3. Рослини і тварини в побуті та звичаях українців

Природа одному мати, другому — мачуха.

Народна мудрість

ДЕРЕВО ЖИТТЯ ЯК СВЯЩЕННИЙ СИМВОЛ УКРАЇНЦІВ

Світове Дерево - відображення цілісної картини будови Всесвіту, яка була характерна не тільки для світогляду всіх слов'ян, але й усіх індоєвропейських народів. Про універсальність образу дерева свідчить його розуміння у різних міфологіях як Дерева Життя, Райського дерева, Дерева пізнання (інколи їх розрізняють, але переважно вони мають низку тотожних функцій).

Світове Дерево — модель триєдиної вертикальної структури Всесвіту — три царства: небо (Боги), земля (люди), підземний світ (Предки). Кожне з трьох царств має свою символіку в образах тварин, птахів чи небесних світил. Так, верхній небесний світ (крону дерева) представляють сонце, місяць, зорі та різні птахи: соколи, голуби, орли, соловей, зозуля. Середній світ (стовбур дерева) — бджоли, куниці, домашні тварини. Нижній світ (коріння) — бобри, риби, змії. Вертикальна триєдність Світового Дерева сакралізує число три і взагалі трійцю.

Горизонтальна площина цього Світового Дерева чітко структурована на чотири грані в образі статуї Світовида. Його чотириликість орієнтована на чотири сторони світу — північ, південь, схід, захід, якими опікуються відповідно Боги: Мокоша, Дажбог, Лада і Перун. Подібна символіка наявна також у наверші скіфського жерця, знайденому неподалік Дніпропетровська. Тут зображений Бог Палай (наш Сварог) у центрі Світового Дерева (стовбур), яке має чотири гілки з тваринами внизу та птахами, сонцем і місяцем — вгорі. Горизонтальна єдність Дерева Життя сакралізує число чотири.

Сума горизонтальних і вертикальних числових символів складає священне число сім, а при множенні три на чотири отримаємо священне число дванадцять. Саме ці числа як символи космічної будови Всесвіту найчастіше згадуються у міфологічних та казкових сюжетах українського фольклору: три яблука, чотири вітри, сім зірок, дванадцять джерел тощо.

Ось як в апокрифах описувалося Дерево Життя, що має давнє язичницьке походження: "А посреди Раю Древо Животное, єже єсть Божество, і приближається верх того древа до Небес. Древо то златовидно в огненной красоті; оно покриваєть вітвями весь Рай, імієть же листя от всіх дерев і плоди тоже. Ісходить от него сладкое благоуханіе (пахощі), а от корня его текуть млеком і медом 12 істочників".

Образ Райського дерева досить близький до ведійських уявлень про Райський сад, що існує в центрі Сварги ("Неба найвищого"). Цей сад оточує з усіх боків палац Індри (Перуна), тут ростуть дерева, які виконують усі бажання. Та найшанованішим серед них є дерево з золотою корою — Паріджата, яке наповнює всю Сваргу пахощами. Це улюблене дерево жони Індри — Сачі (аналог Перуниці). Сад можуть відвідувати не тільки Боги і хоробрі воїни, які загинули на полі бою, але й інші смертні герої, на запрошення Індри.

Водночас саме Дерево Життя символізує центр світу, сакральне місце (пор.: Священне дерево біля вівтаря в центрі Священного гаю, у дворі господаря — центр роду). Цей мотив центру світу і центру роду яскраво відображений у колядках:

А в пана, в пана, в пана Богдана, Святий Вечор! Стояла яблуня посеред двора, На тій яблоні — золота кора. Золота кора — то його жона, А що віточки — то його діточки: А що почечка — то його дочечка, А що сучочки — то його синочки.

В українських обрядових піснях Світовим Деревом найчастіше виступає дуб. Але відомі також: явір, сосна, верба, яблуня, виноград, береза, калина, горобина, липа, черемха тошо. Наприклад, у колядках:

Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску Стоїть береза тонка-висока, Тонка, висока, гіллям широка. На тій березі сокіл сидів, на море глядів...

або:

Високо сиджу, далеко виджу, Ой калино, калиної Споглядаюся на глибоке море: А по тім морі корабель плине...

Дерево Життя тісно пов'язане із Сотворениям Світу, тому воно тотожне Світовому Дереву. Цей образ притаманний пісням Різдвяного циклу:

Як ще не було початку світа,

То ще не було неба, ні землі,

А лише було широке море,

А на тім морі явір зелений,

На тім яворі три голубочки,

Три голубочки раду радили:

— Як би ми браття, світ поставили?..

Мотив Дерева Життя наявний і у весільних піснях, що вказує на сакральний момент створення родини як аналога Сотворения Світу:

Над морем глибоким

Стоїть терем високий

Ладо! Ладо!

Ой там стоїть липа

Золотом обвита,

А шовком перевита.

А в тім теремі дівчинонька

Русу косу чеше...

Дерево Життя розглядається і як жіноче, і як чоловіче начало. Наприклад, верба тісно пов'язана з водою (росте над водою, що вказує на підземні джерела). Зі слов'янським Деревом Життя, вірогідно, поєднаний образ Богині Матері, яка дає Живу Воду чи небесне молоко (Дана, Мокоша, Берегиня). Іноді роль Дерева Життя надається вишні, яблуні та іншим деревам із назвами жіночого роду.

Однак чоловіча символіка більше притаманна Дереву Життя як образ рослинного фалоса (дуб, явір, виноград, плющ, кедр). Життєва сила Дерева Життя може бути зосереджена як у самому дереві, так і в його гілках (виноград, вербовий прут) або в плодах (яблуко, вишня). Поєднання жіночих і чоловічих функцій відобразилося у священному ставленні до "парних" або з'єднаних дерев і плодів, які зрослися — їм надавалося найбільшого значення у весільних обрядах та любовній магії.

Дерево Життя чи Дерево Роду — найпоширеніші мотиви народного мистецтва, особливо вишивки на рушниках, малюнки на печах та дверях українських хат, керамічних кахлях та посуді (тарелях, глечиках). В українських міфах життя дерев і життя людей взаємообумовлені, що особливо виявилося у давньому звичаї саджати дерево при народженні дитини (якщо дерево буде добре рости, то дитина також буде гарно розвиватися). Обрядове дерево присутнє у багатьох слов'янських обрядах як річного кола (Різдво, Масляна. Вербиця, Великдень, Майське Дерево, Куст, Купайло), так і родинних (народження дитини, весілля, проводи до війська, похорон).

У серцевині Дерева Життя заховані саме Життя і найвища його мета — безсмертя. Українська релігія найчастіше наділяє такими священними особливостями вербу (іву) і використовує її в обрядах перед-великоднього циклу як символ перемоги Життя над Смертю (Свято Вербиці). Віра у вічність Життя виробила філософське ставлення до Смерті: "Життя не може померти", воно може тільки залишити дерево, тварину чи людину. Так само воно може вселитися у рослину, тварину чи людину. Тому на похороні дерево — символ воскресіння душі. У Русачьних обрядах на дерево вивішують стрічки, смужки полотна, рушник або сорочку — це пожертва для душ, які прагнуть нового втілення.

Обрядове Різдвяне прикрашання дерева всіма плодами землі є даниною магії родючості — побажання, щоб усі рослини давали плоди. На цю ж функцію вказує також звичай прикрашати Великоднє деревце писанками і крашанками (у південних слов'ян), ляльками (у поляків), Різдвяну ялинку — яблуками і горіхами (у росіян). В українців, словаків та поляків (у деяких регіонах, сусідніх з Україною) функції обрядового дерева на Різдво виконує Дідух — житній сніп, який у Свят-вечір із урочистостями заносять у хату, ставлять на покуть або підвішують до стелі (у словаків). Подекуди українці перед Різдвом заносили в хату деревце вишні (у вазоні чи діжці з землею) або ставили у воду її гілочки, за якими дівчата ворожили: якщо до Різдва вишня зацвіте — влітку дівчина вийде заміж.

Давній і стійкий міфопоетичний образ дерева, яким пронизана вся релігійна і обрядова сфера життя наших Предків, дає підстави припустити існування первісного міфу індоєвропейців про сотворення Світу Богом як посадження Дерева Життя, яке стало початком подальших народжень. Різні поєднання елементів світу — чотирьох безначальних субстанцій (землі, води, вітру і вогню) — дали різноманіття роду рослин, тварин і людей. Звідси і наявність у різних міфологіях світу мотиву сотворення людини Богом із мокрої глини (земля, вода) шляхом вдихання (вітер) в неї душі (вогонь).

ДЕРЕВА І КУЩІ У СВІТОГЛЯДІ ТА ЗВИЧАЄВОСТІ УКРАЇНЦІВ

Шанування дерев бере свій початок із сивої давнини, коли наші Предки поклонялися деревам як Богам. До прийняття християнства було багато священних гаїв, куди ходили на поклоніння Богам природи; там росли священні дерева, стояли кумири, відбувалися народні обряди.

Дбайливе ставлення до природи вироблялося слов'янами впродовж багатьох тисячоліть проживання їх на своїх автохтонних землях. Існувало уявлення про дерево як реінкарнацію людської душі після смерті, тому до дерев наші Предки ставились як до живих істот. Але особлива пошана належала деревам, які в силу своїх природних особливостей ставали священними.

У кожного зі слов'янських народів формувалися свої особливі традиції, що надавали перевагу тим чи іншим деревам і кущам. Наприклад, в Україні здавна священними вважають вербу і калину, недарма народна приказка говорить: "Без верби й калини нема України". Українці шанували також дуб, що уособлював Перуна й Сонце, березу — символ Богині Лади, клен — Полеля, липу, що присвячувалася Матері Воді, та інші дерева і кущі. У болгар, сербів і македонців священною рослиною вважають кизил — символ здоров'я і довголіття. Звичай святити вербу за тиждень перед Великоднем існував ще у Київській Русі задовго до її християнізації, саме з астрального культу слов'ян він був запозичений і християнською церквою. До речі, на батьківщині християнства цю роль виконує пальма, бо верба там ніколи не росла.

Дуб. Серед священних дерев українців найпочесніше місце займає дуб, недаремно його вважали "царем дерев" (у сербів — Цар дрва, у росіян — Царь-дуб, у поляків — Господар лясу). Дуб вважається аналогом Світового Дерева. У його густій кроні живе "цар птахів" (орел, сокіл). У давнину дуб виступав аналогом святині (храму), місця, де здійснювалися релігійні обряди, жертвопринесення. У народній релігії дуб вважається деревом Перуна-громовержця, символом мужності, чоловічого начала, на що вказує і фалічна форма його плодів.

Як вважають мовознавці, первісною назвою дуба було індоєвропейське *регкъ, що частково збереглося в імені Бога — Регип*. Назва "дуб" означає власне "дерево". Вірогідно, на справжнє ім'я священного дерева була накладена заборона (табу), тому вживали його замінник, як це сталося і з деякими іншими священними рослинами та тваринами (наприклад, ведмідь, верба). Можемо припустити, що міфологічно назва дерева й ім'я Бога походять від імені ведійського першочоловіка Пуруші. Санскритське Purus'a — чоловік, герой, рід людський, душа, світовий дух, а також Бог, що втілює чоловіче начало.

Ще в XX ст. молодята здійснювали весільний обряд триразового обходу (чи об'їзду) навколо дуба, навіть після церковного вінчання. Особливо магічними у весільному обряді вважають дуб і березу, які зрослися. Вони - символ вічного кохання, де дуб уособлює чоловіка, а береза - жінку. Нині таким місцем паломництва молодих подружніх пар є дуб і береза на Вінниччині. Цим деревам молодята в день шлюбу приносять у пожертву весільні напої та хліб.

Дуб шанують за міцність, красу, довговічність. "Міцний, як дуб" - кажуть про сильного чоловіка. Освячені у Перунів день жолуді використовують у магії родючості іі шанують як чоловічі обереги, які носять на шиї у ладанках, або зашивають в одяг. У цей же день жінки віншують чоловіків вінками з гілочок дуба. Вінки чоловіки зберігають протягом року до наступного свята і використовують у разі потреби для зміцнення організму (кілька листочків додають до чаю або у купіль). Листя дуба жінки використовують в оздоровчій магії для своїх чоловіків та синів, щоб вони були міцними та дужими. Напар із листя мати доливає синам до купелі, замовляючи при цьому:

Гой, Дубе, Дубе, мін діду любий!

Холи в господу до нашого роду,

на наших синів дай свою силу,

щоб зліе духи їх не косили.

На наших синів дай свої м язи,

щоб зліе духи не рвали в'язи.

На наших сипів дай свої моці, щоб були з Перуном на кожному кроці!"

У дитячому фольклорі збереглися також обряди жертвопринесення біля дуба з метою викликання дощу: "іди, іди Дощику, зварю тобі борщику, на дубі поставлю, дуб ізворухнеться, горщик розіб'ється, а дощик поллється".

Із дубом пов'язане також уявлення про річне коло. Наприклад, у народній загадці: "Дуб-дуб довговік, на ньому 12 гілок, на кожній гіллі по 4 гнізді, а у кожному гнізді по 7 яєць і кожному ім'я єсть", що означає відповідно рік, місяці, тижні та дні року.

Історичні відомості про священні дуби маємо з X ст. Так, у хроніці Костянтина Багрянородного описано священний дуб на о. Хортиця: "На цьому острові здійснюють жертвоприношення тому, що там росте величезний Дуб. Вони приносять у жертву живих півнів, довкруг втикають стріли, а — інші шматки хліба, м'ясо і що має кожен, як вимагає їхній звичай".

У "Слов'янській хроніці" Гельмольда повідомляється про священні дуби, які росли біля храмів полабських слов'ян ще в XII ст. Герборд подає відомості про священний дуб у Штетині (в поморських слов'ян). У всіх описаних священних дубах, на думку народу, перебуває сам Бог Перун (у полабських слов'ян — Прове). На культ священних дубів у Київській Русі вказують знахідки в ріках Десні й Дніпрі поблизу Києва й Чернігова. На високих дубових стовбурах, які пролежали у воді майже тисячу років, добре збереглися вставлені щелепи дикого вепра, що свідчить про культовий характер цих дерев. Нині одна з таких знахідок зберігається у Київському музеї народної архітектури та побуту (див. ст. 373).

Християнська церква постійно боролася з вірою у священність дерев, зокрема дуба: існують описи знищення місіонерами багатьох священних дубів у всіх слов'янських країнах впродовж цілого тисячоліття. Відомий християнський діяч Феофан Прокопович навіть на початку XVIII ст. забороняв "під дубом пісні співати". Та, незважаючи на всі заборони, культ дуба і нині має помітний вплив на культуру і звичаї українців.

Дерево, якому судився довгий вік, стає священним. Ця істина очевидна й сьогодні. Так, на Рівненщині є дуб, якому близько 1300 років. Це найстаріше дерево в Україні. Священними також вважають дерева, з якими пов'язані історичні постаті та легенди. У селі Верхня Хортиця донедавна ріс дуб, під яким відпочивали Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Ілля Рєпін, Микола Лисенко. Цьому дубові було 800 років. Нині цей дуб і музей, який був заснований поруч, уже перестали існувати. Але на Хортиці посаджено 2000 дубків із жолудів цього історичного дуба-велетня".

Дубові Перуна приносили в жертву м'ясо дикого вепра. Як данина давній традиції, свинина лишилася жертовною їжею на Різдво (серед дванадцяти Різдвяних страв обов'язкове смажене порося). Звичай шанувати священні дерева міцно увійшов до ментальності слов'ян, але під впливом церковної літератури ставлення до багатьох рослин, тварин і явищ змінювалося, ставало суперечливим, незрозумілим, а іноді просто абсурдним — Біблія пропагувала негативне ставлення до свині і до дуба, руйнувала народні традиції, що складалися тисячоліттями.

Верба — жіночий символ Світового Дерева. Вербу вважали прадеревом життя, а Чумацький шлях (Молочну стежку) — її відображенням на зоряному небі. Недаремно верби завжди садили обабіч шляхів, бо, за космогонічними уявленнями слов'ян, наша Галактика є початком Всесвіту.

Навіть назва цього дерева вказує на його священне значення: лат. Verbene — "священні гілки" (так називали гілки лавра, оливи, мирта, які використовувалися у священних обрядах). На слов'янському ґрунті аналогом назви верби є ст. слов, збірне вербье — пруття. Цікаве значення індоєвропейського *uerb — крутити, вертіти (пор. також верба — вертіти), що близьке до образу осі Всесвіту. У південних слов'ян та росіян це дерево має назву іва — від ст. сл. ива.

Уявлення про вербу як символ небесного шатра, на якому перебувають Сонце, Місяць та Зоря, відображене в українській пісні:

Ой вербо, вербо, вербице.

Чого над морем нависла?

Під тую вербу стежечка.

Туди ішла дівочка

Да несла золото в приполі.

Да розсипала на морі...

Про це ж йдеться у загадці: "Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на все Поділля" (відгадка — небо).

В українській календарній обрядовості верба відома переважно на святах Вербної неділі (народна назва Вербиця, Вербниця, Квітни неділя) та Купайла. Обряд хльоскання дітей і дорослих вербовою лозиною на Вербицю означає насамперед поєднання людини з Кскмосом, нагадування про гармонію світового ладу, наприклад, у примовці: "Не я б'ю, верба б'є: за тиждень Великдень, недалечко червоне яєчко". А далі говорять побажання: "Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля" здійснюється магія аналогії. Прийшовши додому, господар також поспішає "побити" домашню худобу освяченими вербовими лозинами для здоров'я і родючості. Дітям дають з'їсти освячені вербові "котики", щоб "росли скоро, як верба". Освячені на Квітну неділю вербові гілочки тримали в хаті цілий рік, аж до нового свята. Старші люди кажуть: "свячену вербу гріх ногами топтати", тому навіть иайдрібніші гілочки чи "котики" спалювали в печі. Господині, як правило, свяченими вербовими гілочками розпалювали піч для випікання нових Великодніх короваїв.

Па Купайла дівчата прикрашають вербове деревце стрічками, віночками, намистом, квітами і водять навколо нього хоровод. Тут верба — символ жіночого природного начала. Про це й Купальська пісня:

Наше Купайло з верби, з верби,

Котре краще - прийди, прийди.

Котре краще — прийди, прийди!

Котре гірше - не йди, не йди!

Верба присутня також у весільному обряді та у весняних хороводах, що символізує одруження і розвиток роду:

Да стоїть верба не рік, не два.

Не стій, вербо, розвивайся.

Розвий собі сімсот квіток, сімсот квіток і чотири.

Всім боярам по квіточці,

Усім дружкам по квіточці...

Вербу по праву можна назвати українським деревом-тотемом, від якого, як вірили, походять люди. Вірогідно, в найдавніші часи, верба символізувала Богиню чародійства, яка опікувалася дітонародженням. Недарма в українців існує повір'я, що "дітей знаходять на вербі". Таке уявлення мас свої аналоги і в литовців. Про живучість верби існує литовська легенда: жінка Блинда народжувала дітей з усіх частин свого тіла. Земля позаздрила жінці і обхопила її ноги, коли та застрягла в болоті - Блинда перетворилася на вербу''. Бездітні подружжя приносили вербі пожертви і просили, щоб верба обдарувала їх дітьми.

Відрізана гілочка верби, навіть без коріння, приживається в будь-якому грунті й виростає в дерево. В народі кажуть: "Верба, що лугова трава, її викосиш — а вона знову виросте". Повитухи робили з вербового гілля купіль для породіллі й новонародженого, примовляючи: "Як верба швидко росте, щоб так і дитина швидко росла". На тотемність верби може вказувати також етимологія її назви, що пов'язується з вертінням, обертанням (пор. веретено Богині Долі, яка пряде нитку життя), а також верем'ям (врем'ям — часом, доброю годиною, погодою). Нагадаємо, що веретено (образ часу) пов'язане з давньоіндійським гапат - обертання, чергування дня і ночі, пір року. Таким чином, стає зрозумілим, що верба символізує вічне повернення на кола свої, де є кінець і початок. Недаремно її використовують у похоронних обрядах як символ воскресіння душі. Цей поетичний образ є в Лесі Українки:

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшись, у рідну землицю.

Вкупі з водою там зростить вербицю,

Стане початком тоді мій кінець...

В українському фольклорі поширений мотив перетворення людини в дерево. Міфічні метаморфози дуже часто використовували у своїй творчості письменники (романтичні балади Т. Шевченка, поезії Леся Українки).

Широко використовували свячену вербу й у різних магічних обрядах та побуті: вербовою лозиною розганяли грозові хмари, вперше на весні виганяли худобу на пасовище, зупиняли пожежу, шукали воду для копання криниці, про це є приказка: "Де верба, там вода". Зі свяченою вербовою гілкою обходили все господарство, щоб уберегти його від недоброго ока та злих сил, із цією ж метою обсаджували вербою криниці. Сухими вербовими гілочками, як уже згадувалось, розпалювали піч для випікання великодніх короваїв, а освяченими вербовими "котиками" лікували горло. Також свячену вербу клали в домовину покійному.

Верба, яка з давніх-давен шанувалася в Україні і залишилася в обряді Вербної неділі, ранніми християнами вважалася "нечистою", бо з неї, за Біблією, нібито були зроблені цвяхи дія хреста, на якому розіп'яли Ісуса.

Проте, незважаючи на чужі легенди, в українському народному уявленні верба залишилася символом космічного ладу та надзвичайної життєздатності. Про те, що в наших Пращурів верба була божественним деревом, свідчать народні приказки: "Верба коло брами — Господь з вами", "Верба коло городу відверне шкоду".

Вербу також любили за її декоративні якості: "Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла". Однак в народі кажуть про вигадників, тих, хто любить розказувати небилиці: "у нього на вербі груші ростуть". Але в давнину, можливо, цей образ використовували у значенні багатства й благополуччя, про що свідчить народна пісня: "У нас верби груші родять, у нас дівки в злоті ходять" (веснянка). На позначення чогось неправдоподібного вживають вислів про золоту вербу: "Куди не кинь, скрізь золоті верби ростуть". У народі відомий також образ щеплених на вербі яблук, які й отримали назву "верблянки"".

Нереальним змістом наділяється також гарбуз, що виріс на груші: "тоді буде, коли на вербі гарбуз виросте"''.

Цвітіння верби навесні — потрійне свято, адже і природа святкує початок весни, і людина радіє першим "котикам", і бджола бере перший мед. Існує повір'я: якщо верба квітне взимку, то відбудуться важливі перемоги у житті людей і держави. Вербова сопілка наділялася магічними якостями: гра на ній тримає вкупі всю череду худоби, а якщо перед цим вмочити сопілку в джерельну воду — корови даватимуть багато молока. Вербовим віником обмітали стіни хати, щоб все недобре виміталося з неї.

Верба також вважається чудовим лікарським засобом: відварами вербового гілля знахарі лікували поранених князівських дружинників. За цю властивість "склеювати рани" шанувати її й запорозькі козаки. Вербове листя жінки використовувати як добрий косметичний засіб (ним натирали щоки, щоб були рум'яні). І нині верба широко застосовується у народній медицині. Відомі її дезінфікуючі властивості, здатність очищати воду. Про це в народі кажуть: "Де сріблиться вербиця — там здорова водиця".

Явір — як і дуб, дуже часто в колядках виступає символом світової осі та родовим деревом:

Стоїть яворець тонкий, високий,

Тонкий високий, в корінь глибокий,

А в коріненьку — чорні куноньки,

А в середині — ярі пчілонькн,

А на вершечку — сив соколонько.

Виріс дубок тонок, висок,

Зелен-явір, зелений!

А під тим дубком крісло золоте,

Зелен явір, зелений

Можемо припустити, що і назва явір походить від давньоелов'янського Явь - проявлене життя. Так, світобудова символізується теремом із розписаними золотом стінами, який має "тисові сходи, яворові сіни". В Україні із явора робили колиски для хлопчиків, про що йдеться також і в обрядовому білоруському фольклорі:

Там у господаря на дворі явір.

Святий вечір!

А на яворі висить колиска.

А в тій колисочці — мале дитятко,

Колишуть його мамки та няньки,

Колишуть тихо - пісню співають:

— Як живий буде — королем буде,

А королівну за себе візьме'".

Калина — одна зі священних рослин, шо символізує жіноче начало взагалі, і зокрема період жіночої плідності. До цієї рослини завжди ставилися з великою повагою, калину не можна рубати, топтати її ягід. Наруга над нею вкривала людину ганьбою, так само, як убивство лелеки. У весільній пісні йдеться про те, що мати, виряджаючи дочку заміж, дає їй калинову гілку:

Дала мені (мати) калинову вішку:

— Заткни доню, за білу намітку,

Щоб калину да не поломити,

Ягідок да не подавити,

Свого роду не прогнівити.

Назва цієї рослини походить, вірогідно, від південнослов'янського raliti товувати, розжарювати (пор. також російське — накалять або грецьке калос — гарний, красивий)"'. Іноді слово калина пояснюють через посередництво англійської назви однієї з порід калини — аrrow – wood — дослівно "стріла-дерево". Як відомо, ягоди калини мають кісточку у вигляді наконечника стріли (пор. "стріли калені")". Однак більшість слов'ян порівнює кісточку ягоди калини із серцем. Тому ця рослина стала символом любові, краси, дівочої чистоти та жіночої вірності. Важлива роль належить калині в різних обрядах, особливо на весіллі — нею оздоблювали весільне гільце, прикрашали коровай, вплітали у весільний вінок нареченій "... калинові вітки, щоб любилися дітки".

Калина символізує свято Коляди, Різдва світу. Нею прикрашають Дідуха та Різдвяні короваї.

Калина як символ дівочої чистоти оспівана у весільних піснях. Вислови "ломити калину", "сікти калину" означали позбавлення дівочості. Особливі почесті належали дівчині, яка зберегла вірність своєму нареченому. Коли після шлюбної ночі ставало відомо, що дівчина була незайманою, їй співали:

Темного лугу калина, Доброго батька дитина: Хоч сама по ночах ходила, Та калину при собі носила. Купували купці — не продала, Прохали хлопці — не давала, Шовком ніженьки зв'язала, Тільки тому Богданкові держала.

Важливе значення має калина в дівочих ініціаціях. На свято Рожаниць дівчатка, які за минуле літо стали дівками (здатними до дітонародження), йдуть до лісу по калину. їх супроводжує гурт маленьких дітей, яких дівки пригощають різними гостинцями (солодощами, горіхами, бубликами тощо). Присутність дітей тут ритуально вмотивована — вони символізують майбутнє продовження роду, а дівочі гостинці — своєрідна пожертва Богиням Рожаницям. Навколо першого знайденого в лісі куща калини дівки водять хоровод, співають любовних пісень, а потім розкладають навколо різні страви, які взяли з собою. Відбувається обрядовий обід, під час якого згадуються імена відомих дівкам хлопців. Тільки після цього починали зривати гілочки калини, до того ж перші ягоди з гілочки кожна дівчина мала з'їсти, загадавши бажання про кохання обраного нею хлопця. Назбиравши достатньо калини, вони виплітали вінки з квітів, вплітаючи в них і калинові кетяги. По дорозі до села парубоча ватага, як правило, вже чекала дівочий гурт, щоб напасти зненацька. Хлопці відбирали в дівчат по кілька гілок ягід і фарбували ними дівчатам обличчя.

Про репродуктивну магію калини можемо судити з такого повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду — син. Калина присутня у родильних обрядах та при нареченні чи постриженні дітей. Породіллі в постіль клали кетяг калини, щоб були здорові мати і дитина. Клали калину і в першу купіль новонародженому, "щоб дитя було рум'яне, як калина".

Біля хати завжди садили калину, взимку її ягоди клали між шибками. Калиновий чай, квіти, ягоди та кора — найкращі ліки від застуди, кашлю, при кровотечах та хворобах шлунка.

Про неї складено безліч пісень і приказок: "Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте". "Дівчина, як калина" тощо.

Крім калини, в Україні широко використовували горобину, яка також має червоні ягоди і довго зберігається на дереві, приваблюючи до себе птахів. За кількістю горобини могли передбачити, якою буде зима: якщо ягід було багато, чекані холодної сніжної зими. Горобину знали ще скіфи. Вергілій писав, що скіфи довгими зимовими вечорами пили напій із горобини. Спосіб приготування вина з горобини і меду зберігся й до сьогодні. Квіти горобини здавна додавали до чаю, що надавало йому смаку мигдалю. Горобина також використовувалася у багатьох обрядах. Як оберіг її садять біля хати. Колись на Купайла гілочки горобини чіпляли на кожні двері, щоб уберегтися від злих духів та хвороб. Гілочка горобини має 13 листочків. Це магічне число Богині Луни (Місяця) — захисниці жінок. Горобина захищає від блискавки. Вважається, що намисто з горобини, нанизане на червону нитку, зміцнює енергію, захищає від кволості й виснаження. Такі обереги слід посвятити (зарядити) на Повню.

Вишня — одне з найстаріших дерев в Україні, її знали з давніх-давен як дику рослину з цілющими ягодами, пізніше вишню культивують і виводять цінні сорти. Біологи припускають, що вишня поширилася в Україні з Малої Азії. Проте назву цього дерева, яка в багатьох мовах (в тюркських включно) має слов'янський корінь, й досі не можуть пояснити. Мовознавці пропонують пояснення індоєвропейського походження -"омела та інші дерева, що виділяють клей". Формулювання насамперед неточне вже тому, що омела не є деревом. Мабуть, пояснення цієї назви значно простіше, якщо звернутися до української обрядовості.

Вишня використовувалася у Різдвяних обрядах задовго до привнесеного Петром 1 звичаю ставити ялинку на офіційний Новий рік (1 січня), її викопувані восени і ставили в діжку з землею у хаті, де вона стояла до Різдва. За тим, як росла вишня, передбачали свою долю: якщо до свята вона зацвітала, це був добрий знак. Вишня присвячувалася найвищим Богам народовіря (саме Різдво — свято Прабога Рода-Сварога). Тому логічно буде вважати назву вишня прикметником (ж. рід від вишній, все-вишній). Так і назву вишні слід розуміти як "божественне дерево".

Хата у вишневому садочку — одвічне замилування українського народу — оспівана багатьма письменниками. Тому Шевченківський "садок вишневий коло хати" став символом України, рідним, близьким образом. Гілочки вишні широко застосовуватися у лікувальній практиці. Відвар молодих гілочок давані породіллям після пологів. Свіже листя прикладають до голови, щоб зняти біль, а також накладають у вигляді компресів для загоювання ран. На Тернопільщині виготовляли спеціальне вишневе пиво для лікування запалення нирок: на літри відвару вишневих гілок додавати 0,5 кг цукру і 20 грамів дріжджів, залишивши для ферментації на тиждень.

Яблуня і яблуко в міфології всіх індоєвропейських народів — символ вічної молодості та безсмертя. У давніх релігіях існували Боги-покровителі дерев. Наприклад, Помона — римська Богиня плодових дерев, її свято помональ — свято врожаю плодів. На її честь яблуко назване латинською мовою ротит. Грецька міфологія розповідає про німф Гесперид, які живуть на краю світу і стережуть золоті яблука вічної молодості, які Гера отри мата як весільний подарунок від Геї. Яблука сторожив дракон Ладон, якого вбив Ге-ракл, щоб заволодіти молодильними яблуками. Однак Богиня Афіна повернула на місце викрадені яблука, щоб Боги не старіли. У скандинавській міфології власницею молодпльних яблук є Богиня Ідунн (обновляюча), .завдяки цим яблукам Боги зберігають вічну молодість.

У слов'янських казках молодильні яблука ростуть на прадубі (Доб-рослав. Дерево-цілитель). У поетичному світогляді українців яблуко вважається плодом із неба, недаремно воно оспіване в колядках.

Про особливу плодючість яблуні знати вже трипільці, коли зображати насіння яблуні на своєму посуді. Яблуня із незапам'ятних часів у дикому стані була поширена на всій Слов'янщині. Яблуко стало символом кохання і родючості:

За ворітьми на муравоньці

Зеленій, зеленій. Яблунь червоні ябка зродила. Там дівчина яблука держить. Вийшов до неї батенько єї:

— Ой, доню-душко, звержи яблушкої

— Ні, вам не звержу, бо милому держу...

Дівчина відмовляє також матері, сестрі й братові, нарешті, приходить милий:

— Мила душко, звержи яблушкої

— Ой, тобі звержу, бо тобі ж держу"!

Яблуко вважається плодом безсмертя. Згадаємо казки про "молодильні яблука", використання яблука в похоронних обрядах (клали в домовину, вірячи у його здатність воскрешати). Чарівна яблуня не раз згадується в українських та російських народних казках.

У Різдвяному обряді яблука присутні на столі як символ родючості. Відоме використання яблука і в любовній магії, до того ж, використовують не тільки плоди цього дерева, але й квіти, насіння, гілочки та листя.

На Житомирщині (нині Чорнобильська зона) ше донедавна побутувала практика словесної лікувальної магії, в якій яблуко виступало відновлюючим засобом і символом від "порчі", "дания". Лікувальні властивості яблук відомі здавна. У Київській Русі було відомо кілька рецептів зберігання яблук взимку, сушіння, квашення, приготування солодощів. Про плодючість яблуні може свідчити такий факт: у селі Андріївні на Сумщині одна 150-річна яблуня кореневими відростками і насінням своїх плодів породила цілий яблуневий гай, площею півгектара. Лісовими яблуками любить ласувати ведмідь, тому вірили, що найкраща яблуня та, на яку він поставив свою позначку: улюблене дерево ведмідь дряпає кігтями. Саме такі дерева відшукували навіть дикі кабани, стежачи за ведмедем і відбираючи натрушені ним плоди.

Грушу, як і яблуню, шанували ще в античні часи, записи про це можна знайти в давніх літописах у Греції, Римі та Київській Русі. Про лікування плодами груші було відомо ще в давньому Шумері. Українці з сушених яблук і груш варять узвар, який є обрядовим напоєм на Різдво.

Нині українськими селекціонерами виведено чимало сортів плодових дерев, й груш зокрема. Найнезвичайнішою є груша-писанка. яка росте в Макарівському районі на Київщині, її плоди мають оригінальне забарвлення, схоже на писанку, розмальовану червоними, зеленими й жовтими смугами.

Ясен — чоловіче дерево, адже з його деревини робили озброєння воїнів ще за скіфської доби. Ясен (ясень) вважався символом війни: якщо ворогові надсилали гілку ясеня, це означало початок війни або попередження. Можливо, й згадка про "воїнів Ясуна" у Велесовій Книзі пов'язана з символікою ясена. Ясен вважається й символом Дерева Життя, тому його деревину використовували в побутових цілях для виготовлення посуду, ложок, колисок, меблів, а також у суднобудуванні.

Клен найбільше використовувався для виготовлення музичних інструментів: сопілок, гуслів, скрипок. У Карпатах паляниці випікали на кленових листях і садовили в піч на кленовій лопаті. Явір (різновид клена) в Україні вважається символом смутку, його садять на могилі вбитого козака, розлучених закоханих: "Посадили над козаком явір та ялину, а в головах у дівчини — червону калину".

Терен відомий в Україні понад дві тисячі років. Він є одним із прародичів садової сливи: вже на початку нашого часу, схрестивши терен з аличею, наші Предки вирощували сливи. Завдяки своїм колючкам терен здобув собі славу доброго захисника садиб у давнину — до двору, обсадженого терном, не міг підступитися ніякий дикий звір. Пізніше стали вважати, що терен захищає від "нечистої сили". Ось таке практичне значення цього невисокого деревця. Існує ще й дуже цікава легенда. Одна з порід терну -диптом — отримала назву "неопалимої купини". В перекладі з церковнослов'янської купина означає "кущ". Цей терновий кущ виділяє своєрідні ефірні пари, які можуть горіти, проте самої рослини вогонь не торкається. Отже, ця дивовижна властивість не могла пройти непоміченою повз увагу наших Предків: вважалося, що з неопалимої купини виходять Боги, аби показати людям істину. Пізніше цю легенду запозичили юдеї та християни.

В Україні з неопалимою купиною пов'язаний образ Богині-Матері, а після прийняття християнства — і Діви Марії, але цей образ незнищенної квітки життя має язичницьке коріння.

Береза завдяки своїй білій корі стала символом чистоти, дівочої ніжності. Вона також вважалася оберегом від злих духів, тому її досить часто садили біля хати, щоб милувала око і захищала садибу.

Жіноча символіка берези відображена в оздоровчій магії. Листя берези матері заварюють для купелі своїх дочок. В українському фольклорі збереглося замовляння:

Прошу, Березко, рушати в купіль, Щоб моє серце всім було любе, Прошу, Березко, в добру годину, Щоб тільки добре не знало спину. Прошу, Березко, у купіль-воду, Щоб мала доня файненьку вроду. Кидай, Березко, під ноги рутку, Щоб моя доня не мала смутку.

Широко використовувалася кора берези — береста — для "берестяних грамот". На ній учні вчилися писати, а дорослі писали листи, робили різні побутові записи тимчасового значення. Отже, в часи, коли папір був занадто дорогим і використовувався для книжок, побутувало письмо на бересті. Для цих грамот бересту знімали так, щоб не пошкодити самого дерева, адже місця, де був знятий тонкий шар кори, мають властивість нарощувати нову кору.

Осика — дерево, яке в різних регіонах має неоднакове значення. Вірогідно, таке ставлення до цього дерева викликане нав'язаними чужими світоглядними уявленнями, які наклалися на давні вірування, тому в різних місцевостях осика сприймалася по-різному. Через біблійні перекази виробилося також негативне ставлення до осики, на якій нібито повісився Юда, крім того, осика не вклонилася Ісусу. Християни назвали це дерево "нечистим, проклятим", хоча, на думку біологів, осика в місцях проживания Ісуса та Юди не росла.Однак ці стереотипи і заборони на використання осики подекуди виконуються дуже суворо: її не рвуть ні на Зелені свята, ні на Купайла, не використовують також для виготовлення побутових речей або будівництва.

Проте с чимало історичних та етнографічних відомостей, що слов'яни споконвіку поважали осику і використовувані и в господарській діяльності. Цікавим, приміром, є іі такий факт, що осика йшла па гонт, тобто покрівельний матеріал не тільки для будинків, але й для церков. Наприклад, на Кіровоградщііні (Олександрійський район) осику вважають деревом, яке оберігає будівлі від усякого зла. Тут нею прикрашають хати на Зеленому тижні і використовують як оберіг (чіпляють на димар). Із гілок осики, яка використовувалась на святі Зеленої неділі виготовляли кілочки і забивали в чотирьох кутках кімнати, щоб охороняла від хвороб і нещастя. На Бойківщнні зірване до схід сонця на Купайла листя осики носили при собі як оберіг від "недоброго ока". Для охорони хат від нещастя робили пороги з осикових дощок. Коровам і телятам виплітані обручі з осикового гілля і вдягали як оберіг від злих чаклунів (щоб не забирали молоко). Вважалося, що з осиковою палицею можна сміливо вирушати у найдальшу дорогу в будь-яку годину дня чи ночі — з людиною нічого лихого не трапиться.

Магічні якості осики також відомі іншим слов'янам. З метою захисту від хвороб нею підкурювали домашню худобу та птицю. Відома й така магічна дія: у хворого відривали поділ сорочки і, прив'язавши до осики, просили її забрати хворобу, бо "осиці в самий раз трястися". Саме ця якість осики і породила приказку: "Тремтить, як осиковий листок" (про тих, хто змерз, або чогось боїться). Західні слов'яни осиковим кілком боронилися від "злих духів", які нібито "виходили з могил" і шкодили людям. Однак такі вірування уже мають християнське походження.

Осика має лікувальні якості і використовується у медичній практиці. На Тернопільщині відваром з листя осики лікували набряки серцевого і ниркового походження, накладаючи компреси. На Житомирщині відваром осикової кори лікували пропасницю. Осика також є народним прогностиком, навесні примічають: "рясно цвіте осика — на врожай вівса". Якщо восени осикове листя лягає горілиць — на холодну зиму, долілиць — зима буде тепла"'.

КВІТИ І ТРАВИ

Рослини служили людині ще в далекі часи, віддалені від нас на кілька тисячоліть. Про лікувальні властивості квітів, трав, плодів знали скіфські лікарі. Проте, ймовірно, вони продовжували традиції знахарів ще давнішої доби. Квіти використовували не тільки з практичною метою, але й задля краси, до якої здавна були небайдужими в Україні. Те, що квіти зображалися на предметах повсякденного вжитку, може бути переконливим доказом того, що красиві рослини вирощували на своїх садибах ще наші далекі Предки. Отож, квіти — окраса життя.

Квітник був невід'ємною частиною садиби українського селянина, він прикрашав переважно причілок хати і найчастіше виходив на вулицю. Іноді квітники обгороджували невеликим парканом, а то й просто обсаджували рядочком квітів чи низькорослих кущів. Такі квітники й зараз прикрашають хати українців у селах та балкони мешканців міста.

Які ж квіти найбільше полюбляють в Україні? Чимало легенд, пісень, переказів зберегла пам'ять народу про цих одвічних супутників людини, які широко застосовували в обрядах, побуті чи просто як окрасу, що милує око, веселить душу.

Чи не найпоширенішою і найулюбленішою в Україні здавна вважали рожу рожеву, або мальву. Прийшла до нас мальва з Малої Азії, де її знали ще стародавні пелазги. Ця рослина поширена також по всьому Середземномор'ю і має понад півтори тисячі видів.

Високі стебла, густо вкриті яскравими ніжними квітками та великими лапатими листками, живою стіною закривають майже кожну сільську хату. Безліч відтінків - від білого, рожевого до червоного й багряного, створюють дивовижну веселку навколо оселі. Назва мальва — латинського походження. У багатьох країнах Середземномор'я, Балкан, Малої Азії ця назва існує саме в такій формі. Назва рожа — пізнішого походження, вірогідно, запозичена з німецької мови. На півдні України цю квітку ще називають калачиками за формою плодів, схожих на калачі. Мальви ростуть і в дикому стані: в лісах, лісосмугах, на узбіччях доріг. Вони мають білий або блідо-рожевий колір, іноді використовуються як кормові рослини. Відваром дикої мальви лікують бронхіти, кашлі, роблять примочки. З культурних мальв темного кольору робили природні барвники.

Майже біля кожної хати завжди знаходилося місце і для пахучих яскравих чорнобривців, жовтогарячих нагідок, червоної рути, барвінку, любистку, м'яти і матіоли. Не перелічити нині всіх назв квітів, які прикрашають життя сучасного українця. Нині виведено багато нових сортів рослин, що увійшли в побут і звичаї народу. Проте магічну силу мають ті, що здавна прижилися в народі як священні рослини. Так, вважається, що червону руту, барвінок і любисток садять дівчата, щоб бути завжди коханими і бажаними, а молодиці — щоб була міцною родина. Півники оберігають від нечистої сили, бо півень (від якого походить назва квітки) завжди виступає рятівником — від його співу зникає всяка нечисть.

Таким же оберегом є мак. Його насінням, освяченим на свято Маковія (язичницький Спас не має ніякого відношення до біблійних братів Маккавеїв), обсипають садибу, людей і худобу. Мак вважається добрим лікарським засобом від безсоння, виразки шлунка. Традиційні коржі з маком люблять усі. Хоча й каже народна мудрість: "Сім літ мак не родив, а голоду не було". Мак в давнину вживали в їжу з магічною метою — макові коржики широко використовувалися в обрядовості. Його вплітають у віночки дівчата, вишивають на сорочках та рушниках. Макова голівка вважається символом розуму.

Використовували також лікувальні властивості будяка у випадку захворювання печінки. Кропиву вживають як кровоспинний і вітамінний засіб, а також при хворобах шлунка.

Як обереги використовувалися також інші рослини. Відомо, що для русалок під час Русалій слід було тримати при собі полин або часник.

Дуже давнім звичаєм українців є топтання рясту навесні, що означає просити в Бога життя і здоров'я. В Україні близько семи видів цієї рослини, але найпоширенішим, мабуть, є той, що має латинську назву scilla bifolia. Українська наукова назва рясту — "проліска дволиста": це дволиста рослина з шестипелюстковими блакитними квітками, зібраними у китички. В корені ряст має цибулинку За традицією, коли вперше навесні побачиш ряст, треба зірвати його, кинути під ноги, потоптати, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, Бог здоров'я дасть" або "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати і на той рік топтати!"

Магічними функціями народ наділяв чебрець — українське "євшан-зілля". Для українця саме ця рослина є символом Батьківщини, її брали з собою, від'їжджаючи на чужину, як згадку про рідний край. Чебрець був однією з трав, які застосовувалися в богослужінні ще за доби Трипілля. Збереглися знайдені археологами найдавніші керамічні курильниці, які були прототипом кадильниць, з якими на ранніх етапах ще боролися християнські священики. Згодом церква змушена була визнати цей ритуал і прийняла язичницьке кадило для свого богослужебного ритуалу. Трава чебрецю має надзвичайно ароматичний запах, який здатна зберігати дуже довго навіть висушена, при спалюванні вона дає ніжні пахощі степу. Подекуди в Україні і нині під час церковних служб використовують підкурювання чебрецем і вважають, що це забезпечить добробут родині. У східних районах України чебрець ще називають "богородицькою травою".

Цікаво, що деякі назви рослин несуть певну інформацію про етнічні назви народів, які заселяли нашу землю в різні часи. Так, наприклад, вважають, що назва квітки чемерка пов'язана з давнім народом кіммерійців (як і назви населених пунктів на Чемер-, Жемер-). Народна медицина використовує коріння цієї рослини як протипаразитиий засіб, оскільки це дуже отруйна трава. У степах України зустрічаються також невеликі кущики з жовтими квіточками під назвою дрік скіфський. У Приазов'ї також росте белевалія сарматська — красива квітка з фіолетово-пурпурними дзвониками на довгому суцвітті у вигляді китиці.

Про перебування татар в Україні говорить аїр, який іще називають "татарським зіллям". За переказами, татари брали з собою цю рослину, щоб перевірити, чи можна пити воду з річки: якщо коріння, вкинуте у річку, проростає і дає квіти, то вода чиста. Тому й росте аїр переважно в річках та озерах. Він є цілющим засобом проти випадання волосся, поліпшує апетит, має дуже приємний запах. Для лікування використовують переважно коріння цієї рослини.

Магічними властивостями наділив народ валеріану, яка в стародавні часи була відома під назвою одолян (рос. одолень-трава). Її навіть вирощували в квітниках, щоб уберегти свій дім і сім'ю від усякої напасті. Вважають також, що валеріана рятує від смутку, оскільки є заспокійливим засобом.

Люди знали, що у кожного зілля є свій магічний час, коли воно має найбільшу силу для лікування. Збирати трави починати на свято "Злата" (християнське Симона Зилота, або Семена), яке відмічалося 10 травня. Із приходом християнства Семен став вважатися покровителем рослин, у давнину ж свято називалося Зільник. У деяких регіонах перший збір починався в середу на Русальному тижні. Нині важко встановити, який язичницький Бог опікувався зільництвом (відомі жіночі Богині Рожаниці, Лада, Мокоша, які згадуються у замовляннях цілющого зілля). Відбувалося ритуальне окроплення трави хмільним напоєм, переважно медовим. Збирати цілюще зілля як на Зільник, так і на Купайла, вирушали до схід сонця.

Цілющими вважалися й трави, якими встеляли підлогу на Русальній неділі (на Трійцю), їх збирали і зберігати для лікування. Купальський збір трав починався ще з ночі літнього сонцестояння (нині випадає на 20—22 червня). Зіллю, зібраному в цей час, надаються наймагічніші властивості — воно лікує від усіх хвороб.

Існують також міфічні рослини. В Україні найбільше цілющих трав збирали на свято Купайла. Так, вважають, що в цю ніч має розцвісти Перуновий квіт — цвіт папороті, який вказує, де заховані скарби. Збереглися також перекази про "розрив-траву" (ключ-траву), яка відкриває всі замки, її також треба шукати на Купайла. Відомо в народі також про "переліт-траву", яку дівчата збирають для чарів. Однак, як вважає лікар-фітотерапевт Євген Товстуха, така трава ніде не зафіксована ні в енциклопедіях, ні в довідниках, її створила народна уява. Проте вчений додає кілька варіантів назв цієї цілющої рослини, серед них відомі в народі: первоцвіт весняний, конюшина, тирлич жовтий".

Наступний збір трав починався на Маковія (за язичницьким календарем, 1 серпня). У цей день збирають переважмо городні рослини, які вирощують біля хати: мак, соняшник, моркву, кріп, любисток, м'яту, руту. На Спаса (6 серпня) збирають плоди й овочі, заготовляють на зиму, сушать, консервують.

Кожна рослина пов'язана з Сонцем, Місяцем, Зодіаком. Всі планети мають свої рослини, які присвячені дням тижня. Сонячний день неділя, місячний - понеділок і т. д. (див. розділ "Астрономічні знання та народний календар"). Рослини Сонця круглої форми: кульбаба, нагідки, соняшник, рум'янок, первоцвіт та інші. Рослини Місяця: лілея, біле латаття, диня, огірки, кавуни, гарбузи (за формою квіток), верба, береза.

Марсу (вівторок) присвячені всі повзучі рослини: горох, квасоля, хміль, льонок, а також деякі колючі та пекучі: перець, часник, кропива, аґрус, ялівець. Меркурію (середа) присвячуються: чорниця, буквиця лікарська, насіння подорожника. Юпітеру (четвер) — великі рослини з широким листям: дуб, лопух, також деревій, кмин, коріандр, кріп, бузина. Венері (п'ятниця) присвячуються білі, червоні, лілові квіти: лаванда, фіалка, шавлія,бузок, жасмин, вишня, слива, малина, ожина. Рослини Сатурна (субота) — сосна, ялина, піхта, туя, кипарис, ялина, папороть, верес, полин (дослідження Марії Грицай).

Для того, щоб знати, коли треба збирати цілющі трави, слід вивчити календар наших Предків і застосовувати його згідно з астрономічними строками (сонцестояння, рівнодення, Повня чи Молодик).

Збирання рослин здавна починалося до схід сонця, "поки роса не впаде", бо тоді зілля втрачає свої лікувальні властивості. На Поліссі вважалося, що збір трав повинен відбуватися у першій половині дня (до 12 години), доки "день прибуває, щоб сила прибувала". Іноді (як на Купала) починали збирання трав уночі. Саме вночі трави вбирають більше вологи й корисних речовин, водночас виводячи з себе шкідливі елементи, тобто самоочищаються. Найкращим місцем збору цілющих трав завжди вважалися відлюдні місця, "де не чути голосу півня".

Для кожної хвороби був свій час збирання ліків. Якщо рослини застосовувалися для зміцнення організму, підвищення рівня гемоглобіну, збільшення ваги, для "сили" — слід збирати на Молодика, "щоб зростало, як місяць зростає". Коли ж слід позбутися виразки, хвороб шкіри, бородавок - траву потрібно збирати на повний місяць, який ітиме на спад, на зменшення.

Зі збором цілющого зілля пов'язані дуже давні звичаї, що носять ритуальний характер. Землі треба дякувати за подаровані ліки. Тому перед початком збору під перший кущ чи пагінець рослини кладуть хліб-сіль або монети. У Карпатах про це кажуть: "Не журись, Землице, що ми тебе оголили, ми на тебе, Землице, хліба положили". Рослини збирали обов'язково помившись і вдягнувшись у чисту сорочку. Перед збиранням потрібно було молитися і просити в Богів, щоб зібране зілля було помічним від усіляких недугів. У Золотоніському повіті на Полтавщині був звичай збирати зілля роздягнутим, "бо як нарвеш у одежі, то не буде помагати від усякої хвороби".

До сьогодні збереглися деякі язичницькі молитви, що читалися перед лікуванням. Тут є звернення до сил природи, небесних світил із проханням допомогти. Так, перед збиранням чар-зілля промовляють: "Отець-Небо, Земля-Мати! Благословіть траву брати!"

На Житомирщині записана така молитва: "Ясне сонечко, ідеш ти через увесь свєт, не боїшся ти уроков і пристріту, то щоб так не боялася (ім'я). Іде ясний месяц через увесь свєт, не боїться вон не вроков, не переляков, не пристріту, не пристретиша, щоб так (ім'я) не боялась. Ясная зоря, ідеш ти через увесь свєт, не боїшся ти не вроков, не переляков, не пристріту, не пристретища, щоб так (ім'я) не боялась, не заспаного, не подуманого, не чоловічого, не жіночого, не парубочого, не дитячого, не дівочого. П'ятьонка-матьонка, стань у помочи". Таку молитву-замовляння повторювали тричі перед початком лікування, викачування переляку тощо.

У світі відомо близько 200 тисяч лікарських рослин. Із них понад 20 тисяч росте на українській землі. Тому не дивно, що наші Пращури добре знали й ефективно застосовували цілюще зілля — справжній дарунок Бога Неба і Богині Землі.

ТВАРИНИ ТА ПТАХИ

Досить довго у науці панувала хибна думка про те, що нібито внаслідок "первісного страху" людини перед силами природи виникла релігія. Хоча, очевидно, що безсилля людини перед природою стало проявлятися лише тоді, коли вона перестала розуміти свій органічний зв'язок з Богом-природою, протиставила себе навколишньому світові.

Для наших Предків природа була рідною домівкою. Саме від світу природи вони отримували їжу, одяг, матеріал для будівництва жител. Тому людина й наділяла рослини, серед яких жила, і тварин, які жили поруч з нею, людськими рисами, таким чином, ніби олюднюючи навколишню природу. Первісна свідомість вбачала рівність і партнерський зв'язок людини зі світом рослин і тварин. Більше того, людина вважала тварин не тільки рівними собі, але навіть вищими і розумнішими. Саме обожнення природи, священне ставлення до неї, а не "страх" перед нею, стаю причиною виникнення релігії.

Люди вивчали поведінку тварин і властивості рослин для практичної мети — співпраці з навколишнім світом. Святкові жертвопринесення певних тварин Богам і ритуальне вживання м'яса сакрапізованих тварин (або їх хлібних зображень), що супроводжувалося магічними обрядодіями і словами, у давнину мало на меті прилучення родини до сил природи, і через це — примноження добробуту, забезпечення родючості людей і тварин.

Лише з виникненням позаетнічних монотеїстичних культів з'являється уявлення про "вищість" людини над природою. Поступовий відхід від природи — відчуження людини від світу рослин і тварин — з усією очевидністю проявився і в наші дні. Штучні, відірвані від природи релігії (в тому числі християнство) спричинили поділ на "чистих" і "нечистих" тварин, який часто йшов усупереч етнічним традиціям.

Уявлення про тварин-тотемів у давніх слов'ян сформувало багату й різноманітну фольклорну спадщину. Найкраще тваринний світ представлений у народних казках, причому в найархаїчніших з них тварини виступають не персоніфікацією людей чи їхніх якісних характеристик, як це стало пізніше, а самими собою.

Світ звірів тісно взаємодіє зі світом рослин. Як Світове Дерево є зв'язком трьох вселенських просторів (нижнього, середнього і верхнього), так і тварини пов'язані з кожним із трьох світів: риби, змії — з нижнім (земноводним), звірі, свійські тварини — з середнім (власне землею), птахи — з верхнім (небом, повітряним простором).

Розповідь про "братів наших менших" доцільно було б розпочати з "птиці птиць", "риби риб", "царя звірів". Але почнемо з нижнього світу, якиий символізується корінням Дерева Життя і в якому перебувають підземні мешканці та всі водоплаваючі. Як правило, майже всі вони пов'язані з уявленнями про світ Предків (Нави) і є зв'язківцями з підземним царством, представниками родючих сил природи.

Тварини земноводного (нижнього) простору. Змія (Змій). Давні уявлення про змію пов'язують її зі стихією води, джерелами, ріками, морями. Змія — хранителька підземного світу, древній символ родючості. Змій — символ Велеса як земноводної стихії, охоронець входу в підземне царство Вирію. Боротьба Перуна-змієборця з Велесом у слов'янській міфології уособлює природну взаємодію стихій — небесного вогню і земної води. Отже, образ змії-змія наділений водночас і позитивною, і негативною символікою. Таким він залишився і донині. Якщо християни, наприклад, уявляють Георгія-змієборця як переможця змія-язичництва, то український філософ Григорій Сковорода уявляв Біблію "потопом зміїним, що залив усю землю брехнею".

Народні уявлення про змію (гадюку) дуже різноманітні. Змії мають свого царя або царицю, які розпоряджаються "зміїним народом". Цар зміїв навесні своїм шипінням пробуджує весь зміїний рід, на Купайла збирає своїх підданих, дає накази, призначає кожній змії жертву (кому кого вжалити, а кого не кусати), а перед Здвиженням — заслуховує звіт усіх гадів про те, як вони прожили минуле літо. Зміїний цар або цариця, як правило, мають особливий знак — золоту корону, перстень, діаманти.

Чи не найбільше народних знань про змію відображено у знахарському словесному мистецтві (заклинаннях, замовляннях тощо). Здавна люди розпізнали й природні особливості зміїної отрути, її лікувальні і смертоносні властивості. Цілющою або магічною силою народ наділяє линовище (скинуту шкіру гадюки). За легендами змія (гадюка) навчила людей пізнавати цілющі рослини, недарма існують казки про "зміїну траву", бо тільки змії відомий листок, який загоює рани і повертає життя. Казковий герой, з'ївши м'ясо гадюки, набуває здатності розуміти мову рослин і тварин.

У міфах про змію-иарицю (чи зміїного царя — полоза) розповідається, що вони дають людині квітку папороті або золотий ріжок достатку. Треба тільки знати чарівне слово і в добрий час виконати просту обрядодію: розстелити перед зміїною царицею білий обрус (скатертину). А пізнати зміїну царицю можна по золотій короні (золотих ріжках), якими вона виділяється з-поміж інших змій. Як же дізнатися про той добрий час, коли таке диво можливе?

У народному календарі маємо два зміїних свята в Колі Сварожому — весняний Благовісник (26 березня), коли змії прокидаються, і Здвиження (14 вересня), коли вони засинають на зиму (ховаються під землю). Подекуди збереглася народна назва цього дня "гадюшник", коли гади виповзають на поверхню землі (християнське "св. Руфа-Родіона", або "архангела Гавриїла"). Це свято, за язичницьким календарем, пов'язане з пробудженням громової сили, тому Благовісником народ вважав насамперед Перуна, який благословляє пробудження природи. На Гуцульшині кажуть: "Того дня благословит Бог землю і усєка живина, що є у земли, вилазит наверх". Уявлення гуцулів про Благовісника має надзвичайно стародавнє походження. Вважають, що він — володар Сонця, а тому це свято подекуди вважали навіть більшим, ніж сам Великдень.

Змія (гадюка, жіночий символ) і змій (чоловічий символ) в українській міфології нетотожні. За однією з казок, якщо змія сім літ не чула людського голосу (варіант: церковного дзвону), вона перетворюється на змія — у неї виростають крила і вона набуває здатності літати. Наш летючий змій близький до східного дракона. Він викрадає царівну і відносить її в своє тридев'яте царство, звідки її визволяє казковий герой Василь-царевич (символ Місяця, пізніший варіант — Іван-царевич). Досить часто казковий Змій буває багатоголовим, а герой мусить його вбити, аби визволити свою кохану. В цих міфологемах змій (або Кощій), як правило, символізує зимові темні сили, а герой визволяє Весну, пробуджує вегетативні сили землі.

У багатьох народів змія символізує мудрість. У слов'янській міфології існує кілька типів чи образів змія і змії. Найпоширенішим є уявлення про змію як жіночу силу родючості, покровительку домашнього вогнища — саме такою знаємо змію (вужа) Трипільської культури. Змій відомий також як чоловіче запліднююче начало (фалічний символ), охоронець кордонів, збирач данини, спокусник і викрадач жінок.

Черепаха — найчастіше в замовляннях - виступає одним із втілень змії. Вона, як і змія, володарка "підземного царства", знає чарівні рослини (наприклад, розрив-траву), живе в коріннях Світового Дерева.

Жаба — жіночий символ підземного світу. Побутує уявлення про жабу як зачаровану царівну: побачивши її вперше навесні, вітаються з нею як з "панною". За аналогією до образу царівни-жаби, справжню жабу подекуди вважають перетвореною відьмою. Погляду жаби уникають, бо думають, що вона може зурочити ("зглазити"). Чарівні властивості жаби близькі до зміїних, їх має її шкіра, лапка, певні кісточки або порошок із засушеної жаби, які використовували відаючі жінки, чаклунки, знахарки. Через те, що жаба є незвичайною твариною, існувало багато табу щодо неї. Жабу не можна брати в руки, бо вона може наслати бородавки, не можна показувати на неї пальцем — заболить спина, не можна вбивати — буде сильна злива (мати вмре). Прикмети, пов'язані з жабою, мають негативну символіку: якщо жаба перелізе дорогу — на шкоду, невдачу, якщо вскочить у хату — в родині буде велика втрата, навіть смерть.

Водночас з допомогою гадюки і жаби можна було роздобути чарівну паличку. Для цього слід підгледіти, коли вони б'ються і розборонити їх палицею. З цього часу палиця набуває магічної сили: розганяє хмари, приносить багатство, відганяє ворога.

Ящірка близька за своєю символікою до "гадів", тому в народі вона наділяється магічними якостями посланця з підземного світу. Вона охоронниця підземних скарбів. Вважають, що в ящірках виходять на землю душі покійних, аби подивитися на життя. Тому її забороняється убивати. Сонце не повинно бачити убиту ящірку, тому її слід закопувати в землю. Водночас вона має лікувальні властивості — від головного болю рекомендували саджати ящірку в капелюх і надягати на голову. Якщо вперше навесні побачиш ящірку, слід перегнати її через пояс, кинувши його на землю, тоді цей пояс набуває властивостей лікувати поперек.

Миша належить до тварин "нижнього" світу, оскільки живе в норі (під землею). Коли в дитини випадає перший молочний зуб, здійснювали такий обряд: кидали цей зуб на горище і казали: "Мишко, мишко, на тобі зуба кістяного, дай мені — золотого (залізного)". За поведінкою мишей ворожили на врожай: якщо миша вириє нірку на горбочку - буде недорід і високі ціни на хліб, якщо в низовині — добрий врожай і низькі ціни на хліб, а якщо миші вилізуть з нори і пищатимуть — чекай голоду.

Риби — представники нижнього світу — вважалися посланцями водної стихії і протиставлялися птахам. Існує міфологема риби як своєрідного деміурга — творця світу: риба виносить з дна океану (первісного хаосу) мул, пісок, тобто елементи, з яких створюється Земля (космос). Відомий також мотив Риби-Кита (або трьох китів), які тримають на своїх спинах Землю. Іноді опорою Землі вважається дельфін. Сонце вдень виїжджає на небо на білих конях, запряжених у золоту колісницю, а вночі опускається на дно космічного океану на рибині. У казках риби виступають символом Місяця. Саме в цій ролі вони й присутні у вигляді обов'язкової страви на різдвяному столі.

Кожен вид риб має свого царя, який ними править. Усіма рибами й іншими представниками водного царства, звичайно, править Водяник. Різним видам риб народна уява також надавала різних значень. Так, сом вважається конем Водяника, на якому він виїздить на полювання вночі, а іноді й сам може перетворюватися на сома. Форель пов'язують зі священними водами і джерелами, наділяють мудрістю, здатністю до передбачень та пізнання інших невидимих людині світів. Змієподібних риб в'юна і вугра народ відносить до "гадів", а рибалки часто називають їх "зміїними братами". Лосось здавна у багатьох народів вважається фалічним символом і використовується в чоловічій магії родючості. В індіанців Америки існує навіть ритуальний "лососевий танець" для забезпечення добрих ловів.

Щука символізує роздольне життя, веселощі, широкий простір. Недарма її назва в народних казках і піснях стала синонімом рибного роду і водного простору взагалі: "розгулялась щука-риба", "щука-риба в морі гуляє доволі" тощо. Окуня прийнято вважати подружньою парою щуки, про це йдеться в піснях: "А я собі гуляю, як щука (рибка) по Дунаю, як щука з окунцями, — я молода з хлопцями". Щука в народному уявленні стала символом хитрощів (як лисиця серед звірів). У казках вона часто-густо наділена здатністю виконувати всі бажання. Магічними властивостями наділялися також кістки щуки. Наприклад, хрестоподібну кістку зі щучої голови використовували у бджолярстві: розтерту на порошок її підмішували до їжі бджолам для підвищення медоносності. Щучі зуби носили на шиї як обереги від укусу змії.

Короп вважається рибою Велеса і був ритуальною стравою на всі Велесові свята (у християнстві він став рибою св. Миколая).

У слов'ян "золота рибка" також наділялася здатністю виконувати всі бажання, крім одного: вона не може прислужуватися (саме про це йдеться у відомій казці). Інші народи шанували золоту рибку (вид риби) за її красу.

Риба загалом вважається німою, тому існує багато приказок з порівняннями: "німий, як риба". Однак риби між собою вміють добре спілкуватися тільки їм відомим способом, тому першу виловлену рибину випускали назад у річку з проханням привести "батька, матір, сестру, брата".

Існує повір'я: якщо душі померлих відлітають до Вирію у вигляді птахів, то душі утоплеників перевтілюються у риб.

Рак. Особливість цієї істоти в тому, що він плаває "задом наперед". Тому рак символізує відступ, відсталість, певною мірою сліпоту, бо очі дивляться назад. Водночас через свою природжену недосконалість, рак наділений надзвичайною "інтуїцією": те, чого не бачить очима, відчуває інтуїтивно. Недаремно і люди, народжені під сузір'ям Рака, краще бачать те, що "позаду", тобто минуле, а це допомагає їм краще орієнтуватися в тому, що буде у майбутньому.

Відомо, що в казці про Козу-дерезу саме рак виганяє цю тварину із зайчикової хатки. Хоча він є найменшим з усіх тварин (лисиця, вовк, ведмідь), зате знає магічне слово: "А я рак-неборак, як ущипну — буде знак!" Хоча фольклористи вважають, що з допомогою рака виганяли різних звірів із нір тільки в казках, але ці перекази містять і раціональні знання. Рака використовували в господарстві не тільки з магічною метою, а й з практичною: підвішений на дерево живий рак відганяє гусінь.

В Україні (Таврія) збереглися ше й спеціальні календарні обряди і рачині свята: побутував звичай "женіння рака", який здійснювали рибалки в день Водяника (у християнстві замінено св. Петром), у язичників святкується 29 червня за григоріанським календарем. Дослідник козацької старовини Д. Яворницький цей обряд описав так: рака одягали в чоловічий одяг, а рачиху — в жіночий, прикрашали квітами і стрічками та "вінчали". Цей обряд має на меті забезпечити приплід риби і збільшити її вилов.

Магічні властивості рака — вміння в екстремальних умовах викликати дощ. Для цього здійснювали обряд "похорон рака" (закопували його в землю, супроводжуючи голосінням як за померлим, іноді на такій "рачій могилі" ставили й хрест). Якщо ж рака випускають у воду, то тим самим заспокоюють дощові сили природи і "не пускають дощу".

Тварини земного (середнього) простору. Лев — цар звірів, символ вищої Божественної сили, могутності, влади, величі, закону. Як уособлення сонця і небесного вогню він виступає помічником Богів (Митри, Артеміди, Кибсли, Репї та ін.), персоніфікацією Осіріса. Лев також символізує доблесть, гордість, благородство, справедливість, розум, достоїнство. Недаремио лев, сам будучи "царем звірів", став покровителем царської влади та могутніх героїв. Він - сторож, хранитель царських хоромів, бо статуї левів прикрашали їхні палаци, тропи, а також входи до гробниці. Вважалося, що він приносить щастя царям та героям.

Ім'я лева часто було табуйованим - деякі народи називали його "господарем", "братом". Леву часто приписують здатність перетворюватися на людину, в деяких народів він символізує предка, що свідчить про його первісні тотемістичні риси. Існують міфи про царя і лева, які були близнюками, про походження "лев'ячих династій" тощо.

Левиця наділяється продукуючими функціями і в багатьох релігіях виступає супутницею Богинь-матерів. Водночас лев як хижий звір іноді символізує гнів, лють. Єгипетська богиня Тефнут у розгніваному стані перетворювалась на левицю. У народній медицині лев, навпаки, означає спокій, здоров'я, витривалість, живучість. Тому існує чимало різних талісманів із зображенням лева.

В Єгипті південний вітер зображався у вигляді чотириголового крилатого лева. Подібні зображення крилатих левів часто зустрічаються в Малій Азії.

Мотив перемоги героєм лева був типовим для різних південних культур, починаючи від шумерського Гільгамеша, до відомого Геракла — переможця Йєменського лева, у цих міфах лев виступає втіленням злого начала, хаотичних сил природи.

Зображення цього могутнього звіра відоме на гербах багатьох держав світу. Є він і в українській геральдичній традиції. Лева мали своїм символом у різний час багато міст України. Нині найвідомішим із них є герб старовинного міста Львова, заснованого князем Левом.

Ведмідь (Ведмедиця). Якщо у південних народів царем звірів вважався лев, то у наших слов'янських широтах царем звірів, безперечно, був ведмідь. Він є господарем лісу, покровителем полювання. Однак найпопулярнішим у слов'янській міфології була ведмедиця та її зв'язок із сузір'ями Великої і Малої Ведмедиць, Полярною зорею,

Зорею, Світовим Древом і весною. Ці сузір'я символізують Богинь Рожаниць - Ладу і Лелю.

На півночі Ведмедиці-рожаниці мали свою паралель священних Лосих. Іноді сузір'я Великої Ведмедиці росіяни називають Лось. Народи Сибіру шанували Лосиху-матір, здійснюючи ритуали на її честь, у всьому схожі на російські обряди шанування Ведмедиці на "Ведмежих празниках". Лосині та оленячі роги прикрашали житла північних народів і шанувалися як родинні обереги. Лось у багатьох народів наділявся деміургічними функціями творця світу.

У греків ведмедиця є культовою твариною поруч з ланню Артеміди. Приручений ведмідь жив також при храмі цієї Богині. В Аттиці жриці Артеміди на "ведмежі свята" вдягатися у ведмежі шкури і виконували ритуатьний танець ведмедя. Артеміді також приносили в жертву ведмедя. Міф розповідає, що супутниця Артеміди, німфа Катісто, була перетворена на ведмедицю за втрату дівочої незайманості і перенесена на небо у вигляді Великої Ведмедиці. Статуя священної ведмедиці з язичницьким крижем на грудях досі збереглася на місці язичницького храму (вірогідно, Рожаниць) у Польщі — гора Слєнжа, неподалік Вроцлава.

Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвиження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов'язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традиції, тотем. Ведмідь і людина в повір'ях слов'ян вважатися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.

До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежого хутра. Однак у народів Сибіру і Далекої Півночі на "ведмежі свята" приносилось у жертву м'ясо ведмедя і плем'я прилучалося до тотема. Легенди про співжиття ведмедя з жінкою і народження нею сина богатирської сили, вказує на тотемний зв'язок людини з ведмедем. Існували традиції вирощування і виховання ведмедя у людській сім'ї.

Як вважають дослідники, навіть ім'я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім'ям-замінником "відаючий мед". Таких евфемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов'ян, як і романо-германців, могла бути ber, bar (пор. назву барліг — лігво бара-ведмедя)1. Культ ведмедя в язичннцькій традиції був тісно пов'язаний із Велесом і мисливською магією. Якщо яскраво світиться сузір'я Волосожар, буде вдалим полювання на ведмедя — говориться у мисливському повір’ї. Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіпляли в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров'я худоби. Якщо господар не мав справжніх ведмежих амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювати курники, хліви.

Ведмедю також притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювати магію родючості. Існували також прикмети: якщо введений до хати ведмідь зареве посеред кімнати — чекай весілля, якщо дівчині присниться ведмідь — буде жених. У Росії мати зустрічає молодих після вінчання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні — у овечому кожусі, що символізує багатство і родючість.

Вважалося, що жінка виліковується від безпліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.

У "ведмежі дні" (на Калиту, Велесовий тиждень, Масляну) господині випікали хліб і підкидали його в димохід "для ведмедя".

Олень — цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем і його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю). Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць, що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов'янських казок - втілення сонячного світла — поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):

В чистім полі все полин-трава,

В тім полину ходить білий олень.

Білий олень — золоті роги...

Про сонячного оленя відомо також у німецькому фольклорі. У германців зберігся звичай на Різдво рядитися в оленячі шкури, проти чого суворо застерігала католицька церква.

Кінь служив засобом пересування не тільки людей по землі, але й Богів у небі. Сонячна колісниця, запряжена білими або золотими конями, — типовий атрибут найвищого Божества арійських народів. Кінь супроводжує і слов'янських Богів — Дажбога, Хорса, Світовида, Перуна. Він — символ руху взагалі: як земного, так і небесного. Мотив божественних коней поширений у культовому мистецтві на широких просторах від Європи до Індії. У вигляді двох коней зображатися ведійські Ашвнни і грецькі Діоскури, балтійські "літи Нога", іі англосакські Hengist і Horsa. На коні зображалася кельтська Богиня Іїпона (дослівно "кінська Богиня"). Малоазійська Богиня на коні, вірогідно, стала прообразом відомих амазонок.

Внаслідок своєї стрімкості і швидкості кінь став символом Світового Дерева, яке єднає небо і землю: слов'янській "Диво-кінь вухами підпирає небо, очима лічить зорі, копитами білий камінь розбиває, вогнем сліди замітає, гривою все поле вкриває". У Рігведі Світове Дерево Аш-ваттха, під яким зображений священний кінь, дослівно означає "стоянка коня". У скандинавській міфології назва Світового Дерева Ігдрассіль у дослівному перекладі з давньоісландської означає "кінь Одіна".

Відомий священний кінь зі святіші Світовида, культ якого описаний Саксоном Граматиком: "Божеству належав білий кінь... Підстригати чи виривати волосся із його гриви або хвоста вважалося злочином... На цьому коні виїздив у бій Свантеши...проти ворогів своїх святощів". Цей кінь, якого годувати і доглядати мав право лише жрець, призначався для важливих державних ворожінь. Коли треба було вирушати на війну, жрець, відправивши урочисті молитви, проводив коня через ряди списів: якщо кінь переступав їх правою ногою — віщував перемогу, якщо ж лівою — війну відкладали, бо вірили, що неминуче програють, або змінювати план війни.

Володимир Шаян у своїй праці "Найвище Світло. Студія про Сварога і Хорса" довів етимологічну тотожність слів Хор (сонце, коло) і Хоре (кінь), а також їх близькість до поняття Сварога і Сварги.

У давніх слов'ян була навіть клятва, що протягом століть збереглась як найсвятіша: "Клянусь конем!" Кінь був дорогим подарунком князя своїм заприсяженим воїнам-дружинникам. В Україні кінь вважався добрим другом людини здавна. Коня високо шанували українські козаки -останні лицарі руської військової касти. Він був і найпершим помічником у господарстві. І хоча коня мали в основному заможні сім'ї, язичницькі обряди першого посадження на коня ("пострижини") хлопчиків здійснювалися впродовж багатьох століть і після прийняття християнства.

Коні Світовида у давньоруській вишивці

У народі збереглись приказки, пов'язані з конем: "Кінь слухає дружка, а не батіжка": "Держися за гриву, бо за хвіст не вдержишся"; "Кінь ґуля по волі, козак - по неволі".

Вовк — це насамперед символ військової доблесті, воїнської касти: він також — тотем, господар лісу (російський "лев" і "собака Лешего"). В українців Карпат вважалося, що Лісовик годує вовків хлібом, який йому приносять пастухи, щоб задобрити його. Іноді Лісовику приносять у пожертву вівцю, аби вовк не "вирізав" усю отару.

Культ вовка як покровителя воїнської касти характерний для багатьох народів від скандинавів і германців до кавказців та індійців. Поширений він був і в Київській Русі, про що свідчать казки, билини, літописи, літературні твори, наприклад, казка про "Залізного вовка", розповіді про вовкулаків (перевертнів), де чоловік обертається на вовка, підперізуючись спеціальним (ритуальним поясом). Після війни він скидає цей пояс і знову стає людиною.

Ще Геродот описав "неврів-вовкулаків", які кілька разів на рік обертаються на вовків. Вірогідно, що в цих племен існувала традиція ініціацій молодих чоловіків до воїнського стану, які відбуватися у певний час року. Під час обряду юнаки зображали своє прилучення до тотема (сакруму), надаючи собі певних рис священної тварини (вовчі шкури, маски, амулети з вовчих ікол чи зубів, шийні гривні із зображенням тотема тощо).

В індоєвропейській міфології два вовки супроводжують Богів війни. Арійська міфологія знає міф про двох псів, народжених священною собакою Сарамою, які супроводжують Яму (Рігведа). Два священні вовки — супутники германського Одіна.

Українська традиція також не стояла осторонь поширеного сюжету. Так, наприклад, історики вважають Волха Всеславича (оспіваного в билинах) історичною особою — Всеславом Полоцьким, який був наділений надзвичайними здібностями. Саме про нього казали, що "мати народила його від волхвування" (про це йдеться в літописі). А билина розповідає:

Дружина спить, так Волх не спить. Він обернеться сірим вовком...

Образ воїнів-вовків часто згадується в "Слові о полку Ігоревім":

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи городив,

А сам вночі вовком бігав.

Із Києва добігав до півнів у Тьмутаракань.

Великому Хорсові вовком путь перебігав.

Або:

А мої ті куряни - свідомі кметі...

Самі скачуть як сірії вовки в полі.

...Коли Ігор соколом полетів.

То Овлур вовком помчав.

Іноді вовк виступає символом нареченого (свата), який викрадає у матері дочку:

— Ой мати, мати, то там вовк за горою, Ой вийди, мати до вовка з коцюбою. Ой вийшла мати до вовка з коцюбою, А вовк за дочку — та й побіг дорогою!

У германців свати молодого, йдучи по молоду, одягали на себе вовчі шкури. Така езотерика характерна для ініціальної магії давніх народів.

Вовчі зуби, ікла кігті, шерсть були поширеними амулетами, оберегами, з них робили намиста застосовували в лікувальній магії. Вовчі ікла давали гризти дитині, в якої ріжуться зуби, щоб вони росли міцними. У Києві під час розкопок язичницького кургану археологи знайшли намисто із 32 вовчих зубів. На Поліссі біля дитячої колиски вішали зображення двох вовків, щоб дитина не боялася. Існувала навіть балада про "вовків-няньок".

Прикмети для воїнів: вовче виття перед боєм віщує перемогу.

Як хижаки вовки завдавали людям багато шкоди. Взимку голодний вовк здатен не тільки з'їсти худобу, але й людину, тому існували вірування в те, що при зустрічі з вовком слід присісти, торкнутися руками землі та промовити: "Ти — вовк, і я — вовк" або запалити вогонь, тоді вовк не зачепить людину.

Собака — "домашній вовк". Поруч із людиною він живе з давніх-давен і вірно служить своєму господарю, охороняє хату, подвір'я, отару. Тому собака став символом вірності та відданості своєму господарю, захисником господарства. Ще за доби Трипільської культури собака був наділений культовими функціями — охоронець рослин (саме таким він зображається на трипільських глечиках) і, вірогідно, став прообразом арійського Симаргла.

Собаки, як і деякі інші тварини, тонко відчувають усі зміни в природі, що відбуваються перед стихійним лихом, наприклад, землетрусом, повінню тощо. Вони, як і коти, здатні бачити тонкий світ ("переходити в четвертий вимір"). Тому народ завжди був уважним до поведінки різних тварин. Перед стихійним лихом починають кричати кури, корови, вівці; кішка тікає з хати, собака виє. Чимало звичаїв і прикмет пов'язано з поведінкою собаки, особливо з його виттям. У народі підмічали, як саме виє собака: якщо голову тримає вгору, то чує десь неподалік вовка; якщо ж виє, опустивши голову вниз, то віщує смерть людини.

Існують повір'я, пов'язані з собакою: якщо приблудиться до двору чужий пес — на добро. Зустріч з собакою в дорозі віщує добро і прибуток, а також зустріч з другом.

Корова, Бик (свійські тварини); Туриця, Тур (дикі тварини) — зоряний Тілець, символ плодючості. Чоловіча могутність знайшла своє втілення в образі Буй-Тура. Мабуть, немає жодного індоєвропейського народу, в міфології якого не було б образу священного Бога-Бика. У давніх трипільців існував храм, присвячений цьому Богові, прикрашений бичачими рогами (відома модель такого трипільського храму знайдена на березі р. Рось). Цей трипільський культ тотожний з подібним культом, що був поширений серед народів Балканського півострова в V—III тис. до н. ч.

У давньоарійській релігійній традиції Бик — образ місячного Бога Соми. В арійців Ірану місяць називався "володарем сімені бика". Бик — символ чоловічої запліднюючої сили. Йому присвячено кілька текстів Рігведи та Авести. Його зображення знайдене на печатках із Могенджо-Даро (Індія). В індусів білий бик Нандін - символ Бога Шиви. У Єгипті є Небесний Бик - син і чоловік Небесної Корови. У шумерів Бик — персонаж епосу про Гільгамеша, а в давніх греків Зевс в образі Бика викрадає Європу.

Маємо також і писемне повідомлення Прокопія (автора VI ст. н. ч.) про те, що у слов'ян Бик був символом Бога-Громовержця. Відомо також з пізніших джерел, що Перунові приносили в жертву биків. Бог-Бик зображувався на щитах та інших військових обладунках воїнів-дружинників.

Отже, у всіх відомих міфологіях Бог-Бик втілює космічне чоловіче начало, починаючи ще з верхньопалеолітичного бізона (зображеного в печерах). Часто при храмах, що належали цьому Божеству, утримувався священний бик як втілення самого Бога.

Бик, як правило, має й свою подружню пару — Корову. У давньо-арійськпх текстах відома корова Сурабгі (дослівно "солодкопахуча"), або Камадгену (дослівно "корова бажань"). Це священна корова, яка виконує будь-які найпотаємніші бажання свого володаря. Вона з'явилася з океану, і Боги подарували її ведійському жерцю. Потім вона стала власністю другого мудреця, поки один із царів не зробив спробу викрасти священну корову. Тоді Боги помістили її в Сваргу, де вона й донині живе в Раю Індри.

У всіх відомих релігіях корова — символ родючості, достатку, благоденства. Обрядове значення молока не можна переоцінити. Його жертвували Богам як найчистіший напій, ним, як це уже згадувалось, могли гасити пожежу, що сталася від Перуна (блискавки), бо водою гасити Перунів вогонь заборонялося. Молоко і молочні продукти досі є важливим лікувальним і оздоровчим засобом. Сила молочного достатку — це саме те, що притягує до цього образу не тільки людей, але й самих Богів.

У багатьох народів Бог Сонця закохується в Корову або Богиня (наприклад, Гера ) приймає образ корови. Після зустрічі з Богом Корова вагітніє і народжує сіша-людину (наприклад, в хетсько-хурритському епосі). Корова скаржиться Богові-Сонцю, що вона, четверонога, народила сина двоногого.

У балтійських слов'ян подружньою парою Дажбога вважається Подага ("подателька блаґ" за О. Фамінциним, або "Погода" за В. Топоровим). Вона ж Божиха чи Божуня східних слов'ян. У Велесовій Книзі читаємо: "Дажбог народив нас від Корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці. І так стали діди русове" (дошка 7-Є). Слов'яни вважали корову своїм тотемом як Прародительку. Маємо також підтвердження образу священного молока як Молочної стежки (українська назва Чумацький шлях): "Тут бо Корова Замунь іде до поля синього (Неба) і починає їсти траву ту і молоко давати. І тече те молоко до хлябів і світить уночі звіздами над нами" (дошка 8/2). Вірогідно, цей образ небесного молока — спільноарійського походження, адже зоряне небо (Сварга) — місце, де живе й давньоарійська (індуська) Корова Сурабгі.

У північнослов'янських релігійних уявленнях сином священної Корови є Бог Велес. Недаремно він має прізвище (точніше, ім'я по матері) -Коровин. Тут доречно навести також українські топоніми, що походять від слова корова (наприклад. Біло-Коровичі), а також назви рослин (наприклад, коров'як — він же ще має назву дивина, що споріднює цю рослину з Дием, Дивом). Усі ці загадки ще потребують докладного дослідження.

Однак живучість цього образу підтверджує існуюче досі в Україні повір'я про божественність корови чи бичка-, які мають білу мітку на лобі: такі тварини вважаються "відзначеними Богом". І досі українські селяни, коли отелиться корова, звертають увагу на вигляд теляти, про якого говорять: "у нього зірка на лобі". У весільному обряді збереглося порівняння молодого з биком, а молодої з теличкою, що символізує родючість. Весільний хліб коровай — також згадка про давню божественну жертву (весільний дарунок) — корову.

Корова і бик споконвіку вважатися священними тваринами, — ще у найдавніші часи їх приносили в пожертву лише найвищим Богам. Виходячи з того, як описаний обряд жертвопринесення бика (вола) в Давній Греції, можемо судити про високу святість цієї тварини. Його забивали для Зевса, Діоніса, Деметри. На вівтар клали хліб, пироги і проганяли навколо нього стадо волів. Той із них, який підходив до вівтаря і поїдав приношення, вважався вибраним Богами для пожертви. Діви-водоноси приносили воду для омивання сокири і ножа, а два "кати" вбивали тварину сокирою і ножем. Шкіру з убитого набивали соломою, впрягали до плуга, імітуючи оранку (символ воскресіння). Потім влаштовували суд для встановлення вини того, хто вбив вола чи бика. Учасники обряду почергово перекладали вину за це один на одного: водоноси звинувачували "катів", а ті - сокиру і ніж, яких "суд" на чолі з "царем" визнавав винуватими і виносив вирок - викинути їх в море. Цей складний обряд свідчить про те, що бик (віл) був не простою пожертвою — він був атрибутом Бога хліба.

Відома слов'янська казка про солом'яного бичка — залишок спрощеної обрядодії: замість справжнього бика дід з бабою приносять у жертву його замінник (солом'яного бичка) і отримують багатство.

Корова і бик символізували небесну вологу, дощ, родючість. Існують міфи про корів, які живуть в озерах та іноді виходять на берег. Тоді можна відбити від череди одну корову і взяти собі. Кажуть, що така корова буде дуже міцною, здоровою і молочною. Ці уявлення, вірогідно, пов'язані з вірою в дощоносну силу хмари — небесної корови. Ототожнення хмари з дійною коровою відоме усім слов'янам.

Саме тому серед слов'янських народів не було прийнято різати корів і вживати їхнє м'ясо. Цей звичай поширився з прийняттям чужої релігії. Однак люди досі не люблять забивати цих тварин, а якщо й роблять це, то лише для найважливіших обрядів — весілля, похорону, поминок або для громадських свят.

Корова була обов'язковим весільним подарунком (частиною приданого) нареченої. Саме корова — символ жінки, тому її дарували на щастя новоствореної родини. У похоронних обрядах східних слов'ян існував звичай дарування корови священику або бідняку після похоронної відправи. В Україні вірять також у те, що корова оплакує смерть господаря. Іноді виводили корів надвір, щоб "попрощалася з господарем".

Існують такі прикмети: якщо корови піднімають голови вгору, б'ються рогами та підстрибують, буде дощ. Якщо череду, яка увечері повертається до села веде червона або біла корова, чекати ясної погоди, якщо чорна або сіра — буде злива, ґрад, непогода. Вважають також, якщо молоко під час доїння дуже піниться — на дощ.

Коза. Тотемом одного зі стародавніх племен можна вважати козу, мабуть, це було пастуше плем'я. Обряд водіння "кози" зберігся в аграрній магії (зокрема в Різдвяних колядках) до наших днів. У давнину це священнодійство справляло глибоке враження на учасників обряду. Воно символізувало воскресіння тотема, тобто Предка народу після наглої смерті. Вірогідно, первісно цей обряд був приурочений до весняних магічних дій, спрямованих на посилення родючості. Подекуди в українців і білорусів водіння "кози" відбувається на Масляну — зачинок первісного весняного ритуалу. На жаль, тепер первісний зміст цього звичаю для багатьох незрозумілий.

Пісні, якими супроводжується обряд розкривають досить прозоро зміст дії:

Де коза ходить, там жито родить. А де не буває — там жито вилягає... Де коза рогом, там жито стогом. Де коза хвостом, там жито кустом...

Умирання і воскресіння ритуальної "кози" відображає уявлення про воскресіння природи навесні і початок вегетативної роботи землі. У поляків обряд останнього снопа називався "зривати козу".

Коза і цап мають ще й еротичну символіку, що грунтується на плодовитості цих тварин і їхній невибагливості щодо утримання. На Поліссі збереглися весільні пісні про зачиняння і шлюб вовка з козою, де поїдання кози вовком символізує викрадений молодої молодим. У кінці XIX ст. в Росії (Нижньогородська губернія) на святкуванні Ярила ряджений "козел" бігав за дівками і давав стусанів молодицям.

Жертовний цап відомий у Чехії: на Перуновому тижні з дзвіниці кидали козла з позолоченими ріжками, прикрашеного стрічками і квітами. У цей же період у В'ятській губернії (Росія) зафіксований обряд "козомольє" — ритуальне забивання свійських тварин.

Oднією з форм вшанування тотема було перерядження в маску тотемної тварини, танці навколо неї. Церква довго боролася з цими звичаями, проте вони дожили до наших днів, хоча вже не завжди зрозумілі нашим сучасникам. Однак церква, не змігши викорінити давніх обрядів пошанування кіз, надала цапу "чортячих" рис. Поляки-католики вважають: "Коза і дьябел — то єдно". В Україні вважають, що козу люблять Домовик і Чорти, тому її тримали в хліву для охорони іншої худоби.

Кабан (вепр, свиня). Ця тварина як свійська, так і дика, символізує пробудження творчої світлоносної сили природи. На практиці свиня — характерний символ осідлого хліборобського народу, на відміну від вівці — символу кочового способу життя. Отже, свиня вважається показником багатства й достатку. В арійських народів свиня або кабан символізували втілення хлібного духу.

У багатьох народів збереглися фольклорні порівняння сонця або зірок із золотою свинкою. У германців на вепрі виїздять Бог весни Фрейр і Богиня Фрейя (слов'янська Прія). Чехи напередодні Різдва виводять дітей на вулицю і показують зірку Звірнницю (Венеру), говорячи при цьому: "Уоі date prasatko" (Ось золоте поросятко). Слов'яни на Різдво не сідають їсти, доки не з'явиться Зоря, а хто витримає, той побачить "золоте поросятко". У Швабії па різдвяному небі бачили "біле поросятко із золотим ланцюжком на шиї".

У Тюрінгії, коли вітер колише хлібне поле, говорять: "Це хлібами проноситься вепр", естонці останній сніп називають "житнім кабаном", а поблизу Авгсбурга жнець, який жав останній сніп, називайся "власником свині". Германці перед сівбою закопували на ниві свинячий хвіст для посилення родючості землі. На Різдво шведи і датчани випікають коровай у вигляді кабана і називають його "святочним вепром". До тіста цього короваю обов'язково додають зерно з останнього снопа. Частину цього святочного вепра з'їдають, а частину домішують до посівного зерна. Естонці також випікають "різдвяного вепра", а подекуди на новоліття (в березні) готують "березневе порося", яке господиня вирощує спеціально таємно від усієї родини. В Україні кісточки з різдвяного поросяти закопують у потаємне місце для підвищення родючості поля. Болгари і серби випікають з тіста різдвяне печиво у вигляді свиней, яке називають божура, божуриця.

Християнство принесло негативне забарвлення образу свині, створивши байку, нібито свиня постійно розривала солому, в яку було загорнуте немовля-Христос, коли його переховували від слуг царя Ірода. Християнська уява вселила в свиню різних "бісів", "чортів" та інших негативних, з її точки зору, персонажів. Однак, незважаючи на це, землеробські народи з повагою ставилися до свині завжди, не відмовляються від неї і сьогодні.

Свиня з поросятами у світогляді слов'янських племен ототожнювалася з місячним культом Богині-матері, а вепр — з початком сонячного круга (Різдвяним святом Кола Сварожого). "Свинка-золота щетинка" наших казок уподібнюється сонячним променям. А слов'янський фольклорний Овсень, який їде на золотій свинці — аналог германського Фрейра. Обидва Божества згадуються в день зимового сонцевороту. Кабан, його ікла та щелепи позначали культові місця Бога-громовержця Перуна.

Перунів Дуб зі щелепами кабана

Їх також широко застосовували як обереги, виготовляючи спеціальні амулети, намиста тощо.

Припускають, то первісно існувала міфологема "вепра початкового часу", який на Різдво сонця виходить з безмежного океану (первісного хаосу), щоб почати свій щорічний круг вічного повернення ладу (космосу).

Заєць — чоловічий еротичний символ, пов'язаний із молодим Місяцем (на зростання), фалічний знак. Відомий у весільних піснях та казках мотив женіння зайця з куницею. Зображенням зайця і місяця прикрашають весільний коровай. Відомі також булочки та печиво у вигляді зайців.

Стрибаючий заєць має фалічну еротичну символіку. На весіллях та на святі Калити, пов'язаному з парубочими ініціаціями, танцюють танець "Зайчик", перестрибуючи через кочергу і рогача, що покладені навхрест. У Галичині відомпіі весільний танець "Заєць", який танцюють, підстрибуючи з пучком соломи в зубах, імітуючи заячі вуса.

Етимологію слова заєць пов'язують із індоєвропейським «зяю, сіяю», що зв'язане з уявленням про блимаюче швидко світло ( сонячні та місячні "зайчики"), або литовським гаііїі — стрибати. Індійська міфологія споріднює зайця з місячним сяйвом: Чандрас, індійській Бог Місяця, носить зайця на руках, а його ім'я в перекладі з санскриту означає «той, хто носить зайця». За свою швидкість заєць уподібнюється блискавці, що також споріднює його з вогнем та світловим зблиском.

У германських казках заєць несе червоні яйця на Великдень, які підкладає під кущі в саду, де їх знаходять діти. Звичай ховати під кущі фарбовані крашанки для дітей поширився і серед західних слов'ян (кашубів, поморських поляків, лужичан).

Часто на дитячі запитання про те, звідки беруться діти, говорять, що їх приносить зайчик. Соп про пійманого зайця означає вагітність жінки. В українській казці розповідається, що чоловік відібрав у зайця яблуко, яким поділився зі своєю жінкою. Від того яблука народився син Заяв. Отже, заєць відображає ідею родючості.

М'ясо, кров, жир та частини тіла зайця використовували у лікувальній магії при пологах та безплідді, заячий хвіст служив амулетом від злих сил, вуха — від безсоння. Християнство надало зайцю негативного значення, пов'язавши його походження від Чорта. Заєць дуже швидко бігає, однак він через свою полохливість часто символізує страх, переляк. Існує також повір'я, що в зайця вселяється душа померлої людини, тому зустріч із зайцем віщує невдачу. Однак, якщо заєць перебіжить перед вагітною, кажуть, що дитина буде швидкою. Дитину не називають "зайчиком", вважаючи, що від цього буде поганий сон, бо заєць не закриває очей під час сну.

Куниця - жіночий еротичний символ. Вона відома в казках, обрядовій мові весільного циклу, де символізує молоду. Ласка, горностай, білка — споріднені з куницею тваринки, які в народному епосі символізують любов, ніжність і жіночу принадність. У казках знаходимо прикмету: якщо куниця (горностай) пробіжить по сплячому подружжю, між ними буде вірна любов. Іноді куниця символічно пов'язується з "господинею" (жіночою парою Домовика).

Куниця як символ нареченої виступає у весільних обрядах, наприклад, на сватанні: свати розповідають міф про куницю, за якою полюють мисливці, і яка нібито забігла в цю хату. У весільних піснях наявний мотив "м'якенької куночки", яку шукає молодий у молодої під час шлюбної ночі.

Кицька — супутниця слов'янської Богині Прії, яка їздить у візку, запряженому кішками. Кицьку здавна шанували і використовували в магії родючості, жіночих таїнствах, містеріях Місячних Богинь. Ця тваринка наділена дуже тонкою інтуїцією. Вважають, що вона перебуває на межі двох світів: Яви і Нави. Тому її як нічну тварину називають помічницею відьом. Вірять, що кицька може бачити невидимі людині світи: світ духів, привидів, потойбічний світ, т. зв. "четвертий вимір" тощо. Вона допомагає своїй господині досягнути стану "зміненої свідомості", при якому можливе проникнення в недоступні для нормального стану світи, посилює вміння отримувати прозріння, бачити минуле і майбутнє. Побутувало також вірування, що відьма і сама може обертатися на кішку, але це можливо тільки дев'ять разів у житті.

Кішка (кіт-баюн) може напустити на людину міцний сон, зробити людину невидимою (особливо це стосувалося чорної кицьки).

Кицька в хаті створює домашній затишок. Водночас вона — незалежна істота, яка "гуляє, де хоче". Типове уявлення, що кицька звикає до місця, а не до господаря, хоча є вірування, що кицька охороняє свого господаря "від усякої даремної біди". Кішка має дуже сильний інстинкт охорони свого потомства і здавна служила пухнастою "нянькою" для людських дітей. Відомий навіть випадок, коли кицька врятувала десятиденне немовлятко під уламками зруйнованого внаслідок землетрусу будинку — вона зігрівала дівчинку своїм теплом, облизувала впродовж трьох днів, доки дитину не знайшли.

Розрізняють котів по масті. Вважалося, що тришерстна (триколірна) кішка приносить щастя в дім, а семишерстний кіт є запорукою сімейного благополуччя. Існують прикмети, пов'язані з кішкою: якщо вона потягнеться навпроти когось, то йому пощастить. Вбивати кота суворо забороняється — тому, хто вбив кота, сім років щастя не буде.

За котячою поведінкою можна передбачати погоду: якщо кішка грається своїм хвостом — на вітер, якщо ховається в тепле місце і ховає мордочку, згорнувшись клубочком, — на холодну погоду, якщо лежить на підлозі животиком догори, витягнувши лапки, — до тепла. Якщо шкребе і дряпає підлогу — буде дощ, вітер, а зимою — завірюха. Вона також віщує гостей: теплі лапки у кішки — чекай добрих гостей, холодні — будуть недобрі гості. Коли кішка "вмивається", дивляться з якого боку лапкою "закликає гостей" — з півночі чи півдня. Кішка лікує господаря своїм теплом. Якщо вона приходить до хворого — це означає, що той видужує, якщо ж кицька тікає від хворого або стрибає на покуть — чує смерть. Свої дружні почуття до людини кішка висловлює мирним муркотінням або тертям об ноги.

Кіт присутній також в любовній магії: фігурки рудого котика ставили в спальні й називали "Люб". До першої шлюбної ночі коту випікали спеціальний хліб, аби його задобрити і посприяти родючості подружньої пари. Вірили, що "Люб відганяє від спальні Нелюба" — чорного кота, який може зашкодити закоханим. Кіт у весільних піснях за своєю еротичною символікою тотожний зайцю:

Продер котик стелю, Упав на постелю...

"Кіт учений" у відомій казці є посередником між світом людей і Богів: він ходить навколо дуба і розповідає казки або співає пісні (так у О. Пушкіна). Але в народі відомий інший варіант, морський кіт, який живе біля млина, ходить по золотому стовпу, на якому висить золота клітка з Жар-птицею (сонце). Кіт-баюн її охороняє, йде вгору (до Богів), співає (славу), йде вниз (до людей), розповідає казки, які почув у горішньому світі.

Представники повітряного (верхнього) простору. Жар-птиця у слов'ян — посланниця Сварога, денного світла, весняного розквіту природи. Вона зображається магічним знаком — свастикою. Її ім'я пов'язане з жаром — розпеченим у печі вугіллям, а також літньою спекою. Нашій Жар-птиці тотожна Гаруда — чарівна птиця давньоіндійської міфології, що має чудові золоті крила, а також чеський і словацький Птак-огнівак, германський der goldene Vogel, назви яких вказують на зв'язок з небесним вогнем, золотим світлом. Цей образ походить із найдавніших священних текстів Рігведи, де сам Бог Агні уподібнюється швидкому, золотокрилому птаху або могутньому соколу, що символізує небесний вогонь (блискавку), викрадену і передану людям.

Жар-птиця живе в золотій клітці, що висить на чарівному дереві в Райському саду, споживає золоті яблука, які дають вічну молодість, красу і безсмертя. Коли вона співає, з її дзьоба сиплються коштовні перлини — образ оживляючих крапель дощу. Навіть одне перо з хвоста Жар-птиці вночі освітлює увесь сад. У греків до Жар-птиці подібний птах Фенікс, схожий на орла з червоно-золотим пір'ям, який вилітає у призначений час зі святилища Геліоса (Бога Сонця) і, співаючи похоронну пісню, вмирає, спалюючи сам себе, щоб знову воскреснути зі свого попелу. Так, міф розповідає про вмирання природи взимку і воскресіння її навесні, про спочинок Сонця увечері і його пробудження на світанку.

У слов'янській міфології існують також дивовижні казкові птахи, наділені чарівними властивостями: Алконост і Сирин — дві птиці з райського дерева. Ці напівптахи-напівжінки зображалися на давніх лубочних картинках ось як: дівоча голова, часто в золотій короні або з золотим ореолом, пташиний тулуб з крилами і барвистим пір'ям. У лапах-руках Алконост тримає райські квіти. Ця птиця має чарівний голос: той, хто почує її спів, забуває про все на світі. Можливо, птиця Сирин близька до грецьких сирен, які своїм заворожуючим співом заманюють мореплавців на свій острів, де ті вмирають від їх солодких божественних пісень. Через це сирену іноді сприймали як музу потойбіччя і зображали на кам'яних надгробках. Одісей, щоб не піддаватися співу сирен, прив'язував себе до корабельної щогли, а своїм матросам велів заліплювати вуха воском.

До цих птахів близька також Гамаюн — віща птиця слов'ян, посланниця Богів, що співає героям слави, передрікає майбутнє тим, хто вміє почути її чарівну пісню. Гамаюн знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба, Землі, Богів Прави, духів і героїв, людей і звірів. Але вона іноді приносить і небезпеку — бурю, негоду чи навіть смерть, якщо летить зі сходу.

Орел — цар птахів. У греків і римлян він вважався посланцем Зевса, носієм його блискавок. І досі на деяких гербах орел зображається із пучком блискавок у дзьобі. Орел також приносить Зевсу Божественний нектар (добуває живу воду). Орел, яструб і сокіл у багатьох народів символізували Бога-громовика. Скандинавський Одін в образі орла викрав Божественний напій із Неба.

У різних арійських народів уявлення про орла пов'язані зі скиненням з Неба вогняної блискавки, яку Бог дає на користь людині. Вважають, що цей вогонь приносить птах (найчастіше орел). Подібні легенди маємо також про сокола, лелеку, дятла. Орел здавна вважався символом перемоги: якщо перед битвою воєначальник бачив у небі орла, він рішуче спрямовував своє військо на неприятеля. Римляни вірили, що Зевс посилає орла як свого вісника. У слов'ян орел також символізував перемогу. Як писав Саксон Граматик, наші Предки виходили на війну зі станицею (бойовим знаменом) і орлами Світовида.

Навіть назва орел давнього індоєвропейського походження, що має в своїй основі санскритське аг, ara, ama — швидкий, буйний, стрімкий.

Це, дійсно, дуже могутні птахи. Орел належить до родини яструбових, хижих птахів, яка налічує 217 видів.

Орел високо літає, за що його вважали ясновидющим. У замовляннях і молитвах звертаються до віщих птахів, запитуючи про місце перебування своїх рідних, коханих, близьких та просять донести вісточку до свого роду-племені. Так, у народній пісні запитують орла про новини:

Ой орле, орле, сивий соколе! Чи не бував ти в моїй стороні? Чи не чував ти о якій новині?

Гриф, грифон — один із видів орла. Іноді його ототожнюють з фантастичною істотою — крилатим левом, що є уособленням пильності й зіркості у багатьох народів. Наприклад, у російській казці "птиця-львиця" завбільшки з гору, а від помаху її крил здіймається буря. Вона летить швидше від кулі і допомагає доброму молодцю відшукати свою наречену за морем. Подібний образ орла-грифона був у скіфів. Як культовий мотив супутника громовержця зображення грифона досить часто використовували в оздобленні давніх храмів. Зберігся він і в християнському храмобудівництві, наприклад, на фресках Софійського собору в Києві.

Однак грифони не фантастичні істоти, вони існують і в природі. Це дуже потужні птахи, вагою до 12 кг, довжина тіла яких сягає 1,15 м, а розмах крил близько 3 м. Грифон злітає на висоту 7 000 м і може в польоті досягати швидкості 80 км/год. В Україні живуть чорні грифи, які занесені до Червоної книги України та Європейського Червоного списку і підлягають ретельній охороні скрізь, куди б вони не залітали. Відомі також випадки нападу орлів на літаки та вертольоти. Як вважають фахівці, орли сприймали їх за конкурентів, які порушили мисливську територію.

Орел у багатьох народів здавна був чи не найпоширенішим символом на прапорах, військових обладунках, державних гербах. Його зображали в геральдиці римляни, германці, австрійці, американці, вірмени, араби, албанці та ін. Поважають символіку орла і слов'яни: поляки, українці, росіяни, югослави. За польською легендою, славнозвісний князь Лех, шукаючи долі, натрапив на чудову галявину з високим деревом посередині. На ньому він побачив велике гніздо, в якому сидів білий орел. Птах мав дивовижний вигляд на червоному тлі вечірнього сонця, що заходило. Саме тут Лех і заснував місто Гнєзно (від гніздо), що довгі століття було столицею князів П'ястів, нащадків легендарного Леха. Саме такий білий орел на тлі червоного щита є й досі гербом Польщі. Хоча протягом багатьох років малюнок орла змінювався, мінялися корони, зірки, вовчі щелепи та інші атрибути, однак з 1990 р. герб знову набув традиційних форм і символіки.

Орел був геральдичним символом у Київській Русі за часів Ярослава Мудрого — саме таким важають зображення орла на шиферній плиті XІ ст.

Двоголовий орел має окрему історію. Вперше вій був впроваджений у 395 р. як символ Священної Римської імперії. Згодом такий же орел з'явився на гербі Візантії, а в 1804 р. став гербом Австрійської імперії.

В Україні також відомі геральдичні двоголові орли. У 1097 р. за княжіння Святослава Ярославича (сина Ярослава Мудрого) двоголовий орел був емблемою Чернігівського князівства. За відновленою традицією в 1633 p., коли Чернігів отримав Магдебурзьке право, двоголовий чорний орел з розпростертими крилами знову з'явився на гербі міста. Однак пізніше він "втратив одну зі своїх голів, бо повторював офіційну емблему Російської імперії.

У Московському царстві двоголовий орел з'явився після захоплення Константинополя турецькими військами султана Мухаммеда II. Коли Візантія ("другий Рим") перестала існувати, тоді Москва проголосила себе "третім Римом", тобто спадкоємицею візантійської релігії (ортодоксального християнства). Остаточно утвердився він у Москві після одруження Івана III з племінницею останнього візантійського імператора Софією Палеолог в 1497 р. Саме тоді на честь звільнення Московського царства від монголо-татарського ira на шпилі Спаської вежі Кремля у Москві був уперше встановлений двоголовий орел.

Переживши тимчасові червоні зірки, серпи й молоти, 30 листопада 1993 р. золотий двоголовий орел знову став державним гербом Російської Федерації. Він зображений на червоному щиті з трьома коронами часів Петра І, тримає в лівій "руці" державу (символ єдності країни), а в правій — скіпетр (символ суверенітету). На грудях орла зображення "святого" Георгія, який протикає списом дракона, — данина християнському світогляду і менталітету.

Сокіл у багатьох арійських народів символізував Божественне начало. Назва цього птаха близька до санскритського cakuna, cakra (гриф, сильний, могутній), що є епітетами Індри — Бога-громовика. Єгипетський бог-сокіл Гор був втіленням Сонця. Зображення Сокола мав на своєму бойовому щиті славнозвісний вождь Аттіла. Сокіл у слов'янській міфології є персоніфікацією Рода — першоптаха, з якого постає Всесвіт і рід людський. Сокіл символізує хоробрість, молодість, силу, розум. Він охоронець Дерева Життя та живого Вогню.

У чехів і словаків сокіл має назву papoг. Збереглася й українська його назва papъ (або балабан — порода яструбиних, лат. Falco laniarius). Він відомий як "пернатий мисливець", якого часто заводили багаті поміщики, які полюбляли цей давній вид полювання. Із птахом рарогом у народному світогляді пов'язана міфологема яснобачення і взагалі дуже гарного зору, що цілком відповідає його винятковим природним якостям: він помічає метелика чи бабку на відстані 800 метрів (в той час, як людина й за 100 метрів ледь бачить її).

Недаремно в українських казках згадується сокіл, який має "яснії очі і бистрії крила". Сокіл с посередником між світами, він рятує мертвих героїв з допомогою живої води, а також знає "всю правду і неправду".

Борис Грінченко записав українську народну приказку "Дивитися, як на рарога", яку пояснює "смотреть, как на диковину".

Про Рарога в архаїчних пластах слов'янської міфології залишилось уявлення як про вогняного духа, пов'язаного з культом родинного вогнища. Порівняльне релігієзнавство дає можливість зіставлення Рарога зі слов'янським Сварогом, кашубським Тварогом, іранським Веретрагною (одна з інкарнацій якого — сокіл), литовським Айтварасом, російським Рахом (вогняним вітром — суховієм), які в своїй основі так чи інакше пов'язані з життєвим вогнем, а відтак, первісно — з Родом. Саме тому сокіл (рарог) — птах Перуна-громовержия, який приносить зародки життя. Птах Рарог зображається у вигляді вогняного сокола або птаха, з рота якого вилітають вогненні язики. Чи не такий птах згадується в українській колядці про Різдво: "в нього з рота полум'я б'є, з очей іскри скачуть"? Саме такий різдвяний птах символізує сотворення Світу і Роду людського.

Деякі дослідники міфології змішують Рарога з Рарашком, вважаючи останнього "злим началом у природі" що неправомірно.

Оскільки сокіл, як і орел, птах-хижак, його ще здавна почали використовувати на ловах диких качок, гусей, лебедів та дрібних тварин. У Київській Русі серед князівсько-боярської верстви було поширене соколине полювання. Соколиний двір у Києві був організований ще в IX ст. Віщим Олегом. Для цього існували спеціальні методики навчання мисливських птахів і посада "сокольничого" при княжому дворі, яка вважалася однією з найпочесніших. Один із видів цієї пташиної родини — сокіл-сапсан (у варягів він називався рюриком), який став династичним символом князів Рюриковичів, а пізніше увійшов до гербів України. Деякі дослідники символіки припускають, що й український Тризуб — стилізоване зображення сокола, який атакує здобич.

Скандинавський і германський епос містить сказання про орлині і соколині сорочки, які час від часу вдягають Боги і герої. Образ пташиної сорочки відомий також у слов'янській міфології: голубина, качина, лебедина сорочки або "крильця", які вдягають віщі діви, щоб перетворитися в голубок, качечок, лебідок, а скидаючи їх, знову стають дівами.

Ворон у грецькій міфології був супутником Аполлона і приносив йому свіжу джерельну воду. У слов'янських міфах ворон називається "птицею віщою", яка вміє говорити людською мовою. У казках ворон виступає власником золота, срібла і самоцвітів, які зберігаються в його гнізді, він приносить "живу" і "мертву воду", дістає молодильні яблука. Як свідчить давньоскандинавський епос, два ворони Іугін і Мунін були посланцями Одіна, якому щодня приносили звістку про всі події, які відбулися у світі.

Оскільки птахи літають у просторі, вважалося, що вони більше чують і бачать, тому й знають краще від людей, що відбувається у світі. Якщо зграї ворон супроводжували військо, то вважали, що вони віщують поразку і загибель багатьох воїнів. Траплялося, що орли і ворони летіли разом. Це знак, що буде запекла битва: хтось одержить перемогу, а хтось — поразку (Іпатіївський літопис 1249 р., опис битви Ростислава з Данилом Галицьким). В українських народних думах ворон, який "кряче", віщує смерть козака. У германців, навпаки, оскільки ворон -помічник Одіна, вірили, що він — вісник перемоги.

Слов'яни переконані, що в Чистий четвер ворон перший купає своїх дітей у цілющій воді, наділеній чарівними властивостями. Вважалося, що цей обряд, виконаний людиною "до ворона", приносить надзвичайну силу. Ворон також віщує непогоду: якщо каркає — до вітру, бурі, заметілі (залежно від пори року). Вороняче каркання вважають поганою прикметою. Щоб захиститися від негативної прикмети, слід відповісти вороні: "Кар — на твою голову!".

Лелека — священний птах, покровитель сім'ї і рідного дому. Він приносить з Вирію дітей. Жінки, побачивши вперше навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його. Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір'я про святенність лелеки. В Україні існує також кілька синонімів його назви: чорногуз, гайстер, бусол, бузько, російське аист. Вірогідно, що лелека був тотемом племен, які населяли Подніпров'я ще в IV—II тисячолітті до н. ч. Зв'язок лелек з племенами лелегів та пелазгів, напевно, ґрунтується на мовній співзвучності й релігійній тотожності.

Вбивство цього птаха прирівнювалося до вбивства людини. Нині в Україні є прикмета: якщо на хаті звив гніздо лелека, то в хаті поселилося щастя. До господарів цієї хати сусіди ставилися з повагою. Взагалі тварин ніколи не називали людськими іменами, виняток становили лише лелеки, яких називали як людей: з ними розмовляли, "радилися", як із членами сім'ї. З прильотом лелек можна починати сівбу: якщо вони довго не відлітають у вирій, то зима має бути теплою, а якщо поспішають відлетіти, — на холодну зиму.

Соловей. Назва цієї маленької співочої пташки походить, як вважають мовознавці, від давньоруського слати — той, що співає пісню-славу Богам. Недаремно соловей, як і інші великі птахи, вважається віщим пташком, про що свідчить пісня:

Соловейко маленький! В тебе голос тоненький, Скажи де мій миленький?

Віщий співець Боян у "Слові о полку Ігоревім" названий "соловієм старого часу". Про те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім'я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей" (Іоакимівський літопис).

Соловей - провісник Богині Весни: його спів (давньоруське щекот) завжди сприймається як щасливіш Божий знак, а відсутність співу солов'я свідчить про передчуття біди. Так, у "Слові о полку Ігоревім" описано, що перед нещасливим походом "щекот славій усне, говоръ галичь убули" (спів солов'їний завмер, говір гачок пробудивсь), і, навпаки, коли "соловії веселими пісьми світ повідають" — добрий знак.

Шевченкове "соловейко в темнім гаї сонце зустрічає" має глибинну народно-світоглядну основу, яка пов'язує солов'я з сонячним Божеством. Соловей називається "птицею рахманною" (від рахманів, брахманів), тобто птахом жрецької верстви, "Божою", "святою пташкою". Усі слов'янські народи шанували солов'я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Лелі, співця любові й щастя.

На Київщині (с. Зазим'я, Княжичі, м.Бровари) існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник — це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був грозою заїжджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрищених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище.

Пізніша християнська інтерпретація надана йому образу розбійника. Російський народний епітет Солов'я-розбійника "алатырец некрещенный"; доповнює ці припущення і свідчить про язичницьке походження Солов'я, а також і про символіку цих особливих птахів. Солов'ями були наповнені священні гаї, де стояли жертовники (пор. камінь Алатир — вівтар) язичницьких святинь.

В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, "як нап'ється води з березового листя".

Сова - нічна птиця, яка символізує зоряне небо. Археологам відомі давні зображення цієї вухатої пташки з очима, схожими на нічні світила, -це вказує на її культовий характер. Греки і римляни пов'язували сову з войовничою і мудрою Богинею-громовницею Афіною (Мінервою). Сова і змія завжди були символами цієї Богині, що свідчить про її давнє зооморфне і матріархальне походження (саме сова і змія охороняли палац Мінотавра на Криті). Отже, сова — хранителька мудрості. Гомер називає Богиню Афіну "совоокою", "соволикою винахідницею ремесел", "мудрою, як змія".

У польських легендах розповідається про сову, яка стереже скарби.

Сова — антипод сокола. Українці про сову кажуть: "сова не родить сокола", позначаючи тим самим її нічну природу (на відміну від ясного сокола — сонячного птаха). Через цю нічну природу сова вважається особливою пташкою — вона здатна передбачати майбутнє і віщувати його людям. До роду совиних зараховують пугача та сича, які відомі в Україні як "віщі птахи".

Ось які прикмети побутують в народї щодо сови: коли сова "сміється", віщує заміжжя, а коли кричить —народження дитини.

Зозуля. Віща птиця, присвячена Богині Весни Живі, символ людської долі. Її свято відмічали під час воскресіння природи, їй приносили пожертви ті, хто вперше навесні почув голос зозулі. Вважалося, що сам Бог чи Богиня в образі зозулі літає лісами і віщує роки. Зозулю запитували: скільки літ житиме та чи інша людина, скільки буде в шлюбі, скільки матиме дітей тощо. А після того, скільки разів вона "накує", робили висновки про тривалість того, про що питали. Тому зозуля пов'язана з Богинею Долею. Про це говорить українська приказка: "Зозуля кувала, літечка казала".

За повір'ями, на зиму зозуля відлітає у Вирій, тому вона вважається посередницею світів Яви, Нави і Прави. Зозуля прилітає останньою, а відлітає першою. Отже, зрозуміло, чому вона також вважається "ключницею" Вирію — бо зачиняє і відчиняє Небесну браму.

Побутують такі прикмети: якщо зозуля вперше закує на сході сонця і при зеленому дереві — на врожай, якщо увечері і на "голе дерево" — до неврожаю, голоду й епідемій. Якщо зозуля закує після солов'я, то буде гарне літо, якщо ж почути зозулю раніше солов'я — переслідуватимуть невдачі. Хто почує зозулю на голодний шлунок, тому буде невдача. Якщо ж зозуля не закує аж до Купайла, буде неврожай, голод, мор. Почувши вперше зозулю, слід побряжчати монетами, "щоб водились гроші". Про це й приказка: "Сховай грошульку на зозульку", бо якщо в цей час грошей не виявиться, не буде їх і протягом року.

Зозуля перестає кувати після Перунових свят (у християнстві після Петрівки). Якщо ж почути її після цього часу — на біду. Щоб запобігти негативній магії (не дати їй кувати після вказаного часу), з пшеничного борошна, яєць та сиру випікали спеціальні пампушки — "мандрики". В такому випадку кажуть, що "зозуля мандрикою подавилась". В Україні господині також варили вареники з сиром і казали: "Будем давить зозулю вареником". Крім того, вважалося, що це хліб, який зозуля бере на дорогу ("у мандри") до Вирію.

Кування зозулі поблизу хати віщує весілля, особливо, якщо вона сяде на калину. Магічною силою наділялося пір'я зозулі або сучки з того дерева, на якому вона кувала.

Ластівка. Символізує щасливе родинне життя, ласку, любов і ніжність. Там, де звила гніздо ластівка, живуть добрі господарі. Вона також оберігає житло від грому, блискавки, пожежі. Ластівка пов'язана з Новоліттям, недаремно згадується у щедрівках, які первісно виконували навесні: "Щедрик, щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка". В Україну ластівки прилітають на Благовіщення (25 березня). Якщо ж ластівка прилетить на День Землі-Матері (9 березня), буде тепле літо і добрий врожай. Вважають, що ластівка — улюблена Богом пташка, своїм щебетанням вона прославляє Його, наче молитвою. Тому вважали великим гріхом розорити її гніздо, тим більше не сміли вбивати, бо могли накликати біду на свій дім. У поляків, чехів і словаків ластівка — пташка, яка сприяє закоханим, переносячи їх вісточки.

Загалом у слов'ян ластівка символізує жіноче начало, особливо дівчину. Так, у фольклорі часто дівоча краса порівнюється з ластівкою: "Ой у нашій стороні красні дівки, як ластівки. А тут — як ворони". Ластівки, за повір'ями, можуть магічно впливати на красу. Тому, коли дівчина навесні вперше побачить ластівку, віддає їй "веснянки" і просить у ластівки "білянки" (щоб було біле лице). Недаремно темні плями на обличчі мають ще іншу назву "ластовиння".

Лебідь. Назва цього птаха означає "білий", що відповідає його символіці як білого денного світла (сонячний птах). У багатьох народів лебідь — Божественний птах. Його зображали поруч з Афродітою, Аполлоном, Зевсом, Ледою, Орфеєм, Брахмою, Сарасваті та іншими Богами. Лебеді були в упряжці Аполлона-Купайла. Порівняємо священне ставлення до лебедів у слов'янських народів. Лебідь у давніх русів — символ вірності, любові до рідної землі, наприклад, легендарна княжна Либідь (сестра Кия, Щека і Хорива).

Германці вірили, що сонце може перетворюватися в прекрасну Богиню — білосніжного лебедя. Так виникло уявлення про Лебедину діву як дочку і супутницю Сонця. У греків білі лебедині крила мала Богиня Вранішньої зорі — Еос. На лебедя іноді перетворюються різні Боги, наприклад, Зевс з'являвся до Леди в образі лебедя.

Лебедині метаморфози відомі також у слов'янських казках, наприклад, "Царівна Лебідь". Оскільки лебідь — символ Сонця, його казкова "біографія" пов'язана зі скиненням пір'я і перетворенням на діву, викраденням юним героєм "лебединої сорочки" і поверненням її через випадкове порушення ним визначеного табу. Казка має солярну символіку зміни літа і зими, де лебідь наділений здатністю вмирати і відроджуватися. Краса цього птаха широко використовується у фольклорі, особливо в описах жіночої і дівочої краси. Біла лебідка завжди символізує відродження, чистоту, мудрість, ясновидіння, досконалість, але і смерть.

Досить часто лебідь виступає символом душі, яка літає по небу в образі цього благородного білого птаха. Відомий вислів "лебедина пісня" означає останній вияв таланту чи героїчний вчинок у кінці життя. Він ґрунтується на уявленні про те, що лебідь перед смертю злітає високо в небо, ніби лине до сонця, і співає останню пісню, схожу на срібний мелодійний дзвін. Пара лебедів зберігає подружню вірність усе життя. А втративши свою пару, лебідь, проспівавши прощальну пісню, каменем падає на землю, розбиваючись на смерть. "Лебедина вірність" стала зразком любові і відданості закоханих, породила безліч поетичних, музичних та інших мистецьких творів, а сам вислів став крилатим.

Білому лебедю (символу сонячного дня) у казках протиставляється чорний лебідь (символ темної ночі). Відомий також мотив перетворення білих лебедів на сірих гусей — символ обманутих надій, несправжності, брехні.

Півень (стародавнє Кур) — віщий птах, провісник Зорі і Сонця, дуже шанований усіма слов'янськими народами. Своїм голосним співом, він нібито пробуджує з нічного сну небесне світило, повертаючи на Землю світло дня. Через це в Україні його називають Будимиром. Українська загадка порівнює Сонце і його промені з півнем: "Сидить півень на вербі, спустив коси до землі". Півень, як і всі інші птахи, вважається "двічі народженим" — спочатку народжується яйце, а потім саме пташеня. Тому пташине (найчастіше куряче) яйце є Божественним символом відродження природи і використовується з магічною метою в обрядах, починаючи від Стрітення до Купайла.

Уявлення про Сонце як золоте яйце знайшло своє відображення в численних казках різних народів. Це яйце, занесене в темну хату, освітлює все навкруги, як ясне сонце. Відомі казки про Курочку Рябу, Качечку з золотим яйцем. Цікава казка про Півня (Кочета), який зніс чарівне яйце. Із цього яйця потекло сім річок, що наповнили землю зеленню і всякими плодами, перетворивши її в Рай. Безтурботно і щасливо жили в цьому Раю люди. А високо в Небі сидів божий Кочет і щодня сповіщав людям, коли що треба робити: коли вставати, коли працювати, коли обідати. Надокучило це людям і почали просити Богів, щоб звільнили їх від набридливого птаха, мовляв "ми самі знаємо, коли що робити". Боги послухали і виконали прохання — божественний півень зник з Неба і почалося безладдя, голод і хвороби. Тому навесні люди і пишуть писанки, аби на Великдень відродився небесний півень (Сонце) і навів лад на Землі.

Півень присвячувався Сварогу, Світовиду, Перуну - Богам Великого Триглава. У західних слов'ян півень зображався поруч із Богом Світовидом як символ денного світла - Дива. За часів християнства його приписали "святому" Виту.

Півня приносили в жертву при будівництві хати та господарських споруд, особливо овина, бо він був здавна пов'язаний із культом Вогню-Сварожича. Саме через свій зв'язок із небесним вогнем півень став символом і вогню земного, він вважається як охоронцем дому від пожежі, так і винуватцем пожежі (особливо червоний півень).

У багатьох європейських народів півень вважається символом хлібного духу, духу врожаю. На півночі Німеччини кажуть, що "в останньому снопі сидить півень", а після обжинок господар подає женцям так зване "півняче пиво". Подібні уявлення відомі і в українському фольклорі: "Сидить півень на копі, дивується бороді..." — співається в жниварській пісні під час обряду завивання "Велесової бороди". Відомий також півень у жниварському обряді "водіння Перегені" та на вишитих рушниках з Берегинею.

Півень також наділявся різними якостями залежно від кольору: білий — півень Світовида, приносить щастя; чорний — символ грозових хмар, приносить сварки; червоний — символ вогню, може передбачати пожежу (якщо кричить і б'ється у вікно). Символом небесного світу був білий півень, а підземного темного царства — чорний.

Півень широко використовувався у слов'янських звичаях, пов'язаних із магією родючості полів, у жниварських, весільних обрядах, а також у дівочих ворожіннях про заміжжя. Крик півня, за народними віруваннями, відганяє різного роду злих духів, "нечисту силу", оберігає від епідемій. Півень має таку природу, що тісно поєднується зі станом космосу: він співає у певний час дня і ночі, починаючи з опівночі, — "перші півні", "другі півні", і, нарешті, вранці — "треті півні").

У зв'язку з цим, своєчасний спів півня сприймається як символ порядку, ладу. Існували також деякі прикмети, пов'язані з півнем: якщо він прокричить на порозі — чекай гостей; несвоєчасний крик півня віщує отримання новин (листів). Якщо ж курка закукурікає — то дуже недобрий знак. Якщо кури "купаються" в пилюці - буде дощ. У греків і римлян були кури, що використовувались спеціально для ворожінь: їм посипали певне зерно і за тим, як вони клювали, могли передбачати наслідки війни. Таких птахів доглядали спеціальні служителі, бо кожен легіон мав своїх "віщих курей".

Стратим-птиця. У сказаннях про Голубину книгу є образ чарівної Стратим-птиш, яка "всім птицям — мати". Вона живе "на морі, на окіяні". По Божому повелінню, Стратим-птиця стрепенеться, океан-море сколихнеться. Від удару її могутніх крил народжуються вітри і піднімаються бурі. Оскільки вітри в народі завжди уявлялися крилатими, то їх образи тісно переплетені з різними казковими птахами. Стратим (або Строфил) прокидається вранці, щоб пробудити всіх півнів на усій Землі. Тому-то півні й співають одночасно зі сходом Сонця. Вважають, що Стратим-птиця тримає увесь світ під правим крилом. Вона - найголовніший "Небесний Півень". Кажуть: "коли півень перестане співати, тоді кінець світу буде".

Сорока нині в народі має негативне значення. Можливо, це спричинено християнськими уявленнями про створення сороки Чортом. Однак очевидність магічного значення сороки в багатьох обрядах свідчить про її давнє язичницьке пошанування. Уявлення ж про сороку як про коня, на якому їздить сам Чорт, споріднює її з чарами, волхвуванням, лікувальними властивостями. Вона наділена магічною здатністю виліковувати дітей від пристріту, зурочення, забираючи від них хвороби. Тому в замовляннях побутує словесна формула: "Йдіть уроки на сороки, а пристріти — на їх діти". Сорочиним яйцем дівки вибілювали обличчя від веснянок, а вживання їх у їжу поліпшує пам'ять. Кажуть, що сороку не любить Домовик. Водночас вбита сорока, причеплена до дверей стайні, оберігає коней від злих духів, а на дверях хліва — оберігає корів, аби їх "відьми не доїли". Сорока літає всюди, сповіщає людям, коли хтось іде лісом чи вулицею. Недарма існує приказка про те, що сорока "на хвості вісті приносить".

Давнє свято Сорочини (9 березня) за етимологією пов'язане з сорокою, але якимось чином виявляє свою символіку і через число сорок. У цей день ще до схід сонця випікають сорок "пташок-жайворонків", "буслів" або варять сорок вареників, щоб роздати їх дітям. Така пташина магія має забезпечити приліт пташок із Вирію. Отже, сорока виступає символом пташиного свята взагалі, вона ж є і зв'язківцем зі світом Предків.

Із сорокою також пов'язана весільна сорочка молодої, яку після шлюбної ночі виносять з комори і танцюють навколо столу, стрибаючи по лавах. Такий танець називають "сороку скакати". Вірогідно, цей обряд має символічний зв'язок із тілесною сорочкою і первісно належав до жіночих ініціальних ритуалів культу Роду. Сюди ж можна віднести звичай на Сорочини виткати сорок цівок до схід соппя, "і тільки після цього можна було ткати, не боячись нічого". Ткання полотна завжди вважалося священною справою. Недаремно уявлення про полотно, прядиво, нитки пов'язане з "ниткою життя", "життєвою сорочкою". Магія початку, здійснена на Сорочини, забезпечує не просто успіх у роботі протягом року, але й родючість загалом. Така обрядодія, вірогідно, є залишком своєрідної пожертви Богині Мокоші.

Домашні тварини в українських звичаях і обрядах. Здавна поряд з людиною жили свійські тварини, приручені нею для господарських робіт. Протягом віків склалася ціла система звичаїв, пов'язаних з утриманням та купівлею тварин. Наприклад, купуючи корову, важливо дотримуватися правил передачі налигача: брати його потрібно обов'язково полою одягу, ні в якому разі не голою рукою, щоб у господарстві водилися тварини, а не вислизали з рук. Якщо купуєш у скупого, погано вестиметься худоба, тому передача налигача разом з коровою була нормою народної етики.

При купівлі тварин завжди враховувалося, навіщо купують: чи на приплід, чи на м'ясо. Якщо на приплід, то ціна мала бути вищою, бо господар побоювався, що разом з проданою твариною до нового власника перейде його добробут. Тому в Білорусі та деяких районах українського Полісся вважали за краще вимінювати худобу, ніж продавати. Якщо ж продавали, то застосовували деякі застережні засоби, аби не втратити свій добробут. Для цього висмикували пучок шерсті в тварини чи пір'їну в птаха, кидали собі під ноги й казали: "Моє при мені й лишилось". Щоб вберегти куплену тварину від чаклунів, її заводять до двору не через ворота, а через зроблений спеціально пролом у паркані, до того ж, ведуть тварину задом наперед.

Як корову продають разом з налигачем, так і коня з вуздечкою, порося — з соломою (з мішком). Відомий також звичай вводити тварину до двору через пояси господаря й господині, які вони вдягають на себе, коли тварина переступила через них: щоб скотина не відходила з двору, а лише у двір. Аби тварина залишалася в дворі, іноді заривали в землю на подвір'ї жмуток її шерсті.

При переселенні сім'ї в нову хату існував звичай першою впускати до хати кішку, яка є символом сімейного затишку. За нею заходять діти, якщо вони були в сім'ї; з меблів першим заносять стіл з хлібом-сіллю, накритий скатертиною, далі заходить уся родина.

Домашню худобу дуже шанують як найперших помічників родини. Про тварин завжди згадують на великі свята, даючи їм їжу зі столу господаря (на Різдво), їх освячують (окроплюють свяченою водою) на Водохрещі та на Великдень, аби не хворіли та щоб уберегти від чаклунів, відьом і нечистої сили. Для домашньої птиці є навіть свій оберіг, так званий "курячий бог" — камінчик з отвором посередині, який знаходять у річках або просто в землі. Його прив'язують у курниках на сідалі, щоб оберігав курей, давав їм плодючість. Вважають, що крик курей вночі означає їхнє моління своєму богові, а камінець-оберіг є своєрідним образом цього бога.

Захистом тварин від епідемій здавна вважалося оборювання: таємно вночі жінки всього селища (босі, з розпущеним волоссям) впрягалися у плуг чи соху і проводили борозну навколо селища. При цьому скиба від плуга має лягати в бік, протилежний селу. Якщо вийде хтось назустріч, людина чи тварина, того вважають самою епідемією: тварину часто розривали на шматки, людину ж дуже били, бо вважалося, що цей обряд слід здійснювати в повній таємниці. Таким же чином охороняли себе від чуми. В Україні записано цілу низку спогадів про оборювання міст і сіл, об'їзд на лопаті, обхід жінок з галасом і калатанням сковорідками й каструлями, вигнання пошесті чи епідемії за допомогою різних магічних дій.

Таким чином, впродовж віків в Україні виробилася ціла система звичаїв та обрядів, спрямованих на "забезпечення" родючості полів, плодючості тварин, які є складовою частиною добробуту родини, її щастям, здоров'ям усіх членів сім'ї. Ці звичаї свято шанувалися. Той, хто не дотримувався звичаїв, втрачав не тільки своє багатство, але й пошану своїх сусідів.

На жаль, багато цих звичаїв були втрачені, адже за останнє століття виробилося негативне ставлення до стародавніх ритуалів, які були названі "бабськими забобонами", не вартими уваги. Мабуть, настав час пильніше придивитися і вивчити звичаї нашого народу, віднайти в них те раціональне зерно, яке в майбутньому забезпечить добробут родини і процвітання держави.