2. Світогляд українців (за Велесовою Книгою, фольклором та археологічними даними)

Нині фольклором прийнято вважати колективну усну поетичну - творчість, хоча не виключено, що первісно вона мала своїх авторів. Термін фольклор походить із англійського Folk-lore, де folk означає "народ", "рід", "люди", a lore — "таємничі знання", "вчення, успадковане від Предків з давніх часів". Таким чином, поняття фольклору значно глибше, ніж тиражоване в багатьох словниках його спрощене визначення як "народна творчість". Нині по різних фольклорно-етнографічних збірниках розкидані лише окремі уламки колись цілісної системи народних знань. Ще за давніх часів наш народ намагався зберегти їх у писемному вигляді, але зміна ідеології в 988 р. завдала значного удару саме писемній традиції язичницької культури. Було спалено сотні дощок із давніми письменами, які були призначені для передачі нащадкам тих таємничих знань. Велесова Книга — одна із таких книг народної мудрості. Ця дерев'яна книга Волхвів, згадує "Слово о Правді" — мабуть, ще давніші записи нашої історії та духовної спадщини.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ЗНАХІДКИ ВЕЛЕСОВОЇ КНИГИ

Дерев'яні книга... Кому з нас не перехоплювало подих при думці, що можемо коли-небудь почитати дерев'яну книгу! Хоча нині вже й не кожна сучасна людина здатна збагнути зв'язок отого древнього (стародавнього) з дерев'яним (зробленим із дерева). Насправді ж, дерево, древо, древній - слова одного кореня. А коріння наше таке глибоке, що осягнути його сьогодні може далеко не кожен, а дехто вважає, що це іі не обов'язково... Та чи справді це так? Ось уже близько тисячі років нам, українцям, нав'язують думку про те. що нібито наші Пращури не мали писемності аждо Х століття, і що тільки християнство принесло нам письмо, книги й культуру загалом.

Однак безліч очевидних фактів не дають повірити цим ідеологічним вигадкам. От, приміром, хоча б те, що археологи знаходять багато знарядь для письма — різного роду загострених паличок — писачків (з кістки, металу, дерева). Як може бути, що знаряддя письма знаходять, а самого письма нема? Річ у тім, що матеріали для письма (дерево, шкіра, береста) були нетривкими, тому і не збереглися до нашого часу. Учні за часів Київської Русі вчилися писати на дошках, покритих воском. Напис можна було легко зчистити й зробити інший.

У фольклорі західних слов'ян збереглася назва "дошки праводатні, якою називали давні письмена, накреслені на деревії. Очевидно, ці тексти були призначені для певних юридичних потреб давнього суспільства, адже в Київській Русі відома "Руська правда" — звід законів, У давнину правові норми були тісно переплетені з релігійними, недаремно правда і право, праведність і православ'я здавна були синонімами. Та про це йтиметься далі... Дещо кращим матеріалом для писання була глина. Збереглося кілька написів на глиняних горщиках. Такі зразки маємо ще з доби Трипілля, їх досліджували Валентин Даниленко і Микола Суслопаров.

Велесова Книга не вигулькнула зненацька, як щось нереальне. Ні, вона була закономірним явищем у довгому ланцюзі розвитку нашої писемності. Так само закономірною була й спроба записати давні релігійні тексти, які досить довго існували в усній формі. І хоча й сьогодні навіть деякі язичники стверджують, що язичницька віра не потребує Святого Письма, однак, можемо знайти аргументи, що свідчать про існування давніх записів релігійного характеру. Поки народові не загрожувала чужа ідеологія у вигляді чужої віри й чужих богів, доти не було й потреби в записуванні свого віровчення. Так було в Індії и Японії з язичницькими текстами, які почали записувати лише тоді, коли виникла загроза насадження народам штучної релігії — буддизму. З нашими Предками трапилося те ж саме, відколи загроза християнізації стала очевидною для Волхвів, служителів давньоруської етнічної релігії.

Віра передавалась з уст в уста, від Дідів-Прадідів до синів-онуків. Усна традиція була певною мірою й захистом своєї віри від чужинців, бо її передавали тільки своїм. Коли ж загроза втрати власної віри постала з усією своєю жорстокістю і очевидністю, Волхви мусили знехтувати загрозою прочитання текстів чужинцями, заради вищої мети—збереження цих текстів до кращих часів для своїх, бодай, віддалених нащадків. Такі часи нині настали, і ми можемо прочитати ті письмена, що дійшли до нас крізь століття.

Дошки з давніми письменами були знайдені у м. Великий Бурлук на Харківщині, вірогідно, в 1919 році під час так званої "громадянської" війни полковником білої армії Алі (Федором Артуровичем) Ізенбеком, який вивіз їх до Брюсселя. Там, у 1925 році з дошками познайомився письменник-емігрант (за походженням українець) Юрій Миролюбов, який кільканадцять років займався очищенням, копіюванням і прочитанням текстів. Багато літер було стерто, частина дощок розбита чи пошкоджена часом. Оскільки фотографії виходили нечіткі, він змушений був переписувати тексти вручну. Трагедією для справжніх шанувальників пам'ятки є те, що дошки зникли у вирі Другої світової війни. Лишилися тільки її переписані копії та одне фото дошки № 16. Досліджень Велесової Книги та публікацій в Україні й за кордоном існує вже чимало".

Перші її переклади були недосконалі, бо робилися переважно шанувальниками старовини, які не мали лінгвістичної освіти. Професор Володимир Шаян започаткував наукове вивчення Велесової Книги, але не встиг зробити повного перекладу — переклав тільки кілька дощечок. В Україні повний переклад Велесової Книги сучасною українською мовою вперше здійснив Борис Яценко — мовознавець з Ужгорода.

Але дослідження продовжуються. Рідновіри України використовують тексти Велесової Книги у своїй релігійній практиці. Необхідність священної мови очевидна, особливо в сучасному світі, де як ніколи існує потреба відділити священний час від буденного. Це досягається різними засобами: і традиційним національним вбранням, і музикою, і співом... Та найкраще допомагає віще Слово, яке присутнє в усіх релігіях: католики користуються для цього латиною, ортодокси — церковнослов'янською мовою, юдеї — гебрейською, мусульмани — арабською, хоча всі вони в побуті (буденному часі) ними мовами не користуються. Язичники звертаються до Богів рідною мовою, але вживають при цьому мову високої поезії. Це спонукає люлеіі до власного осмислення наших "дошок правдодатних", якими є Велесова Книга.

Християнській церкві й сьогодні не вигідно визнати Велесову Книгу справжньою пам'яткою язичницької культури. Не дивно, що і нині чимало дослідннків-науковців із християнським світоглядом не визнають цю книгу, стверджуючи, що її написав невідомий фальсифікатор. Однак ми не ставимо за мету заглиблюватись у цю проблему, а лише наведемо один аргумент. Велесова Книга розкриває такі глибинні істини язичницької віри наших Пращурів, подає такі позачасові відомості, що сучасному авторові з такими знаннями вигідніше було б стати відомим науковцем, ніж невідомим фальсифікатором!

Ми вивчатимемо Велесову Книгу насамперед як священну книгу нашої давньослов'янської етнічної віри і цілком ясно усвідомлюємо, що цією книгою не вичерпуються усі світоглядні особливості нашої прадавньої релігії. Але, безперечно, у ній знайдемо глибинну мудрість, залишену нам у спадок. Ми ще довго будемо цитувати крилаті вислови, читати молитви іі звертатися цими словами до рідних українських Богів, не раз будемо вчитуватися у кожен рядок і думати над кожним словом. Нині тільки починаємо цю нелегку, але заворожуючу працю. Це таїна, яку нам ще належить відкрити для себе і своїх нащадків. Отже, незалежно від того, хто написав Велесову Книгу, вона, без сумніву, є твором віщого натхнення духовної особи і була написана з благородною метою — зберегти від загибелі духовні скарби руської Віри!

ВЧЕННЯ ПРО СОТВОРЕННЯ СВІТУ

Як і кожна етнічна релігія. Віра наших Пращурів мала вчення про Сотворення Світу, що відбулося невідомо коли, тому й не намагаймося встановити його точну дату. Почнімо з писанки...

Сьогодні Великодня писанка відома у всьому світі як етнокультурний символ України. Але не всім відомо, що донедавна християнська церква суворо боролася проти Великодніх писанок, крашанок і короваїв. Заборонивши їх ще в X столітті після насильницького впровадження чужої віри, попи впродовж майже семисот років накладали покарання на українських селян, які щороку з настанням весняного рівнодення, коли літнє світло перемагає зимову темряву, відправляли обряд причастя до космічного Воскресіння Світла.

Про крашанки й писанки писав християнський чернець Іван Вишенський, який у тяжкий для України час втік до греків на гору Афон, аби звідти посилати своїм землякам повчання: "пироги і яйця надгробні всюди ліквідуйте" (1599 рік). Чому ж народ так вперто справляв цей Звичай, навіть уже забувши значення писанки? Адже попи доклали чимало зусиль для того, щоб аж у кінці XVIII — на початку XIX ст. народ повірив, що яйце є символом воскресіння юдея Ієшуа (Ісуса Хрпстоса). Для тих, хто не знає, скажемо, що в давній Іудеї ніколи не було звичаю писати писанки чи красити крашанки, тим більше — пекти пухкі Великодні короваї. Кочовий скотарський народ не знав хліборобства. Чому ж українці досі пишуть писанки й споживають крашанки? Нині ми сказали б, що це генетична пам'ять. Родова (саме так перекладається грецьке генетична) пам'ять, яка існує у підсвідомості українців, дає їм змогу, навіть будучи насильно охрищеними, виконувати той Предківський Звичай давньої віри: поминати своїх покійних родичів крашанками — символом їхнього (а не Ісусового) воскресіння.

Завдяки Велесовій Книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих (в небесний Рай), де "перебуде якийсь час і отримає нове тіло". Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином, воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), покійних Пращурів (Нава), Божественний (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок -магічний обряд викликання цих душ до життя! У Велесовій Книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: "Се бо Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру". Ось наша рідна Веда про Сотворення Світу.

Саме наш рідний Дажбог сотворив яйце - універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку в безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона була "удержана". А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію -Раю, тобто країни Предків. Духовна сила Пращурів підтримується нашою пам'яттю, молитвами Рідної Віри. Коли ж народ забуває про свій зв'язок поколінь, тоді відбувається непоправне — зникає Рід (народ, нація).

Тому Волхви нагадують і застерігають: "Це душі Пращурів наших од Іру дивляться на нас і там від жалю плачуть, і дорікають нам, що не берегли ми Прави, Нави і Яви, не берегли Богів, а ще й глузували. Це істинно, що недостойні бути Дажбожими Внуками!" (дошка 1). Отже, ще задовго до Коперника наші Пращури знали, що Земля не стоїть на трьох слонах, а крутиться в космічній "безодні", і що вона не плоска, а кругла, як яйце. Знали вони й про ту силу, яка "удержує" цей космічний рух, тобто правує (керує) Всесвітом. Цю силу вони називали Прав, або Права.

Саме закони Права нагадує автор першої дошки Велесової Книги своїм сучасникам, а заразом і нам, своїм нащадкам, він дорікає за те, що стали соромитись свого рідного віровчення: "Даремно забули доблесні наші старі часи, бо куди йдемо — не відаєм. А так, озираємось назад і речемо: невже ми усталилися Наву, Праву, Яву знати і навколишнє відати й думати?" Космогонічні колядки українців поглиблюють і доповнюють наші знання про Сотворення Світу. Співані на Різдвяному славленні пісні є найпершою урочистою частиною обряду, коли гурт колядників, первісно Волхвів (служителів культу) виспівував святе Вчення про Сотворення Світу. Серед безмежного космічного моря росте Дерево Світу (явір, клен, дуб), на якому сидять голуби (символи Різдва, творці-деміурги) і "радоньку радять, як Світ сновати". З моря дістають матеріал для створення Неба, Сонця, Місяця й Зірок. Різдвяний птах (сокіл, голуб, орел) — символ духовної сили Отця Сварога, тобто його Святий Дух.

Ці образні порівняння, незважаючи на свою високу поетичність, водночас ані трохи не розходяться із науковими знаннями про Сотворення Світу з первісного хаосу (безмежного моря), з якого духовна потужність Бога-Творця (птах) дістає на поверхню усі елементи космічного ладу (Землю, Місяць, Зірки). Друга колядка розповідає про Сотворения Землі: сокіл пірнає у воду, щоб дістати "троє насіння": перше насіння — чорна землиця, друге насіння — яра пшениця, третє насіння — зелена травиця... Символіка зрозуміла: насіння є тим універсальним зародком життя, з якого, знову ж таки завдяки силі Божественного бажання, з'являються на світ землиця, пшениця і травиця. Ці колядки в Україні побутують і нині.

Та існує чимало священних текстів, які вже перекручено втручанням чужовір'я. Однак їх можна очистити, знаючи Рідне Віровчення. Так відтворена картина Божественної Братчини, що відбувається на Небі. Боги сідають за стіл, головує Сварог-Отець. Боги помічають, що серед них нема Святого Різдва. Сварог посилає свого сина Перуна, аби той приніс Святе Різдво. Перун спускається на землю й зустрічає сиве голуб'я, у якого з рота полум'я іде, з очей іскри скачуть. Зустрічаються дві вогненні стихії. Перун "лякається", не впізнавши Різдвяного птаха, бо вогненний птах Сонця сильніший навіть від вогненної блискавки Перуна. Сварог дорікає Перунові за те, що не приніс Святого Різдва: "Ото ж і було Святеє Різдво. Було б його на руки взяти, сюди принести, на стіл покласти, зрадувалися б усі свята, що перед ними Святеє Різдво сіло... Ой устаньмо, та й помолімося, Святому Різдву поклонімося!" Міф про Перуна не суперечить науці — це довели експерименти фізиків ще в 1953 р.

Збільшення дня після зимового сонцестояння символізує Сотворения Світу (світла) і супроводжується співом священних текстів. Дванадцять (інколи тринадцять) Різдвяних страв на столі є жертвопринесенням усім місяцям року, тобто Богам-Сварожичам, покровителям дванадцяти або тринадцяти свят Кола Сварожого. Урочисте внесення Ді- духа (житнього снопа) є головним обрядом на честь Святого Духа наших Пращурів, які тримають нашу Землю своєю духовною силою. Тому й споживання Куті (пшеничної каші) символізує вічність нашого Роду і є магією родючості.

ЗНАННЯ ПРО РІД

Кожен українець, який починає читати Велесову Книгу, має усвідомити своє Божественне походження. Український народ створений Сварогом, який ще має ім'я Род. Сварог є нашим Пращуром, і саме Він дав нам Заповіт через Отця Opa щодо того, якими мають бути русичі-українці: "Це мовив Ору Сварог наш: "Як мої творіння створив вас од перст моїх. І хай буде сказано, що ви — сини Творця, і поводьтесь, як сини Творця. і будете, як діти мої, і Дажбог буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і Той вам скаже, що маєте діяти. А як мовить, так і творіть" (дошка 25).

Сварог Творець, названий в народі золоторуким майстром, створив людину од "перст своїх", тобто виліпив своїми пальцями, по-іншому вирізьбив своїм золотим топірцем, з яким його зображає ведійська традиція. Та можливе й інше прочитання цього образу: Сварог створив нас із частини свого тіла — пальців, які є символом творчої праці народу. Про цю працьовитість також маємо повчання: "Се бо мали вказівку на часи наші, аби не хибно діяли й Отцям почесті справляли. Не бездіяльні персти товкли о дерево, а щоб руки наші утрудились о рала наші, а мечами добували незалежність нашу" (дошка 14).

Отже, Сварог - Творець Роду людського на Землі. А як же народилися Внуки Дажбожі? Перша родовідна легенда Велесової Книги викладена в дошці 16 і присвячена Велесу, Богу таємничих знань, про якого сказано, що він є "пристанище і сила". Доблесний і працьовитий муж, названий отцем в Русі, мав жону і двох доньок. Було в них багато овець, корів та іншої худоби, яку вони випасали в степах. Саме у степах не міг він знайти достойних мужів для своїх доньок. Він молив Богів, аби вони припинили згасання роду. І Дажбог почув ту молитву і дав йому вимолене. Ось як було проречено те: "Се Бог гряде межи нас і будемо народжувати, бо вже Ясна тче йому". Богиня Ясна з'являється завжди при народженні дітей. Вона тче нитку життя новій людині, як Богиня Долі, Рожаниця. Ясна — Богиня жіночої плідної сили, яка уособлюється в блискавці. Недаремно вона згадується поруч із Перуном (дошка 7-В), який є втіленням чоловічої плідної сили. І нарешті, Бог Велес отрочат несе. Це йому завдячують руси й хвалу речуть нині і завжди, і до віку віків! Це не тільки вчення про народження Дажбожих Онуків, але й про єдність духовного (Божественного) і тілесного (земного), що символізують Дажбог і Велес.

Про Божественне походження усіх слов'янських племен неодноразово будуть нагадувати нам Волхви в цій святій книзі: "Се бо ми є слов'яни, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога" (дошка 36-Б); "І повели русів Громовиці, як синів Отця нашого Перуна і Дажбога внуків" (дошка 23); "вже греки йдуть на нас і силою гримлять, але Перун нам Отець, і се тих греків розтрощимо!" (дошка 32).

Існує й інша родовідна легенда. Прародителями слов'ян Велесова Книга називає Отця Богумира і Матір Славуну, які, дбаючи про майбутні роди своїх п'ятьох дітей (трьох дочок і двох синів), підбирали їм достойне їхньої крові подружжя. Отець Богумир, послухавши жону свою Славуну, поїхав куди очі дивляться і спинився під дубом, що стояв у полі, та й лишився ночувати біля Вогню.

Дуб — священне дерево наших Предків, він завжди був захистом для людини, символом Божої сили. Під дубом здійснювалися і шлюбні обряди. Саме тут і зустрілися йому троє мужів, які шукали собі жінок. Так три вісники: Ранок, Полудень і Вечір стали мужами трьох доньок Отця Бо-гумира: Древи, Скреви і Полеви. Від цих родів походять племена древлян, кривичів і полян, а від синів Сіви й молодшого Руса — сіверян і русів. Імена ж трьох вісників, напевно, несуть у собі якесь символічне значення, зрозуміле автору ще в IX столітті. Нині ми можемо лише здогадуватися, що йдеться про духовне значення цих постатей, подібне до статусу Божественного походження Дажбожих Онуків, адже древляни — сини Ранку, кривичі — сини Полудня, поляни — сини Вечора. Можливо, це символи розміщення племен щодо сторін світу: схід, південь, захід. Хоча знаємо, що вже у IX ст. н. ч. сіверяни й кривичі жили на півночі, а древляни на захід від полян. Та все ж вони були об'єднані під назвою руси і державним утворенням Русь. Однак на дошці 9-А розповідається про події дуже віддалені навіть від самого автора, бо "утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому... літ за тисячу триста до Германаріха". Отже, маємо змогу встановити приблизний час описаних подій. Готський король Германаріх правив з 351 до 375 р. н. ч., отже, формування руських племен відбулося у середині IX ст. до н. ч., тобто в кінці арійського періоду, коли в Європі, Індії та Малій Азії відбувалося значне переселення племен: "А в ті часи була битва велика на берегах моря Готського. Отам Праотці накидали кургани із каміння білого, під яким погребли бояр і отців своїх, що в січі полягли" (дошка 9-А).

Готським морем у давнину називали Меотиду — Азовське море, а Семиріччя — місцевість, на якій течуть сім рік. Нині цю назву має Красноярський край, висловлюються також думки, що наші Предки-орії (арійці), побувавши в II тис. до н. ч. в Індії, де також є Семиріччя, уже в IX ст. до н. ч. поверталися на свою Прабатьківщину в Подніпров'я. Маємо також згадку про це у Велесовій Книзі: "із Пендеба йдемо" (Б. Яценко перекладає це як Пенджаб — місто в Індії). Третя родовідна легенда Велесової Книги оповідає про Отця Opa (Орія, Арія), який жив у середині VII ст. до н. ч.: "Од Отця Opa походимо..." (дошка 6-В). Ор мав трьох синів, які розселилися у різних краях Європи: "І рушили всі троє синів Орієвих: Кий, Пащек і Горовато, звідки три славні племена виникли" (дошка 4-Г). Нині в цих синах ми з легкістю впізнаємо відомих нам Кия, Щека і Хорива, які стали засновниками трьох слов'янських народів — русів (киян), чехів, хорватів. "Од Отця Opa до Діра пройшло тисяча п'ятсот літ" (дошка 6-В); "Мовимо так, що літ за тисячу п'ятсот до Діра пішли Прадіди до гори Карпатської... а старійшиною роду був Щек, од оріян той був" (дошка 5-А).

Ці записи цінні для нас тим, що тут маємо справу з конкретним датуванням подій. Оскільки дошки Велесової Книги писалися в IX ст. н. ч. (бо після Аскольда, Діра і Рюрика інші князі не згадуються), то й відраховують час подій від сучасних автору правителів. Дати життя Діра точно не відомі, хоча є дата його походу разом з Аскольдом на Візантію — 860 рік. Це й дало змогу встановити приблизний час життя Отця Opa (середина VII ст. до н. ч.). Таким чином, і заснування Києва можемо датувати точніше, а не так, як нам нав'язала радянська академія наук! "Ішли до Гори великої, до долини травної і багатої злаками. Там оселився Кий, що був засновником Києва. То був престол Руський" (дошка 4-Г). Якщо взяти це датування за основу, то, мабуть, в 2000 році ми мали б святкувати вже принаймні 2700-річчя нашої столиці України-Руси — славного міста Києва. У цих же дошках руси-кияни ототожнюються з антами, а в дошці 7-В чітко сказано, що руси, розбивши римлян, готів і гунів, "утворили Край Антів і Скіфію Київську". Ці події, як знаємо з історії, відбулися у IV ст. н. ч. Відомо також, що скіфами нас називали греки ще, мабуть, з тисячу років. Візантійський літописець Лев Диякон називає скіфами воїнів князя Святослава, тай у козацьких літописах неодноразово зустрічаємо згадки про "наших скіфо-сарматських Предків" навіть за часів гетьмана Богдана Хмельницького.

Цю легенду про трьох синів Opa можемо також зіставити з легендами, що переказав грецький історик Геродот, який жив приблизно на 150 років пізніше від Отця Opa. У Геродотовій легенді про родовід скіфів батьком трьох синів названий Таргітай. Від імені Орія (Арія) тут тільки корінь Ар-. Імена ж синів такі: Арпоксай, Ліпоксай, Колоксай. Чи можна було б упізнати в них Кия, Щека і Хорива? Відомо чимало прикладів, коли греки перекладали наші імена на свою мову, повністю перекручуючи їхнє звучання. Так, дослідники вважають, що ім'я Ліпоксай первісно могло бути Ріпо-цар, тобто цар Рипейських гір (закономірний перехід л—р), і ототожнюють його з Києм. Арпоксай, за значенням, — цар підземних глибин, тобто змій. Зіставивши ще й вірменський варіант цієї легенди, де змієм (Мелтеєм) називається Щек, дійшли висновку, що й ім'я цього брата у перекладі означало змій. Колоксай — Сонце-цар (бо коло — сонце, Хоре), вірогідно, Хорив. Ось що значить вчити історію з подачі іноземців...

Але не слід забувати й про високу роль міфів. Навіть якщо імена чи дати виявляться неточними, це все одно не применшує ролі цих священних текстів, навпаки, міф дає змогу розсунути рамки зовнішнього об'єктивного світу, відкривши тим самим місце для священного спогаду, вищий ідеальний світ Пращурів! Поняття кровної спорідненості з Рідними Богами тисячоліттями давало силу й мужність нашим світлим Предкам вистояти і залишитись народом із власною людською гідністю, культурою і моральністю, щоб відвоювати свою землю від різного роду зайд і загарбників. "Боги наші — суть великі родичі" — записано в 33 дощиці. Слово родичі — пов'язується не стільки з багаточи-сельною ріднею, як це ми розуміємо нині, скільки саме з поняттям і словом родителі, яке наші мовознавці на початку XX століття стали вважати "русизмом", замінивши його нібито українським "літературним" батьки. Однак і нині в українських селах люди розуміють слово родителі як сукупне поняття батько-мати, тобто ті, хто народив.

"Славимо Дажбога і буде Він наш по крові тіла (кровний) заступник від Коляди до Коляди" (дошка 31). Велесова Книга змусила замислитись і над прадавнім словом покровитель (дослівно: по крові тіла), тобто родич (такими покровителями були духи покійних родичів), і над словом Покрова, що походить від укривати, а також покрівля слов'янське криїна (нині як літературне вживають німецьке "дах"), і люди, які живуть під одним дахом, тобто знову ж таки — родичі, сім'я, рід, і, звичайно, Дух — охоронець родини. Святість крові є основою всього Роду: "Багато крові коштував той похід слов'янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував, бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі" (дошка 4-Г).

Про кревність знаходимо також слова в дошці 3-Б: "Інше бо кревність — є свята кров наша. Про те мовили, як вибирали князів старощі наші, і так правили п'ятнадцять віків через віче". Тут кревність означає походження роду, бо чистота крові грала найголовнішу роль при виборі князя. Наш народ умів відрізняти себе від чужинців, знав споріднені племена і все це передавалося в народній пам'яті через перекази: "Не забудемо також ільмерців, які нас охороняли. Були не окремі, а з нами злилися і кров свою дали нам. Давно були на Русі хозари, а зараз варяги; ми ж русичі, аж ніяк не варяги" (дошка 4-Г).

Як і давні греки, наші Предки піклувалися про чистоту руської крові (пор. з висловом Емпедокла: "найкраще мислять кров'ю", тобто категоріями родової спільноти). Кілька разів ільмерці ототожнюються з іллірійцями, про яких дошка 7-Є згадує: "Тут бо кажуть всяке, та правди ніде діти — іллірійці були поглинені нами", тобто, кажучи сучасною термінологією, також асимілювалися нами. "Був народ родичами з ільмерцями, із того кореня роди наші" (дошка 2-А). Нині нащадками іллірійців деякі вчені вважають албанців. Цікаво, що в XIX ст. у Хорватії й Словенії існував рух Відродження під назвою "ілліризм". Отже, ці слов'янські народи вважають себе нащадками іллірійців, про яких згадує Велесова Книга.

Таких і подібних прикладів встановлення спорідненості племен і народів, або встановлення етнічної належності (сучасною мовою національності) певних історичних осіб Велесова Книга має чимало. Так, зустрічаємо тут знайомих Аскольда і Рюрика, які, називаючись русами, творили беззаконня. Волхв подає науку русичам на майбутнє про те, як не можна довіряти чужинцям правити нашим краєм: "Бо це Аскольд узяв воїв своїх, посадив на лодії і йшов грабувати інших, так ніби йшов на греків нищити міста їхні і скласти жертву Богам в землі їхній. Але то була неправда, бо Аскольд - не русич, а варяг і мав іншу мету... Ні Рюрик не є русич. Той бо лис іде хитрувати до степу і б'є купців іноземних, які йому довіряються" (дошка 8/27). Про Діра сказано: "Дірос -це був греколанець" - грек (дошка 29). "Дірос еллінський, кажуть, присмирив наших і був на престолі цьому раніше нього (Аскольда). І се Аскольд забив Діроса, і є він один на те місце, і також є ворог наш, і не хочемо його, як ворога" (там же). Як видно, чужинці, або ті, в кому вже була чужинська кров, не мали права правити русами, але вони всіляко намагалися це робити вже з IX ст.

Саме такі люди завжди були і є нестійкими у своїх вчинках, роздвоєними особистостями, які легко піддаються на чужинські приманки (прийняття чужої віри, зрада Звичаю тощо), що завжди несе зміну ідеології і погіршення життя народу. "Той Аскольд приносить жертви богам чужим, а не нашим... А греки хотіли нас христити, щоб ми забули Богів наших і так обернулися [в їхню віру] і стали їхніми рабами. Постережемося того..." (дошка 6-Є).

Щоб нічого не забулося з нашої минувшини, у Велесовій Книзі називаються різні слов'янські племена, які проживали на території нашої України: кіморії (кіммерійці), скіфи, костобоки, анти, дуліби, венеди, боруси, слави, яси (сармати), нери (неври) та ін. Це вже пізніше, коли історію нам почали писати чужинці, ті племена стали вважатися якимись іншими народами, які нібито населяли цю землю. Всі історики-іноземці запевняли, що ми були дикунами, нерозвиненими, неосвіченими й некультурними. Все це проголошувалось ними задля виправдання їхніх власних загарбницьких намірів. Чи не тому й грек Геродот писав, що наші Предки скіфи знімали скальпи й пили кров із черепів забитих ворогів, щоб показати всьому світові, що цей народ треба знищити або зробити рабами, бо на більше він не заслуговує.

Як правило, загарбники несли на завойовані землі свою значно примітивнішу культуру, викорінюючи всі здобутки людського духу корінних народів. Єдність слов'янських племен у всі часи лякала греків, римлян, німців та інших, тому вони вигадували різні назви цих племен, щоб роздробити Скіфію-Русь на малі плем'яні групки, позбавити їх почуття кровного зв'язку. Ці стратегічні плани наших ворогів значною мірою досягли успіху саме через втрату нами власної віри. Майже тисячу років ці історики твердять, шо кіммерійці, скіфи, сармати, анти, руси й українці — це різні народи, які постійно витісняли, виганяли один одного з нашої землі, на яку самі приходили невідомо звідки.

Велесова Книга повідомляє про кіммерійців як про наших Предків: "Були кіморії, також отці наші, і ті римлян потрясали і греків розметали, як поросят устрашених" (дошка 6-Е). Тому Волхви не забувають згадати всіх наших родичів, щоб жодне слово не забулося, жодне знання не втратилось, бо: "кожний зробив якесь благо для русів. Пам'ять наша те вдержить, бо мусимо їх славити кожної Тризни-Тривіди і зберігати пам'ять про них для синів наших. І ніхто не сміє те забути, бо проклятий буде Богами нашими і людьми. І люди імено його охибнуть (зневажать) на віки" (дошка 25).

Тризна-Тривіда — поминальні обряди нашої віри. Цей величний Звичай має на меті зберегти пам'ять про наших Богів і Героїв та встановити духовний зв'язок поколінь. Тризна-Тривіда (дослівно: три знання, три відання): перше — про Богів, друге — про героїв, третє — про Звичай нашого Роду. Бо саме на цих обрядах згадуємо передусім про Богів Права, які є нашими Праотцями і правують Світом, далі — про наших героїчних Пращурів, які перебувають на Луках Сварожих поруч із Перуном, і, нарешті, ми поминаємо їх, виконуючи наш Звичай багатотисячолітньої давнини, тим самим прилучаючись і до третього відання — знання рідного обряду. Саме так відновлюємо втрачені колись сили (енергію) нашого Роду (нації) і отримуємо духовне живлення для нашої виснаженої родової (генетичної) пам'яті.

ЗНАННЯ ПРО ПРАВУ, ЯВУ І НАВУ

У кожного народу є своя рідна правда. Рідна правда українців-русів — у єдності з Рідними Богами. Ця єдність підкріплена Божественним народженням і регулюється законами Прави. Знаючи ці закони, українець не чинить зла українцю й рідній землі, а всіляко намагається підтримати свого брата в усіх добрих намірах, які будуть спрямовані на користь нашій державі. Коли українець усвідомлює свою відповідальність перед майбутнім, він дбає про своє добре ім'я і всіляко примножує свої добрі справи, тим самим заохочуючи інших українців до спільного творення блага для своєї землі.

Поняття Прави як універсального закону руху Всесвіту мали ще трипільські землероби VI—III тисячоліть до н. ч. Мала його й орійська цивілізація, що зародилася саме на нашій Праукраїнській землі, на берегах Дніпра й Чорного моря. Саме орії (арії) й занесли, свої Веди (Знання) в Індію й Персію (Іран), так само ці знання поширилися в Грецію й Рим, де в давнину було багато споріднених з нами племен.

В Ріґведі, найдавнішому святому письмі оріїв, поняття Прави передається словом R'ta — Рита, що означає космічний закон, за яким не-впорядкований хаос перетворюється в упорядкований космос і забезпечує умови для існування Всесвіту, людини та її моралі. Як і ведійська Рита, українська Права дає лад круговороту Всесвіту і встановлює обрядовий лад на Землі. Вона визначає не тільки астрономічний (фізичний), але й звичаєвий, моральний (тобто духовний) бік життя загалом.

Закони Права відомі в усіх арійських народів: індійська Рита, іранська Аса, давньогрецька Діка, яка згодом перетворилася в Богиню справедливості й зображалася уже як жінка. В Україні також існують залишки вчення про Праву у вигляді казок про Правду і Кривду, яких так само уявляють жінками. У давнину поняття про Праву було ширшим: Права, Пращур, Прадід, право, правда, правий, праведний, справедливий, правитель — все це слова одного кореня. У давньоіндійській мові — санскриті, яку сформували прародичі аріїв близько II тис. до н. ч., також існує багато похідних від слова Права. Вони допомагають нам зрозуміти деякі потаємні значення наших Богознавчих слів і понять. Усі санскритські слова з коренем прав- так чи інакше пов'язані з вірознавчими поняттями: prava — той, хто витає в небі; prava — дмухання, дух; pravata — легкий вітерець (той, що дме). Цікаво, що слово pravar(o)sa означає дощ, і тепер для українця його значення прозоре й зрозуміле без перекладу як "права роса", тобто роса, яку посилає Права (Бог з Неба).

У Велесовій Книзі дощ — Жива Вода, яка тече як благо від Богів до нас. Для тих, хто вже прочитав Велесову Книгу, не буде дивною і стародавня назва нашої Віри "Православ'я" (від "Право+славити"), яка означає: "славити Рідних Богів Права". Назву православ'я у нас так само відібрано, як і назву Русь. Поєднати ж православ'я наших Пращурів із юдохристиянством не вдалось і за тисячу років. У давнину слово славлення вживали у значенні богослужіння (польською мовою — набоженство). Богів не просили, їх тільки славили, підтримуючи таким чином постійний зв'язок із космосом, і отримуючи у такий спосіб необхідні духовні сили. Віддати належну шану рідній духовності — це є головною метою славлення й означає єднання Богів, людей і духів померлих родичів. Про це сказано: "Молімось Богам, щоб мали ми чисті душі і тіла наші, і щоб мали ми життя з Праотцями нашими, в Богах зливаючись в єдину Правду — так оце єсть ми, Дажбожі Внуки!" (дошка 1).

Дажбожий онук керується Законами Прави, Яви і Нави. Ці закони записані нашими Праматерями на українських рушниках: дерево-квітка, що проростає з вазона чи глиняного глечика, символізує триярусну світобудову. Найнижча сфера — це коріння дерева. Саме воно є першоджерелом існування всієї Світобудови. Це світ Предків Роду, покійних родичів, світ Нава. Однак першопричиною існування цього коріння є світ Права - Божественне бажання, дане згори, тобто з верхньої сфери - крони дерева (падають плоди, летить насіння тощо).

У народі й до сьогодні побутує приказка: "Де є коріння, там виросте й гілля". Давши життя корінню, Права тим самим дає життя Яві — проявленому життю людей, тобто стовбуру дерева. Таким чином, всі три світи взаємопов'язані свою єдністю. Нава — не просто підземний світ, це світ духів, безтілесних образів наших родичів, який існує у нашій пам'яті. Нава - також сон, забуття, видимі під час сну образи, марення: "Се видів сон у Наві" (дошка 19). Нави не боялися, але й не поспішали до неї. Своє життя підтримували активною діяльністю. Про тих, хто розслабився, казали: "багаті зніжили мечі свої, тому швидко підуть у Наву" (дошка 22).

Той світ (Нава) може створювати духовну енергію для підтримки своїх нащадків, якщо вони ще не втратили пам'ять Роду. Цей світ (Ява) — світ живих людей, в якому поєднане природне (біологічне, успадковане від земних Предків) і духовне (ідеальне, дане Богами). Проживши у проявленому просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела — через світ Нави до Богів Прави. Про це знаємо з першої священної дошки Велесової Книги: "Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть є. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв" (дошка 1).

Отже, душа живе вічно, а тіло, старіючи, зношується. Тіло — лише одяг душі. Тому Боги забирають старе зношене тіло і через певний час дають душі нове вбрання. Віра в переселення душ, у вічність душі виховувала безстрашність і впевненість у своїх силах: "Од Отця Opa походимо, і той час від часу... народжується серед нас, бо пов'язано це так до самої смерті" (дошка 4-Г). Русич не боявся смерті, бо: "Права є з нами і Нави не боїмося, бо Нава не має сили проти нас" (дошка 7-Д). Душа померлого відправляється на Луки Сварожі, до Вирію-Раю, де її чекають душі Пращурів, які відійшли туди раніше: "А там побачимо Пращурів своїх і Матерів, які порядкують у Сварзі і там отари свої пасуть і віни свої вінять і життя мають, як і наше. Там немає ні гунів, ні еллінів, тільки Права княжити має. І та Права є істинна, як Нава є скинута, але Яві дана, і пребуде віки вічні біля Святовита" (дошка 26).

Тут пояснимо головні поняття, виділені в тексті:

Сварга — найвище Небо, житло Сварога і Його Луки, де знаходиться Рай. Сварга символізує найвищу святість, духовну силу, сконцентровану в Божественній істині. Сварга дослівно означає "небесний, рухаючий Небо". В Рігведі є поняття Сварга-Марга, що означає "шлях на Небо". Так називається наш Чумацький шлях, або Молочна стежка, якою душі померлих прямують до Лук Сварожих.

Вгна-вінча. У Раю вони немов би продовжують своє земне життя, займаючись улюбленими справами. Тому, як хлібороби, й вінять віни -збирають щедрі врожаї жита та здійснюють жниварський обряд -сплітають вінок із колосків, вносять у хату Дідуха-Снопа. Саме цей обряд символізує єдність живих нащадків з померлими Предками, бо: "То Велес навчив Праотців наших орати землю і злаки сіяти, і жати віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища, і чтити його, як Отця Божого" (дошка 8/2).

Нава скинута — душа, яка вже "скинула" тіло, як зношену сорочку душі, тобто людина померла. Яві дана — слід розуміти, що Боги Права дають тіла для душ, які знову повертаються в Яву, тобто народжуються для земного життя. Нава скидає тіло, Ява вдягає тіло.

Світовит — творчий дух Всесвіту, Божественне Світло, найвища Святість. Світовит — одна з трьох постатей Великого Триглава - Святий дух, що витає у повітрі (дошки 11-А, 11-Б). Тому Святовита (Світовида) вважають розпорядником Прави і Яви, який вирішує долю духовних посланців на Землю: "Богові Світовитові ми славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і йому співаємо пісні, яко єсть він святий. І через нього ми побачили світ видимий і буття Яви. І буде Він нас у Навії берегти, а тому хвалу співаємо" (дошка 11-А).

Якщо Нава — символ нічної темряви, то Ява — проявлене, вияс-кравлене денним світлом життя людей. Вранці скачуть вісники у Небі, щоб "управити золотий човен Сонця" (дошка 7-Ж).

Вчення про Праву, Яву і Наву є однією з основних світоглядно-бого-знавчих засад нашої Рідної Віри. Саме єдністю цих трьох світів-вимірів пронизане все обрядово-священне коло українця-рідновіра. При урочистому славленні обов'язкове запалювання трьох свічок, шо символізують три світи (Богам — слава, Живим - здоров'я, Предкам - пам'ять). Під час славлення у Священному Гаю - три жертви, дві з яких віддають до Святого Вогню: Богам — мед (вічність), Предкам — свіжий духмяний хліб (духовність), а третя роздається людям як святе причастя — мед і хліб (хмільний напій, пироги, інша їжа). Звідси й вислів "їжте на здоров'я".

Загалом колективна їжа, що споживається на братчині, символізує космічний лад, до якого одвічно прагне людська душа. Жертовна їжа (поминальна) означає спілкування з Предками, які в час цього бенкету переходять із минулого у теперішнє (з Нави в Яву), що, з їхнього погляду, є майбутнім (Правою). Тобто наша пам'ять і вдячність покійним Пращурам допомагає їм досягти Прави. Таким чином, священна Братчина поєднує всі три часи і три сфери буття: Праву, Наву і Яву. Цим підтримується безкінечна спадкоємність Світу і Роду, його вічність і незнишенність.

ЗНАННЯ ПРО ТРИЄДНІСТЬ СВІТУ

Бог, за Велесовою Книгою, - багатопроявний і многоназивний Закон Прави, що "правує" Всесвітом, нашою Галактикою, Землею і людьми. Він невидимий смертним, непізнаний і незнищенний. Він існує вічно. Різні прояви Бога, будь то сонце, вітер, дощ чи сніг, наші Пращури називали своїми іменами. Так, протягом віків для поняття вищої сили було вироблено багато імен. Всі вони є іменами Всесвіту. Кожне слово — знак (код), яким народ розмовляє зі своїм Богом. Називаючи імена різних Богів, ми повідомляємо Сваргу про свій біль, радість, бажання.

Воїн, молячись до Перуна, викликає зі Сварги свого покровителя воїнства — грізну громову силу, яка допомагає в бою. Жінка, молячись про здоров'я свого роду, звертається до материнської сили Прави, називаючи її Рожаницею, Матінкою Ладою, Мокошею. Хлібороб звертається до Дажбога, славлячи його сонячну силу, і до Богині Дани — втілення небесної Води. Єдність наших Божественних потуг не викликає сумніву, хоч і має багато імен. Про це нагадують нам волхви такими словами: "Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати Богів і відділити їх від Сварги, хай вигнаний буде з роду, бо не мали Богів різних: Вишень і Сварог і інші суть множеством, бо Бог єдиний і множествен. І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих. Се ж світло Іру йде до нас, і будьмо гідними того!" (дошка ЗО).

Вишень, можливо, є епітетом Сварога — Всевишній. У Велесовій Книзі маємо близько 250 Богознавчих понять (в тому числі понад 130 варіантів імен Богів). Серед них найчастіше згадується Прабатько Богів Сварог і Його найвище Небо — Сварга: у 56-ти дошках (із 77-х) маємо звертання чи молитви до Сварги і Сварога, а також в 10 дошках згадки про Сварожичів, Сварожих Воїв, Сварожі Закути, Сварожі Кола, Сварожі Раті, Сварожі Руки, Коня Сварожого тощо.

Друге місце за популярністю посідають Бог Воїнства — Перун і Його дивовижна жіноча пара — Мати Слава (Перуниця, Мати-Птиця, Ясна). Дажбог згадується у 18 дошках, до того ж, серед Його імен є форма множини "Дажбопі" (дошка 33), і форма "Богдаждь" (дошка 38-А). Велес згадується у 9-ти дошках, (один раз у формі Волос) (уривок дошки 33).

Слово "Боги" у множині вживається у чотири рази частіше, ніж слово "Бог" в однині. Ці прості підрахунки говорять нам значно більше, ніж будь-які монотеїстичні системи, створені нашими ворогами. Пращури знали, що ім'я людини вказує на її внутрішню сутність, характер, навіть долю. Так само, ім'я Бога прояснює людям його Божественну сутність, характер і властивості. А оскільки Божественних властивостей безмірно більше, ніж людських, то й імен Бога (Богів) є багато. Імена Богів — це священна мова, без якої не може існувати жоден народ. Тому наші вороги прагнули відібрати у нас нашу Божественну мову і нав'язати нам свою.

Римляни перед битвою намагалися дізнатися ім'я Бога своїх супротивників. Знати ім'я - володіти таємницею. Вважалося, що через ім'я, можна зашкодити його власнику. Не змігши вивідати ім'я Бога, старалися викрасти саму статую (зображення Бога), бо Бог допомагає своєму війську бити ворога. Колись подобу Бога несли перед військом, як пізніше прапор. Недаремно втрата прапора ще й досі вважається смертю самого військового підрозділу (за втрату прапора розформовують військову частину).

У давнину кожну дитину ще з ранніх літ навчали рідному Бого-знавству. Семирічні хлопчики складали перший іспит при обряді пострижин. Тут вони мали показати не тільки вміння сісти на коня і тримати в руках зброю, але й відповідати на такі запитання Волхва-вчителя: що значить Права, Ява і Нава, хто є Сварог, Велес, Перун. Також дитина мала назвати імена своїх Дідів-Прадідів до сьомого коліна...

Дівчатка повинні були знати не тільки, як правильно заплітати коси чи тримати голку, готувати їжу чи порати худобу, але й назви різноманітних квітів і трав, імена покровителів Роду, Берегинь, Рожаниць, Лади, Мокоші, знати звичаї й обряди Рідної Віри тощо. Як би це не було дивно для сучасної людини, але наші Пращури якось давані лад усім тим знанням про своїх Богів і Пращурів. Знали, як і кому молитися, в який час і в якому порядку. Тільки у примітивних народів на самих ранніх паліях розвитку був один Бог з одним ім'ям, яке було на вустах у малорозвинутих людей, котрі ще не потребували ні календаря, ні різноманітних форм діяльності. Усе зводилося до задоволення найпростіших потреб, якими опікувався один Бог. Таких релігій нині уже, мабуть, не існувало б, якби інтернаціоналісти не оголосили їх вищими і кращими, ввівши поняття монотеїзму (від моно — один, і теос - Бог). Свою узурпацію влади на землі такі глобалісти хотіли підперти ідеєю Бога — узурпатора влади на Небі.

Однак і вони, не змігши позбутися поняття багатопроявності Бога, мусили придумати безліч "святих", на яких переклали різноманітні функції язичницьких Богів, чим і підтвердили всю неспроможність і не-самодостатиість монотеїзму як світоглядної системи. Різноманітність імен Богів необхідна нам для того, щоб не втратити Родової пам'яті, адже кожне ім'я єднає нас із духовною силою наших Пращурів. Недаремно наші Волхви записали для нас ці знання, щоб ми нічого не втратили.

Для переконливості наведу простий приклад. Коли сільська бабця-знахарка казала, що знає сто імен Бога, і кожне ім'я лікує від якоїсь хвороби, всі хворі, без сумніву, вірили сказаному і виліковувались. Усе мудре — просте. Так наша Рідна Веда без зайвих теологічних заглиблень наочно показує, чому потрібно зберігати всі імена Рідних Богів!

Світова релігія — християнство запозичила у нас Вчення про Триглава, назвавши його "святою Трійцею". Адже поняття Триєдності Богів існувало в нашій Рідній Вірі ще задовго до виникнення світових релігій. Більшість дослідників Велесової Книги вважають дошки 11-А й 11-Б найстародавнішими з усього святого письма. Волхв і професор Володимир Шаян назвав їх нашим Символом Віри. Триглав — не є іменем окремого Бога, це поняття "єдиної цілості Трьох Найвищих Божеств, які мають свої істоти (сутності. — ГЛ.), але всі вони існують нероздільно і єдино, саме як Триглав"9.

Бог-Отець. "Хвалимо Сварога — Діда Божого, який тому Роду Божеському є началом і всенькому Роду криниця вічна, яка витікає влітку од джерела свого і взимку ніколи не замерзає. А тієї Води Живучої п'ючи, живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього, і прибудемо до Лук Його Райських" (дошка 11-А). Бог-Отець Сварог, Творець Світу і людини, перебуває у Сварзі — найвищому Небі.

Бог-Син. На Землю ж, до людей (у Яву) Сварог посилає свого Сина — Перуна у вигляді блискавки: "Богові Перуну-громовержцю, Богові прі й боріння, скажемо, Живих Явищ Кола не переставати крутити в Яві" (дошка 11-А). Перун є інший прояв Сварога, який обертає колесо життя на Землі. Тому іноді українців-русичів називають ще й "Синами Перуна" (дошки 23,32).

Бог-Дух. Світовит — дослівно "світло, що витає (в повітрі)", тобто духовний вогонь: світло і святість одночасно. "Богові Світовитові ми Славу прорекли, бо цей Бог став Богом Правія і Явія, і Йому співаємо пісні, яко єсть Він святий. І через Нього ми побачили світ видимий і буття Яви" (дошка 11-А). Кожен українець-рідновір мусить це пам'ятати й передати своїм дітям та онукам, "бо це є тайна велика, яко Сварог є Перуном і Світовитом, а ті обоє удержані в Сварозі".

Вчення про Триглава вказує нам також і на те, що Світ тримається на двох протилежних силах: "обаполи Білобог і Чорнобог перуняться (б'ються, змагаються), — і ті Сваргу удержують, аби Світу не бути по-верженому" (дошка 11-А). Білобог — Бог денного світла, добра, щастя. Він відомий у білорусів під іменем Білуна, який осипає багатством бідних, але добрих людей. Чорнобог - Бог ночі, таємничості, марення (сну). Наші Волхви застерігають, що не слід боротися з Чорнобогом. Ця сила необхідна, бо вона врівноважує Всесвіт: "Це не може бути в інший час, коли б хтось не втримався і сказав нерозумне про Чорнобога" (дошка 22). Нічна темрява — володіння Чорнобога, — відкриває нашому зору те, чого не видно вдень, тобто шляхи зв'язку зі Сварґою, коли видно Молочну стежку, сузір'я Рожаниць (Велику і Малу Ведмедиці), Місяця-Числобога, який допомагає рахувати час, тощо. У венедів та в балтійських слов'ян є статуя Чорнобога у вигляді лева з рунічним написом "Чорнобог".

У світі не існує однозначних понять добра і зла, їх вигадали християни, щоб виправдати свою боротьбу з народними релігіями, мовляв, язичницька віра зла, тому "зло" слід поборювати. Далі Вчення про Триглава подає нам три трійці: Хоре, Велес, Стрибог; Вишень, Леле, Літиць; Радогощ, Колендо, Кришень, які є опікунами найголовніших свят, що відбуваються у час панування Сивого Яра (зими) й Дажбога (літа). За ними перераховуються дванадцять місяців: Білояр, Ладо, Купало, Сіниць, Житниць, Вінич, Зернич, Овсянич, Просич, Студеч, Ледич і Лютич (від березня до лютого). Наші Пращури святкували Но-воліття навесні в період першого березневого Молодика. Далі йде перелік 48 назв тижнів, по 4 в кожному місяці. Місяць змінює свої чотири фази за 29,5 діб, а це приблизно рівне чотирьом тижням по 7 днів.

Вірогідно, тринадцятий місяць був присвячений якимось спеціальним святам і в перелік тижнів не входив. На нашу думку, останні рядки, які багатьма перекладачами прочитані не досить зрозуміло, символізують Вогнище Симаргла, який очищає душу: "Тут бо наш Огнебог Симаргел віщує яре, швидке і чисте народження, і то суть Триглавії". Як бачимо, тут йдеться або про обряд причастя до спільної пожертви, або про обряд спалювання покійного, що в обох випадках символізує єднання з Пращурами. Отже, при правильному здійсненні всіх Предківських обрядів, молодому поколінню відкриваються усі потаємні знання Рідної Віри: "Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них - то красен Рай Слов'янський! Там Рай-ріка тече, яка відділяє Сваргу од Яви. А Число-бог рахує дні наші і говорить Богові числа свої: чи бути дню Сварожому, чи бути ночі. І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він — хтось інший. Бог-Дід, Дуб, Сніп наш!" (дошка 11-Б).

Вогнебог Симаргл — не тільки жертовне вогнище, але й погребальне Пекло, тобто вогнище для спалювання тіл померлих. Спалювання тіла сприяє швидшому відділенню душі й звільняє шлях до Сварги. Тому Пекло в Нашій Вірі мало позитивне значення. Негативом його наділила чужа ідеологія. Душі ж померлих проходять через дві стихії: вогненну й водну (Рай-Ріка) і потрапляють до Лук Сварожих. Таким є праведне життя і перевтілення Дажбожих онуків. Таким є вчення про Вічне Повернення: вічна повторюваність є закономірністю, законом природи, загальним принципом людського життя і моралі. Завершується вчення про Триглава най коротшою молитвою: "Бог-Дід, Дуб, Сніп наш!" Ці слова є ключем до молитов і відповідають трьом постатям Триглава: Сварогу (Бог-Дід), Перуну (Дуб), Святовиту (Сніп наш).

ЗНАННЯ ПРО СВЯЩЕННИЙ ГЕРОЇЗМ І ВІЧНИЙ ПОЛК ПЕРУНІВ

Мати Слава — віща птиця наших Пращурів. До появи Велесової Книги ми про неї нічого не знали, хіба що на стародавніх малюнках бачили казкову птицю з жіночим обличчям, часто в золотій короні. До нас дійшли різні її імена: Жар-Птиця, Птиця Гамаюн, Птиця Сирин, Птиця Алконост. Однак ми нічого не знали про її духовне призначення. Із текстів Велесової Книги можемо відтворити образ Матері-Слави, а також припустити, що в давнину міг існувати Богословсько-літературний твір "Слово про Птицю Вишню, що в Сваргу пурхає" (дошка 24-В): "Ось прилетіла до нас, сіла на дерево і заспівала Птиця, і всяке перо сяє різними барвами, так що вночі стає ясно, як вдень. А співає пісню до боротьби, то й будемо битися з ворогами" (дошка 8/2). "А Мати-Слава б'є о боки свої, навколо неї сяє світло до нас. І всяке перо іншої барви — червоне, синє, блакитне, жовте і срібне, золоте і біле. І та сяє, як Сонце Свароже, і колами йде посолонь. Та світиться сімома красотами, як заповідано Богами нашими. А Перун, уздрівши її, гримить у Небі яснім" (дошка 7-Е).

Посолонь — дослівно "по Со(л)нцю", напрямок за сонцем, тобто зліва направо. Перун, побачивши посестру, вітає її своїм громом. її ім'я Волхви й князі завжди згадують перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава — віща птиця, посланниця Богів, що співає воїнам "Пісню Ратну", а народу — Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати Слава, як віща птиця, може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу. Вірогідно, такі перекази свідчать про якийсь невідомий нам спосіб ворожіння, при якому Волхви отримували відповідь: "Тут бо прилетіла до нас Птиця Божеська і прорекла: "Відійдіть на північ, і нападете на ворогів, коли вони підуть на села наші". Опісля так і було: зробили вигляд, що йдемо на північ, а (потім) напали на них і розбили їх" (дошка 6-А).

Подібне пророцтво є у дошці 8/3. Мати Слава, або Магура, Мати-Птиця, або Птиця Вишня уявлялася у вигляді прекрасної крилатої Діви у військових обладунках, яка співає закличну пісню, підбадьорюючи воїнів у їх прагненні до Перемоги над ворогом. Недаремно вона ще мала ім'я Перуниця — подруга Перуна, який завжди є покровителем мужчини-воїна. "Поки зорі сяють, співаємо хвалу Богам і Вогнищу Перуню, що є званий "потятич на вороги" (дошка 12). Потятич — слово, зрозуміле нам нині через форму потяти — вбити, тобто дослівно "знищувач ворогів". Саме Перун викував русичам той чарівний меч, яким вони завжди перемагають ворожу силу. Про це розповів русичам Отець Ор. якого Перун узяв до своєї Небесної кузні. "А бачив там Ор, як Перунько мечі кує на ворогів, і кувавши, рече йому: "Це стріли і мечі маєте на воїн тих, і не смійте боятись їх, бо знищу їх до полу" ... Це бо говорив Перунько і кував мечі і і Ору казав, і те Ор повідав Отцям нашим" (дошка 24-В).

Молитвою до Перуна починалася кожна битва: "Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть Він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив — всеправеден єсть!" (дошка 11-Б). Із Перуном також пов'язане вчення про переселення душ загиблих воїнів, бо: "Це Він нас веде стезею Правою до брані і до Тризни великої-по всіх полеглих, які йдуть у Життя вічне до Полку Перунового" (дошка 11-А). Тут зустрічаємося із поняттям Полку Перунового, яке ототожнюється з військом. Божественною армією, а також самим військовим походом чи битвою (прю). Звідси іі ім'я Перуна.

Полк Перуна живе у Сварзі вічно, бо до нього входять тільки хоробрі лицарі, які загинули на полі брані іі упали, затуливши свою рану рідною землею. Ця крихта (жменя) землі є їхньою перепусткою до Лук Сварожі і х. Смерть воїна за Рідну Землю дає йому безсмертя, тому смерті не боялися: "А по смерті своїй станемо перед Мар-Морією. та щоб сказала вона: "Не можу винити того, яко наповнений землею, і не можу його одділити од неї". І Боги, що там є, скажуть тоді: Се русич і залишиться ним, бо взяв землю до рани своєї і несе її до І Іави" (дошка 37-Б).

Страшно було стати рабом, бо раб по своїй смерті у всіх своїх наступних перевтіленнях залишиться лише рабом свого пана, а його душа також належатиме його рабовласнику, тому: "немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!" (дошка 8/3). Тут же згадуємо святі слова нашого Великого князя Святослава: "Ліпше потятими бути, аніж полоненими. Мертві бо сорому не мають" (Літопис Руський),

Після битви Мати-Слава ходить по полю прекрасною дівою Магурою, збираючи полеглих. Вона торкається своїм золотим крилом полеглого русича, цілує його в холодні вуста і підносить золотий кубок, повний Живої Води. Тоді Душа загиблого відправляється до Лук Сварожих. щоб поповнити Полк Перунів: туг, у Сварзі, він вічно житиме іі пам'ятатиме останній поцілунок Магури. "А Мати скликає до Лук Твоїх, Свароже великий! І рече йому Свароп "Іди, сину мій, до тієї краси вічної. А там побачиш, що діди і баби твої в радощах і веселощах, хоч досі гірко плакали, а зараз возрадуються з життя твого вічного" (дошка 7-Е). Це вчення про Священний героїзм, думаємо, було відоме ще іі нашим козацьким Предкам. Це Мати Слава вселяла у них віру в перемогу іі укривала їх Покровом своїх золотих крил.

ЗНАННЯ ПРО ЖЕРТОВНІСТЬ ЯК ОСНОВУ БУТТЯ

Зв'язок людини з Богами забезпечується завдяки пожертвам, які людина добровільно призначає Богам. Найважливішою пожертвою всіх орінських народів був священний напій. Обряд урочистого пролиття Божественного напою у Вогонь був основою всякого моління і свята. Сам Вогонь є Богом і через "споживання" Ним нашої пожертви, ми поєднуємося з Божеством. Жертводавець спостерігає, як Боги беруть його дарунок, а жрець за допомогою відомих йому символів (колір вогню, напрямок і колір диму, шум крони священного дерева, під яким здійснюється обряд) віщує про майбутнє.

У Ведах докладно описана легенда про отримання оріями від Богів священного напою соми. Культу священної Соми присвячена ціла 9-та книга Рігведи. Сома — улюблений напій Індри-Перуна. Ним причащаються і воїни перед боєм. її приготування супроводжується спеціальними молитвами й ритуалами. Подібну легенду має також і Велесова Книга: "А ще хан буде сказано про те, як Квасуро одержав од Богів тайну і впровадив сурину. А то бо є спраги вгамування і ту мали до Радогощі, щоб Богам радіти і танцювати, віни кидаючи до С варт і співами славу Богам творячи. Квасур був сміливим мужем і сильним і про Богів був навчений. А тому Ладо до нього прийшовши, сказав йому залити меди водою й усуряти їх на сонці, себто суру утворити. А як вони перебродять, то перетворяться в сурицю і ту пиймо во славу Божеську" (дошка 22).

Отець же Богумпр отримав від Богів повчання, шо напій, який виготовив Квасуро. слід називати суриніею. Як видно з опису, обряд приготування напою супроводжувався підкиданням до Неба житнього вінка, шо свідчить про духовне значення цього напою, а також час його приготування, вірогідно, — після жнив.

Із яких же рослин виготовляли цей священний напій? "Це є жертва наша мед-сура на дев'ятисилі й шальвії удіяна і на Сонці ставлена на три дні, а потім крізь вовну ціджена, — і та буде наша жертва Богам Права, які є наші Праотці" (дошка 24-В). Дев'ятнсил відома нині лікарська трава. Шальвія — шавлія, шалфей (за В. Шаяном); за іншими перекладами — щавель (Б. Яценко). Дослідники Рігведи припускають, що арії, пересуваючись широкими просторами Євразії, використовували різні рослини, які росли на шляху від Європи до Індії. Є етнографічні відомості про український напій під назвою сур, який виготовляли з вівса, додаючи полин, як і при виготовленні пива. Велесова Книга згадує й про овес як пожертву Богові: "Жертву Тобі правимо — овсяне борошно і так співаємо славу і велич Твою" (дошка 31).

Мовні дослідження вказують, що індійська назва сома (хаома) пов'язана з коноплями як основною рослиною для її виготовлення. Наша назва Сура походить від назви сонця - Сур'я, так і су ритися - настоюватися на сонці.

Під час обряду Мати-Слава приносить русичам ріг. наповнений ме-дом-сурою: "Летить у Сварзі Перуниця і несе ріг Слави, так іспиймо його до кутаї" — слова, які жерці промовляють перед обрядом жертвопринесення і причастя до святого напою. "Іспити до кута" — те саме, що нині називаємо "випити до дна", бо в ріжка дном є кут. Дошка 4-А розповідає і про спосіб вживання священного напою: "Залишимо на суру молоко наше в травах на ніч, натовчемо до нього шавлію іі інших трав, як рекли Пра-старотці, і даймо цьому суритися. І пиймо тричі во славу Богів п'ятикратно денно. Бо то наше почитания Богам повинні потребити і треба та буде зв'язком поміж нами".

Тричі за один прийом роблять по ковтку за кожного з Богів Триглава; так моляться п'ять разів на день. Треба — жертва; потребити — принести жертву. При пожертвуванні напоїв та іншої їжі, її зі спеціальною молитвою виливають чи кладуть у Вогонь, Воду, на Землю. До Вогнища також кладуть духмяні трави, пахощі яких при згорянні створюють відчуття урочистості й Божественного ладу: "тому вержемо до огнища трави й клечви Велеса славити..." (уривок з дошки 20). Вержемо — це кидаємо; клечва — клечання, дослівно "прикраса з трав", засушені трави, які використовувались в обряді Русалій і обов'язково мали бути спалені (викидати їх не можна, так само, як і обрядові вінки).

Християни звинувачували наших Предків русичів у кровожерливості, жорстокості, дикості. Неодноразово й нині серед упереджених людей чуємо нарікання на людські жертвопринесення, що нібито побутують у язичників. Велесова Книга достойно спростовує це звинувачення, неодноразово наголошуючи, що Богам даємо лише їжу, яку споживаємо самі: "Слава Богам нашим! Маємо істинну Віру, що не потребує людської жертви. А така діє у варягів, які завжди приносили її, іменуючи Перуна Паркуною, і йому приносили жертву. Ми ж з мішком повну жертву даємо від трудів наших — просо, молоко і тук. Та Богів підкріпимо ягням на Коляди і на Русалії, в день Ярила і на честь Красної гори. Те Богам даємо на спомин про гори Карпатські" (дошка 7-А).

Згадки про пожертву "з мішком" є і у літописах10. Це означає лише, що пожертву не можна давати голою рукою, вона має бути загорнута в полотно, солому або спеціальний мішечок для пожертв; напої виливають на вогонь або на землю зі спеціальної чаші чи ріжка; хліб кладуть у вогонь спеціальною лопаткою (згадки про накриття пожертви є у греків і римлян. були нони відомі і в інших народів). Як бачимо, жертвували Богам те, що вироблено руками людськими (від трудів); тук — жир, масло як символи багатства, "і жертви іншої, як хліби немає. А ще виноград, і мед, і зерно дають до молінь тих" (дошка 26).

Таких застережень багато. "Це Боги Русі не беруть жертви людської, ані тваринної, лише плоди, овочі, квіти і зерно, молоко, суру питну, на травах настояну, і меди, — ніколи не живу птицю, ані рибу. Це варяги дають жертву іншу і страшну чоловічу" (дошка 24-Б). Велесова Книга згадує також і про пожертву тварин, наприклад, ягнят, які приготовлялися спеціально для святкової братчнни, але найкращі частини віддавали Богам (спалювали на вогнищі), після чого до причастя приступала вся громада. Обряди жертвоприношень здійснювали спеціально освічені Волхви-кудеспики: "І це всяк Рід правився кудесником, що жертви творив. І всякий Рід мав старого кудесника, який іншим Радогощі давав. 1 се перший мав на чолі Дажбога, по Ньому ж і творив" (дошка 33). Начільні повязки із зображенням Сварги, коловорота — символів Сонця, були особливою відзнакою язичницьких священиків. Волхвів.

ВЕЛЕС ЯК ПОКРОВИТЕЛЬ ВОЛХВІВСЬКИХ ЗНАНЬ

У 16 дошці знаходимо слова присвяти цієї дерев'яної книги: "Велес Книг)' цю иочестимо Богу нашому, бо в ньому є прибіжите і сила". Велес — одне з багатьох імен Всемогутнього Всевишнього Бога нашого. Наші Пращури порівнювали Велеса з Богом Сонця, подібним до грецького Аполлона, який с водночас покровителем земних благ. Велес, як і Аполлон, наділений таємничими здібностями відання, передбачення майбутнього. Ось як Велесова Книга пояснює зв'язок Велеса із Сонцем: "Молили Велеса, Отця нашого, хай потягне в небі Коня Суражого, і хай прийде до нас сурі вішати, золоті Кола вертячи. Бо то Сонце наше як святе для домівок наших, і перед ним блідне лик вогнищ домашніх" (дошка З-А).

Хоча Велес є покровителем нічного часу, саме він вранці викочує на небо золоту колісницю Сонця (Коня Суражого), а вдень починає вертіти золоті кола сонячного сяйва. Велес також наділяє відунським умінням, чарівними якостями найкращих із людей. Тому він є покровителем Волхвів, служителів Рідних Богів.

Як головний Бог-оракул, Велес мав багато присвячених йому храмів по всій Слов'янщині, зокрема іі у Київській Русі. Ще й донині наша земля зберігає географічні назви (топоніми, гідроніми), похідні від імені Велеса: села Велесове, Волосова Пустиня. Велесове дворище (Володимнрська та Смоленська обл. Р(хїї); річка Велеса (ліва притока Західної Дві ни); височина Велесове Ребро (поблизу Ярославля), вулиця Волоська (в Києві), що вела до капища Велеса Кумир (статуя) Велеса стояв на березі річки Почайни, куди був скинутий за наказом князя Володимира в 988 році. Волосова вулиця була також у Новгороді, є гора Велеса (у Боснії), Волосів Яр (на Вінниччині), Велесова гора (неподалік від Луцька), Велес-камінь (с. Крижівка Мінської обл. в Білорусі) навколо якого, як розповідають місцеві жителі, ще перед Другою світовою війною були розвішані черепи різних тварин.

Спадкоємця Бога Велеса впізнаємо і в образі відомого до сьогодні Водяника, який уособлює водну і земну стихії, і якому люди й нині приносять пожертви (монети, хліб, мед, вінки, квіти, трави). Водночас Велес вважається покровителем небесних отар (хмар, міфічних дощових корів), їхнім пастухом і володарем, опікуном атмосферних явищ (санскритське vor, vаr означає "дощові хмари, шерсть, руно", пор. закономірний перехід санск. Р в сл. л — вол, вал). Дослідник української старовини Олександр Потебня вказував, що санскритське varshas — дощ, urshan — той, що дає дощ, означає "запліднюючий" (епітет Індри), ursha- бик (запліднювач).

Народ вірить, що від зірок залежить роса і дощ. Свідченням тому є народні назви сузір'я Плеяд: Волосожари, Власожерці, Власожелішти, Власожилісти, що також пов'язане з Белесом. На зв'язок Велеса із зоряним небом (тобто ніччю, пор. царство Чорнобога) неодноразово звертали увагу фольклористи, етнографи і археологи, наприклад, Микола Чмихов. Подібність нашого Велеса з литовським Велнясом (Чортом) також вказує на його зв'язок із Нічним Небом, Чорнобогом. Протилежністю Велесу, Богу Нічного Неба, є Дий — Бог Денного Неба.

Мислення наших Пращурів суттєво відрізнялося від нашого сучасного раціонального світобачення. Поетичність світогляду, схильного до природних порівнянь і міфологічної образності, була зрозуміла кожному русичу без спеціальних пояснень. Тільки чужорідне християнське втручання у цей народний світогляд спричинило серйозні перекручення давньоукраїнських вірувань. Так, християнські посилання "к Велесу за море", "к Бісу", "к Чорту", "до Дідька" первісно означали "на Той світ", до Предків. У давнину вони зовсім не означали побажання смерті, лише в християн ці слова набули значення прокльонів.

Для язичника "сходити до Предків" насамперед означало встановлення зв'язку між минулим, сучасним і майбутнім, бо Душа живе вічно, обертаючись через три світи: Яви, Нави і Прави. Подібність Велеса до литовського "веліса" (покійника) вказує на його тотожність із нашим Домовиком, що є духом Предка і покровителем домашніх тварин — "звірят, звір'я", тобто тих, хто приходить "з Вирія".

Про те, що наші далекі Пращури бачили на нічному небі різних звірят, свідчить хоча б уявлення про Зодіакальні сузір'я у багатьох давніх народів, в тому числі й у слов'ян (гр. Zodiakus — коло із зображеннями тварин). Показовим щодо цього є українське вірування в те, що тварини на Різдво розмовляють, а дбайливий господар може почути їхню мову. Жодна тварина в цей день не повинна зазнати якоїсь кривди, тому господар по-особливому поводиться зі своєю худібкою: годує хлібом, іноді заводить до хати, бо в Різдвяну ніч Бог Велес оглядає свої земні череди і дає приплід тварин тому господарю, який добре їх доглядає.

До імені Велеса також близьке поняття Волхв (від ст. сл. vkchvb), а також велій — великий. Велетні в українському фольклорі називаються велети, волоти. У народі збереглась назва кургану волошка. Зберігся також звичай поминати Дідів на таких волотках-могилах. Під Новгородом, що колись належав до нашої держави Київської Русі, є "Болотове поле" - кладовище новгородських богатирів, де в язичницькі часи стояла культова статуя Бога Велеса. В українських билинах Володимиро-вого циклу, збережених у Галичині, досить часто згадуються "волхви-волшебники", які завжди були почесними гостями на княжих братчи-нах-бенкетах. Велесові Волхви, жерці промовляли (рекли) від імені самого Бога Велеса, замовляли (шептали) заклинання від усяких напастей. Про це маємо деякі свідчення у інших слов'янських джерелах XV— XVI ст. (наприклад, чеське "Велес нашепче").

Волхви вміли впливати на плідність тварин і людей. У Літописі Руському є розповідь про народження віщого князя Всеслава Полоцького завдяки чарам: "його ж народила мати від волхвування". Зв'язок Велеса з народженням нової людини дуже тісний. Як провісник майбутнього, Велес "співпрацює" з Богинею Долею, оскільки саме він, як покровитель рослин і тварин, дає їй матеріал (льон і вовну) для прядіння нитки життя.

Культ Велеса в Україні виник і сформувався ще в мисливському суспільстві часів палеоліту, коли він вважався родоначальником, тобто Прапредком майбутніх слов'ян. Саме з тих прадавніх часів беруть свій початок обряди запрягання у плуг ведмедя чи вола, які є символами Велеса, рядження на Різдво у вивернуті кожухи, шкіряні маски тварин, посад молодих на хутро, кожух під час весілля тощо. Всі ці обряди символізують родючість і багатство. Культ Велеса розвинули вже хліборобські племена праслов'ян, де він став покровителем худоби і врожаю, а його зв'язок зі світом померлих відобразив постійний кругообіг життя і смерті.

Періодичне вмирання і оживання природи, тобто віра в постійне перевтілення душ, у хліборобів розвинулась в обрядах Велесової бороди (Волосової, Спасової, Дідової, Божої бороди). На півночі Русі стебло трав'янистих рослин разом із колосом називали волоткою, звідси і білоруське "волотка на бородку", тотожне українській Велесовій бороді. Зрізане серпом колосся є водночас і смертю рослини, і її воскресінням шляхом проростання зерна навесні (похорон зерна в землю і його нове народження). Подібною до цього є віра у переселення душ (реінкар-націю), тобто отримання душею нового тіла для наступного життя на землі (у світі Яви). Таким чином, Велес постає як Бог родючості, який через безкінечний ланцюг відроджень забезпечує вічність душі.

Донедавна в Україні Велеса уявляли як Житнього діда з трьома довгобородими головами і трьома вогняними язиками. Такий образ Велеса виготовляли із колосся: сніп, що уособлює Дідуха, розділяли на три частини (ніби три голови) і перев'язували червоними стрічками. У Різдвяних обрядах цього "Діда" ставлять на "Бабу" (оберемок соломи), який господиня кладе на застелений обрусом Престол (або Покуть). Триликим є й зображення Велеса на статуї Збруцького Світовида, тут він тримає на своїх руках всю світобудову і є ніби її основою.

У Колі Сварожому відомо кілька свят, коли вшановують Велеса: 6 грудня (інша назва — Дід Мороз); 2 січня (Водокрес, що вказує на зв'язок Велеса з водною стихією — Даною і Мокошею); 11—12 лютого (Велесові святки, або "Чортовий тиждень"); у деяких регіонах кінець лютого (Масляна, Колодій); 24 березня (свято пробудження ведмедя, давньоруська "Комоєдиця", що подекуди в Росії переплелася з обрядами Масляної); 14 вересня (свято Вирію). Це свято, що має ще й назву Здвиження, пов'язане з відльотом птахів та відходом змій під землю. Змій, що також є символом Велеса, — зв'язківець зі світом Предків — Раєм, Ірієм.

Символіка Велесових чисел відома в Україні з незапам'ятних часів: З, 5, "тридев'ять" (тобто 27) або загалом непарність. Згадаємо зображення триликого Велеса на культовій статуї Світовида, поминальні тризни, тривимірність світу (вчення про Триглава); за писемними пам'ятками, пророцтва Волхвів мали збуватися "через п'ять" років (Літопис Руський, 1071 р. оповідає про Волхва, який з'явився у Києві і пророкував, що "на п'яте літо Дніпру потекти всп'ять і землям переступити на інші місця"); число 27 пов'язане з русалками як представницями водної стихії (дочки Водяника-Велеса) і "тридев'яте царство" — потойбічний світ, яким опікується Велес. Непарність Велесових чисел (наприклад, п'ятниця — п'ятий день тижня Мокоші й Велеса) є своєрідною протилежністю до парності Перунових чисел (наприклад, четвер — четвертий день Перуна). Магічним числом Велеса є також 33 — символ потойбічного світу Предків.

Велес як Божественна сутність охоплює кілька понять, що вкладаються у розуміння законів Прави і позначають: 1) владу, порядок, закон; 2) територію поширення влади, порядку, закону; 3) час дії цієї влади, порядку, закону; 4) людську спільноту, підлеглу цій владі, порядку, закону.

Велес є також Богом Багатства. 6 грудня він сходить по сонячному промінню на Землю і приносить зародки багатства, врожаю, приплоду (згадаймо Діда Мороза з його подарунками, хоча етнографи й стверджують, що цей образ виник недавно, але подібність очевидна). Саме з цього часу починається підготовка до Різдва, вивчення колядок, виготовлення масок, святкового одягу тощо.

Слово скоты у літописах первісно означало гроші, тому нема нічого дивного, що пізніші переписувачі давніх документів уже не розуміли значення цього слова і пов'язували його лише з домашніми тваринами, отарами скоту. Отже, Велес у них став "скотьїм Богом", що, в кращому випадку, пояснювали як "опікун домашніх тварин".

Символами Велеса також є такі тварини, як: Ведмідь, Кінь, Змія.

Ведмідь — найдавніший символ, оскільки він сформувався ще в первісному мисливському побуті праслов'янських племен. Тривалий час на слово, що було назвою ведмедя, накладалася заборона (табу), щоб не турбувати даремно цього могутнього тотема (Бога-Предка). Тому "ведмідь" було своєрідним замінником справжнього імені цієї тварини: "той, що відає мед". Існує припущення, що первісним іменем ведмедя було бер (бар) — пор. барліг (лігво бара), а також його назви в романо-германських мовах ber, bar.

Кінь — один із символів Велеса, відомий у білоруських діалектах як волож, волотиха, волошок, волотьонок, що відповідно означає: кінь, кобила, жеребець, лоша. На огорожах навколо давніх храмів настромлювали обереги з кінських черепів. Нам, сучасникам, не зрозуміло, який таємний чи магічний вплив мали такі обереги. Однак потроху людству відкриваються давні знання наших Пращурів. Вплив кісток на навколишнє середовище і людський організм вивчено ще мало, та все ж сьогодні вже існують такі наукові дослідження. Не так давно в Україні ще побутували звичаї принесення будівельних жертв, сліди яких знаходять нині в різних регіонах: кінський череп клали під фундамент хати або під піч нового житла. Це свідчить про зв'язок коня як атрибута Велеса з культом Предків, підземним світом. Він дає міцність усій будівлі (згадаємо постать триликого Велеса, який тримає всю світобудову Збруцького Світовида), тобто є основою всього пантеону Богів. Якщо ж Волхв чи знахар знаходив десь у полі кінський череп, то найдорожчою знахідкою для нього була трава, що проросла крізь очні отвори черепа — вона має велику лікувальну і чарівну силу Велеса.

Змія (Змій) символізує Велеса як Бога земноводної стихії. Змія чи вуж — оберіг плідної сили (згадаймо трипільські фігурки Богинь із зображеннями змій на животі чи на грудях або трипільські безкінечники, що також символізують змія).

А скіфська Змієнога Богиня, — дочка Борисфена-Дніпра, — свого роду, наша тотемна Предкиня. Змій — охоронець входу в підземне царство Вирію, володіння Велеса. Він земний чи повітряний (летючий дракон) є символом невловимого незбагненного свята душі. У ширшому розумінні, змій-дракон є персоніфікацією всієї нашої етнічної духовної культури, тобто Рідної Віри. Недаремно християни так настирливо пропагують свої етноненависницькі образи багаточисельних "змієборців", які в образі змія вбачають лише все земне "зло", яке, на їхню думку, слід беззастережно "поборювати". Показово те, що наш український філософ Григорій Сковорода вживав символіку змія щодо християнської біблії, яку назвав "потопом зміїним".

Однак цей образ був відомий і в язичництві, де Змій-Велес уособлює земну силу, а Перун-громовержець — небесну. Християнські культи Миколая — це тільки пізніша заміна нашого Велеса, а Георгія чи Юрія — їхня заміна нашого Перуна. Існує міф цього "перехідного" періоду про змієборця, де "цар Грім" і "цариця Молонія" (Перун і Перуниця) спалюють або викрадають отари "царя Зміулана" (Велеса).

Цікаво зіставити цей міф із переказом Геродота: скіфська Змієнога Богиня викрадає табун коней у Геракла (міф навпаки?). Та як би чужинці не намагалися затемнити наш космогонічний міф, цей образ "змієборства" є насамперед символом одвічної боротьби протилежностей: глобального з місцевим, інтернаціонального з національним, а хаосу з космосом — тобто безладдя з Ладом!

2000 рік на Сході вважають роком Дракона. В нашому українському Колі Сварожому цей рік, без сумніву, був роком Велеса, шо започатковує епоху Водолія (теж Велеса, а в жіночій іпостасі Мокоші-Долі). Отже, це доленосний час повернення до нашого національного Ладу! Велес близький до ведійського Варуни як охоронець Прави і сторож договорів, клятв і обітниць. Велес, Велняс і Варуна мають ясний надприродний зір, пильність, здатність до передбачення і віщування. Як Велес, Бог яснобачення, так само і Волхви, його жерці, були наділені таємними знаннями про причини явиш і подій, умінням впливати на ці причини, вчасно передбачивши небезпеку.

Книги, написані досвідченими Волхвами, називалися Волховниками і використовувалися при Богослужіннях або для навчання дітей і молодих Волхвів. Тому й Велесова Книга з повним правом може вважатися Волховни-ком у найвищому розумінні цього слова як Святе Письмо Рідної Віри. Нині деякі громади язичників, переважно в Росії, вважають, що слов'яни не мали і не повинні мати Святого Письма. Можемо погодитися тільки з тим, що язичники не мали закостенілих догматів, які з часом, як правило, сковують розвиток релігійної думки. Однак навряд чи було б виправданим нині, коли існує величезна література і мережа Інтернет, відмовлятися від винаходів цивілізації щодо поширення інформації. Крім того, не слід забувати і про неспростовний факт, що язичницьким віровченням, а отже, і Святим Письмом, є найдавніша в світі пам'ятка арійської релігії — Рігведа. Велесова Книга має повернутися до свого народу, розкрити таємні знання Пращурів, наших Волхвів, дати народові силу і новий поштовх до Відродження Рідної Віри.

ВЧЕННЯ ПРО РІДНУ ВІРУ У ВЕЛЕСОВІЙ КНИЗІ

"Писано се рукою" — записав Волхв на одній із дощечок. Він повністю усвідомлював, шо Святе вчення потрібно було б передавати словом з вуст в уста, від старших до молодших, але вже відчував, що того не досить. Рука тягнулася до писала, щоб увічнити слово. І хоч в Яві нема нічого вічного, та слова його ми почули через тисячу років після написання. Духовне, Божественне повернулося в Яву, щоб отримати нове життя у своєму народі. "Якоже не дав Богдаждь видіти будучини смертним, так восславимо премудрість Його, а старе пом'янемо, і що відаємо, речемо" (дошка 38-А). Це, вірогідно, одна з найстаріших дощок, бо тут вжита найстародавніша форма імені Дажбога — Богдаждь. Волхв ніби перекидає місток між минулим і сучасним, оповідаючи нам про основи Рідного віровчення: "Сварогу славу співати і Дажбогу, які є в Сварзі пречистій; Перуну і Стрибогу, які громами і блискавками повелівають, а Стрибог вітри яритиме на Землю; і тому Ла-добогу, який править лади родинні і благості всякі; і Купалбогу, який до Митнищ правитиме всяким омовінням; і Ярбогу, що править ярим цвітінням, і Русаліями Водяними, і Лісовими, і Домовими — і Сварог тими править! Всяк Род має Щурів і Пращурів, які впродовж віків померли — тим Богам почитания маємо дати, а від них радощі матимем!" (дошка 38-А).

Ця дошка, очевидно, має запис найдавнішого Символу Віри. Він вставлений у розповідь Волхва про стихійне лихо, землетрус у горах і є немовби цитатою із ще старішого святого письма, що було відоме йому і кожному русичу-рідновіру. Застороги Волхвів мусимо пам'ятати завжди: "Будете синами своїх Богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця!" (дошка 17-В). У нашій Вірі не існує "страху Божого", який вигадали для інших народів юдохристияни, хоча самі вони живуть за принципом: "після мене — хоч потоп". Кожна справді українська людина поводиться правильно не з примусу чи страху, а з власного усвідомлення, що треба жити справедливо, тобто по Правді, по Закону Прави.

Наша Віра вчить, що всі наші дії мають здатність повертатися назад, тобто до того, від кого вони й вийшли. Сьогодні ви зрубали дерево, засмітили річку, а завтра ви не матимете повітря і води. Це тільки ледачий розум нашого сучасника не хоче усвідомити, що його віддалений нащадок десь там у третьому тисячолітті — це і є він сам. Взявши чужинське правило "один раз живемо на світі", такий невіглас пройде по землі, як смерч, не лишивши після себе нічого живого.

Серед нас нема зрадників, є чужинці! Одна крапля чужинської крові отруїла князя Володимира, а через його шкідництво - й цілий народ на тисячу років. Чи міг він, вражений юдейськими генами матері Малфріді (за однією з гіпотез), зрозуміти засторогу руських Волхвів: "греки хотіли нас хрестити, щоб ми... стані їхніми рабами. Посторежемося того!" Русич не може зрадити Сварога, Перуна і Світовида, яким він присягнув перед Богом Велесом і перед Волхвами, коли вони тримали над його готовою рідну землю з дерном і коли закопані в цю землю пасмо його виїжся як знак, що його передають Рідним Богам і кровним Предкам: "Це я — Дажбожий онук..."

Україна хронічно хвора на отруєння крові. Та іі цій хворобі ще можна зарадити — припинити підливання отрути! Тоді відновляться всі клітини національного організму: Віра, мова, культура, економіка, природа. Український рідновір не ставить собі завдання навертати в Рідну Віру чужинців. Розмовляючи з людиною, спочатку виясніть, хто перед вами. Зі своїм працюйте, навчайте, скільки вистачить таланту і терпіння, чужого ж залиште наодинці з його чужістю. Не сперечайтесь — у нього своя правда. Не витрачайте сили на вітер. Вона вам знадобиться для своїх. Інша справа, якщо ворог зазіхає на наші святощі, знищіть ного наміри. Не стане сили знищити — не мовчіть! Хай про злочини й ворожі дії знає якомога більше українців. Формуйте громадську думку.

Пам'ятайте, що нас уже маю. Цінуйте кожного справжнього українця. Боріться за життя нації. Тільки разом з Рідними Богами — ми сила. "Маємо красне вінце Віри нашої і не мусимо чужої добиратися (дошка 7-3). Красне вінце — образ вінка як священної ознаки багатьох обрядів Рідної Віри. " Саме з вінка походить корона. Красний — красивий. Золота корона Сонця — символ Дажбога — згадується в урочистій Різдвяній пісні, частинка якої дійшла до нас як уламок дорогоцінного скарбу: "Золоту корону, гей! Гей, Дажбоже! Сонце, Гей! Ой Дажбоже! Ладуй, Боже!"

Волхви вчили, що найкращою Вірою є власна віра народу, тому іі не слід шукати чужої. Це було природно і закономірно, не потребувало ніякого наукового філософського обгрунтування чи обговорення і приймалося як істина: "Усяк муж благо того знати може, або зло. І хто Богом не сподоблений, той пребуде, як сліпий і не матиме з ним щастя, яко же всяке, що до злого йде. з ним до кінця й пребуде" (дошка 38-Б). Сьогодні ву і неправдиву історію. У нас відібрано не тільки нашу назву Русь, але і нашу історію, і нашу Віру. Тисячоліття немалий строк, шоб не побачити наслідків нього обкрадання. "То стрепенися, народе мій. од сплячки і в злагоді йди до стягів наших! А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, — не боги чужі" (Велесова Книга, дошка 7-І).

ЗАЛИШКИ ДАВНІХ ЗНАНЬ В УКРАЇНСЬКОМУ ФОЛЬКЛОРІ ТА АРХЕОЛОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛАХ

Родові звичаї кожного народу належать до найстародавнінпїх. Здавна своїх Богів, кумирів, покровителів мав кожен рід, кожне плем'я. Рід включав не лише живих, aie й померлих Предків і ненароджених нащадків. Предок, помираючи, не залишає свій рід назовсім, він іде в потойбічний світ за "новим тілом". Згодом він повертається до життя через лоно жінки. Звідси бере початок звичай давати імена Предків новонародженим. Отже, народження уявлялося як новий прихід тих Прародичів, які на певний час відходили. Поховання покійника є виявом світоглядного уявлення про його перебування у родовому місці — в лоні Матері Землі. Недаремно багато курганів мають форму яйця, а в центрі поховання посилане жовтим піском або охрою, що нагадує жовток яйця.

За покійним не прийнято було плакати. У глибоку давнину його смерть уявлялась як перехід до гурту Предків, які померли раніше. Тому похорон-поминки (тризна) обертався своєрідним святом, що мало символізувати перемогу життя над смертю. Це були найархаїчніші звичаї нашого народу.

Для стародавніх українців все існуюче на землі жило лише у належності до роду. Поза родом не мислилося нічого: ні людей, ні тварин, ні рослин, ні рік, ні гір, ні вогню.

Людина є частиною природи, і це якнайкраще відчували наші Предки. Обожнення природи — найвиразніший світоглядний принцип.

Звичай вносити до хати зілля, трави, квіти, колосся пов'язаний із культом Предків. Вважалося, що душі померлих (Нав, Нав'я) живуть у полях, лугах, лісах, водах. Тому й у піснях та голосіннях звучать мотиви запитань: де зустрінеться людина зі своїм померлим родичем, в якому вигляді він з'явиться:

Відкіля вас дожидать,

Відкіля вас виглядать?

Чи вас із поля, чи вас із моря,

Чи з високої могили,

Чи з глибокої долини?

Або:

Чи ти зозулею прилетиш,

Чи соловейком?

Де я тебе перенайду –

Чи в траві на росиці,

Чи в городі на зіллячку?

Зв'язок живих із покійними не припиняється і після смерті. Предки можуть впливати на врожай, добробут родини, без них не відбуваються ні господарські, ні польові роботи. Для них залишається також і частка зібраного врожаю. Культ Предків був характерним для осілих землеробських племен. Зміна пір року також розглядалася як прихід і відхід Прабатьків: усе відбувається з волі Прави і Нави ("родителів").

Оскільки культові постаті були суто родинними (згадаємо трипільські модельки житла чи фігурки тварин — своєрідні урни для попелу спалених Предків), то і виконавцями культів початково були голова і члени родини. Обожнювалися діди, баби, батьки, прабатьки, праматері, пізніше — Род і Рожаниці.

У передхристпянські часи культові відправи здійснювалися Волхвами і жерцями язичницьких храмів. Вони не лише знали, як приносити жертви, здійснювати ритуали, але й були лікарями, ворожбитами, допомагати порадами, знати обрядові пісні-молитви.

Культовими зображеннями первісно були солом'яні ляльки, прикрашені стрічками дерева, снопи, маски на обличчях учасників обрядів тощо. Пізніше культовими зображеннями стали дерев'яні статуї, досить часто прикрашені золотом, сріблом та дорогоцінними самоцвітами, а також кам'яні скульптури (докладніше про це див. у розділі "Українська релігійна культура").

МАГІЧНІСТЬ ПІСНІ ТА ОБРЯДУ .

Кожен обряд супроводжувався певними ритуальними, магічними піснями, тісно пов'язаними з первісним світоглядом народу.

У зв'язку зі зміною світоглядних основ, філософське наповнення фольклору змінюється, адже руйнується первісна структура обрядових дійств, їхній зміст, а дуже часто і словесний текст. Відбувається розрив обрядової пісні з практичною метою. Пісня звучить сама по собі як художній твір, тому що її магічна роль втрачена. Народ вже не розуміє давньої символіки обрядової поезії, тому вона давно перестала збагачуватися новими піснями.

Це нерозуміння, а часом і небажання усвідомити суть явища, іноді призводить до моральних, екологічних і суспільних наслідків.

Дай, Боже, щоб нам вистачило здорового глузду не обернути голосіння на концертні твори, як це сталося з колядками, веснянками, що досить часто виконуються поза обрядом як звичайні ліричні твори.

У обрядах, піснях, казках нашого народу повною мірою виявилося його світосприйняття, образне мислення, віра в магічну роль ритуальних дій.

Так, характерним для Предків українців було уявлення про природу, в якій усі існуючі речі живуть своїм життям, тобто мають душу. Ці уявлення у науці прийнято називати анімізмом (від лат. anima — душа). У багатьох народних піснях використовується цей прийом, де предмети і явища виступають як живі істоти.

Звідси уявлення про те, що всі речі, явища, а також рослини і тварини володіють такими ж властивостями, як і люди: "сонечко грає", "задумався місяць", "ой у полі мопіла з вітром говорила", "що ж ти, весно, нам принесла?", "а в лузі, в лузі, а в калиновім зажурилася перепілонька", "там сидів голуб з голубочкою, цілувалися, обіймалися". Такі художні прийоми називаються антропоморфізмами (від гр. антроп—людина і морфо — вид, форма).

Обряди, яким надавалася чудодійна сила і могутність, здатність впливати на людей і на сили природи за допомогою пісні, замовляння, ритуальних дій, називають магічними (від гр. магіа — чаклунство).

Зміст і форма цих обрядів з давніх-давен зумовлювалася насамперед хліборобським календарем, трудовою діяльністю народу, суспільними і родинними відносинами.

Отже, обряд — це ряд (порядок) символічних умовних дій або словесних формул, якими супроводжуються певні етапи в житті людей (весілля, родини), календарні періоди (сонцестояння, рівнодення), а також окремі трудові процеси (сівба, обжинки тощо).

Поряд із поняттям обряд нині вживають слова ритуал і церемонія (віл лат. ritualis — обрядовий; caeremonialis — обрядовий, культовий), що означають урочисті, офіційні акти або церковні відправи.

Обрядова пісня — своєрідна давня молитва, що супроводжує культовий ритуал. Загалом же обрядова поезія — це часто і дохристиянський канон, тотожний самому Святому письму.

ПОНЯТТЯ ПРО КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Усе життя наших далеких Пращурів було тісно пов'язане з календарем (докладніше про це див. у розділі "Астрономічні знання та народний календар"). Одним із найдавніших видів усної поезії народу є календарно-обрядові пісні, які відображали кожен цикл хліборобської праці в різні пори року. У цих піснях дуже часто відтворювався трудовий процес: зображали рухи, які символізують оранку, сівбу, жнива тощо. Усі календарно-обрядові пісні відзначаються ліризмом. Це ніби художне відображення самого життя в піснях, хороводах, іграх, ґанках.

До календарних пісень належать колядки й щедрівки (зимовий цикл), веснянки, гаївки, або гагілки (весняний цикл), русальні (кінець весни) купальські (середина літа), обжинкові (збирання врожаю в кінці літа).

ПІСНІ РІЗДВЯНОГО ЦИКЛУ

Зимове обрядодійство розпочиналося Святвечір

Скільки ж тисячоліть могли співати наші Предки цю різдвяну пісню? Адже принаймні протягом тисячі років їм нав'язують зовсім інші міфи про створення Всесвіту, міфи, які записані в Біблії. А колядки, перероблені в сотнях варіантів від біблійного "Син Божий народився" до комуністичного "Рік Новий народився", все ще співаються, як і тисячі років тому.

Біблія датує Сотворення світу близько 6 тисяч років тому. Заселення України відбулося 400—300 тисяч років тому, а створення Землі в науці визначається близько 3,5-4 мільярдів років тому.

Це відчуття безкінечності Всесвіту, своєї малості порівняно з космосом і бажання прилучитися до нього, спонукало людей шукати своєрідну точку опори — так виникає обряд прилучення до Бога, до його безмежності й вічності.

Цікаво, що міфологічний сюжет, відображений у цій архаїчній колядці, досить часто використовувався і в мистецьких виробах найдавнішої доби: на одній знахідці зі скіфського кургану (бронзовий рельєф) бачимо створення світу птахами. Тут і дерево-явір, і сонце, і місяць. Можна ще й нині знайти подібні сюжети на стародавніх рушниках, збережених якимось дивом серед нашого, перетвореного на хаос, розбурханого лихоліттями світу.

До Сонця в колядках звертаються як до Дажбога, хоча в давніших уявленнях народу воно було жіночого роду — Сонячна панна.

Місяць також міняв свій рід. Інша назва цього Божества — Місяць-Василя. В українців він спочатку був жіночого роду, бо Місяць уявлявся як наречена Сонця. Про це йдеться в стародавній колядці:

"Свята Василля діжу місила. Пироги пекла букатії, рогатії".

Назву Місяця "уаціля" залишили в Україні ще давні племена кіммерійців. Пізніше вона перетворилася у чоловіче ім'я Василь. Крім того, у цій колядці відображений звичай наших Предків приносити жертву Місяцю у вигляді ліплених пирогів, вареників.

З часом уявлення про Місяць і Сонце змінювалися. Сонце виступало як жінка, а Місяць — як чоловік:

Ясен місяць - пан господар, Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки.

Християнська церква з перших років свого існування переслідувала язичницькі вірування і свята. Тим більше, що першими єпископами Русі-України були греки. За колядки, щедрівки, писанки, веснянки вони до крові карали людей. У 1274 р. Київський митрополит Кирило III накладав прокляття "на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, поганські". У книзі "Церковні настанови" також читаємо: "Хто колядує: "Уроди, Боже, жито, пшеницю" — хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей".

Проте й нині у багатьох колядках є заспіви, що починаються: "Ой, дай Боже", в яких чуємо відгомін "Ой, Дажбоже". Те ж саме — у новорічних побажаннях: "На щастя, на здоров'я та на Новий рік, щоб родило краще, як торік — жито, пшениця та всяка пашниця... Дай, Боже!"

Християнські священики, відчуваючи своє безсилля перед одвічними народними звичаями, намагалися підпорядкувати язичницькі свята християнському календарю.

Про це йшлося і на Нікейському соборі (325 р.). День народження Місяця-Василя призначили днем святого Василя і почали давати це ім'я людям. У Чехії головним Богом був Святовіт. Коли побудували церкву, то її назвали церквою Святого Віта, щоб народ не помітив зміну релігії. У Новгороді церкву, споруджену на місці капища Велеса, назвали церквою святого Власія. Так, поступово і в колядках та щедрівках з'являються образи Матері Божої, Ісуса Христоса, а в народній драмі, вертепі — образи Ангела, Чорта, Ірода. Олекса Воропай на Херсонщині записав:

А в полі, полі сам Господь ходив, Сам Господь ходив, зерно розносив. Діва Марія Бога просила: "Уроди, Боже, жито, пшеницю, Жито, пшеницю, усяку пашницю..."

Отже, з часу хрищення України-Русі поступово змінюється й символіка колядок та щедрівок. Міф про створення світу також набув християнізованої форми: замість птахів виступає сам Христос, а замість Явора — кедрове дерево, на якому він був розіп'ятий, або з якого будують диво-церкву. Мотив побудови Всесвіту перетворився на мотив побудови церкви. Божественними ознаками наділяють людину (історичну особу).

Колядки мають здебільшого 10-складовий вірш із дворядковою строфою (5+5)2. Іноді він записується як чотиривірш з 5-складовими рядками.

Що ж означає слово коляда? В українців це і сам обряд, і різдвяна пісня, і винагорода за колядування. Як стверджували давні автори Інокентій Гізель, Дмитро Туптало та Микола Карамзін, Коляда — один із язичницьких Богів, що символізував початок року. Можливо, від Коляди походить і слово календар (річне коло). У римлян тотожним Коляді був бог Янус, а від нього — назва першого місяця року "януаріс" (січень). Слово коляда є в усіх слов'янських народів із тим же значенням, що і в українців. На думку Олександра Знойка, Коляда - це річне "Коло Лада".

Щедрівка — слово українського походження, його значення прозоре. У щедрівках звучать щедрі побажання рідним і близьким, а також наявні мотиви весняних господарських робіт, тому що в дохристиянські часи Новий рік святкувався навесні. Щедрівки виконуються на Щедрий вечір (Новоліття). Але коли Новий рік був перенесений на січень, тоді, мабуть, і відбулося зміщення у часі святкування Новоліття, а обрядові пісні весняного щедрівочного циклу стали співати разом із колядками. Досить часто щедрувальники звертаються до господаря:

Пане господарю, чи спите, чи чуєте, чи дома ночуєте? Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?

А отримавши дозвіл, починали щедрувати. Щедрівки так само, як і колядки, є стародавні (язичницькі) і ті, що були створені після прийняття християнства, тобто мають біблійні сюжети й образи.

Зразком стародавньої колядки може бути ось ця:

Ой там, за горою, Та й за кам'яною, Щедрий вечір, на добрий вечір! (Приспів повторюється після кожних двох рядків) Ой там виходило Три товариші. Що перший товариш — То яснеє сонце. Що другий товариш — То ясен Місяць. Що третій товариш — То дрібен дощик.

Що сонечко каже: "Як я ізійду -То зрадується Старее й малеє". А місяць каже: "Як я ізійду -То зрадується Весь звір у полі. Ой звір у полі, Чумак в дорозі, Чумак в дорозі, Хазяїн у домі". А дощик каже: "Як я ізійду — То зрадується Жито й пшениця. Жито й пшениця і всяка пашниця".

До сьогодні дожила й первісна народна драма, яка має глибинне коріння в українському фольклорі — "водіння Кози". Коза - постать, яка сприяє врожаю, вірогідно, так, як і щедрівки, належала до весняних обрядів:

Де Коза ходить, там жито родить, Де Коза туп-туп, там жита сім кіп.

За сюжетом пісенної драми, коза вмирає і воскресає під загальну радість учасників дійства і глядачів: "Уставай, коза, вставай, сірая..."

Воскресіння Кози символізує відродження природи, смерть старого і народження нового року. Практична мета цього обряду — забезпечити майбутній урожай, добробут родини. Щодо походження образу Кози існують різні думки: тотем одного з племен ("козиний народ"); сузір'я Козерога (в якому відбувається новорічне дійство); Цап, який супроводжує Перуна (з часу, коли Перун був мисливцем), або коза — жертовна тварина (іноді "козою" називали останній сніп пшениці, який так само символізує умирання рослини та її відродження після сівби). Вірогідно, обряд водіння Кози також належав до весняної народної драми, яка виконувалася на Новоліття.

Як бачимо, справжні глибинні звичаї, обряди, які ми вже не завжди розуміємо, збереглися, і вони хвилюють нас як відгомін минулих віків, як перлини духовної творчості наших Предків.

ВЕСНЯНКИ

Минає зима, починається зустріч весни. За народними уявленнями, весну приносять птахи. Першими прилітають жайворонки, тому їм присвячено багато веснянок:

— Чом ти, жайворонку, рано з Вирію прилетів,

Іще по горах сніженьки лежать,

Іще по долинах криженьки стоять!

— Ой, я тії сніженьки крильцями розжену,

Ой я тії криженьки ніжками потопчу!

Звертаються також і до соловейка. Ось одна з веснянок, в якій до XX століття збереглося ім'я Дажбога:

— Ой ти, соловейку, ти ранній пташейку,

Ой чого так рано із Вир'ячка вийшов?

— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

Дажбог мене вислав і ключики видав:

З правої ручейки літо відмикати,

З лівої ручейки зиму замикати.

А ще по горах сніги лежали,

А по дорогах криги стояли,

Я тії сніги ніжками потопчу,

Я тії криги крильцями поб'ю,

І кубелечко я собі зів'ю,

І в кубелечку діток наведу

Протягом віків сформувався чіткий весняний обряд — закликання весни піснями, хороводами, іграми. Випікається весняне печиво у вигляді жайворонків, голубків, яких діти розносять по селу, співаючи:

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати

Зимочка в возочку,

Літечко в човночку...

У веснянках, як і в колядках та щедрівках, звучать мотиви турботи про майбутній добробут, заклики та побажання, замовляння врожаю тощо:

А де козаченько коня пас, (2)

Там барвінок по пояс.

А де дівчинонька ходила, (2)

Там рута й шавлія вродила.

Або:

Куди воробець ішов

Туди ячменець зійшов.

У веснянках найчастіше звучать звертання до птахів: гусей, качок, лелек, зозуль, ластівок, їм ставлять запитання про майбутній урожай, просять принести літнє тепло тощо.

Навесні, коли вперше побачили якогось птаха, до нього говорили різні примовки, ставили запитання. Особливо це любили робити діти:

Лелеко-лелеко, до осени далеко?

Або (на Херсонщині):

Чорногузе, дядьку.

Зроби мені хатку,

І ставок, і млинок,

І вишневий садок.

Чи:

Ой вилинь, вилинь, гоголю,

Винеси літо з собою,

Винеси літо-літечко

І зеленее житечко...

Коли хтось бачив навесні ластівку вперше, кидав їй услід жменю землі й промовляв: "На тобі, ластівко, на гніздо!" Це для того, щоб весна приходила швидше. Діти й дівчата, які мають на обличчі веснянки (ластовиння), 1 березня прохають у ластівки: "Ластівко, ластівко, на тобі веснянки, дай мені білянки!" — і біжать чимдуж, щоб умитися весняною водою. А якщо вперше бачать журавлів, то кажуть: "Веселики", бо якщо скажуть: "Журавлі", то будуть журитися цілий рік.

Залежно від місцевості весняні пісні називалися гаївками, гагілками, ягілками, яголойками, або маївками. Коли в лісі розквітають проліски, хлопці та дівчата йдуть "топтати ряст". Це вважається магічною дією, яка дає здоров'я й довголіття. При цьому співають:

Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров'я дасть, дасть. І ще буду топтати, Щоб на той рік діждати.

У весняних іграх та хороводах імітуються рухи, характерні для трудової діяльності: засівання поля, збирання врожаю, обмолот тощо:

Скажи ж мені, моя мати, як той льон брати? От так, от і так!.. Скажи ж мені, моя мати, Як той льон посіяти? От так, от і так!..

Пробудження природи навесні пов'язувалося також із Богом Яри-лом — уособленням родючої сили весняного сонця. Від появи Ярила зацвітають рослини, пробуджуються птахи, грають риби, запалюються коханням молоді серця. Існує повір'я, що сонце грає двічі на рік — в день його приходу (Великдень) і в день його відходу (Купайла). Ярила уявляли в образі вродливого парубка, який їде на білому коні з вінком квітів на голові й зі снопом жита в руках. За ним іде Весна:

Весну діждали — заспівали. Колесом, колесом сонечко вгору йде. Ярило Весну веде. Весну веде, а Зиму жене. Весну веде крутим калачем, А Зиму жене ясним мечем, Теплим вітром, дрібним дощиком.

Колесо і калач — символи Сонця, а Ясний Меч-Перун символ блискавки.

Весна — гарний час пробудження природи. Тому молодь збиралася в лугах, біля річок, водила хороводи, проводила весняні ігри. Такі ігри збереглися і до сьогодні, але в них грають переважно діти. Це і "Довга лоза", і "Котик та мишка", і "Подоляночка", які супроводжуються піснями. Багато веснянок нині втратили свої обрядові функції, ставши просто ліричними піснями.

РУСАЛЬНІ ПІСНІ

Русальні пісні виконуються під час Зелених свят на початку або в середині травня, в час найбільшого замаювання землі зелами, квітами й травами. У християнстві це свято-відоме як Трійця і відбувається із значним запізненням через відставання ортодоксального календаря (змішується від початку до кінця червня, 50-й день після Пасхи). Наші Предки вірили в Русалок, або Мавок (нявок), тобто духовних істот, які поселяються серед рослин у лісах, полях, водах. Вважалося, шо ці духовні сили можуть або сприяти, або шкодити людям. Тому від них потрібно було мати обереги — полин або любисток, подекуди — м'яту, лепеху, часник тощо. Не можна в ці дні ходити в жито, купатися в річці, щоб русалки не залоскотали. Слово оберіг означає те, що треба було мати "о березі" (при березі), звідси — оберігати. Пахучі трави — це жертви Русалкам і Берегиням.

Звичай вносити до хати зілля на Трійцю означає запросини Русалок, бо вони живуть у травах і квітах. Це був своєрідний обряд вшанування їх як своїх Прародичів. У перший день Трійці Русалок "виводять із села". Дівчата у полі готують обід — поминальну тризну, заквітчують себе вінками і, взявшись за руки, йдуть співаючи:

Зображення на русальных прикрасах

Ой проведу я Русалочку до броду,

А сама вернуся додому.

Ідіть, Русалоньки, ідіте,

Та нашого житечка не ломіте,

Бо наше житечко в колосочку,

А наші дівоньки у віночку...

Після Русалій дівчата кидають свої віночки на город, вірячи у їхній магічний вплив на врожай.

Другим лейтмотивом русальних пісень є прохання Русалок, щоб дівчата їм дали сорочки, а жінки — намітки:

Сиділа Русалка на білій березі, Просила Русалка в дівочок сорочки: — Дівочки-сестрички, Дайте мені сорочки, Хоч не біленької, Але тоненької...

Тому жінки чи дівчата в ці дні вивішують у лісі та в гаю на деревах шматки полотна як своєрідне жертвоприношення Русалкам. Можливо, цей обряд символізує воскресіння душ покійних родичів у нових тілах новонароджених дітей (адже сорочка — символ тіла, яке вкриває душу).

Отже, Русалії — це звичай поминання Предків. Він має дуже давнє походження і значення; в час, коли цвіли жита, люди боялися, шоб із цвітом не сталося чогось лихого. Тому й зверталися до Предків, прохаючи захист і приносячи їм жертви. На могилах влаштовували тризни. Ці звичаї збереглися і досі, особливо на Поліссі.

КУПАЛЬСЬКІ ПІСНІ

Перед Купальським святом плодюча енергія Сонця і Землі досягає найвищої точки, а далі йде на спад. Це явище символізує звичай "ховати Ярила", який здійснюють заміжні жінки. Хлопці, дівчата, а також вдови до цього свята не допускалися. Вважалося, що самотність не повинна існувати, все має бути в парі.

Настають найкоротші літні ночі — свято Купайла, і звідусіль: лісів, гаїв, берегів річок линуть купальські співи. Через християнський вплив їх подекуди стали називати "петрівочними піснями". Купальські пісні — це переважно мрії дівчат про заміжжя, прощання з вільним життям, бо восени настає пора весіль. Зміст цих пісень язичницький, купальський.

Ой коли ми Петрівочки (Купайлочки) діждали,

То ми її русу косу заплітали.

Тепер же ми Петрівочку (Купайлочку) проведемо,

Ми ж її русу косу розплетемо.

Або:

Ой мала нічка-петрівочка (Купайлочка)

— Не виспалася наша Наталочка.

Не виспалася, не нагулялася

І з козаченьком не настоялася.

Купайло, за язичницькими віруваннями,

— Бог шлюбу і земних плодів.

У цей день земля має найбільшу силу, яку віддає цілющим травам. До схід сонця треба було збирати трави. Перед початком збирання приносили жертву землі — клали хліб-сіль або монету як плату за щедрість і цілюще зілля.

Купальське дійство складається з багатьох елементів: плетіння вінків, запалювання вогнища і стрибання через нього, прикрашання стрічками й віночками жіночого деревця (Марени, Купали) і водіння хороводів навколо неї, запалювання колеса і спалювання солом'яної чоловічої ляльки Купайла. Всі ці дії супроводжувалися піснями, веселим сміхом молоді, ворожінням на вінках, купанням, шлюбною ніччю. Найпопулярнішими є пісні, що співають і сьогодні, проте в них часто вже переплутана християнська символіка з рідновірською, тому й прижилася така неприродна назва цього свята як "Івана-Купала". Хоча народ переважно не замислюється, як можна поєднати релігії-антагоністи: язичницького Бога Купайла і християнського "святого" Івана.

Але залишилися пісні, що зберегли природну чистоту:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,

Стороною дощик іде, стороною.

Що на морі хвиля, а в долині роса.

Стороною дощик іде, стороною,

Над нашею рожею червоною.

Ой на горі жито, а в долині просо,

Стороною дощик іде, ще й дрібненький,

Та на наш барвінок зелененький.

Коли дівчата ворожать на віночках, щоб дізнатися про свого судженого, співають:

Заплету віночок.

Заплету шовковий,

На щастя, на долю,

На чорні брови.

Ой пущу віночок

На биструю воду

На щастя, на долю,

На милого вроду.

Ой поплинь, віночку,

прудко за водою,

На щастя, на долю,

Милому зо мною.

Хлопці з дівчатами, перестрибуючи через багаття, міцно тримаються за руки. Якщо руки не роз'єднаються, значить буде щасливе подружжя. Через вогонь стрибає не тільки молодь, але й чоловіки, й жінки, також через нього переносять дітей. Вогонь не лише очищає душі від гріхів, а й перевіряє на сумісність подружжя.

Попіл із купальського вогнища беруть для посипання подвір'я та городу, для здоров'я і родючості. Волхвині (відунки) брали його для своїх потреб: лікування хворих, замовляння та чаклування. Християнські священики залякували людей цими чаклунками, тому, на жаль, в писемних джерелах збереглося тільки негативне значення цього давнього звичаю, мовляв, "у цей день можна піймати відьму, яка бере попіл з купальського багаття".

У цю ніч слід купатися в річці - це найкращий час для здоров'я.

Купальські розваги молоді й нині є улюбленими в українців. Громади рідновірів у Києві святкують Купайла на березі Дніпра в день літнього сонцестояння 20-21 червня. Свято продовжується всю ніч і залишає надовго незабутні враження. Ці звичаї можна відродити у всіх містах і селах України, щоб молодь могла прилучитися до живлющого джерела народної пам'яті.

ЖНИВАРСЬКІ ПІСНІ

Український народ здавна такті співучий, шо всі його справи завжди супроводжувалися піснями. Жнива - своєрідний підсумок праці хліборобів. Це завжди було і є велике свято. У перший день жнив, одягнувшись у святкове вбрання, ідуть у пале до схід сонця. Починає жатії найкраща жниця.

Обжинки супроводжуються такими піснями:

Золотії серпики бряжчали,

Поки сього жита дождані;

Тепер вже не будуть бряжчати,

А будуть в коморі лежати.

Або:

Ой жни. дівча, пшениченьку

Та й не думай собі

-Буде тота пшениченька

На коровай тобі...

Ті женці, що наймалися в господаря на роботу, співані:

А сонечко котиться, котиться.

Нам додому хочеться, хочеться.

Хазяїне наш, нам додому час!

Вже сонечко під липкою, під липкою,

Труси, пане, калиткою, калиткою!

Закінчуючи жати, на полі залишають кілька стеблин - "Велесову бороду". Зерно з "бороди" витрушують на землю. Кладуть хліб і воду, потім лягають на ниву й качаються по ній, шоб земля повернула втрачені сили. Віра в магічну силу землі відображена у жниварській пісні:

... Ой нивонько, нивонько.

Верни нашу силоньку.

Як ми тя зажинали.

То ми силоньку мали,

Тепер ми марнесенькі,

Як лебідь білесенькі.

У деяких місцевостях перший сніп називані "Воеводою", а останній "Дідом", або "Ді -духом". Він символізує добробут і стоїть у хаті цілий рік. Про це також співають:

... - Не сумуй, моя калино.

-Я одну тебе не кину.

Як жнива ми закінчали.

-Сніп тобою уквітчали.

Сніп поставим на долівку.

-Звеселяй усю домівку.

Українці, крім каленларно-обрялової поезії, мають тисячі ліричних, весільних, родинних і колискових пісень. А також думи, історичні пісні, балади тощо. Світогляд наших Предків яскраво виявляється і в замовляннях, голосіннях, казках.

НАЦІОНАЛЬНА ЕМОЦІЙНО ОБРАЗНА СВІДОМІСТЬ

У нашому фольклорі криється глибокий етнічний генофонд, який включає в себе насамперед відчуття прив'язаності людини до певного місця на землі - своєї батьківщини. Це і ландшафт, і клімат, і рослинний світ, і характер народу. Всі ці атрибути приховані в його історичній пам'яті, в геокультурі.

Кожен етнос має свою емоційно-образну систему, яка передається від покоління до покоління насамперед в усній формі і фіксується саме в фольклорній пам'яті. Сюди ж належать і національна флора й фауна, і мораль, і мова, і ідеали іі навички трудової діяльності.

Наприклад, назви одягу в піснях можуть набувати символічного значення: шапка - сила пояс - оберіг, жупан - багатство, свита або сіряк - бідність.

Але "шапка-бирка, зверху дірка" — символ злидарства. Колір має також свою символіку білий — святість, чистота; червоний — молодість, любов; чорний — земля (в християнстві стало—скорбота; пор. у японців білий — скорбота, чорний — мудрість). Рушник — символ гостинності, дороги або весілля.

Національна українська фауна - це коник вороненький, орел, сокіл, соловейко, волики сивенькі, а флора — калина, дуб, явір, барвінок, вишня, тополя тощо.

Щоб не втратити своє національне коріння, людині треба спілкуватися з рідною природою: полями, лугами, лісом, річкою, птахами і квітами.

Кожен народ зберігає у фольклорній пам'яті свою неповторну картину світу, органічно поєднану з образом рідної землі, яка дає животворну енергію всім, хто ще не втратив свого національного коріння.