4. Українська релігійна культура

ВЕДІЙСЬКІ ВИТОКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ РЕЛІГІЇ

Релігійна свідомість українців формувалася на грунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили нам у спадок попередні цивілізації, - Трипільська, Скіфська, Слов'янська. Духовний досвід своїх Предків українці передавали наступним поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, казок, пісень.

Українці належать до спадкоємців давньюї культури, яка була також основою для формування культур інших народів: балтійських, германських, індійських, іранських. Таку культуру нині прийнято наливати індоєвропейською, хоча вона має й іншу назву — арійська (в "окаючих" мовах — орійська , але це вже її сучасна народна форма). І Ію назву вживали як термін у наукових працях в XIX - на початку XX ст. Та після компрометації її Гітлером назва ари зникає з наукового вжитку. Для того, щоб вважати первісною самоназвою індоєвропейських народів саме слово арії, є підстави. Це слово було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 р. на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арієм (та іі ім'я його співзвучне з цим словом Дарій): "Син Віштаспаса. Ахаменід, Перс, син Перса. Арій, Арійського сімені". Останні слова якнайповніше вказують на належність до роду і раси. Назва арійців зустрічається багато разів у Ведах стародавніх книгах, шо містять священні тексти аріїв. Санскритське аіуа означає благородний, вірний, дружний.

Веди писалися у II на початку І тисячоліття до н. ч.. хоча в усній формі вони почали складатися значно раніше, вірогідно, ще в IV тис. до н. ч. Про це свідчать розкопки в Могенджо Даро, Хараппі, в долині Інду, здійснені вченим Б. Грозним, який прочитав найдавніші написи на печатках і оберегах індоарійської культури. Назва Веди означає "відання", "достовірні знання". Джерелом ведійської міфології є релігійні уявлення арійських народів, які протягом III—II тисячоліть до н. ч. поступово розселилися на значних територіях — від Європи, через Кавказ і Малу Азію, до Індії. їх первісною батьківщиною прийнято вважати Північне Причорномор'я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Такого висновку дійшли учасники Міжнародного симпозіуму з етнічних проблем історії Центральної Азії' та інші сучасні вчені. "За археологічніїми і лінгвістичними джерелами, рання область проживання носіїв давньої індоєвропейської культури в IV—II тис. до н.ч. локалізується в південноруських степах, на південному сході Європи та північному сході Передньої Азії". Тому цілком природно припустити, що Веди могли складатися вихідцями з Придніпров'я або їхніми нащадками, які переселилися до Малої Азії та Індії. Ось чому ведійська міфологія має величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань. Нагадаємо, що ведизм -перша і найдавніша в світі релігія, яку записали.

Веди складаються з чотирьох збірок під загальною назвою Самхити:

1. Рігведа — збірник релігійних гімнів.

2. Самаведа — збірник пісень.

3. Яджурведа — книга молитов і жертовних церемоній.

4. Атхархаведа — книга заклинань.

Існують також Брагмаии — коментарі до Вед, Араньяки — тексти, призначені для пустельників, які вивчають веди самостійно (дослівно "лісові тексти"), та Упанішади — тексти, призначені для вивчення з Учителем (дослівно "сидіти біля вчителя з метою пізнання істини")'.

На спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен Богів, залишків деяких обрядів здавна вказували дослідники, знавці східних мов, зокрема санскриту, письменники, етнографи. Ось що пише індійський мовознавець Джогоннатх Чокроборті, який переклав на одну з індійських мов "Слово о полку Ігоревім":"Мене, індійця, вразила широка спільність "Слова о полку Ігоревім" і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у "Слові..." стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам'ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над "Словом..." була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: "Чи випадково це?"''.

На цю подібність вказував і Микола Реріх. А видатний індійський історик, коментатор "Бхагаватгіти" Б. Тілак вважав, що основи ведійської культури були закладені саме в Україні 12—10 тисяч років тому. Основа ведійської релігії — це обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу Предків. Такі ж найголовніші риси мала і релігія українців-русичів до прийняття інтернаціональної релігії — християнства.

Для нормального повноцінного життя людини необхідно відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, клопітку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, зустрічами з ріднею, "родом і народом" (вислів Володимира Шаяна), які супроводжуються піснями, танцями, священним вогнищем, ритуальними напоями. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії — саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення і любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несе просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Чи міг народ із гуманною релігійною культурою з власної волі прийняти таке чуже розуміння святості, як відречення від світу, штучного аскетизму, яким прославилися монахи-схимники?

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані — купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували у чистоті. Як же могли українці-русичі сприйняти святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога? Що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині?

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього вона стає духовною калікою. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм.

У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих молодіжних забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність і невпорядкованість життя руйнує тіло й душу. Цю одвічну мудрість знали наші Предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати тіло й душу людини з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування усіх арійських народів.

Знання про умирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері — родоначальниці всіх Богів — було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією Валентина Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що саме з України цей культ поширився серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишиту сорочку Матері Богів, її візерунок — це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Спільні дослідження вчених із різних галузей наук переконливо доводять, що рослинний і тваринний світ, відображений у Ведах, — це наша українська флора і фауна (степова зона від Карпат до Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, лось, оса, бджола. У Велесовій Книзі також є згадки про спільноарійське походження нашої релігії (наприклад, знання про Індру - "він же інший Перунець", про повернення русів "з Пендеба" тощо). Все це ще раз підтверджує думку про походження ведійської культури саме з території нашої України.

Цікавим для нас також має бути суспільний устрій давньоарійського суспільства, який повністю підтверджує ідею ладу і порядку, відому в. класичній філософії як Ієрархія. Було три касти арійського суспільства: брагмани (священики і царі), кшатри (воїни) і вайш'ї (виробники матеріальних благ). Четвертий стан суспільства не становив окремої касти — це був найнижчий прошарок рабів, злочинців, повій, який називався шудра (в перекладі з санскриту — підлий).

Сутність Ієрархії полягає в тому, що кожній касті від народження були притаманні певні ознаки. Якщо брагмани покликані правити державою, здійснювати священні ритуали, то вони й отримували відповідне своєму походженню виховання й освіту, їх було не більше 5% від усього населення країни, і споживали вони не більше 5% національного доходу. Кшатри — ті, хто володів воїнськими здібностями, був готовий професійно захищати свого царя, державу і народ, становили близько 10%, але їх чисельність могла збільшуватися в час війн за рахунок касти виробників (мобілізація до війська). Ні брагмани, ні кшатри виробничою діяльністю не займаються. Саме ці дві вищі касти беруть на себе високу відповідальність за прийняття доленосних для держави рішень і готові вмерти заради вищих духовних ідеалів.

Вайш'ї (виробники) становили 60—70% від загальної кількості населення країни, їхнім почесним обов'язком і священною необхідністю було збереження гармонії Ієрархії. Задля цього вони мали забезпечувати всім необхідним всю провідну верству — брагманів та кшатріїв. Вайш'ї могли бути багатшими за самих царів, їм дозволялась усяка трудова діяльність задля примноження багатств, але ніколи людина з нижчого стану, ні за які гроші не мала права купити собі вище суспільне становище в Ієрархії.

Шудри ж становлять у будь-якому суспільстві 10-15% і нормальному суспільству не загрожують.

Усі ці касти (чи варни) існують як природна суспільна даність у всі часи існування людського суспільства. Однак все міняється, коли руйнуються закони Ієрархії. Саме занепад природних етнічних цінностей, заміна їх штучними інтернаціональними релігіями і "демократичними" моральними нормами спричинили суспільний хаос, який ми переживаємо і нині.

Уже в XX ст. видатні філософи етнічного ренесансу шукали шляхів виходу з цього хаосу. Так, Юліус Евола писав: "Як живе тіло тільки тоді, коли в ньому присутня душа, яка ним керує, так соціальний організм живе тільки завдяки духовній реальності. Без ідеї - це не організм, а мертвий агрегат... Неорганічність і поверховість - основні ознаки сучасної соціальної організації. Вона будується, починаючи не зверху, але знизу, тому її закон і порядок, замість того, щоб мати опору в аристократії, в якісній диференціації і в духовній ієрархії, грунтується лише на випадковому сплетенні нівельованих інтересів, жадібності анонімного, позбавленого високих почуттів натовпу".

Повернення до правильної суспільної Ієрархії вимагатиме створення справжньої еліти, в якій не авторитет залежатиме від посади, а посада — від авторитету, який, у свою чергу, грунтуватиметься на реальній гіеревазі особистості, а не на її корумпованих зв'язках.

Отже, не тільки вірування давніх аріїв та русів-українців можуть бути зрозумілі й реконструйовані за допомогою індоарійських паралелей, але й їхня суспільна організація, яка стане поштовхом до одуховнення, покращення життя і моралі суспільства.

ХРАМИ, СВЯЩЕННІ ГАЇ, ДАВНЬОРУСЬКА БОГОСЛУЖБА

У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах вона зветься поганством, а люди, які сповідують інші релігії, звуться поганами. Вперше ці слова вжиті у Римському акті 368 р. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало "селянин, селянський". Проте на українсько-руському мовному ґрунті воно сприймалося як щось гірше, протилежне хорошому і вживалося в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові значно ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки. Слово поганство стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. На жаль, багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча він "нині вважається застарілим і не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлєння".

Українська наукова література нашого часу користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують абсолютно протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, идо "язичницький" означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу)'". Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означаю саме "чужу віру" (первісно чужий "язі ік"), тобто те, що в греків та римлян означало "варвар" (чужинець)". Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як "народ". Цікаво, що грецьке слово έuviæoζ (етнічний) має тлумачення "племінний, народний, язичницький" і походить від гр. έuoζ, що означає "звичай". ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво — віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське поборювання народних вірувань стало причиною того, що цілі покоління українців соромились своєї рідної віри, називаючи її штучним терміном "дохристиянська". Слово народовір'я нині також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який нині вже переважно християнізований.

Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, в яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам, крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-хрнстиянами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.

Пам'ять народу зберегла безліч обрядових пісень та замовлянь, які у давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: "Остеологія", "Звіздочот", "Громовник", "Колядник", "Сносудець", "Волховник", "Путник", "Лічебник", "Травник", "Зілейник", "Цвітник". Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, вчили розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували весь античний світ. Геродот називав таких видатних скіфських знахарів-медиків та мудреців: Аиахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу "Слово Григорія Богослова", доповнив її матеріалами місцевого характеру. Нині цей твір відомий під назвою "Слово об идолах". Звичайно, ця праця написана з метою засудження традиційної віри. Але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки фомування язичницько-християнського двовір'я.

Нащадки Волхвів ще довгі століття після християнізації народу зберігали таємничі знання своїх Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решта ж передавалася з уст в уста. Так, навіть у XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря у зашифрованому вигляді подавали розрахунки "дванадесятниць", тобто 12-ти п'ятниць на рік, коли вшановувалася Мокоша (за християнським календарем, уже Параскева-П'ятниця). Борис Рибаков зазначав, що цей календар "відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб святій Параскеві"І хоч автор рукопису прикрився ім'ям "святого" Климента, цілком очевидно, що він мав язичницьке джерело для свого твору.

Відомості про руську віру знаходимо також у працях таких іноземних мандрівників та істориків, як: Аль Масуді ("Золоті луги"), Ахмеда Ібн Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані ("Книга доріг для пізнання держав", IX ст.), Ібн Даста ("Книга добрих скарбів", І половина X ст.) тощо.

Крім того, маємо описи слов'янської віри сусідніх із русичами племен (венедів, ляхів, лужичан, лютичів) уже пізнішого часу (X—XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була дуже близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до давньоруської культури. Всі ці описи, а також матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри.

В Україні такими археологічними пам'ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське.

Існує кілька назв (слов'янських та українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина. Храми — церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду в формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище.

У таких хоромах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200-300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 м2, хороми вміщали близько 300 чоловік.

Західнослов'янське слово контина, можливо, походить від старослов'янського діалектного конт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях усі присутні після принесення жертв Богам влаштовували спільне застілля на честь Богів або урочистий спів на честь Богів (від лат. кант), що менш правдоподібно.

Капище — це первісно сама статуя Божества. Старослов'янське капь означає "видиво", "привид", "образ". Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: "капища ідольская раскопати", "раскопа нечистих капища". Отже, насипані земляні вали та горби руйнували.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському треба (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол — слово грецького походження, що первісно означало "зображення", "образ", "подобу", тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення (об'єкт безрозсудливого сліпого поклоніння). Синоніми цього слова кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало "велетень" і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні й священному гаю стояли кумири Богів, народних героїв і мудреців.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У цих місцях заборонялося рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважалися житлом Богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також витікали природні джерела, струмки. Вважалося, що Боги живуть у кронах дерев та в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було досить частим у літописах аж до XI ст., доки не було заборонене церковниками.

Цікавий опис слов'янського храму зробив 1159 р. Герборд, який розповів про життя Отгона, єпископа Бамбергенського, відомого своїми жорстокими розправами з язичницькими святинями та служителями давніх культів. Він зруйнував чотири храми традиційної

Зображення Бога-Творця. Середина III тис. до н. ч., с. Керносівка

віри, порубав статуї Богів, наказав зрубати священного дуба. Проте народ почав благати його, запевнивши, що ніхто не буде молитися біля дуба, а тільки відпочивати в тіні його крони. Так священний дуб було врятовано.

Саксон Граматик в "Історії данців" подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу — оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Сам храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою у яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені надзвичайно майстерною різьбою, що передавала образи Богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу. Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, повернуті на чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках та способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений із коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігалися символи Божества - меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити — кінь використовувався для свяшен-нодійств-ворожінь. У венедів Світовид вважався божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців — 300 хоробрих лицарів із кіньми та зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян, а відтак, і для українських племен.

Опис подібного храму зробив також германський хроніст Тітмар (975—1018 рр.), який брав участь у руйнуванні святинь слов'янського племені лютичів. Святилище знаходилося в місті Радегості, мешканці якого, як зазначав автор, були завжди гостинними, "раді гостям", за шо їм і "віддячили" такі непрохані гості. Храм був дерев'яний, щедро прикрашений різьбленням. Кожне з вирізьблених зображень Богів було підписане — мало вирізьблене на дереві ім'я, наприклад, Сварожич.

Адам Бременський в "Історії", написаній перед 1076 р., подав перелік західнослов'янських племен. Серед них — могутнє плем'я ретаріїв, столицею яких було місто Ретра. Найголовнішим Божеством у них був Раде-гост (як і в лютичів), статуя якого була виготовлена із золота та інших коштовностей. У цій же праці згадується і наш Київ ("Хіве в Русі"), який "є суперником скипетру Костянтинополя". До сьогодні ше не укладено повного збірника язичницької духовної культури, така праця буде здійснена майбутніми поколіннями. Але всі згадані праці наводить в уривках або повністю професор і Волхв Рідної Віри Володимир Шаян.

Арабський мандрівник Аль Масуді у своїй праці "Золоті луги" так описав один із храмів прибалтійських слов'ян: "Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу". Він також писав і про те, що храм мав отвори в покрівлі та надбудовах, зроблені для спостереження за сходом сонця, і про чудовий милозвучний спів, який вразив чужоземних мандрівників.

Найдавніші храми, як бачимо, будувалися з лерева, що давало майстрам-різьбярам широкі можливості для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів тощо. Дерево — це споконвічний символ рослинної сили, яке мало ще й священне значення для побудови святилищ. Так, відомо, що статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порідсвященного дерева.

Удома слов'яни мали маленькі статуї своїх домашніх Богів, дерев'яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках — божницях, які успадкувало й християнство для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ще збереглися й нині фігурки Домовичків, яких вони називають Дідами, або Предками.

Із часом дерев'яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом — каменем, але первісна форма храмів залишилася типовою слов'янською. Чотирикутна в плані церква увінчувалася вже не од-

Святиня Перуна в с. Перинь під Новгородом та Волхвівські знаки з образами Перуна

ним, а кількома куполами (банями). Проте досить довго поруч із кам'яним церковним будівництвом співіснували і дерев'яні церкви (особливо в Західній Україні).

Цінним пам'ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите у Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність полягає в тому, що були відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах, — ця знахідка єдина пам'ятка такого типу. Тут знаходимо імена Богів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Ці написи були прочитані в 1961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований із каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси — наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут також знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам'яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу, справа — постать священного оленя. Вірогідно, у жертву Богам приноситься оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: "Аз есмь Миробог, жрець Ольгов". Рельєф виготовлений дуже майстерно у майже реалістичній манері, хоча, відшліфований часом, він трохи втратив чіткість. Цей портрет волхва -рідкісне зображення служителя традиційного українського культу.

Визначною пам'яткою традиційної культової скульптури є також статуя Світовида, знайдена у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині сама статуя зберігається у Краківському археологічному музеї, а її копії — в Києві та Москві. Кумир, названий "Збруцьким ідолом", має багату символіку цілого давньоруського пантеону.

Про традиції руського богослужіння знаємо ще менше, ніж про національні храми. Якщо земля зберегла для нас залишки зруйнованих святилищ, то записів давнього богослужіння нині шукати марно. Єдине не викликає сумніву — обрядові народні пісні, донесені до нас усною традицією. У давнину вони були священними молитвами, зверненими до найвищих Богів природи; зимові (Різдвяні) карнавали — давніми священнодійствами; весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища — все це елементи традиційної праукраїнської богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні праці, написані чужинцями, дають дуже спрощене уявлення про богослужіння русів-українців: аби умилостивити Богів і просити у них чого душа забажає, досить дати дорогий дарунок. Так, наприклад, Ахмед Ібн Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давньоруська віра насправді мала значно вищу, розвинену філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з'єднати її з Божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією.

Це досягалося принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, тобто дають радість і натхнення.

Християнські проповідники всіляко залякували людей тим, що язичники нібито приносять у жертву Богам людей, здійснюючи криваві вбивства просто над жертовником. Вони, напевно, мали за взірець людські жертвоприношення, описані в Біблії. Дійсно, своїх дітей-первенців приносили в жертву Саваофу стародавні євреї, їхні сусіди моаби (теж семітське плем'я), а також деякі народи Європи та Азії. Про це неодноразово говориться в Біблії.

Серед слов'янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано. Описаний же літописцем у "Повісті врем'яних літ" випадок про "пожертвування" Богам чужинця — варяга Тура — є літературним перебільшенням, адже він просто був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: куті, писанок та узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував язичників, такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин: вепра, білого або червоного півня існував в Україні з давніх-давен і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь Богів. Люди споживають м'ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду самі собі, оскільки залишається відчуття "гріха". Завдяки молитві й дотриманню правил ритуалу будь-яка страва освячується і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої — найхарактерніший елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кіммерійців і скіфів, залишив матеріальні пам'ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь Великої Богині. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов'янських святилищ та в руках Збруцького Світовида. У Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені самі ритуальні роги, один із яких 60 см завдовжки. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет давнього міфу про відродження весняного сонця (за Б. Риба-ковим, міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий великий ріг, наповнений ритуальним напоєм, ходив по "колу" від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливалися на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим богомольцям.

В описі Саксона Граматика ріг, що його тримає Світовид, наповнювався священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних пісень-слав. Тексти "Авести" й "Рігведи" донесли до нас найдавніші рецепти напоїв: соми та сури. Сома вважається напоєм Богів, а сура — звичайний "світський" хмільний напій. На думку давніх аріїв, тільки сома давала Богам і людям незвичайну силу і могутність — Богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. "Ми випили Соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів" — співається в одному зі священних гімнів. Сп'яніння сомою доводило жерців та богомольців до незвичайного стану, який має відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував. Нині вивченням таких станів свідомості займається психологія. На цю тему написана низка праць. Вчені дійшли висновку, що психіка індивіда співвідносна з усім буттям і тотожна космічному творчому принципу. Перебуваючи у звичайному буденному стані свідомості, людина є нецілісною (усвідомлює себе лише частиною того, чим вона є насправді). Незвичайний святковий стан душі дає змогу людині ототожнювати себе з космосом і отримувати від нього інформацію, пізнавати досі закриті від неї істини і розкривати свої творчі можливості.

Вчені, досліджуючи рецепти соми, не дійшли спільної думки, щодо того, яка рослина є її основним компонентом, бо називали верес і гірську руту, гриби і молочай, коноплю тощо. Про використання коноплі у скіфів писав ще Геродот. З неї виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим та кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув особливого смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готувалися на меду і називалися медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготовлених молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою навіть дозволялося гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити таку пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво "медяники", каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має використовуватися при приготуванні Куті, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що й донині зберігся звичай класти кусень хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність людини світові рослин. У воду кидаємо монетки — Богині Дані.В українців було повір'я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.

ЯЗИЧНИЦЬКА ДУХОВНА ВЕРСТВА

Усі давні суспільства, як зазначалося вище, мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала у давнину той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти.

В Україні відомо кілька назв на позначення людей, які мали відношення до релігійної обрядовості: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі й навіть скоморохи. Звичайно, всі ці назви стосуються людей із різними функціональними обов'язками. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала своєрідна ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. На чолі стою головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, усі важливі справи в князівстві вирішувалися на князівських радах, в яких брали участь найшанованіші волхви. Про це оповідає й Велесова Книга: "Всякий рід правився кудесником, шо жертви творив. І всякий рід мав старшого кудесника, який іншим радо-гоші давав. Сей перший має на чолі Дажбога, йому ж і служить (творить). Се бо главою обраний, і стане він праворуч нас. І стане він начальником у Києві, тому радієм о славі" (дошка 33).

Були й жінки-волхвині: у фольклорі зрідка зустрічається назва волхва (жін. рід від волхв). Жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто "творити" чудеса), називали потворинями, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло тільки після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

Про незвичайні властивості й певні астрономічні знання цих волхвинь можемо тільки здогадуватися. У Києві неподалік від самого Софійського собору знайдене пряслице з написом: "Потворині пряслень", що датується близько XII—XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з'являються вже у пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць наочно свідчать про їхню священність не тільки як знарядь праці, а й як пристосування для спостережень за небесними світилами.

Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, а також іменні написи чи монограми, що вказують на ім'я власниці, вірогідно, значної особи. Поруч із такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які, напевно, використовувались за своїм прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним "оком", через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: "Із вікна у вікно — веретено" або "Лисий жеребець через прясла глядить". Такими священними і лікувальними властивостями були наділені не тільки прясла, але й інші предмети — камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Отже, й пряслиця можемо розглядати як атрибути волхвинь чи жриць традиційних культів. Атрибутами волхвів були також крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з наконечниками). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Це навершя, вірогідно, є мистецьким зображенням Бога Папая (Сварога) і Дерева Життя, на якому сидять птахи-деміурги (Творці Світу). Також тут є зображення сонця і місяця. Ймовірно, таке навершя прикрашало волхвівську палицю, а дзвіночки служили для певної магічної мети.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий згадуваний уже портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивіллівському літописі під роком 1071 вміщена мініатюра — зображення волхва у білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно, капюшоном). Як називалося це вбрання, нині важко встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо, іі українською назвою одягу кобеняк, яка пізніше стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри,звичаїв, які називаються "срамнимн", або "бісівськими". Досі слово "біс" пояснювалося тільки через призму християнського мислення: "чорт", "нечиста сила" тощо. Більш давнє його значення (індоєвропейське) — "блищати", "світити". Мабуть, у давнину бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний стан жерця під дією спеціального напою, що супроводжувався пророкуванням чи якимись магічними заклинаннями (пор. назви рослин: бісина, бісдерево). З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв): бусурман, басурман, бісурман.

Негативного значення християни надали також слову жерти, шо первісно означало "приносити дари богам" (давньоіндійське ger — перейшло в жер- і означає "горіти"), тобто спалювати дар на вогнищі. Можливо, й джерело (жерело) мало значення жертовника — місця, де перебуває Божество і куди приносять жертви. Етнографами дуже часто фіксуються звичаї принесення жертв саме воді, особливо джерельній.

Функції духовної верстви були надзвичайно різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами і допомогою волхвів, знахарів та чаклунів. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, пильно стежили за тим, аби вироблені протягом віків ритуали виконувалися за всіма правилами. Саме вони були розпорядниками на всіх обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали часи молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і такі люди, які мали величезну магічну силу, завдяки якій вони могли впливати на погоду. Волхвів, які мали таку надприродну силу, дуже цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто такими, які вміли за допомогою певних магічних обрядових дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.

До духовної верстви також належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезнєвського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

Поширені в Київській Русі сустуги (археологи їх називають фібулами — застібки з пряжками) були не тільки прикрасами, але й оберегами. Також археологи знаходять чимало різних амулетів, медальйонів, різних ювелірних прикрас, які мають традиційну українську символіку, що визнається вченими як "язичницька". Нині важко прочитати той зміст, який вклав у свої символи автор, давньоруський майстер. Знання втрачені. Проте українське мистецтво й після прийняття християнської віри уже досить довго живиться з невичерпного джерела рідної віри, символіка якої була зрозумілою ще першим християнам, але наступні покоління вживали її тільки з естетичних уподобань, адже вона притягувала своєю таємничістю, глибинною рідністю.

Саме в середовищі волхвів записувалися стародавні перекази, міфи, так звані кощуни. Як писав Ізмаїл Срезнєвський, кощуни близькі до "басень" (байок): "Инии гудуть, инии бають ему і кощюнять". Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощуни виконувалися у супроводі музики - можливо, співалися або промовлялися речитативом, як кобзарські думи.

Кощюнник — виконавець тих творів, які християнські служителі вважали крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова "кощунствувати", що означає "оскверняти святиню". У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Цікаво, що книжники XI—XII ст. перекладали грецьке слово mitos (міф) слов'янським словом "кощюна".

Отже, маємо всі підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників та кобзарів, а їхні "кощюни" та "басні" зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Безумовно, існували й писемні священні тексти, які були безжально знищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писалися такі тексти, як уже зазначалося, знайдено чимало — це кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментних переплетень). Нині з'являється все більше фактів, які засвідчують існування писемності у Київській Русі задовго до місії Кирила. Велесова Книга також розповідає про існування слов'янської писемності: "Вони (греки) встановили нам письмено своє, аби ми взяли його і втратили свою пам'ять. Тут був той ілар (можливо, іллірієць. — ГЛ.), який хотів учити дітей наших, то повинен був ховатися по домівках тих, аби їх неграмотних, навчити нашого письма і нашим Богам правити треби". Таким чином, можемо з певністю стверджувати, що волхви були ще й першими літописцями. Про це свідчать також дослідження істориків та мовознавців, які знаходять у християнських літописах ще стародавніші записи, які вносилися із язичницьких списків (наприклад, гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).

Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.

Таким був і відомий зі "Слова о полку Ігоревім" співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став справжнім символом дійсно народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця у Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. У "Хроніці" Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе науці, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна відображено і в "Слові...", проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках XX ст. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 рр.:"... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому є частина семисот гривень". Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже, — на Київщині.

Якщо це той самий славнозвісний співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз, а відтак, і високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором "Слова..." рядків самого Бояна також свідчать про те, що його твори ("басні" чи "кощюни") були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції у числі інших книг і "Піснь Бояна".

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, шо підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят та молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів. Отже, волхв — духовний провідник і творець таїнств, хранитель духовної мудрості. Він відповідає за стан душі віруючих, одухотворює обряд, освячує почуття людей. Жрець розпалює і підтримує вогонь, приносить жертви, тобто несе відповідальність за організаційну частину обряду. Волхв уособлює дух, а жрець — силу. Волхв — носій духовного відання, жрець — практичних навичок. Волхв приходить від Богів як посланець Духа, а жрець зберігає священні традиції, виконуючи обряди.

Головна роль у здійсненні самих обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, які досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників та вчених (Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна), таку ж роль донині виконує у народних обрядах Гуцулыцини Береза — провідник гурту колядників на Різдвяні свята.

Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: "Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими пер-соніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг".

ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ І СПРОБИ ДУХОВНОГО ВИЗВОЛЕННЯ

Християнізація українського народу, яка найчастіше ототожнюється з Володимировим хрещенням Русі, почалася задовго до офіційної дати 988 р. Місіонери християнства приїздили на руські землі ще у IV ст. Для престижності християнської віри їм було вигідно писати про успішне її поширення на багатьох землях.

Чи не найпершою згадкою про християнізацію на нашій землі є повідомлення Квінта Тертулліана (близько 160—222 рр.), де сказано про охрищення скіфів та сарматів. Вірогідно, тут йшлося лише про окремих представників цього народу, і аж ніяк не про весь народ. Серед перших християн Русі можемо з повною достовірністю назвати скіфа Діонісія Малого, якого було взято у полон до Візантії, де він згодом став ігуменом монастиря і прославився своїми математичними здібностями.

Цікавим є повідомлення Іоанна із Нікіу (написане в VII ст.) про охрищення нібито князя Кия, якого візантійські джерела називали Кувратом: "Куврат, князь гуннів і племінник Орхана, в молодості був охрещений і виховувався в Костянтинополі в надрах християнства". На думку Михайла Брайчевського, такий факт був не тільки можливим, але іі закономірним.

Вірогідно, швидше охрищувалися вихідці з нашої землі, котрі перебували у Візантії, де їх змушували до цього обставини. Місіонери ж, котрі їхали в Русь проповідувати віру христову, як правило, отримували поразку. Так, місіонер "святий" Колумбан у VI ст. відвідав Скіфію-Русь і намагався навернути цей народ до християнської віри. Він був розчарований і розгніваний, побачивши, що скіфи, непогано обізнані з основними положеннями християнства, насміхалися з нього, особливо дошкульно висміюючи свято Осла, на якому Ісус в'їжджав у Єрусалим (запроваджене в 590 р., воно не було популярним і зникло). Колумбан, повернувшись з Борисфену, казав, що "їх легше умертвити, ніж переконати, що їхня рідна батьківська віра недостойна". Можливо, саме як відповідь на такі намагання чужинців і з'явилася в Україні приказка: "Нащо нам чужого Бога — свій стоїть коло порога". Та якщо простий народ міцно тримався своєї рідної віри, то верхівка суспільства (князівство, боярство, дружинники) починала комплексувати перед іноземцями, адже майже всі міжнародні угоди вимагані присяги в церквах чи біля святинь. Тому князі й давали дозвіл на будівництво в Русі християнських церков, які відвідували переважно іноземні посли, купці, охрищені дружинники-варяги.

Проте не тільки в Русі будувалися християнські храми, у Візантії були святилища руських Богів Велеса й Перуна, де молилися і присягали наші воїни, посли й купці, які перебували на чужині. Отже, таким був закон міжнародних відносин того часу. Тому наявність християнських церков у руських землях того часу не слід вважати ознакою християнізації українського народу. Про одну з таких церков довідуємося з "Повісті врем'яних літ", де під роком 945 вмішено запис про церкву святого Іллі, "що є над ручаєм в кінці Пасинчої Бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар буди християнами". Літописець сам пояснив, навіщо була збудована ця церква. Проте назва Пасинча Бесіда викликала багато дискусій поміж істориків. Висловлюватися припущення, що пасинками називалася частина дружинників, від яких і названа Бесіда.

Але цікаво було б дізнатися, що ж таке сама Бесіда. Припускають, що це сторожовий пост на річці (варіант назви Постніча Бесіда). Можливо, це була якась споруда у вигляді альтанки (бесідки), яку швидше можна було б визнати традиційною культовою будівлею. Тим більше, що назва її співзвучна з бесами, бісами (волхвами чи кумирами). Побудова давніх храмів також нагадує форму альтанки — кілька стовпів під дахом, лави для співбесідників.

У 860 р., на думку Михайла Браїчевського, був охришений князь Аскольд. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Василь І Македонин уклав угоду з Київською Руссю за умови, що русії приймуть хрищення.

Охрищення княгині Ольги досить довго датували 954 р., хоча є достатньо аргументів на користь ранішої дати. Ольга могла бути охрищена разом зі своїм чоловіком князем Ігорем у 944 р., після його походу па Візантію, тобто до трагічних подій у Древлянській землі. Смерть Ігоря могла бути спровокована саме його охрищенням, в якому дружинники вбачали віровідступництво". Про те, шо частина русів була охрищеиа в 944 р., записано в договорі Ігоря із греками: "Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі"

У 945 р. Ігор вирушає по данину в Древлянську землю саме на вимогу язичницької частини дружинників, які скаржаться, що "отроки Свенельдові" (тобто варязька частина дружинників, переважно християн) добре одягнені й багаті, а вони — "голі". Взявши данину, Ігор відпускає дружину і, залишившись з невеличким загоном, вимагає нової данини. Древляни вбивають Ігоря та його дружинників. Тоді постає питання, навіщо княгиня Ольга, будучи вже християнкою, здійснює кровну помсту саме за язичницьким звичаєм? До того ж, як видно з літопису, сама помста, насипання кургану й тризна на ньому для того часу вже були явищем архаїчним, до того ж грандіозним за масштабами (можливо, навіть подібними до скіфських царських поховань). Жорстокість княгині була ніби якоюсь демонстративною: на могилі князя (володаря земель) страчують п'ять тисяч древлян (його підданих, слуг) — як це не по-християнськиї Чи, може, це лише бажання показати жорстокість язичницьких звичаїв? "Звичайно, число жертв могло бути й завищене літописцем, що, однак, не завадило Ользі отримати статус християнської "святої".

Але древляни ще довго пам'ятали цю трагедію, впродовж віків вплітаючи в коси жалобні стрічки й вишиваючи сорочки переважно темними нитками. Вірогідно, Шумське святилище на Житомирщині було збудоване саме як меморіал в пам'ять загиблих, де здійснювалися щорічні поминальні обряди. Літописець, вважаючи Ольгу предтечею християнства на Русі, не засуджує княгиню, імовірно, вважаючи повчальним порівняння таких "поганських" звичаїв із християнськими. Оповідь про хрищення Ольги нібито самим Костянтином Багрянородним неправдоподібна, бо вона поїхала у Візантію в 955 р. вже зі своїм священиком. Дипломатичні переговори Ольги з імператором не дали бажаного результату, оскільки Русі були нав'язані васальні угоди. Ольга повернулася додому невдоволеною і переляканою: "Мої люди — погани і син мій, — хай би уберіг мене Бог од усякого зла".

У тому, що першими в Україні-Русі приймали християнство саме князі, є певна закономірність: Кий, Аскольд, Ігор, Ольга, Ярополк, Володимир. Розрахунки Візантії та Риму були прості: спочатку спонукати до хрищення правителів сусідніх земель, а потім — вільно ширити свою "інтернаціональну" віру на всі народи. Таким бачився їм шлях до світового панування. Саме тому переважна більшість міжнародних угод того часу однією з умов миру ставить охришення князя й дружини або всієї країни.

Що примусило Ольгу прийняти християнство — невідомо. Можливо, вона відчувала тиск з боку дружини, значна частина якої складалася із варязьких найманців, які були вже охрищеними. І сам воєвода Свенельд, опікун її сина, був християнин, до того ж людина підступна й жорстока

Святослав — князь-воїн, якого Михайло Грушевський назвав "запорожцем на престолі", був справжнім руським лицарем, відданим своїй землі й рідній вірі. Ольга намагалася схилити сина до прийняття христової віри, але він відмовлявся, відповідаючи: "Дружина моя з сього сміятися почне". Отже, як пише літописець, він "не послухав матері і додержував поганських звичаїв", а також "після цього гнівався на матір". У цих скупих літописних повідомленнях говориться про стан тогочасних відносин у князівському середовищі.

Чому Святослав гнівався на матір? У Новгородському літописі є запис про те, що Ольга наказувала "не творити тризни над собою — бе бо имущи прозвутора втайне". Чому цього пресвітера (християнського священика) Ольга тримала "втайне", і навіщо б вона заповідала не робити тризни, якщо б усі знали, що вона вже не язичниця і похована мала б бути як християнка?

В Іоакимівському літописі була згадка про один із боїв Святослава з Візантією, який закінчився для нього значною втратою дружини — "все войско погуби" Вірогідно, один із волхвів, які завжди супроводжували дружину в походах, вказав князеві причину поразки: багато дружинників були варя гами-християнами і руські Боги відвернулися від війська. Як писав Василь Татіщев, Святослав наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам, проте вони були непокірні. Літопис передає гнів Святослава: "толико раесвирепе, яко и єдиного брата своего Глеба не пощаде", "наипаче на презвитеры яряся", "посла в Киев, поведе храмы христиан разорити и сожещи. И сам вскоре поиде, хотя вся христнаны изгубити".

Цілком природно припустити, що, повернувшись у Київ, Святослав заборонив матері відкрито демонструвати свою християнську віру. Це й примусило її тримати християнського священика таємно. Не зовсім зрозумілим є звертання Ольги до германського короля Оттона 1 з проханням надіслати на Русь священика. На це прохання в 962 р. до Києва приїхав католицький єпископ Адальберт. Невідомо, якою мала бути його місія і чи вдалося йому її здійснити. Адже всі його супутники були вбиті, а сам єпископ ледве врятувався від гніву руських людей.

У останні роки життя, як повідомляє літописець, Ольга, княгиня-вдова, бабуся своїх онуків, жила скромно. Напевно, вона вже не була активною державною діячкою і аж ніяк не "вранішньою зорею християнства" — такий ореол вона отримала пізніше. Можливо, в душі Ольга переживала глибоку трагедію й хотіла, щоб хоч онуки її сприйняли християнське вчення. Чи не ці сподівання вона покладала на єпископа Адальберта? Олександра Єфименко, не зазначаючи джерел, писала про те, що Ярополк, син Святослава, був охрищений якимось католицьким місіонером. Можливо, це і був Адальберт.

Сучасні історики погоджуються з фактом охрищення Ярополка, мотивуючи його тим, що його мати, угорська принцеса, мала б бути християнкою. Жінка Ярополка — грекиня, колишня черниця, християнка. Вірогідно, всі три жінки прагнули охристити Ярополка.

Дещо дивним видається літописне повідомлення 1044 р.: "Викопані були два князі, Ярополк і Олег, сини Святослава. І охристили кості їх, і положили їх у церкві святої Богородиці у Володимирі"'". Цей запис про святотатський акт нащадків часто ставить під сумнів християнство Ярополка. Михайло Брайчевський пише, що християнська практика не знала обряду хрищення покійних: прилучення до християнства мусило здійснюватися тільки за умови свідомого волевиявлення. Питання це, як гадає історик, може мати тільки одну відповідь — "зіпсованість тексту"

Але наведемо ще один факт із пізнішої історії. У 1636 р. подібне святотатство вчинила фанатична католичка Анна-Алоїза Острозька із кістками свого батька князя Олександра Острозького, який за життя був православним християнином. У ніч зі страсної п'ятниці на суботу вона вдерлась у церкву, де стояли гробниці роду Острозьких, наказала єзуїтам відкрити домовину і перехристити прах. Про це є запис в Ослуюзькому літописі: "А княжна кості перемила, золками пахущими переклала. Єзуїти крестили во свою віру кості і водою покропи їй і ім'я перемінили Станіславом".

Вірогідно, і в XI ст.. коли вже був очевидним розкол між римською і грецькою церквами, могло слатися подібне, адже Ярополк був охрищений рпмо-католииьким священиком, тому й христили кості, адже гробниці переносили до православного храму. Перезаховання ж могло здійснитися тільки в тому разі, якщо покійний був похований не за язичницьким обрядом спалення, а за християнським — закопування в землю.

Ольга померла в 969 р. і і була похована як християнка. У 1007 р. її гробницю перенесли до Десятинної церкви, де вона знаходилася до монгольського нашестя, під час якого, вірогідно, була пограбована.

Святослав, останнііі язичницький князь Русі-України, прожив своє коротке життя у постійних походах і боях, зберігаючи свою рідну віру. Нині на о. Хортиці місце загибелі Святослава відзначено пам'ятним знаком'.

Володимир, молодший (позашлюбний) син Святослава, захопив Київський престол, перемігши у братовбивчій війні. Суперечливість його вчинків і діянь, а також історичні факти не дають змоги з повним правом назвати його ні останнім язичницьким, ні першим християнським князем. У 980 р. він збудував пантеон язичницьких Богів на Перуновій горі, який сам же через вісім років наказав зруйнувати. Перехід Володимира до християнства є не тільки зрадою традиційної руської віри, але іі своєрідною капітуляцією перед Візантією, свідченням ідейної поразки. Що ж підштовхувало наших князів на пошуки іншої (чужої) віри? У вирішенні цього питання історики не дійшли переконливого висновку. Основні міркування зводяться переважно до того, що нібито стара віра вже віджила своє, була примітивною, не задовольняла потреб класового суспільства. Такі пояснення є даниною християнській ідеології. Відомо, то в західних слов'ян традиційна віра проіснувала ще принаймні два століття, доки не були насильно знищені святині іі волхви. Нині відомі факти, що народи, які зберегли свої традиційні вірування, аж ніяк не назвеш відсталими чи некультурними (частина населення Америки, Австралії, Китаю, Африки, Японії).

Маловідомим є також факт впровадження в Русі ісламу (мусульманства), про який писав арабський письменник Аль Марвазі: "... в місяці трьохсотого року, коли вони (руси) навернулись до християнства, релігія притупила їхні мечі й віра зачинила їм двері заняття, і повернулися вони до трудового життя і бідності, і скоротилися у них засоби для існування.

Тоді захотіли вони стати мусульманами, щоб дозволений їм був напад і священна війна і повернення до того, що було раніше.

Тоді послали воші послів до правителя Хорезму, чотирьох чоловік із наближених їхнього царя, тому шоу них цар і зветься їхній цар Володимир — подібно тому, як цар тюрків називається хакан. і цар болгарський — болтавар...

І прийшли посли в Хорезм і повідомили послання їхнє. І зрадів хорсзмшах рішенню їхньому прийняти іслам, і послав до них навчати їх законів ісламу. ї навернулися вони в іслам".

Цю подію історики датують серединою 80-х років X ст. Проте ісламізація в Україні не залишила ніяких слідів, вірогідно, просто не прижилася, будучи абсолютно чужою і незрозумілою народові. Можливо, це був ще один безуспішний експеримент Володимира після створення пантеону національних Богів, а можливо, сам арабський письменник мав на увазі тільки посольство Руського князя, який розсилав послів на пошуки віри. Пишучи ж про прийняття ісламу, він міг видавати бажане за дійсне.

Легенди про хрищення Володимира і всього народу настільки суперечливі у різних джерелах, мають так багато розходжень, що викликали недовіру вже в істориків XVIІІ -XIX ст. Описувалися ці події переважно через 100—200 років після Володимира. Ці записи відзначаються наївністю, а то й невіглаством літописця, який змальовує князя безініціативним, нерішучим, навіть якимось малоосвіченим. Незрозуміла причина його відмови від старої віри й примітивна причина вибору саме "грецької віри" (нібито через пишність обрядів і церковного оздоблення). Знаємо, що традиційні українські храми були оздоблені не гірше грецьких, та й обряди були самобутні з чітко виробленим богослужінням. На думку Михайла Брайчевського, літописна розповідь про вибір віри, теологічні міркування літописця, саме охришення Русі мають цілком "карикатурний характер".

Ще менше згадок про цей суттєвий для нашої історії акт знаходимо в іноземних джерелах. У списку єпархій, складеному за Костянтина Багрянородного (близько 944 р.), Русь значиться під номером 60. Це підтверджує гіпотезу про хрищення Ігоря та Ольги близько 944 р.

В одному з рукописів Ватиканської бібліотеки, написаному в 1350 р., є малюнок про хрищення Русі. Тут зображено єпископа і церковного причетника на березі річки. Русичі стоять, чекаючи своєї черги, один із них — у воді. Місцевість схожа на Київські гори. Малюнок хрищення Русі розміщено після охришення болгар і раніше війни 889 р. Усі картинки цього літопису розташовані в чіткій хронологічній послідовності. Отже, літописець відносить хрищення Русі в межах ЗО років (між 853 і 889 р.). Це відповідає й грецьким хронографам, які стверджують, що ця подія відбулася за часів царювання Михайла''.

Від Аскольда до Володимира відбуваються постійні заворушення, пов'язані зі зміною віри, та радикальні повороти: від язичництва - до християнства і навпаки. Християнина Аскольда зміщує язичник Олег, но його смерті приходять християни Ігор та Ольга, далі - язичник Святослав, християнин Ярополк. язичник Володимир приймає віру Христову. Сім разів протягом століття міняється державна політика, пов'язана з релігією. Як тут не розгубитися, як не втратити людську гідність, як зберегти духовну рівновагу і вибрати правильний шлях?

Народ каже: "Чия сила, того іі правда". Князь Володимир утверджував християнство у Києві силою меча іі вогню. Його вірні воєначальники Добріїня й Путята чинили те ж саме в Новгороді. І хоч через століття літописець пише, що вдень хрищення "було видіти радість велику на небі й на землі", та й він не забуває зазначити, що Перуна оплакували "невірні люди", коли повелів Володимир "прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричеву узвозу на ручай і дванадцятьох мужів приставив бити його палицями. І це діяли не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса".

Та й сам наказ христити людей виглядає у літописі як акт насилля: "... Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий чи убогий, чи старець, чи раб, -то мені той противником буде". Далі у літописі читаємо вражаючу своїм цинізмом фразу: "І це почувши, .люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: "Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли".

Докладнішу картину хрищення Новгорода подає Іоакимівськнй літопис. Тут розповідається, що новгородці, довідавшись про наміри Добрині охристити їх, прпсягнулися на вічі не допустити його військо в місто і не дати "Богів на поруганіє". Вони наносили дві величезні купи каміння і поставали на мосту як проти справжнього ворога. Очолив боротьбу волхв "высший над жрецами славян Богомил, сладкоречия ради наречен Соловей". Новгородський тисяцький Угоняй їздив вулицями й кричав: "Лучше нам помрети, неже Боги паша дати на поругание". Народ, розгнівавшись на Добрнию, зруйнував його будинок, відлупцювавши його родичів. Тоді Путята (тисяцький Володимира), найнявши 500 мужів від ростовців, вночі обійшов на човнах з тилу місто і вдерся у Новгород. Почалася жорстока січа простих новгородців, яких було п'ять тисяч, із озброєним військом Путяти. Новгородці почали громити церкву Преображення господнього й грабувати будинки християн. На світанку підійшов на допомогу Путяті Добрння зі своїм військом і повелів палити будинки новгородців. Тоді люди побігли до своїх домівок гасити вогонь, і бій припинився.

Добриня наказав дружинникам "идолы сокруши, древяннии сожгоша. а камении, наломав в реку вергоша: и бысть нечестивым печаль велика. Мужи и жены, відевше тое, с воплем великим и слезами просяще за ня, яко сусчие их Боги". Почали оголошувати, щоб люди йшли христися. Тих. хто не хотів цього робити, воїни волокли силоміць і охрищували в річці. Тоді й виникла тут приказка: "Путята крести мечем, а Добрыня — огнем".

Існують гіпотези, що Добриня під кінець свого життя дуже шкодував про вчинені злочини. Адже, з точки зору язичницької моралі, така військова служба при князеві втрачала свій благородний характер — боротьба з власним народом аж ніяк не була боротьбою за справедливість. У фольклорі збереглися перекази, що Добрині вчувалися ридання матерів і дітей, яких він безжально осиротив. Одна з північно-руських билин розпочинається плачем Добрині, який скаржиться на рідну матінку: "Ты на что меня, Добрынюшку несчастного, спородила?..", а далі говориться про його каяття:

"Я не ездил бы Добрыня по чисту полю, Я не убивал бы Добрыня неповинных душ, Не пролил бы крови я напрасный, Не слезил Добрыня отцов-матерей, Не вдовил Добрыня молодых жен, Не пускал сиротать малых детушек".

За народними переказами, Добриня з розпачу прив'язав собі на шию камінь і втопився в озері Ільмень. Невідомо, наскільки правдивими є такі відомості, проте їх моральний бік набув серед народу цілком природного окреслення.

Можливо, сучасники, очевидці подій залишили б нам докладніші описи про справжню сутність насилля над традиційною вірою, якби не періодичні редагування наших літописів, з яких викидалися невигідні правителям записи і вносилися ті, які були потрібні тим чи іншим політичним лідерам. На початку XI ст. Русь уже мала своїх державних діячів, вихованих у християнському дусі, тому й з'явилася потреба у створенні легенд про тріумфальний хід християнської віри на Русі. Дослідники відмічають багато суперечностей у літописних повідомленнях про цю подію.

Однією з таких суперечностей є плутанина імен: імена патріарха Фотія і митрополита Михайла, які ніби христили синів Володимира й усю Київську Русь, згадуються у 988 р. Однак ці люди жили за сто років до цієї події. Вірогідно, літописці за чиєюсь вказівкою старанно заміняли імена князів (Володимира замість Аскольда), забувши поміняти імена патріарха та митрополита, мабуть, з тієї простої причини, що вони вже не знали, які "святі отці" христили Русь при Володимирі.

Комусь із нащадків Володимира хотілося віддати пріоритет христителя саме своєму Предкові. Зацікавленим у такій підробці вважають Мстислава, сина Володимира Мономаха, праправнука Володимира Святого. Мстислав, будучи варягофілом, вніс до літопису такі варязькі елементи, які пізніше викликали безліч прикрих непорозумінь про нібито варязьке походження Русі.

"Слово о законі і благодаті" Іларіона зображує Володимира як просвітителя Русі, достойного канонізації. Це була ідеологічна кампанія, розпочата ще Ярославом Мудрим і спрямована на створення культу національних "святих". Деформація справжніх історичних повідомлень про християнізацію України-Русі перетворила трагічні події цілого століття (або навіть кількох століть) в одноразовий тріумфальний акт, здійснений однією людиною.

Дуже незрозумілими в літописах постають також спроби волхвів повернутися до традиційної руської (праукраїнської) віри. Багатьма дослідниками вони характеризуються переважно під християнським кутом зору як "переворот", "язичницька реакція", "антихристиянський терор" тощо.

Одним із перших повстань, зафіксованих літописом, є Суздальський виступ волхвів у 1024 р.: "Коли ж почув Ярослав про волхвів тих, то прийшов він до Суздаля, і захопив волхвів і розточив, а других покарав".

Повстання волхвів 1071 р. було спричинене низкою поразок руських військ у війні з половцями, наступом поляків на Русь, народними повстаннями на Київщині, Ростовщині та інших місцях: "І стався заколот у городі, і всі йняли йому (волхву) віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: "Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста — нехай іде до нього (до єпископа)".

І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, узявши топір під полу, прийшов до волхва... вийнявши топір, розтяв його". Причина повстання настільки спримітивізована літописцем, що не викликає довіри: волхв говорив, що він усе знав і ганьбив віру християнську, а також намірявся перейти по річці Волхову. Не такий вже великий злочин вчинив цей волхв, щоб бути зарубаним самим князем. До того ж, цей уривок із літопису ще раз (можливо, навіть проти волі автора) наочно показує надзвичайну силу впливу волхвів на людей, які йшли за ними. На бік християнського єпископа став лише князь і його дружина. Цей факт знову ж таки показовий, оскільки християнство в XI ст. ще запишалося вірою панівної верхівки суспільства.

Найбільші з подібних повстань були в Новгородській, Ростовській та Київській землях (1144). У Києві було також повстання, підняте волхвами в 1068 р. Народне віче постановило вигнати з Києва князів, які зазнали поразки у битві з половцями, і посадити на престол князя Всеслава, що й було зроблено. Найчастіше причиною повстань були поразки князівської дружини, яка не могла захистити народ від ворожих нападів, або грабіжницька економічна політика, що іноді призводила до голоду найбідніших верств населення. Тоді причину цього бачили у чужій вірі, яку прийняли й нав'язали народові князі.

Князь Гліб убиває волхва. Мініатюра з Радзивіллівського літопису

Незважаючи на нещадні розправи з рідновір'ям, церковники все ж не забороняли приносити жертви у вигляді їжі, яку новонавернені християни тепер несли до церкви, та й князі не нехтували музикою, веселощами на бенкетах, які церквою заборонялися. Часом конфлікти виникали між церковниками та народом і навіть князями, коли церковні пости збігалися із традиційними святами, що вимагали ритуальної м'ясної їжі. У XII ст. відбувалися запеклі сутички за право дотримання дідівських звичаїв. Князівсько-боярські кола нерідко ставали на бік народу і протестували проти надмірної суворості християнських єпископів.

Серед князівських родів були окремі особи, які підтримували волхвів або таємно поклонялися прадавнім Богам. Так, Судислав, брат Ярослава Мудрого, був прихильником традиційної віри, за що Ярослав погрожував йому стратою. Таємні зв'язки з волхвами підтримував і син Ярослава Ігор. Повідомлення про боротьбу християнської церкви з традиційною вірою знаходимо ще й у XV—XVI ст. Ці записи свідчать, що в глушині, лісових хащах, горах ще існували стародавні капища, мольбища, священні дерева, скелі, статуї Богів. Тут молилися українці, які не принизили свої душі, не віддались у рабство до чужого бога.

УКРАЇНСЬКЕ БІБЛІЄЗНАВСТВО

Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Одразу зазначимо, що для нас Біблія є предметом релігієзнавчого (наукового) дослідження, а не культового чи теологічного. Святою книгою Біблію вважають дві релігії — юдаїзм і християнство, хоча ставлення до неї в обох релігіях різне.

Юдеї вважають своїм лише Старий Заповіт (що є перекладом усного Талмуду і писемної Тори), християни ж визнають як Старші, так і Новий Заповіти, щоправда, різні течії християнства визнають різну кількість біблійних книг. Біблія вже перекладена на 1907 мов світу і впдрукована тиражем 1 мільярд примірників. Не зайвим буде нагадати, що вона вже має 100 тисяч варіантів перекладів і різночитань. Сучасні неохристиянські течії намагаються оновити, осучаснити тексти Біблії, адаптувати їх до сприйняття простих віруючих. Основна ж маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед духовних мудреців та церковних пастирів. До переосмислення християнства вдавалися світочі української філософської думки вже за кілька століть до нас. Григорій Сковорода, шукаючи у Біблії власної арійської правди, в кінці життя, так і не знайшовши її, назвав Біблію "потопом зміїним". Тарас Шевченко, вже знаючи, що "візантійський Саваоф одурить"і що "ми не раби його, ми — люде", скрушно писав: "Наробивти, Христе, лиха!"

Першу в Україні науково-популярну спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко у книзі "Сотворення світу". Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав:"... до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажаннє — пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її". Однак книга Івана Франка була таємно знищена новітніми інквізиторами. Ось що розповідає про це О. Сушко у передмові до цієї книжки: "Поява книжочки викликала серед нашого відсталого суспільства велике порушеннє. Серед попів закипіло, як в гнізді шершенів, а старші наші "інтелігенти" вважали за відповідне заховати про "страшну" книжочку гробову мовчанку — й за всяку ціну не пустити її в руки гімназіяльної молодіжи. В кінці ж попи упали на "спасенну" гадку збутися "ворога" за одним махом: — "тихесенько, без гомону" вони викупили усе невеличке число надрукованих примірників — й спалили їх"". Саме в цій книзі І. Франко вперше в українській науці здійснив не-упереджений аналіз біблійних текстів. На початку XX ст. йому потрапили до рук найновіші в той час праці німецьких вчених про відкриття у Вавилонії, Сірії, Палестині, Єгипті. Ці праці справили на нього велике враження. Це були ті матеріали, яких йому давно бракувало у ного довголітніх дослідженнях Біблії. Книжка (.Франка розповідає про одну з найбільших містифікацій двох тисячоліть.

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими й лагідними, закоханими у природу й музику — шумерами. Коли кочові племена семітів .завоювали їх, рабини почали переписувати шумерський епос та міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє "святе письмо". На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Єзекіїл, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворения світу, світовий потоп, Ноєв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до юдейських інтересів. Він також скомпонував "Божі заповіді Мойсея", які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам'яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем, продовжувачем справи Єзекіїл а, став Ездра, що походив із касти рабинів-садукеїв. Він збудував юдейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. ч. виголосив промову і зачитав свої ж писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати свою паству в тому, що це "святе письмо" знайдене ним в руїнах єрусалимського храму царя Соломона.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять все більше давніх текстів, які при зіставленні зі старозаповітними красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, Приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги "Поучения Аменхотепа" (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть самі євреї у "Світовій історії єврейського народу" (с. 347) визнають це: "Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії".

Книги Нового Заповіту упорядковувалися в перші століття нашого часу послідовниками Ісусового вчення. Ці книги названі євангеліями. Слово євангеліє первісно означаю "винагорода за благу вість". Пізніше стало означати саму "благу вість" про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладений життєпис Ісуса А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван (хоча це авторство досить символічне). На початку нашої ери таких євангелій писалися сотні. Кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння "сина Божого". Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія по три-чотири рази, щоб заперечити різні звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра християнська — рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274—337 р. н. ч.), який у тривалій боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував із рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про переміщення противника. Тому в 313 р. Костянтин видав "Міланський едикт", за яким надавалося християнам рівне право з представниками інших віросповідань, і тим самим створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса, скільки було фомад: одні казали, що Ісус — бог, другі — напівбог, треті — син юдейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його Богом, вважаючи лише пророком. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об'єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеликому селищі Нікеї, щоб узаконити головні християнські канони. Між "святими" отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколаїв виступив за впровадження культу Святої Тріііці. Його противником став архієрей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Тріііці є "поганським", тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши йому голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук Євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього самого, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати бога з обличчям імператора.

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині є у Біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними). Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. Це сталося в 1054 р. — папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна, або православна, та греко-католицька) і Західної (римо-католицька).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х — 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. У Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н. ч., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже, за Біблією, Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував "побиття немовлят", яким було близько двох років. Значить Ісус народився раніше від "Різдва Христового"? Дослідження деяких зарубіжних вчених переконливо доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі під час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув під час нападу римлян на фортецю Масада". Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння "боголюдини", і вони їх створювали. Цікаво, що в євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

Уся література, що критикувала християнство, була знищена в період II—VIII ст. її вилучали з бібліотек і сховищ у всіх країнах, де християнство оголошувалося державною релігією. Так, праця грецького філософа Цельса "Правдиве слово", написана в 176 р., була знищена християнською церквою. До нас дійшли тільки цитати (виписки) з цієї книги, зроблені Орігсном, автором твору "Проти Цельса", написаної в 111 ст.

Ніхто не замислюється, чому сам Ісус не залишив нам жодного рядка ні свого вчення, ні своєї автобіографії. Невже він був неграмотний? Але ж, за євангеліями, Ісус знав "Закон", тобто Тору чи Талмуд, отже, якось він мав би його читати. Крім того, забувають, що Ісус був сповідником юдаїзму, про що неодноразово нагадують євангелії: "Кажу ж, що Христос для обрізаних став за служку, щоб отцям потвердити обітниці" (Біблія, Рим., 18:8); або слова самого Ісуса: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого" (Біблія, Матвія, 15:24). Відомо також, що він проповідував у синагогах: "І ходив він по всій Галілеї, по їхніх синагогах навчаючи, та євангелію Царства проповідуючи" (Біблія, Матвія, 4.23)57.

Другою визначною працею у галузі українського біблієзнавства XX ст. стала невелика книжечка професора Володимира Шаяна "Біблія як ідеологія", в якій автор порушує проблему об'єктивного вивчення Біблії: "... тут зустрічаємося з дивним фактом. Об'єктивне дослідження біблії саме як ідеології, наштовхується на великі перепони тому, що юдаїзм став основою для християнства. Можна навіть сказати, що це питання замовчувалося істориками релігій чи екзегетами... Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліду біблії. А саме тому, що біблія є досьогодні предметом релігійного культу як у системі юдаїзму, так і християнізму, який її успадкував. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані проминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. ...її справедлива історична оцінка стається відразу предметом обурених емоцій".

Вчений стверджує, що Біблія продумана і написана саме як історія єврейського народу і саме з релігійного погляду юдаїзму. Але найважливіше те, що Біблія є конкретною багатовіковою програмою знищення всіх неюдейських народів. Початок цієї програми — навернення усіх народів до монотеїзму. На початку не так важливо, як буде називатися Бог тих чи інших народів, головне, щоб він був один: "Слухай, Ізраїлю: Господь Бог наш - Господь один!" (Біблія, 5М, 6:4). Про це ж йдеться і в Новому Заповіті, де Ісус повторює цю заповідь юдаїзму в своїй розмові з книжниками: "Котра заповідь найбільша в Законі?". А один із тих книжників, що чув, як вони сперечались, та бачив, як добре він (Ісус) відповідав їм, приступив та й спитався його: "Котра заповідь перша з усіх? Ісус відповів: "Перша: Слухай, Ізраїлю: наш Господь Бог — Бог єдиний".

Наступний етап винищення етнічних релігій (тих, хто вірує в інших Богів): "І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім Богам, бо то пастка для тебе". "Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні, бо ти святий народ для Господа, Бога твого, — тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі".

І третій етап—захоплення усіх земель, де ступила нога ізраїлевих синів: " Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Єфрату й аж до моря останнього буде ваша границя". Цікаво, що серед списку народів, які приписується винищити і оселитися на їхніх землях, називаються гетити (гети). В 1917 р. чеський вчений Бедріх Грозний довів, що біблійні гетити — народ, який проживав у По-дунав'ї та Подністров'ї, а М. Грушевський вважав їх мешканцями Причорномор'я та Подніпров'я. Ось така біблійна програма щодо України.

Вивчення Біблії продовжується. Нині маємо підручник С. Головашенка, який докладно висвітлює історію формування біблійного канону, його функціонування в юдаїзмі та християнстві, подано також розділ "Біблійна етнологія" (щоправда, з деякими неточностями), але, на жаль, дослідження теми "Біблія як об'єкт критики" майже відсутнє. Автор, зібравши загалом досить великий список бібліографії (зокрема іноземними мовами), не знайомий ні з працею Івана Франка, ні з працею Володимира Шаяна.

Проповідник Світояр, біблієзнавець із Києва, подав аналіз біблійної ідеології під кутом зору етнорелігії, етнопсихології та етноправознавства. Його праця в недалекому майбутньому може стати основою релігієзнавчої експертизи при реєстрації релігійних громад і їхнього віровчення.

ДВОВІР'Я ТА ПОВЕРНЕННЯ ДО ТРАДИЦІЙ

Вперше термін двовір'я був ужитий в XI ст. Феодосієм Печерським для характеристики нового на той час явища - мирного поєднання обох релігій у світогляді й звичаєвості народу (язичництва й ортодоксального християнства, що отримало назву православ'я). Літописець писав: "Називаючись християнами, а по-поганськи живучи" і пояснював далі: "Бо хіба се не поганськи ми живемо, якщо в стрічу віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, або вепра-одинця, або свиню, то вертається, — а чи не по-по-ганському се є? Се ж по диявольському наущению одні сеї приміти держаться, а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров'я голові. Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами нереваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми ж бачимо ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, — це бісом задумане діло, — а церкви стоять, і коли буває час молитви, то мало їх знаходиться в церкві".

Таке явище в науці було назване православно-язичницьким синкретизмом (у перекладі з гр. — поєднання). Двовір'я як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій з'явилося уже в перші десятиліття після християнізації. Це цілком зрозуміло, адже ранні християни, заперечуючи й відкидаючи стару віру, все ж не могли створити для своїх теологічних концепцій ніякої іншої категоріальної системи, крім тої, що вже існувала у традиційній вірі. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства зі старої віри, оскільки і наука, і філософія, і мистецтво все ще залишалися рідновірськими.

Обрядова практика рідної віри не зникла з прийняттям християнства ні серед народних мас, ні серед освіченого князівсько-боярського середовища. Ознаки рідновірської богослужби оживали у літургійних діях, повсякденному житті, священних жертвоприношеннях, застосуванні ладану та кадила, окропленні священною водою і покладанні священиком рук на віруючого, вшануванні певних дерев, тварин, джерел, природних явищ.

Православно-язичницький синкретизм вироблявся завдяки постійним поступкам християнства рідновірським звичаям і обрядам. Чимало істориків відмічають цей факт. Так, один із провідних російських істориків В. Соловйов з роздратуванням писав про візантійських імператорів: "Замістьтого, щоб успадковану ними язичницьку державу піднімати до висоти християнського царства, вони навпаки, християнське царство принизили до рівня язичницької самодостатньої державності". Отже, християнство, яке прийшло до нас із Візантії, вже мало значний двоєвірський вигляд візантійського (античного) походження.

Пошуки Володимиром нової віри свідчать про ідеологічну кризу, що потребувала нової ідеології. Прийняття християнства не було єдиним із можливих варіантів заміни старої ідеології. Тим більше, що традиційна язичницька віра не була глухим кутом у розвитку світогляду й духовної культури народу. Навпаки, загальновизнано, що Русь перед християнізацією була державою з глибокою культурною традицією. Тільки церковні ідеологи, як за давніх часів, так і сучасні, абсолютно безпідставно й тенденційно пишуть, нібито русичі були "дикими" та некультурними і тільки "справжня" віра їх просвітила. Нині мусимо переглянути своє ставлення до застарілих догм, адже навіть із літописів бачимо, що традиційна українська віра була досить серйозним противником християнству.

Служителі рідновірських культів були високоосвіченою верствою і суспільства, носіями позитивних знань — стародавньою інтелігенцією. . Християнські священики забороняли астрономію, філософію, риторику, хліборобські обряди, ототожнюючи їх з рідновірськими кощюнами. Та з часом і вони не встояли перед цими тисячолітніми традиціями. Українське "православ'я" має самобутній, неповторний характер саме завдяки цьому синкретизму, який і відрізняє українську релігійну культуру від культур інших народів.

У чому ж сутність нашого двовір'я? Переважна більшість християнських культів запозичена з традиційної язичницької віри. Наприклад, культ дерева, який українці мали споконвіку і який заперечувався раннім християнством, повернувся до нас із Північної Європи у вигляді Новорічної ялинки. Жертвоприношення християни перетворювали в обряд причастя до "тіла й крові" Ісуса Христа у вигляді хліба й вина. В ортодоксальному християнському обряді залишилося рідновірське "жертвенне посвячення", яке ми знаємо у вигляді Великодніх короваїв, що випікаються обов'язково з дріжджового тіста, хоча нині ці короваї називаються єврейським словом "пасха", яке дослівно означає "перескочення". У євреїв же "пасха" означає жертовне ягня.

Походження його описується у Біблії. Єгова хотів повбивати "в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини", крім євреїв, і вчинити суд над усіма єгипетськими богами. Щоб знати, в яких будинках живуть єврейські сім'ї, він наказав євреям помазати свої житла кров'ю жертовного ягняти. Це йому буде знаком, що ці житла треба "перескочити", тобто обминути. Звідси й походить назва свята Пасха, яке Єгова наказав святкувати всім євреям.

У православному святі Великодня зберігся відгомін рідновірського свята Відродження Весняного Сонця (Воскресіння Дажбожого). Збереглися і традиції випікання святкових короваїв як ритуальної великодньої їжі, чого в інших народів не збереглося. Під впливом біблійних приписів римо-католики перейняли рецепти пасхального тіста у євреїв: прісне тісто, що готується без бродила. Це ще більше посилило суперечності між Східною й Західною церквами.

Переваги традиційної язичницької віри перед християнством яскраво виявилися у досконалості календарної системи з її 19-річним і 28-річним циклами. Назви українських місяців ніби констатували зміни у природі та пов'язані з ними обряди й господарські роботи. Біблійні приписи щодо святкувань і обрядів, які складалися в зовсім іншому, жаркому кліматі Ізраїлю, Греції та Риму, не відповідали українській, сформованій віками системі. Календар православних свят нині відстає від народного календаря й потребує деяких уточнень, зокрема астрономічних.

Не маючи чим замінити культи давніх Богів, християнство створювало легенди про святих мучеників і пристосовувало їх святкування до рідновірських свят. Святі стали вважатися покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних лих тощо. Наприклад, свята Варвара — покровителька теслярів, мулярів, ремісників та захисниця заміжніх жінок; святий Йосиф — покровитель бідних, сиріт та дівчат на виданні; свята Катерина - оберігає дівочу чистоту; святий Валентин — допомагає закоханим; святий Мартин — покровитель п'яниць та обдурених чоловіків; святий Власій, як і Велес, був покровителем худоби, а Ілля-пророк став виконувати функції Перуна.

Цікаво, як трансформувався у Руській землі культ Параскеви-П'ятниці, занесений до нас у X—XI ст. її життєпис розповідає, що Параскева народилася у сім'ї переконаних християн, які особливо шанували день "страстей господніх" — п'ятницю. Тому й назвали дочку П'ятницею, що по-грецьки звучало Параскева. Отже, в Україні Параскева-П'ятниця мала б виглядати як щось на зразок "масла масляного" або "хліба хлібного". Параскеву переслідували за християнську віру під час правління імператора Діоклетіана, який жорстоко розправлявся з християнами. Вона під тортурами не зреклася віри Христової. В Україні, де було ще мало християн, далеко не всім була близькою доля Параскеви. Тому церква, враховуючи потреби віруючих, надала Параскеві таких функцій, які не мають нічого спільного із грецькою легендою. Вона — покровителька торгівлі, домашнього господарства, допомагає дівчатам вийти заміж, а породіллям — народити дитину, безплідним дає плодючість. Параскева опікується також жіночим рукоділлям, як і давні богині Дана і Мокоша.

В Україні можна знайти безліч ознак двовір'я у церковних обрядах і в церковному мистецтві. Це передусім включення давніх магічних знаків у християнське церковне будівництво та оздоблення храмів. Так, наприклад, багатьма дослідниками відмічається неканонічність Київського Софійського собору, особливо внутрішнє оздоблення, яке називають "язичницьким фоном". Не дивно, що рідновіри в XI ст. приходили в цей храм як у свою національну святиню. Храм втілює індоарійську ідею райського саду, яка матеріалізується в стовпах-колонах, що символізують стовбури дерев. Це уявлення про Світове Дерево, в якому метафорично закодована модель Всесвіту, знайшло своє відображення у поділі простору храму на три сфери: верхню — божественну, середню — світ людей і нижню - потойбічне царство. І хоча ікони тут християнські, все ж орнаменти Софії виконують роль семантичних меж, обрамлення для іконописних сюжетів. Символіка цих візерунків — знакове втілення ідеї безкінечності Всесвіту. Виткі рослини з трилистниками - хміль, який використовувався дія приготування ритуальних напоїв у традиційній вірі. Цей символ сягає ще інлоарніськпх глибин.

Зображення трилистників пов'язують із приготуванням священної соми (хаоми). Цікаво, що плетений орнамент як у Софійському соборі, так і в інших мистецьких творах, має зв'язок із технологією плетіння з ниток. Кожен вузол мав певну магічну роль і свою назву: "вузол живота і смерті", "вузол Геракла". Ортодоксальне християнство засуджувало архаїчну магію вузла (паузу — чаклунства), тому і і Софія Київська видавалася їм язичницькою, неканонічною. Пізніше християни запозичили у язичників амулети-плетінки, але надали їм форму хреста.

Нині збувається пророцтво руських волхвів. І хоча усвідомлення буття завжді і відстає від самого буття, в умах і душах мислячих українців уже пробуджується генетична пам'ять про свою прадідівську віру. Нині ми скидаємо кайдани свого тисячолітиього духовного рабства і, оглядаючись назад, бачимо, скільки мук і страждань принесла чужа віра нашому народові. Хоча ще не кожен українець може це зрозуміти — дуже сильні пережитки чужовір'я у їхній свідомості. Релігія, що заборонялася більшовиками, тепер визнається нормальним культурним явищем. Це, нарешті, дасть змогу вільно знайомитися з Біблією, яка тепер стала доступною широким масам. І, як сподівався Іван Франко, хто мас розум, той сам, не з чужих слів і проповідей, зрозуміє сутність християнських догм.

Повернення до традиційної віри — ознака нового світогляду. Нині всі народи повертаються до природного існування на Землі. У 1998 р. створено Світовий Конгрес Етнічних Релігій. Збагнувши, якими можуть бути наслідки беззастережного споживацького ставлення до природних багатств, людство починає розуміти глибокий зміст вірувань своїх Предків, спрямованих на гармонізацію душі й тіла, людини й космосу.

Громади рідновірів ще малочисленні, але вже існують в Україні. Вони повертають звичаї, обряди, віру своїх Предків, відновлюють духовність. Послідовники професора Володимира Шаяна визнають усіх прадавніх українських Богів. Створений релігійний центр Об'єднання Рідновірів України, зареєстрований Державним комітетом у справах релігій в 2001 р.

Прояви божественної сили, незбагненність буття завжди хвилюють людство, збуджують його уяву й прагнення до пізнання істини. Тому слід бути терпимими до віросповідання інших людей, адже всяка віра має на меті вдосконалення людини. Природність віри, її відповідність геокультурі народу має величезне значення для його ментальності, духовної зрілості і навіть історичного розвитку. Віровідступництво, прийняття чужої віри завжди засуджувалося у народі. Фактичне двовір'я українців, яке має тисячолітню історію, переконливо свідчить про феноменальну живучість народних традицій, які ми мусимо відродити і зберегти.

Прийняття чи насильницьке нав'язання чужої віри будь-якому етносу призводить до духовних втрат, духовного рабства і має розглядатися як ідеологічне явище. Ознаки двовір'я, а також факти, що засвідчують релігійну боротьбу християнства з язичництвом, упродовж цілого тисячоліття підтверджують тезу про те, що язичництво в Україні ніколи не зникало, а існувало у прихованих формах свідомості та обрядовості. Сучасне відродження Віри Предків є закономірним явищем і мусить зайняти належне місце в контексті європейського відродження як процес етнізації культури, екологізації мислення і поведінки, шо в цілому є шляхом до виживання людства.