5. Національний характер українців

ПОНЯТТЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ТА МЕНТАЛЬНОСТІ

Ще десятиліття тому в Україні не вважали за потрібне говорити на цю тему. Виховані на "інтернаціональних принципах" науковці не поспішали братися за неї, щоб не потрапити до кола українських "буржуазних націоналістів".

Поняття про характер (як окремої людини, так і народу) існувало ще в давній Русі й передавалося словами "нрав, норов", що означало не тільки характер, "образ мислей і почуттів", а й моральність та звичаєвість, притаманні народу, і поняття симпатії та любові (звідси й слов'янське правиться — подобатися). Відомо, що народи з давніх-давен, спілкуючись між собою, приглядалися одні до інших, помічали якісь характерні риси своїх сусідів і давали їм певну характеристику. Так само й кожен народ здавна відрізняв себе від інших народів. Отже, спроби пізнати національні відмінності мають дуже давню історію.

Чи існують якісь спільні для цілої нації риси? Чи національний характер складається із суми характеристик окремих індивідів?

Дуже довго вважалося, що вивчення національного характеру неможливе, адже, вивчаючи окремих індивідів, ми не можемо уявити націю в цілому. Окрема особистість не розкриває у повному обсязі національний характер. Елементами національного характеру (його складниками) можуть бути окремі соціально-психологічні риси, а не характери окремих індивідів. Індивідуальна ж психологія є лише допоміжною галуззю психології народів.

Нині поняття національний характер охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, символи, що відрізняють її від сусідніх народів.

Від чого ж залежить тип національного характеру? Професор Олександр Кульчицький (Франція) визначає кілька аспектів у вивченні української психічної структури: расові чинники, геопсихічні, історичні, соціопсихічні, культуроморфічні та глибинно психічні причини.

Расою у цьому випадку називаємо групу людей, яка має спільне походження, певні успадковані антропо-біологічні, духовні, психологічні риси, які вона витворила впродовж своєї історії і довгого проживання на спільній території.

Територія кожного народу має свої природні особливості й певною мірою впливає на формування національного характеру. Так, багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу. Проте відзначається і така риса, як відсутність активності, бо плодюча земля обдаровує людину без особливих на те зусиль.

Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників. Отже, витворився "авантюрно-козацький" тип характеру.

Соціальні чинники, тобто відмінності в психології різних суспільних верств — майже не досліджена галузь етнології. Цікавий погляд на цю проблему Дмитра Донцова. Свої міркування він виклав у праці "Дух нашої давнини" (Мюнхен-Монреаль, 1951), але про це йтиметься далі.

Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть; починаючи із прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Ментальність — це національний тип світовідчуття, який ґрунтується на етнічних образах і символах (часто підсвідомих), що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінку певних подій чи осіб, ставлення до навколишньої дійсності.

Отже, ментальністю сьогодні прийнято називати, власне, те, що можна вважати "духом народу". В національній культурі, як правило, відображена й ментальність народу-творця. Космополітична ж культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму і тому шкідлива для нації.

Національні відмінності — це насамперед відмінності у психології мислення, яка відображається передусім у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Окремі ж суб'єкти, "що стоять у розумовому відношенні нижче середнього рівня, тим більше слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак".

Отже, національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними порівняно з іншим етносом.

ЕТНІЧНІ СКЛАДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ

Перш ніж розглянути вплив на формування українського характеру різних етносів, що впродовж тисячоліть мешкали або просто проходили землями України, звернімо увагу на такі факти:

1. "Всяка крапля іншоетнічної крові через кілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20 поколінь (близько 500 років) теоретично мас 1 018 576 предків".

2. За дослідженнями чеського біолога XIX ст. Г Менделя, групи крові підлягають законам спадковості. Кожен етнос охочіше приймає споріднену йому кров, ніж чужинську.

3. Палеоантропологічні дані та гематологічні групи сучасних народів дають право вважати українців спорідненими з людністю Північної Італії, Балкан, Швейцарії, Півдня Німеччини, Півдня Англії, Чехії, Словаччини, окремих районів Франції (90% українців мають групу крові "А", "АВ" та "О", але дуже мало групи "В" порівняне" з росіянами та монголами, у яких група "В становить 80%).

4. У кожній нації є основні етнічні компоненти — первені (термін Юрія Липи) і домішки, тобто незначна кількість іноетнічних генів. За законом Г. Менделя в антропологічній расі домішки є меншовартісними, ніж первені, тому вони дуже швидко будуть еліміновані, тобто вигнані, виключені.

В Україні у XX ст. було мало досліджень з етногенезу та етнопсихології. Якщо такі праці і були, то їх найчастіше просто знищували. Так сталося і з працею доктора Юрія Липи, лікаря, який у 1945 р. був убитий енкаведистами на порозі власного будинку. Його книга "Призначення України", яка з'явилася у Львові в 1938 р., була майже невідома в радянській Україні. Нині маємо видання цієї праці, здійснене у Львові 1992 року видавництвом "Просвіта".

Юрій Липа визначає 4 складники української пракультури і докладно характеризує їх - це трипільський, пантійський, готський та київсько-руський первені.

1. Трипільська пракультура має етнічний зв'язок з пракультурою Малої Азії, тобто більш південною. Це були люди, які гартувалися у суворіших кліматичних умовах, ніж малоазійці. Саме вони залишили у спадок українцям свою терплячість, мовчазну відвагу, скромність, обережність, впертість у досягненні мети і вміння стійко сприймати невдачі. "Це — характери, що кружляють у крові сучасних українців, і завжди їх діла, їх здобування в них можуть відродитися".

Саме трипільська цивілізація сформувала праукраїнські міста і села, збудувала дороги, вали, розбила землю на поля й лани. Від них у нас і психологія хлібороба, і пошана до жінки, і родинні звичаї, і демократичний громадський устрій.

2. Понтійська пракультура - це культура північного Причорномор'я, де людність була перемішана з еллінським етнічним типом. Ольвія і Пантикапей існували понад тисячу років. Їхня культура була тісно пов'язана з культурою трипільців, тобто певною мірою успадкувала від них свої культи (наприклад, Коструба, Богині Матері, Полеля тощо). Понтійська культура близька, а іноді просто ототожнюється зі скіфською. Від них українці успадкували відвагу, підприємливість, творчий дух, потяг до краси. Як писав професор Щербина, індивідуалізм українця протистоїть стадності, але його відданість улюбленій справі спонукає його знаходити спільників та однодумців. Звідси потяг українця до різних спілок, громад, артілей тощо. Цю рису також успадковано від понтійського первеня.

3. Готські впливи, що відомі з II ст. н. е., прийшли в Україну через Волинь з імперії Остроготів. Щоправда, сучасні дослідження доводять, що вплив готів у нашій історіографії був дещо перебільшеним. Від них, як пише Ю. Липа, могли бути успадковані стійкість характеру, військова та державна дисципліна, дотримання угод, організованість.

Цікаве поєднання готизму з еллінством (понтійством) дало тип запорозького козака, який дивував іноземних істориків: люди військові і водночас торгові, продають рибу і хутра. Катерина II заздрила козацькому вмінню провадити свою економічну політику, а польський історик дивувався, звідки Богдан Хмельницький мав кошти для ведення війни.

4. Київсько-руський первень. Староукраїнська держава Київська Русь проіснувала близько 700 років. Від неї в українців свідомість своїх політичних традицій, які зберегла князівська еліта навіть у Литовській державі, а також продовжили запорозькі козаки аж до скасування Гетьманщини. Цей дух волелюбності і національної гордості почав найбільше притлумлюватися у XVIII ст. Ще старші люди передавали нащадкам цей глибинний український патріотизм, але вже для українства наставали сумні часи.

Далі Юрій Липа розглядає домішки, які вважає меншовартісними, ніж первені в національному характері, проте зазначає, що нехтувати ними не можна.

Домішки можуть бути двох типів: ті, що виявляються в антропології (фізіологічні), і ті, що накладають духовний відбиток на національний характер (імпрегнаційні).

Велику роль для імпрегнації має психологічний стан народу, його ставлення до сусідів, сприйняття чи не сприйняття іншого етносу.

Українці дуже неохоче вступали в шлюб із представниками інших етносів. Щоб поєднати свою долю з чужинцем, українській дівчині потрібно було побачити спільність його норм моралі з українськими звичаями, правопорядком. Вагому роль мало також і ставлення цього чужинця до України. Ще рідше одружувалися з чужинками українські чоловіки.

Так для українців сильною перешкодою злиттю із кочівниками була абсолютна нехіть і ненависть до руйнівників, ґвалтівників, грабіжників, про що є чимало свідчень в літописах. Тому маємо всі підстави, враховуючи також закони Менделя, говорити, що це психологічне не сприйняття кочових етносів (татар, печенігів, монголів) було надзвичайно відштовхуючою силою чужорідних елементів, які відзначалися і нижчим рівнем культури порівняно з осілим землеробським людом.

Так само перешкодою для прийняття іранських і кавказьких домішок була їхня мусульманська релігія, хоча незначний вплив цих етносів лишився серед народів Азовського Примор'я, Донеччини та Кубані. Характерною рисою, залишеною цими етносами, вважають войовничість, незалежність, грубуватість.

Незначними в українській нації с домішки кельтського й норманського етносів, які також характеризуються як войовничі, мало організовані, але найбільш творчі елементи (кельто-скіфи, варяги).

Римська і фракійська домішки позначилися переважно в галузі права. "Римське право" користувалося популярністю в запорозьких козаків, хоча вони мали і свої давні правові норми. Особливо римські і фракійські етнічні впливи відчутні в характері південних українців, у Карпатах, Подністров'ї, на Буковині.

Єврейські домішки мало позначилися на українській антропології, (скільки євреї мають різноманітні расові та антропологічні типи (наприклад. наявність євреїв серед негрів, китайців). Хоча ці впливи й незначні, проте додали до психології українців деякі посередницькі здібності.

У багатьох дослідженнях, особливо російських, значно перебільшена роль польських, литовських, угорських і німецьких чинників в українській етнічній психології та антропології.

Особливої уваги заслуговує розгляд російських ("московітських") домішок. Юрій Ліпа аналізує, як з'явився народ, який вважають московітами: "Київські, а пізніше новгородські культуртрегери в X—XII ст. підбили кільканадцять урало-алтайських номадських племен без культури й держави і християнізували, нав'язавши їм богослужебну мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси ("русскіє"). Монгольське поневолення, що тривало в них найдовше з усіх європейських народів, дало їм спільне глибоке відчуття святості влади, хоч би й найбільш брутальної, а зате презирство до індивідуальності своїх і чужих людей"'. Далі Юрій Липа робить висновок, що "московити були заслабою індивідуальністю, щоб впливати й духовно. Імпрегнація з їхнього боку була дуже незначна і не зоставила слідів"'.

Що ж до формування російського етносу, то про це маємо низку праць як російських, так й іноземних авторів XIX—XX ст., які зазначали, що національний характер і психологія росіян має свої особливості, вироблені під більшим впливом угро-фінського і монголо-татарського етносів, ніж слов'янського. Найвідоміші з цих досліджень - праці Дж. Флетчера (XVII ст.). К.Абеля (професора Оксфордського університету, XIX ст.), М. Данилевського, В. Ключевського, М. Грушевського, Г. Федотова та ін.

За науковими даними генетики, домішка антропологічно чужих первенів зникає за досить короткий час. Для прикладу візьмемо факт, коли жовта раса (китайці) повністю очистилася від домішок білої раси. Те ж саме можна стверджувати про український етнос, серед якого вже немає домішок татарського типу, які мали місце досить недовго, але не залишили значних слідів у національній психіці.

СОЦІОПСИХІЧНІ РИСИ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ

Соціопсихічні складники українського характеру тісно пов'язані з етнопсихічиими. Соціопсихічна структура української нації складна. Це чотири типи: нордійськпй, понтійськнй, динарський і остійський.

У давноминулі часи, коли суспільство розвивалося природним шляхом, ці типи за своїм характером, природженими здібностями і своєю роллю в житті народу відповідали чотирьом кастам, або соціальним верствам. В Україні ієрархія цих каст мала такий вигляд: князь (король, гетьман), воїни (староукраїнські бояри, козаки), вільні хлібороби та міщани (землевласники, ремісники — власне "народ"), раби (наймити, прислуга). У кожної з цих верств існує певний тип звичок, виховання, поведінки, а отже, — своя психологія, свій характер.

Розглянемо ці расові та соціальні типи докладніше, взявши за основу праці Дмитра Донцова, Юрія Липи, Олександра Кульчицького, Вячеслава Липинського.

1. Нордійський тип характеризується красивою зовнішністю, високим зростом, світлим волоссям, блакитними очима, довгим обличчям із прямим тонким носом, розвинутим підборіддям. Розумова характеристика: витривалість, правдолюбство, сила волі, пильність, любов до порядку, впевненість у собі, розсудливість. Нордієць не терпить в інших розхлябаності, пліткарства, нестриманості у поведінці, галасу; він не вміє вибачати, не любить сам каятися; не швидко знаходить собі друзів, заприязнюється далеко не з кожним.

Нордієць дуже вибагливий до товариства й свого оточення. Коли ж не знаходить такого, віддає перевагу самотності. Понад усе цінує власну свободу, але більше відданий громадській ідеї, ніж своїй родині. Це тип державного мужа, аристократа, полководця. Він у всьому вивищується над натовпом. Нордійська раса найбільше поширена у Скандинавії, Англії, Бельгії, на півночі Німеччини, у Франції.

2. Понтійський тип (тут вживаємо термін Юрія Липи, інші назви цього типу: середземноморський, медитеранський) — переважно середнього зросту, з темним волоссям, довгим обличчям, вузьким прямим носом, сірими або синіми очима. За характером — це найбільш творчі натури, закохані в життя та мистецтво. Вони — романтики, революціонери, змовники, ідеалісти. Серед них багато винахідників, талановитих, пристрасних, обдарованих натур. Їм притаманне творче горіння, певна нематеріальна духовна енергія, що формує суспільство. Таку силу мають одержимі непересічні особистості.

Вони люблять усе вишукане, яскраві барви, рельєфні форми. Це добрі проповідники, красномовні оратори. Цей тип поширений у Піренеях, на Корсиці, в Сардинії, Італії, Франції, на півдні Балканського півострова та в Північному Причорномор'ї.

3. Динарський тип — це люди огрядні, високі, міцно збудовані, сильні фізично. Вони веселі, співучі. Люблять свій край, свою садибу, свою хату. Ці люди чесні, горді, сміливі, добродушні та дуже вразливі. Вони природжені вояки, але воюють і повстають у крайніх випадках. На думку професора Вадима Щербаківського, це раса, котра витримала всі навали і збереглася через тисячі літ аж до сьогодні. Цей тип більше відзначається почуттєвістю, яка не спрямована на перетворення світу, бо динарці віддають перевагу почуттям перед пізнанням і волею. Але за наявності добрих провідників ці люди можуть досягти великих успіхів у побудові держави. Поширена ця раса в Альпах, у Боснії, Герцеговині, Хорватії, Албанії, Австрії, Німеччині, Україні.

4. Остійський тип. Ці люди повні, круглолиці, з невиразними простацькими рисами обличчя, часто з великим черевом. Досить посередні розумові здібності спонукають остійця пристосовуватися до середовища і намагатися не виділятися серед маси. Остієць — це типовий дрібний міщанин з вульгарними смаками. В усьому намагається слідувати моді, будь то модний одяг, модна книжка чи модна ідея, тобто тому, що визнане всіма.

Він не вміє панувати над своїми забаганками, завжди розслаблений і нерішучий у вчинках, ніколи не буває твердим і відчайдушним. Остійці не бувають наділені якимись талантами чи одержимі якимись ідеями. Працюють лише задля грошей, але ніколи — заради ідеї. У цих людей ніколи не спалахує іскра творчого вогню. Ця остійська неспроможність до творчої праці викликає у них ненависть до видатних індивідуальностей, талановитих перетворювачів світу. За висловом Дмитра Донцова, навіть наукова праця остійця — це описовий, безсистемний жанр. Звідси — їхня ворожість до будь-якої систематизації чи узагальнення.

Для остійця небезпечні самобутні особистості: пророки, вожді, поети, борці, бо він великий ледар і заздрісник. Самотність його лякає, зате в колективі він почувається комфортно, як вівця в отарі. Такі типи можуть бути небезпечними в критичні моменти історії.

Співвідношення усіх чотирьох типів в українській історії не завжди було однаковим. За Княжої доби, коли суспільство становило собою ієрархічну систему, українці мали свою провідну верству (князівство, боярство, дружинників), яка складалася переважно з нордійсько-понтійських типів. Це була активна верства, що об'єднувала націю. Її не могли знищити ні монголо-татарська навала, ні польсько-литовське панування. Ця раса брала участь і у формуванні нової провідної верстви за часів Козаччини.

Проте відомо, що у всі часи на війнах і в суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, хороброю, мудрою верствою, а пізніше — з українською свідомою інтелігенцією. Якщо в XVII—XVIII ст. серед українців ще жила пам'ять про власну національну аристократію, то в XIX і XX ст. ми зовсім її втратили.

Расова структура України змінилася порівняно з Княжою добою. Нині 44% українців — це динарський тип, 27% — остійський, решта — близько 28,5% — це мішанина цих двох рас і лише незначна кількість (0,5%) понтійського та ще менше нордійського расового типу.

Найсучасніші генні теорії підтверджують думку про те, що українці зі століття у століття несли непоправні втрати найкращої частини свого генофонду. Це, безумовно, негативно вплинуло на їхніх нащадків, особливо якщо порівнювати з тими народами, котрі розвивалися за законами природного відбору, коли залишалися кращі, міцніші представники нації.

Найбільшої шкоди українській нації завдало панування більшовицької диктатури з її ідеями безкласового суспільства, що призвело до повного хаосу в суспільстві, який Юрій Липа слушно назвав "маскарадом". Під час такого "маскараду" остійцеві легко прикритися маскою державного мужа і успішно грати свою роль, адже всі залишки шляхетної верстви, якщо не загинули, то переважно сидять за ґратами. Тобто сталося те, що народ влучно висловив у приказках: "Не дай, Боже, з хама пана!" або "Як пан швець, то Січі кінець".

Недостатня диференціація суспільної структури призвела до примітивізації культури, орієнтованої на середнього споживача, і до спрощення взаємин у межах однієї верстви — "сірої маси" з її сірою культурою взаємин. Звульгаризовано саме поняття "інтелігент", яке лише в XX ст. набуло зневажливого відтінку: "гнилий інтелігент", "корчити із себе інтелігента" тощо.

Існує різниця в ментальності не тільки різних націй, але й у середині однієї нації — це відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Княжої доби найвищу насолоду дають речі нематеріальні — слава, честь, відвага, гордість, то для пересічного міщанина чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода — багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватися, щоб здобути необхідне. "Ковбасна" психологія може розвинутися тільки в плебейській верстві із заниженим почуттям людської гідності.

Сказане вище зовсім не означає, що селянська праця — меншо-вартісна, а психологія селянина — шкідлива. Давня хліборобська культура в Україні має свої високоморальні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, яку ніяк не можна вважати загальнодержавною, формуючою культурою всієї нації.

На думку Ортеги: "селянськість — це характеристична риса суспільності без провідної касти. Народ, який думає, що може жити без аристократії, в своїм світі думок, моралі, політики й смаку, сам правити, — приходить неминуче до розкладу".

Отже, занепад нашого народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей із психологією наймитів, позбавлених творчої життєвої енергії, яка могла б формувати націю.

Але не слід забувати, що риси певної соціальної верстви (класу) ще не є рисами загальнонародної національної вдачі.

МОВА І НАЦІОНАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ

Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації, існує низка праць, в яких значення мови для етнічної психології не враховане.

Проблему залежності культури народу від його мови теоретично обґрунтували американські вчені: Бенджамін Лі Уорф (1897-1941 рр.) — інженер, мовознавець і антрополог та Едуард Сепір (1884-1939 рр.) — спеціаліст з етнолінгвістики. їхні концепції отримали назву "теорії Сепіра—Уорфа".

Вони аргументовано довели, що мови відрізняються не тільки за будовою речень, a і за поділом світу на елементи, які є матеріалом для побудови речень. Виходячи з низки конкретних прикладів, Уорф робить висновок про взаємозв'язок мови з психічною, розумовою та практичною діяльністю людей. Причому цю залежність він розуміє як залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

Логіка не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої.

Відомий українській мовознавець Олександр Потебня також писав, що мови — це глибоко відмінні системи прийомів мислення.

Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції".

У національній нам'яті криються глибинні риси мовного вираження усіх аспектів світосприйняття, руху національної думки.

Етнопсихологія досліджує впливи іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання людини чи етнічної групи в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську? Порівняймо також нове покоління української діаспори, яке вживає англійську мову як комфортну мову свого середовища, а українську — тільки за виняткових обставин, іноді недостатньо нею володіючи.

Таке "розмивання" етнокультурних особливостей характерне здебільшого для жителів великих міст. Але якщо українська діаспора живе в чужому етнічному середовищі, то сучасні українці — переважно в чужомовному колі свого ж етносу. Більшість людей абсолютно не усвідомлюють цього або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що своєю чергою призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки.

Внутрішній колоніалізм російської мови — не таке вже нове явище для українців (засилля церковнослов'янської як загальноприйнятої писемної мови Київської Русі після християнізації або полонізація західноукраїнських земель). Така мовна колонізація призводить до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Так, російська мова в Україні дуже довго вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян XVIII ст.). Селянин, потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти мову "панівної" нації, яка була, власне, і панівною верствою. Звідси — всі хвороби національної психіки: відсутність національної самосвідомості, невпевненість у власних силах, пораженство, абсолютна нехіть до державотворення.

Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує у несвідомій сфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енергії нації.

Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання за допомогою словника і форм чужої мови.

Слід вказати і на той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомовні українці віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на приглумлення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає впевненість, що з приходом справді національної вдали в українців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть у чужих державах.

У чому ж причина цього українського самовідродження. Ось як відповідає на це питання В. Перхач: "Цей феномен — у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичній стійкості. Такі якості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у До-трипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури".

"ХВОРОБИ" НАЦІОНАЛЬНОЇ ПСИХІКИ

Д. Сікейрос писав: "Національне минуле служить нам ніби для перевірки того, хто ми є, і для того, щоб знати, чим ми станемо в майбутньому... Треба вдивитися на себе в дзеркало історії нації для того, щоб вивчати себе в цьому дзеркалі, щоб іти далі відповідно до реальності нашого часу, і весь час дивлячись уперед"".

За нормальних умов історичного розвитку, коли народ не піддається ніяким національним утискам, його психіка врівноважена, дії спокійні, впевнені, національна гордість проявляється як щось природне для всієї нації.

На жаль, Україна була позбавлена природного культурно-національного розвитку. Історична розірваність територій між кількома панівними державами спричинила прояв двох патологічних явищ в українському характері: атрофії та гіпертрофії національної психіки.

Тож зазначимо, яких "хвороб" слід позбутися українському етносу, щоб стати самим собою у своїй державі.

1. Людина без національних запитів і прагнень - вражена "хворобою" атрофованого національного почуття. Саме існуванням великої кількості таких людей серед українців виправдовували свою шовіністичну політику наші "старші брати". Звідси і міщанське: "вы же сами ведете своих детей в русскую школу", і удавана байдужість до мовної проблеми: "говорите на своем украинском, кто вам запрещает?"

Причини атрофії національної психіки такі:

а) антиукраїнська політика московської (російської, совітської) держави впродовж кількох століть;

б) обмеження і переслідування національної культури в Україні панівним етносом і своїми ж запроданцями;

в) приглумлення національної свідомості та зосередження її на класових чи професійних інтересах;

г) зростання міського населення за рахунок сільських жителів та нівеляція їхніх національних рис, коли своя психіка втрачена, а нова не набута.

Отже, втрата свого національного образу призводить до дезорганізації всієї психіки. Тоді людині байдужа і мова, і політика, і держава. Увага зосереджується на матеріальних речах: добробуті, ситості тощо. Цій "хворобі" піддаються переважно люди остійського, рідше — динарського типу.

2. Якщо національність може бути об'єктом почуття, то за умов пригноблення нації іншою нацією виникає почуття образи і національного приниження, не сприйняття насильства, з'являється озлоблення й ненависть до гнобителів. Часто, на противагу існуючому серед більшості народу затьмаренню національних почуттів, демонструється підвищена, розпалена любов до рідного краю, до своєї мови, звичаїв. Це — гіпертрофія національної психіки. Їй піддаються, як правило, люди емоційного складу — понтійського типу. Нордійці, котрі відзначаються стриманістю, рідко проявляють назовні свої почуття, вони впевнено роблять свою справу заради національної ідеї.

Людину з гіпертрофованим національним почуттям в СРСР називали "буржуазним націоналістом". На думку деяких російських психологів, на цьому ж ґрунті з'являються також і шовінізм, і національна пиха, і національна зарозумілість, але це не зовсім відповідає дійсності: такі риси більше характерні для націй-загарбників, якими українці ніколи не були. Для українців, які досить довго самі перебували в національному ярмі, навряд чи будуть характерні національна пиха або зарозумілість. Швидше, навпаки, відсутність національного нахабства часто стає причиною багатьох поразок навіть найкращих представників української нації.

Обидві "хвороби" національної психіки не є невиліковними. Хоча перша (атрофія) потребує значно тривалішого часу, більших затрат і зусиль на "лікування", оскільки самі "хворі" не усвідомлюють своєї "хвороби" і її загрозливих наслідків для всієї нації. Самим просвітянством тут не обійтися. Має бути систематична програма національної освіти на всіх рівнях: від пологового будинку до дитячих ясел і садків, шкіл, технікумів, вузів, а також розроблена програма перекваліфікації самих просвітян, учителів, викладачів усіх рівнів.

Але найефективнішим засобом проти національної атрофії стане зміцнення і утвердження самої Української держави як незалежної, визнаної у світі, багатої, висококультурної, національно свідомої, гордої й шляхетної.

За цих умов зникне і гіпертрофія національної психіки, яка перейде в звичайний і природний для кожної здорової нації патріотизм.

Важливо усвідомити, що знання про національні риси характеру, психологічні особливості народу потрібні насамперед для самовдосконалення кожного індивіда. Прадавній афоризм "пізнай самого себе", не раз проголошуваний античними мудрецями і розвинутий вітчизняним філософом Григорієм Сковородою, не втратив своєї вартості й до сьогодні. Сучасні етнопсихологи визначають українців як емоційних, сентиментальних, схильних до ліризму, працьовитих, гостинних, освічених, постійних у сімейних стосунках, духовних, уважних до старших, мужніх, оптимістичних, незалежних у своїх діях і вчинках. Водночас вони констатують багато негативних рис українського національного характеру, таких як: "взаємне нерозуміння, схильність до анархізму, неузгодженість між словами і справами, невизначеність, відособленість, мрійливість, імпульсивність, індивідуалізм".

Пізнати, якими ми є, нелегко. Кожен може знайти в собі риси понтійця, які мирно уживаються з лінощами остійця. Сьогодні "чистих" типів, напевно, ми не зможемо відшукати. Отже, слід спрямовувати себе на вдосконалення кращих рис особистості, водночас, позбуваючись того, що заважає нашому поступу.

І хоча національний характер не є сумою характерів окремих індивідів, духовне здоров'я нації цілком залежить від здоров'я кожної особистості. Тож будемо свідомими того, що кожен українець є спадкоємцем прадавньої і мудрої нації, багатої духовно та морально, і не ганьбімо пам'ять наших Пращурів!