Фізичне виховання школярів у сучасній школі
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ВСТУП
Актуальність данної теми зумовленна відбувшимися реформаціями в системі фізичної освіти у сучасній школи. Використання іноваційних підходів та технологій, пощирення арсеналу форм і методів організації заннять у сучасній школи, все більше відповідають запитам суспільства до фізичного виховання. Мова йде про необхіодність виховання здорової, бадьорої та успішної нації за допомогою фізичної культури і спорта. Системні зрушення у фізичній освіті сучасності в нашій країні диктують передумови для вивчення її особливостей, для детального аналізу, розбороу її концепції та правової бази, для віділиння спільних та відмінних рис з рептраспективною радяньскою освітою, та нінішнім моделями фізичгого виховання за кордоном.
Соціальна актуальність теми засвіченна шикроким інтересом суспільства та наукової спільноти до методів та засобів фізичного виховання сьогодення. В наш час наблюдається замітна інтеграція батьків та свідомого відношення самих учнів до фізинчого вихованян у шкільних стінах, що робить вивчення фізичної освіти в сучасній школі затребуванним.
Практична значемість теми цієї курсової роботи полягає у запропоновоному просторі майбутніх наукових робіт, які можна створювати сприючись на системне уявлення про фізкультуру і спорт у сучасній школі.
Наукова значемість передусім полягає в структурному розборі та детальному аналі теоретико-методологічних засад фізичного виховання у сучасній школі. Над цією проблемою працювали та продовжують працювати відомі відчизняні науковці сучасності такі, як Телебей С.М., Пасічник В.Г, Зуковська З.П., Хануренко К.В. та інші. Це означає великий обсяг аналітичного метеріалу та необхідних відомостей, для уособлення відмостей про фізичну освіту у сучасній школі в одній курсовій роботі.
Обєкт дослідження: Процес фізичного виховання школярів у сучасних загальноосвітніх школах.
Предмет дослідження: Засоби та методи організації, теоретичні засади та нормативне забезпечення занять з фізкультури у сучасних школах України.
Мета дослідження: Висвітлити зміст та ключові принципи фізичної освіти у сучасній школі.
Завдання дослідження:
1. Позначити теоретичні та методологічні положення фізичного виховання у сучасних школах.
2. Систематизувати знання про форми, методи та засоби проведення уроків фізичної культури та спортивних занять у загальноосвітніх навчальних закладах.
3. Висвітлити ключові відмінності фізичної освіти сьогодення від системи фізичної освіти перших років незалежності та СРСР.
Гіпотеза дослідження : Полягає в припущені про раціональність та досконалість системи фізичного виховання у сучасних школах, за умов дотримання всіх її принципі та ключових положень.
Методи дослідження: аналіз науково-методичної літератури; вивчення нормативно-правових актів., педагогічні спостереження на уроках фізичної культури під час педагогічної практики.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІЗИЧНОГО ВАХОВАННЯ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ
1.1 Теоретичні положення то основні завдання фізичного виховання у сучасній школі
В сучасних умовах в Україні відзначається складна ситуація із станом здоровя населення. Різко зросла захворюваність населення, спостерігається тенденція до зниження середньої тривалості життя чоловіків і жінок, зменшення чисельності населення країни. Досвід розвинутих країн свідчить про те, що органи державної влади надають програмного значення питанням розвитку фізичного виховання, фізичної культури і спорту, розглядаючи їх як найбільш економічно вигідний та ефективний засіб профілактики захворюваності, зміцнення генофонду, збільшення кількості робочих місць та розвязання інших соціальних проблем. Наявна система фізичного виховання в Україні перебуває у кризовому стані і не може задовольнити в повному обсязі потреб населення у наданні відповідних послуг з[1, c.20]. Це зумовлено обєктивними і субєктивними факторами розвитку існуючої системи фізичного виховання. Звідси випливає гостра необхідність у зміні програмних підходів та визначенні пріоритетних напрямків розвитку фізичного виховання, які б забезпечували ефективне функціонування галузі в нових соціально економічних умовах. Основною ланкою вирішення наявної проблеми є фізичне виховання школярів, які складають постійно поповнюючий контингент загального населення держави[2]. Це цілком виправдано і правомірно, якщо аналізувати статистичні дані, що характеризують стан здоровя та фізичної підготовленості школярів України. З одного боку, це сама вразлива група населення, з іншого, вона знаходиться в загальній системі багаторічної освітньо основної, керованої участі в становленні пізнавальної діяльності. Дана особливість і зумовила предмет нашого дослідження - фізичне виховання школярів[2,3,4-c10].
Таке визначення ставить досить складну залежну наступну проблему - необхідність розгляду питання “здоровя школяра” як педагогічної проблеми в усьому багатоаспектному комплексі її: сутність, зміст, спрямованість, технологію. Навряд чи знайдеться велика кількість людей, які б заперечували, що фізична культура, фізичне виховання сприяють здоровю, але за наявними негативними статистичними даними, які мають тенденцію до погіршення, це твердження довгий час залишається лише на рівні теоретичних міркувань. Звідси виникає досить важлива окрема проблема впровадження теоретичних ідей, положень в професійно практичну діяльність школи. В реалізаційній спрямованості обійтися тут без вчителя фізичної культури, готовності його до професійної діяльності на рівні сприяння покращення стану здоровя, прямо таки неможливо. А це викликає необхідність перегляду системи професійної підготовки учителів в педагогічному вузі, яка за змістовою сутністю носить досить складну конструкцію [6]. Як наслідок, поняття “здоровя” у фізичному вихованні стало предметом словесного маніпулювання: коли треба довести важливість фізичного виховання, його значення, основним аргументом виступає “здоровя”, коли треба нести відповідальність за його недостатність, як наявно існуючий факт, ми аргументуємо соціальними факторами (екологія, спадковість, матеріальна забезпеченість), а якщо і системою фізичного виховання, то не сутністю її, а тією стороною, яка все одно носить соціальний характер. Здоровя людини - це життєва цінність, яка займає самий верхній щабель в системі якісних проявів кожної особистості: інтереси, ідеали, гармонія, краса, сутність життя, досконалість, щастя, любов, творча праця і багато ін. Іншими словами стан здоровя людини впливає і одночасно обумовлює всі сторони і сфери життєдіяльності особистості з біологічного, духовного і соціального погляду[16]. З огляду на це, практична реалізація ідеї впливового управління станом здоровя людини має неабияке значення. Стосовно пошуку шляхів, то ця ідея не нова і має тисячолітні традиції. Однак теперішня статистика, показники якої характеризують стан здоровя населення, свідчить про досить далеку відстань до бажаного позитивного вирішення. При цьому слід зазначити, що з розвитком суспільства, зростанням добробуту, цивілізації, цінність здоровя все більш зростає, проблеми досягнення його все більше ускладнюються[7]. Останнім часом все частіше, поняття здоровя поєднується та повязується з фізичною культурою, фізичним вихованням. В окремих випадках учителя фізичної культури в школі ототожнюють з “учителем здоровя”. Для цього є досить вагомі, багатовікові підстави, під узагальнюючою істиною “рух - це життя”.
Таке твердження несе в собі два полярні значення. З одного боку, воно підтверджує вагомість галузі фізичне виховання, соціально педагогічного значення професійної діяльності фахівців, що досить часто використовується в практиці для доведення, доказу, аргументації цього. З іншого - це практична відповідальність за наслідки фахової діяльності. Ця сторона крізь призму загальновідомої невтішної статистики, існує вже в реалізаційній незалежності[9]. Сьогодні доводиться констатувати про відсутність загальноприйнятого тлумачення поняття здоровя. Нараховується більше сотні визначень. Така багаточисленність і безуспішність спроб створити єдину, погоджену думку пояснюється тим, що здоровя являє собою складну понятійну конструкцію, в якій досить важко коротко і однозначно виділити багатогранні сторони його, з одного боку, з іншого, - кожне визначення відображає ту сутність, дивлячись з якої позиції зацікавленості воно розглядається[10,11,12]. Це має своє пояснення. Здоровя як понятійна категорія несе в собі субєктивні і одночасно обєктивні ознаки в певній комбінаториці як особистого сприймання, так і галузево прикладного трактування. Із різноманітних уявлень про здоровя, до визначення цього поняття і в минулому, і в останній час дослідники підходили з різних позицій. Такий стан є результатом браку знань про сутність здоровя, яке за своєю виключною цінністю для кожного індивідуума і всього суспільства - все ще залишається феноменом, який розглядається з різних, нерідко діаметрально протилежних позицій. Ось чому настільки важливі знання про сутність здоровя, ті чинники і процеси, які формують цей стан. Це також важливо для визначення сутності здоровя в плані постановки питання з огляду можливостей системи фізичного виховання впливати на нього з професійно прикладної точки зору. Велика кількість різних визначень стану здоровя віддзеркалює не так дискусійність цього поняття, як багатобічність його. Дійсно, здоровя є основною не лише субєктивно відсутнього благополуччя і душевного спокою, а й високої рухової та інтелектуальної активності, можливостей фізичного та соціального розвитку, досягнення тривалого й повноцінного життя[13,14].
У статті 1 Закону України "Про фізичну культуру і спорт" сказано, що "фізична культура - складова частина загальної культури суспільства, яка спрямована на зміцнення здоровя, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості". Фізична культура виникла одночасно із загальною культурою на ранніх ступенях розвитку цивілізації. На перших порах засоби фізичної культури відбивали матеріальний рівень життя людини, випливали, як правило, з природних форм руху (ходьби, бігу по пересіченій місцевості, кидання каміння і палок, стрибків, плавання тощо) і використовувалися, головним чином, для підготовки людей до існування. На сучасному етапі розвитку суспільства фізична культура - це самостійна і особлива галузь загальної культури, яка спрямована, головним чином, на зміцнення здоровя людини, продовження її творчої активності та життя, а також на зростання і вдосконалення її всебічного і гармонійного розвитку та використання набутих якостей в суспільній, трудовій та інших видах діяльності. Головними чинниками всебічного розвитку, перш за все, є розвиток усіх видів діяльності людини та вміння використовувати їх у повсякденному житті. Ступінь їх вираженості визначається багатьма чинниками, головними з яких е прояв різноманітності змісту, форм, методів і засобів діяльності людини та їх оптимальне поєднання[7,9].
Відіграючи таку визначну роль у зрощенні та вихованні нації, в фізичному вихованні без особливих труднощів можна виділити особливі завдання, що ставить перед ним сучасна школа:
-озброєння школярів науково обґрунтованими знаннями про здоровя і засоби його зміцнення;
- виховання відповідального ставлення до зміцнення власного здоровя і здоровя інших людей;
- забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді; фізичне, духовне і психічне загартування;
- формування навичок санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;
- розвиток потреби у здоровому способі життя. Статеве виховання:
- психосексуальна підготовка;
- формування готовності укласти шлюб і виконувати сімейні обовязки;
- формування культури сімейних і статевих відносин1.
Мета і завдання виховання, визначені суспільством, мають обєктивний характер, оскільки випливають із обєктивної необхідності. Без чіткої стратегії неможлива соціальна перебудова: неминуче виникнуть розмиті ідеали, фальшиві зразки життя, еталони поведінки та як наслідок фізичні розлади[10,17].
1.2 Нормативно правове забезпечення фізичної світи у школах сьогодення
фізичний культура освіта школяр
Фізичне виховання відіграє важливу роль у формуванні молодого покоління, зміцненні і збереженні його здоровя, підготовці до майбутньої професійної діяльності та захисту Батьківщини. Громадяни мають право займатися фізичною культурою і спортом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, віросповідання, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Держава надає необхідну допомогу, пільги та гарантії окремим категоріям громадян, в тому числі інвалідам, для реалізації ними своїх прав у сфері фізичної культури і спорту. Держава гарантує надання в порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України, безкоштовних та пільгових фізкультурно-оздоровчих послуг дітям, в тому числі: дітям-сиротам та дітям, що залишилися без піклування батьків, дітям, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, дітям з багатодітних та малозабезпечених сімей, дітям-інвалідам. Держава забезпечує в межах, визначених Кабінетом Міністрів України, надання безкоштовних та пільгових фізкультурно-оздоровчих послуг дітям дошкільного віку, учням загальноосвітніх та професійних навчально-виховних закладів, ветеранам війни і особам, прирівняним до них, а також встановлює пільги при наданні таких послуг іншим категоріям громадян[8,9,19-c.58].
Держава створює умови для правового захисту інтересів громадян у сфері фізичної культури і спорту, розвиває фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує прагнення громадян зміцнювати своє здоровя, вести здоровий спосіб життя [1, с.12]. На сучасному етапі розвитку українського суспільства зберігається актуальність всебічної підтримки сфери фізичної культури і спорту з боку держави. Такий стан речей унормований чинним законодавством. Пріоритети державної політики висвітлювались у відповідних законодавчих та нормативно-правових актах: законах, указах Президента, постановах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів, наказах та нормативно-методичних документах. Закон України "Про фізичну культуру і спорт" прийнятий у грудні 1993 року. Він визначає цінність фізичної культури і спорту для здоровя, фізичного і духовного розвитку населення, утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві. Цей Закон визначає загальні правові, соціальні, економічні і організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, у зміцненні здоровя громадян, досягненні високого рівня працездатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту. В ньому наголошується, що держава створює умови для правового захисту інтересів громадян у сфері фізичної культури і спорту, розвиває фізкультурно-спортивну індустрію та інфраструктуру, заохочує громадян зміцнювати своє здоровя, вести здоровий спосіб життя. Кабінет Міністрів України за участі громадських організацій розробляє систему заходів щодо підтримання та зміцнення здоровя різних категорій населення в соціально-побутовій сфері та забезпечує умови для її впровадження в життя, використання фізичної культури і спорту як засобу профілактики і лікування захворювань. Створення умов для занять фізичною культурою населення за місцем проживання та у місцях масового відпочинку населення покладається на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування за рахунок коштів відповідних бюджетів на підставі державних нормативів фінансування фізкультурно-оздоровчих програм [2, с.6]. Відповідно до Закону держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики в цій сфері, створення відповідних державних органів та умов їх функціонування, гарантуються права громадян на заняття фізичною культурою і спортом; визначаються і характеризуються сфери та напрямки впровадження фізичної культури
У статті З Закону України „Про фізичну культуру і спорт” відзначається, що держава регулює відносини у сфері фізичної культури і спорту шляхом формування державної політики у цій сфері, створення відповідних державних органів, фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, а також визнання широкого самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості. Кабінет Міністрів України 6 червня 2006 року схвалив Концепцію Державної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007 - 2011 роки [3, с.5]. Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про фізичну культуру і спорт" зобовязала Кабінет Міністрів України до 1 червня 1994 року прийняти Державну програму розвитку фізичної культури і спорту. Така перша програма була затверджена Указом Президента України в червні 1994 року. 1 вересня 1998 року в Україні була прийнята друга програма -- "Фізична культура -- здоровя нації". Державні програми розвитку фізичної культури і спорту в Україні спрямовані на практичну реалізацію Закону України "Про фізичну культуру і спорт". Вони розкривають основні напрямки державної політики в галузі фізичної культури і спорту, визначають їх роль у житті суспільства, показують тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху та накреслюють практичні заходи щодо впровадження фізичної культури в побут громадян, а також основні засади організаційного, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного та інших її забезпечень на певні етапи суспільного розвитку. На основі Державної програми розвитку фізичної культури і спорту Кабінет Міністрів України передбачає відповідний розділ у програмах економічного і соціального розвитку України. Для покращення регулювання у даній сфері приймаються Державні вимоги до фізичного виховання, що містять основні концептуальні положення, характеристику рівнів, змісту та форм фізичного виховання, оцінку діяльності тих, хто займається, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням. Вони визначають мету фізичного виховання у навчально-виховній сфері та його завдання, принципи побудови педагогічного процесу з фізичної культури в освітніх установах. Однією з центральних проблем формування системи фізичного виховання є підготовка навчальних програм, тому що вони визначають обсяг знань, умінь і навичок виконувати рухові дії, що підлягають засвоєнню за роки навчання і сприяють розвитку особи відповідно до державних вимог у цій галузі. Іншими словами, навчальна програма -- це сукупність теоретичного і практичного матеріалу, спеціально підібраного для вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання, які прийняті згідно встановленого порядку [2, с.8]. Єдина державна навчальна програма не може врахувати всієї різноманітності інтересів та запитів учнів і вчителів, місцевих умов, національних та регіональних традицій. Тому для забезпечення державних інтересів у фізичному вихованні дітей і учнівської молоді, з одного боку, та захисту прав навчальних закладів щодо визначення змісту і засобів фізичного виховання учнівської молоді, передбачених статтею 12 Закону України "Про фізичну культуру і спорт", з іншого боку, сьогодні розробляються програми трьох рівнів: базові, регіональні і робочі. Така градація програм передбачена «Державними вимогами до навчальних програм з фізичного виховання в процесі освіти», затвердженими Міністерством освіти України 25.05.1998р.
У фізичному вихованні широко практикуються нормативні способи кількісного визначення постановки завдань і оцінки результатів їх виконання. Терміни "норма", "норматив" визначають певну міру (величину), прийняту за уніфікований показник того, що повинно бути досягнуте в результаті діяльності. Сукупність норм -- це ніби послідовні сходинки досягнення результатів від початкового до граничного. Якщо норми відповідають можливостям учнів і умовам їх реалізації, то вони є найкращим орієнтиром на шляху до мети [4, с.49]. Для підвищення рівня охоплення населення масовим спортом, за яким Україна суттєво поступається провідним країнам, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України вживає такі заходи: удосконалюється відомча нормативна база, розроблено соціальні нормативи рівня забезпеченості населення спортивними спорудами; підвищує ефективність фізичного виховання у навчальних закладах, зокрема запроваджено фізкультурно-оздоровчий комплекс школярів „Козацький гарт" та державний стандарт в галузі освіти „Здоровя і фізична культура";
здійснюється методичне та організаційне супроводження фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи за місцем проживання та у місцях масового відпочинку населення, впродовж останніх років проводиться Всеукраїнський місячник з ремонту спортивних майданчиків „Спорт для всіх - спільна турбота", одночасно проводяться масові спортивні заходи по всій території України „Спорт для всіх - здоровя кожного". На сучасному етапі в Україні продовжується формування нормативно-правового та організаційно-управлінського забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, яке характеризується правовим врегулюванням відносин шляхом ухвалення законодавчих та нормативних документів, рішень державних органів; розробкою та реалізацією цільових комплексних програм; створенням мережі центральних та місцевих органів управління з визначенням їх повноважень та відповідальності; розвитком інфраструктури з урахуванням специфічних умов різних регіонів країни; налагодженням вертикальних та горизонтальних звязків між субєктами; впровадженням організаційно-практичних заходів для вдосконалення та поліпшення організації, підвищення ефективності роботи; створенням системи соціальних гарантій та захисту прав громадян щодо занять фізичною культурою та спортом; здійсненням цільового фінансування та матеріально-технічного забезпечення; створенням спеціальних фондів [5, с.27]. Основні проблеми повязані з необхідністю швидкого реагування на політичні, економічні та інші соціально-правові зрушення у світі та в Україні з урахуванням наявних можливостей щодо реалізації державної політики у галузі фізичної культури і спорту.