1.1 Основні підходи до вивчення агресивної поведінки

Специфіка активності людини полягає в тому, що вона виникає у взаємодії з іншими людьми або предметами, виробленими ними. Однією з найважливіших характеристик дій і вчинків, які визначають та встановлюють взаємовідносини між людьми, а також ефективність індивідуального особистісного розвитку, є агресивність [4].

Агресивність - стійка риса особистості, готовність до агресивної поведінки. Її рівні визначаються як навчанням в процесі соціалізації, так і орієнтацією на культурно-соціальні норми, важливі з яких - норми соціальної відповідальності і норми відплати за акти агресії [5].

Агресивність - одна з вроджених установок, що корениться в садистичної фазі лібідо. Виражається в прагненні до наступальних або насильницьких дій, спрямованих на нанесення шкоди або на знищення обєкта наступу. Одним з проявів агресивності особистості є агресія, яка розглядається нами як поведінка або дія, спрямована на нанесення фізичної або психічної шкоди. Агресія - це будь-яка форма поведінки, націлена на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження [5]. Вивчення людської агресивності особливо важливе з таких причин: якщо агресивність людини полягає у її природних інстинктах, то, тоді вона не буде піддаватися психотерапії і може бути пригнічена, або відведена на нейтральний обєкт, або агресивна поведінка людини обумовлена соціальним середовищем і вихованням, і тоді можна досить легко його змінити на більш соціально прийнятне, усунувши травмуючі фактори та прогалини у вихованні. У сучасній науці, з одного боку, є біологічні дані про існування механізмів, що беруть участь в агресивній поведінці, а з іншого боку - результати досліджень говорять про першорядну роль факторів у розвитку агресивності. Спроби вирішення цієї проблеми були зроблені в різний час низкою відомих учених, які представляють різні напрямки психологічної науки. Найперше і можливо найбільш відоме теоретичне положення, що має відношення до агресії - це те, згідно з яким дана поведінка за своєю природою переважно інстинктивна. Відповідно до цього підходу агресія виникає, тому що людські почуття генетично або конституціонально-запрограмовані на подібні дії [3].

Відомий психолог З. Фрейд спочатку приділяв феномену агресії порівняно мало уваги, вважаючи сексуальність (лібідо) та інстинкт самозбереження головними і переважаючими силами в людині. Однак у 20-ті роки 20-го століття він повністю відмовляється від цих уявлень. У роботі “Я і Воно”, а також в усіх наступних працях він висуває нову дихотомічну пару: потяг до життя (Ерос) і потяг до смерті (Танатос). Інстинкт смерті спрямований проти самого живого організму й тому є інстинктом або саморуйнування, або руйнування іншого індивіда (у випадку спрямованості назовні) [7]. З гіпотези потягу до смерті випливає, що агресивність по суті своїй є не реакцією на подразнення, а являє собою якийсь постійно присутній в організмі імпульс, обумовлений самою природою людини. Протиріччя між інстинктом життя і інстинктом смерті ставить людину перед обличчям трагічної альтернативи: якщо він не може зважитися стати агресивним, дати вихід своєї ворожості, то йому залишається захворіти. Фрейд прямо вказував, що стримування агресивності взагалі шкідливо і веде до захворювання [3]. Однак, будучи гуманістом, Фрейд не міг погодитися з настільки песимістичними висновками власних теоретичних побудов. Він намагався обґрунтувати перетворення агресивного інстинкту в совість. Адже відповідно до теорії З. Фрейда совість повинна бути настільки ж жорстокою, як і інстинкт смерті.

Теорія совісті як прояв інстинкту смерті не єдина спроба З.Фрейда помякшити розуміння трагічної альтернативи. Він намагався також обґрунтувати можливість перенаправлення інстинкту агресивності на обєкти, що дають можливість задовольняти життєві потреби і володарювати над природою. Однак у цьому випадку ми стикаємося скоріше з творчим інстинктом - інстинктом життя, ніж з сублімованою агресивністю. Фрейд так і не зміг вирішити важливе для нього питання про відносну силу інстинктів. Зараз питання вирішується експериментально. Доведено, що при настанні інсулінової коми у випробовуваних агресія (оборонний інстинкт) згасає пізніше сексуального та харчового [4].

Продовжувачем ідей З. Фрейда зявилася його дочка А. Фрейд, приділивши велику увагу проблемам дитячої агресивності. На значному клінічному матеріалі А. Фрейд конкретизувала основні положення класичного психоаналізу про дитячий розвиток, збагативши їх психоаналітичним вченням про свідомість або, в термінології А. Фрейд, психологічному “Я” дитини [4].

А. Фрейд описує різні форми дитячої агресивності. Так, для самих маленьких дітей характерна оральна агресивність. У цьому віці спостерігається просто моторно-афективний процес відведення інстинктивних спонукань. Подібні прояви агресивності зникають самі по собі в процесі дозрівання свідомості дитини і появи інших можливостей відводу, зокрема, мови. Сплеск агресивності спостерігається на анально-садистській стадії розвитку. Потім агресивність сама по собі звязується і втихомирюється за допомогою злиття з лібідо. Втручання виховних заходів у природний відвід агресивності може завадити цьому процесу або перекинути його [5]. Якщо ненависть чи агресія проти зовнішнього світу не можуть проявитися з усією повнотою, вони прямують назад на власне тіло дитини і безпосередньо доступні йому предмети: дитина бється головою об стіну, псує меблі, часто спостерігається явище самозбитку. У цьому випадку дитині треба дати можливість спрямувати агресивність на зовнішню мету (старі непотрібні речі, іграшки тощо). А. Фрейд стверджує, що агресивність, якщо вона вступає в нормальні взаємовідносини з лібідо, впливають на соціалізацію дитини не стримуючи, а спонукаючи. Тільки там, де змішання між лібідо і агресивністю не відбувається або де пізніше відбувається їх розшарування, агресивність в якості чистої агресивності та антисоціальної тенденції стає загрозою соціальної поведінки [3].

Виникаючі в ранньому дитинстві агресивні дії дитини (удари, напади люті, вибухи гніву, несподівані прояви раптового впертості й навязливості) привернули увагу дослідників. Особливої уваги, заслуговує робота відомого психоаналітика і філософа Е. Фромма “Анатомія людської деструктивності”, яка присвячена дослідженню витоків людської агресивності [7]. Е. Фромм підкреслює, що людські пристрасті кореняться в характері і відповідають екзистенціальним потребам людини, які визначаються специфічними особливостями його існування.

Найважливішим вітальним інтересом людини Е. Фромм вважає потребу у свободі і розглядає її як біологічну реакцію людського організму. Під свободою він розуміє не відсутність, яких би то не було обмежень; вся справа в тому, кому це обмеження вигідно якійсь одній особі або установі, або ж воно необхідне для зростання і розвитку самої структури особистості. Небезпека втратити свободу викликає потужну оборонну агресію [8]. До сучасних уявлень психоаналітичного підходу належить робота американського психолога Г. Паренса “Агресія нащих дітей”. У своїй роботі він докладно розглядає проблему агресивності дітей. Г. Паренс виділяє дві форми дитячої агресії. Недеструктивна, тобто наполеглива, ворожа самозахисна поведінка, спрямована на досягнення мети і тренування. Ця форма викликається вродженими механізмами, що служать для адаптації до середовища, задоволення бажань. Ці механізми є в наявності і функціонують з самого народження [6]. Інша форма агресії - ворожа деструктивність, тобто злісна, що заподіює біль оточуючим поведінка. Ворожа деструктивність, на відміну від недеструктивної агресії, не зявляється відразу після народження. Проте Г. Паренс вважає, що механізм її мобілізації існує з самого початку життя дитини. Ворожа деструктивність викликається і активізується в результаті сильних неприємних переживань (надмірна біль або дистрес). З точки зору Г. Паренса основною причиною виникнення ворожості в ранньому віці, а потім переходу її в ненависть, злість, лють, є ”переживання надмірного невдоволення“. Запобігання подібних переживань прямий шлях до зниження рівня ворожості в поведінці дитини [4].

Затвердження про однозначне відношення між агресією і фрустрацією викликало критику, і вже в 1941 р. один із співавторів теорії М. Міллер опублікував кілька видозмінену концепцію, зробивши припущення, що фрустрація може викликати безліч різних реакцій і що агресивність є лише одна з них. Замість операційної обумовленої агресії він ввів поняття “провокація агресії”, залежно від сили, якою агресія могла бути або спостерігається [5]. Серед сучасних дослідників агресивної поведінки, що продовжують розробляти фрустраціонно - агресивну гіпотезу, треба відзначити Л. Берковица. Він звів нові проміжні змінні, одна з яких належала до спонукання, а інша - до спрямованості поведінки, а саме, гнів - емоційне збудження у відповідь на фрустрацію (як спонукальний компонент) і пускові подразники (запускають або викликають реакцію ключові ознаки). Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямована дія субєкта, блокується ззовні. Однак сам по собі він ще не веде до поведінки, що визначається спонуканням даного типу [3]. Щоб ця поведінка здійснилася, необхідні адекватні йому пускові подразники, а адекватними вони стануть лише в разі безпосередньої чи опосередкованої (наприклад, встановленої за допомогою роздуми) звязку з джерелом гніву, тобто з причиною фрустрації.

Далі допускається спонукання до агресії подразниками, повязаними з підкріплювальним значенням наслідками агресивних дій, іншими словами, в якості додаткової опори своєї концепції Л. Берковіц приваблює парадигму інструментального обумовлення [4].

У своїх більш пізніх роботах Л. Берковіц переглянув свою оригінальну теорію, переносячи акцент з посилів до агресії на емоційні та пізнавальні процеси, тим самим, підкресливши, що саме вони лежать в основі взаємозвязку фрустрації і агресії [5]. Відповідно до його моделі утворення нових когнітивних звязків, фрустрація або інші аверсівні стимули (наприклад, біль, неприємні запахи, спека) провокують агресивні реакції шляхом формування негативного афекту. Він стверджував, що перешкоди провокують агресію лише в тій мірі, в якій вони створюють негативний ефект. Блокування досягнення мети, таким чином, не буде будити агресії, якщо вона не переживається як неприємна подія. У свою чергу, те, як сам індивідуум інтерпретує негативний вплив, і визначає його реакцію на цей вплив. Якщо, наприклад, людина інтерпретує неприємне емоційне переживання як злість, то у нього, швидше за все, виявляться агресивні тенденції, а якщо ж - як страх, то, швидше за все у нього виникне прагнення врятуватися втечею.

Емоція гніву не є, на думку канадського психолога А.Бандури, ні необхідним, ні достатньою умовою агресії. Гнів являє собою з його точки зору всього лише стан збудження [7]. У першу чергу поведінка визначається привабливістю передбачених наслідків дій. Психологічні труднощі усунення агресивних дій полягає в тому, що людина, що веде себе подібним чином, легко знаходить безліч розумних виправдань своєї поведінки, повністю або частково знімаючи із себе провину [5].

Психолог А. Маслоу в своїй монографії “Мотивація і особистість” дав грунтовний аналіз проблеми, чи є агресивність інстинктивною. На підставі даних зоопсихології, дитячої психології та антропології він прийшов до висновку про необгрунтованість теорій обумовленості деструктивності (а значить, і агресивності) природним інстинктам. Маслоу стверджував, що вона не інстинкт, але інстінктоідна, тобто подібна інстинкту, має деяку природну основу [3].

Психолог К. Роджерс, розглядаючи людину як спочатку конструктивну, вважає, що агресія та насильство є вимушеними діями індивіда на обмеження його свободи, можливості вибору. Це відповідь організму на досвід, який був сприйнятий як загрозливий, що не відповідає уявленню людини про себе. К. Роджерс зазначає: “Я знаю, що через захисні реакції і страх люди можуть вести себе жорстоко, незріло, дуже руйнівно, антисоціально, заподіювати біль. Однак мій досвід роботи з ними надихає мене і дає мені сили, так як я весь час переконуюся в позитивному напрямку їхнього розвитку на глибинному рівні точно так само, як і у всіх нас” [2].

Згідно з науковими поглядами К. Роджерса, людина з самого народження має необхідність у прийнятті себе, що означає, безумовно, позитивне ставлення до нього, визнання його індивідуальності. Причому необхідно безумовне прийняття людини, як іншими, так і нею самою. Безумовне прийняття себе означає прийняття всіх своїх якостей як нормальних незалежно від оцінки інших. Якщо ж людина орієнтована тільки на думки інших, вона відчуває напруженість, тривогу, занепокоєння з приводу подібних оцінок. Він прагне виправдати їх очікування і вимоги, тому він уже не вільний, обмежений у можливостях вибору дій [2]. Таким чином, агресія є результатом конфлікту між власними цінностями особистості і зовнішніми цінностями (порушення конгруентності). Прояви агресії різні: від прямого фізичного впливу (застосування сили) словесних образ і залякування опонента до непрямих спроб здійснити примусове управління поведінкою іншої людини відомим проявом агресії, що переходить у хворобливий стан, що не піддається соціалізації. Але відомі й такі вчинки і дії, які одними учасниками групового конфлікту інтерпретуються як прояв агресії, а іншими - як активність, наполегливість і послідовність у досягненні цілей [3].

У першу чергу потрібно розділити навмисну і ненавмисну агресію. Яскравим прикладом ненавмисної агресії може служити випадкове поранення людини під час перевірки зброї або мимовільному пострілі. Виходячи з того, чи є агресія реакцією на фрустрацію чи ні, слід розрізняти реактивну і ворожу (або спонтанну) агресію. Якщо перша є відповіддю на ворожість, то друга виникає з бажання перешкодити, нашкодити кому-небудь, обійтися з кимось несправедливо, кого-небудь образити. Реактивна агресія спостерігається в двох проявах: як експресивна та імпульсивна (афективна). Експресивна агресія є мимовільний вибух гніву і люті, нецілеспрямованістю і швидко припиняється, причому джерело порушення спокою не обовязково піддається нападу [6]. Типовим прикладом можуть служити вибухи впертості маленьких дітей. Коли дія не підконтрольна субєкту і протікає по типу афекту, говорять про імпульсивну агресію. Дуже важливо відрізняти від перерахованих форм агресії так звану інструментальну агресію. Вона завжди спрямована на досягнення мети нейтрального характеру, а сама агресія при цьому використовується лише як засіб досягнення цієї мети (наприклад, у випадку шантажу, виховання шляхом покарання, постріли, захоплення заручників тощо [7]. У свою чергу, інструментальну агресію поділяють ні індивідуально і соціально мотивовану. Можна говорити також про корисливу та безкорисливу, антисоціальну та просоціальну агресію .