихованця позитивних дій, успіхів пише листа батькам, відзначаючи позитивні якості, які сформувалися в учня. І це не кращий учень у класі. Раніше він інколи порушував дисципліну на уроках, недбало виконував домашнього завдання, грубо спілкувався з товаришами. Але впродовж останнього місяця Дмитрик налагодив товариські стосунки з однокласниками, почав добре готуватися до уроків, допомагати класному керівникові підтримувати порядок у класній кімнаті. Вихователь у листі до батьків відзначає позитивні зміни в поведінці Дмитрика, дякує батькам за виховання сина. Після уроків класний керівник просить Дмитрика залишитися в класній кімнаті, знайомить зі змістом листа, вкладає його в конверт, не заклеюючи, і просить передати батькам. А на другий день Дмитрик якомога раніше приходить до школи і вже в коридорі зустрічає класного керівника. Настрій у хлопчика піднесений, він веселий, усміхнений, з вдячністю дивиться в очі й вигукує: "Віро Пилипівно, я передав листа татові й мамі. Вони дуже дякували". — "От і добре, Дмитрику. Я рада за тебе". І не треба більше ніяких розмов. Хлопчик намагатиметься виявляти старанність і відповідальність. А з часом про такий вчинок класного керівника довідались й інші діти. Через кілька днів до Віри Пилипівни звертається Руслан: "Віро Пилипівно, а моїм батькам напишете листа? Дмитриковим написали ж?" — "Думаю, що згодом напишу. Ти також, ніби, почав виявляти дисциплінованість. Якби ти ще не кривдив менших. Напишу, обов'язково напишу".

Можуть бути й офіційні листи до батьків. За результатами першого півріччя педагогічна рада школи спільно з учнівським комітетом приймає рішення надіслати батькам похвальні листи на спеціальному, художньо оформленому бланку приміром такого змісту:

"Шановні Тетяно Сергіївно і Василю Петровичу!

Педагогічна рада та учнівський комітет школи щиро дякують Вам за гарне виховання вашого сина Мирослава і вітають Вас з його добрими успіхами в навчанні і поведінці. Зичимо Вам доброго здоров'я на довгі роки, родинного щастя.

З повагою Директор школи

Голова учнівського комітету Класний керівник".

У школах поширена така форма заохочення учнів, як занесення фотографії на дошку пошани, дошку відмінників. Таким видом заохочення треба винагороджувати не лише відмінників, а й інших вихованців, які виявляють старанність у навчанні, дисциплінованість, організованість, високі моральні якості.

Наведемо приклад застосування заохочення — розміщення фотографії вихованця на дошці пошани. Педагогічна рада навчально-виховного закладу за участю громадських організацій визначає поіменно вихованців, які заслуговують на такий вид заохочення. За кошти закладу виготовляють фотографії. Одну розміщують на дошці пошани, другу — з відповідною письмовою інформацією надсилають батькам. Зміст інформації може бути таким:

"Шановні Тамаро Олексіївно і Миколо Григоровичу! Педагогічна рада й учнівський комітет щиро вітають Вас із розміщенням фотографії Вашої доньки Олесі на дошці пошани. Дякуємо за гарне виховання Олесі. Зичимо Вам здоров'я, добра й родинного благополуччя.

Педагогічна рада Учнівський комітет".

Процедуру вручення можна виконати і на загальношкільних батьківських зборах. Така форма заохочення сприяє зміцненню добрих стосунків батьків з навчально-виховним закладом, підвищенню їх відповідальності за виховання своїх дітей.

Будь-яке заохочення має ґрунтуватися на гуманістичних засадах, бути стимулюючим чинником у діяльності вихованців.