Соціально-педагогічна модель гармонізації соціального середовища школи

дипломная работа

1.1 Гармонізація соціального середовища як соціально педагогічна проблема

Для початку проаналізуємо поняття «середовище», «соціальне середовище» та «гармонізація». Дізнаємося, яку думку на це мають педагоги, соціологи, психологи тощо. Проаналізувавши думку соціологів та філософів таких як Аристотель, П. Бурдьє, В. Виноградський, К. Гаус, Демокріт, А. Каверін, І. Кант, І. Ньютон, Платон, М. Хайдеггер, С. Федоров, П. Флоренський, В. Яковлев можна зробити висновок що, середовище - зовнішній по відношенню до системи простір, у взаємодії з яким у відкритих системах здійснюються процеси самоорганізації. Сучасні соціологи, наприклад, Р. Карпинська визначають середовище як: 1) навколишній світ; поняття, введене в філософію і соціологію І. Теном. Теорія середовища визнавала людину глибоко залежною від її навколишнього світу і тому морально абсолютно невідповідальною; 2) оточення, сукупність природних умови, в яких протікає діяльність людського суспільства і організмів, тобто ті з оточуючих їх умов, які вони здатні переживати і від яких залежить їх існування і продовження роду [46; 38

На думку психолога В. Жмурова, середовище це - сукупність природних умов життєдіяльності організму; сукупність соціально - психологічних і побутових умов життя людини, соціальної групи, класу [37;48]. А. Реан вважає, що середовище трактується як середа проживання організму, хоча може застосовуватися і для опису нашого внутрішнього (тобто фізіологічного середовища). Певне середовище надає модифікуючий вплив на організм. Таким чином, А. Реан, висловив думку, що будь-який організм є «продуктом свого середовища». Також середовище це - суспільні, матеріальні і духовні умови існування що оточують людину. На думку психолога Е. Фромма, середовище це, в широкому сенсі - всі фактори зовнішнього впливу на розвиток індивідуума. У психології прийнято виділяти середовище загальносімейне і індивідуальне. Загальносімейне середовище різна в різних сімях. Індивідуальне середовище, навпаки, різне у різних членів сімї і тому знижує їх схожість. Воно ділиться на систематичне і несистематичне. До систематичного індивідуального середовища відноситься, наприклад, стать дитини, номер (порядок) його народження, відносини з іншими членами сімї, позасімейних звязків; до несистематичного - хвороби, випадкові події [92;55]. Ми погоджуємося з висновками Л. Виготського, що середа або середовище це перш за все те, що оточує людину, за допомогою чого вона розвивається, існує та живе Л. Виготський робить узагальнення, що життєве середовище людини складається з трьох компонентів: природного, соціального та техногенного. З одного боку, людину оточують земний ґрунт, повітря, водоймища, рослини тобто обєкти природного походження і створені ними екологічні системи. З другого боку, людину оточують інші люди. Форми спільної діяльності людей, що історично склалися і характеризуються певним типом взаємовідносин, утворюють людську спільноту, або соціум [27;196].

Зрозуміло, що педагоги пов`язують середовище з розвитком людини, так І. Подласий вважає що середовище це - оточення особистості, яке можна звести до трьох груп : макрофактори (суспільство, держава, планета, космос), мезафактори (етнокультурні умови, тип поселення, де живе і розвивається людина), мікрофактори (сімя, дитячий садок, школа, позашкільні навчальні заклади, групи ровесників, засоби масової інформації. Середовище це - реальна дійсність в умовах якої відбувається розвиток особистості. Середовище - соціально-економічні, історично сформовані умови життя суспільства. Середовище в педагогічному плані - мікросередовище - це світ взаємоповязаних предметів, явищ і людей, які постійно оточують дитину і обумовлюють її розвиток [75 ;432]. На думку педагогів таких, як В. Лозова та Г. Троцко, середовище - це світ, в якому живе і розвивається особистість за допомогою людей, предметів та явищ які її оточують [56;338].

Соціум це специфічна система, свого роду організм, що розвивається за своїми особливими законами, які характеризуються надзвичайною складністю. У соціумі взаємодіє величезна кількість людей. Результатом їх звязків стають особливі форми життєдіяльності та особливе оточення, які створюються в окремих соціальних групах. Ці умови можуть впливати на інших людей, які не входять до цих груп. Все це утворює соціальне середовище.

На думку А. Мудрика, надзвичайно велику роль у вихованні людини відіграє саме її оточення. Адже процес виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюють для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські обєднання). Роль держави в організації виховання особистості полягає в тому, що вона створює не тільки його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, і визначає його структуру та зміст. Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективного розвитку соціальності всіх соціальних субєктів, зокрема особистості.

Процеси соціального виховання та соціалізації особистості здійснюються в умовах соціального середовища. За А. Капською, під поняттям соціальне середовище людини розуміють економічні, політичні, соціальні, духовні, територіальні умови, що впливають на становлення особистості [45; 28]. З точки зору соціальної педагогіки, соціальне середовище досліджували такі вчені, як: А. Капська, А. Мудрик та ін. Наприклад, А. Капська вважає, що соціальне середовище це - сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку. А. Мудрик деталізував соціальні умови життєдіяльності, на його погляд, це всі ті фактори, які визначають, якою буде поведінка людини, якою буде її доля і місце у суспільстві, тобто це умови в сімї, колективі дитячого садка, школи, друзі, вулиця, родина, гуртки, ЗМІ.

Соціальне середовище це також сукупність суспільних відносин, що складаються в суспільстві (уклад життя, традиції які оточують людину, соціально-побутові умови, обстановка, а також сукупність людей, повязаних спільністю цих умов), домінуючі суспільні ідеї і цінності. Сприятливим соціальним середовищем є те, де є домінуючі ідеї та цінності спрямовані на розвиток творчої, ініціативної особистості. Саме соціальне середовище, зокрема його сфери: духовна, соціальна, політична формують певні очікування щодо поведінки особистості. Соціальне середовище існує завдяки численним взаєминам його членів та соціальних інститутів. Чим більша і різноманітніші палітра складових соціального середовища, тим інтенсивніше його розвиток та різноманітніші умови життєдіяльності особистості.

В структурі соціального середовища виділяють мікро- та макрорівні. До макрорівня належить матеріальне, культурне, політичне середовище [66;145]. Макрорівень - це загально створені умови існування кожної людини і є однаковими для всіх. А саме до макросередовища належать : держава, етнос, суспільство, регіон, місто, селище чи село, а також ті великі організації, які діють на території даних середовищ, а саме засоби масової інформації, субкультури, контркультури, а також економічне і політичне становище у країні, які також відіграють чималу роль у соціалізації індивіда. Мікрорівень- це конкретні умови життя особистості (сімя, сусідство) та умови в середовищі найближчого оточення ( вулиця, тип поселення, навчальний чи трудовий колектив, громадські організації, формальні та неформальні обєднання). Отже, мікрорівень (мікросоціум) - це спільність що діє на певній території, включає сімю, сусідство, групи однолітків, різні громадські, державні, релігійні, приватні, і виховні організації, а також різні неформальні групи жителів. Визначити межі мікросоціуму не завжди просто. У сільських поселеннях, в селищах, в малих містах ці межі, як правило, співпадають з межами конкретного поселення в середніх і великих містах визначення меж мікросоціуму проблематично. Мікросоціум можна обмежувати двором (якщо йдеться про мікросоціум малих дітей); кварталом (для молодших школярів), мікрорайоном (для більш старших вікових груп). Умовно мікросоціум- це конкретне міське поселення, селище або мале місто, а в середніх і більших містах- мікрорайон. Вплив мікросоціуму на процес соціалізації дітей, підлітків, юнаків залежить від обєктивних характеристик самої людини. Мікросоціум володіє рядом характеристик. Просторові характеристики конкретного мікросоціуму: у місті той або інший мікрорайон може розташовуватися в центрі, на околиці, в серединній зоні і по-різному бути повязаним з іншими частинами міста; село або селище можуть бути більш менш ізольованими і віддаленими від інших поселень. З просторовими тісно повязані архітектурно-планувальні особливості мікросоціуму: у селі або селищі - компактна або розкидна забудова; у місті - мікросоціум із забудовою, що історично склалася або індустріальною, співвідношення малоповерхової і висотної забудови, відвертість-замкнутість прибудинкових просторів, наявність, кількість і якість малих архітектурних форм. Це те що стосується соціального середовища [66;147

Але соціальне середовище тісно повязане з соціальним вихованням. Соціальне виховання, як форма цілеспрямованої соціалізації здійснюється, з одного боку, суспільством, а з іншого - особистістю. Суспільство, з метою забезпечення гарантованого включення індивіда в соціальні взаємовідносини, реалізує соціальне виховання через організацію взаємодії низки соціальних інститутів (сімї, освіти, засобів масової інформації, тощо). Соціальне виховання спрямоване на систематичне засвоєння людиною цінностей культури, на опанування конкретних суспільних відносин (соціальна адаптація), та на індивідуалізацію - знаходження індивідом особистого «Я» та духовну самореалізацію (останній напрям притаманний прогресивному суспільству). Соціально активна, творча особистість, цілеспрямовано впливає на динаміку соціальних відносин, на розвиток цінностей культури, створює умови подальшого духовного розвитку людини, соціуму, тобто виховує суспільство безпосередньо, а також через різноманітні групи та обєднання.

Аналіз наукової літератури дозволяє констатувати, що поняття «соціальне виховання» розглядають науковці в контексті соціальної педагогіки як її органічну складову частину [1;48]. Такий підхід спостерігаємо в працях багатьох сучасних вітчизняних учених, таких як: А. Алексюк, С. Архипова, О. Безпалько, Н. Бура, Ю. Гапон, З. Зайцева, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, Г. Лактіонова, Л. Міщик, В. Оржеховська, С. Савченко, А. Рижанова, В. Сидорова, С. Харченко, а також і російських, таких, як А. Арнольдов, В. Бочарова, А. Басов , Б. Вульфоа, М. Гурянова, А. Липський, В. Семенов, А. Мудрик, В. Нікітін, Л. Нікітіна, Г. Філонов, С. Чистякова, Т. Яркіна та ін. Серед дослідників немає одностайності й у визначені самого поняття «соціальне виховання», наприклад, А. Арнольдов визначає соціальне виховання як ефективну систему духовного виховання народу[1,49].

Українські дослідники А. Капська, О. Безпалько розглядають соціальне виховання як створення в суспільстві умов та заходів, спрямованих на оволодіння й засвоєння молодим поколінням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій [45;29].

А. Мудрик трактує соціальне виховання як виховання, що здійснено державою й суспільством у спеціально створених для цього організаціях [66;4]. Під соціальним вихованням розуміють не всі виховні взаємовпливи соціуму та людини (групи), а систему державного виховання, яке постає сполучною ланкою між сімейним і релігійним вихованням. Такий погляд, на думку М. Галагузовой, має історичну основу - він був поширений у період виникнення соціальної педагогіки як науки. М. Галагузова визначає соціальне виховання як частину цілісного процесу виховання й трактує його як залучення дитини до спільного життя у суспільстві. Дослідниця обґрунтовує думку про те, що «соціальне виховання як одна з основних категорій соціальної педагогіки є видовим поняттям щодо «виховання» й тому є одним з видів виховання поряд з фізичним, естетичним, трудовим тощо [53]. Вона визначає соціальне виховання як цілеспрямований процес формування соціально значущих якостей у дитини, необхідних їй для успішної соціалізації. У цьому контексті якості особистості визначають як сталі, зміцнілі погляди людини на природу, суспільство, продукти діяльності людини, саму себе; певна система мотивів, форм і способів поведінки, у яких ці погляди реалізуються» [4;54].

Можна зробити висновок, що соціальне виховання це система соціально педагогічних заходів, спрямованих на становлення та реалізацію духовного потенціалу людини, групи, суспільства, на гармонізацію відносин у соціумі.

Отже, дізнаємося, що ж таке гармонізація. Гармонізація (гр.harmonia- узгодженність, злагодженість, домірність будь-чого) - процес встановлення гармонії між складовими елементами будь-якої системи, процесу, явища. Якщо подивитись на гармонізацію з точки зору соціології, то ми бачимо, що гармонізація відбувається в ролі злагодженості взаємовідносин між соціальними субєктами, може відбуватися як на глобальному рівні - між регіонами світу, так і на макрорівні, наприклад, територіальні громади, родини. Гармонізація стосовно людини як соціального субєкта передбачає узгодженне, врівноважене поєднання її індивідуальності та соціальності, її природного та культурного начала, що забезпечує якісну самореалізацію людини та розвиток її соціального середовища [33;385]. Гармонізація з точки розу культурології, спрямована, перш за все, на встановлення пріоритету між матеріальною та духовною складовими культури кожного соціального субєкта. В умовах формування інформаційної епохи постає проблема гармонізації взаємин культури людства та природи для їх виживання [33;385]. У педагогіці гармонізація традиційно розглядається як процес гармонійного розвитку особистості, як правило, в дитячому та юнацькому віці через систему патріотичного, інтелектуального, естетичного, економічного, трудового, екологічного тощо виховання та освіти відповідно до визначення в країні ідеалу. У педагогіці гармонія, спочатку розуміється як співмірність фізичних і духовних сил людини, в подальшому доповнилася значенням гармонійно розвиненої особистості. В даний час гармонія розглядається як ідеал освіти, підхід до модернізації і розвитку освіти, як нескінченний процес розвитку. У соціальній педагогіці гармонізація стосується, з одного боку, соціального розвитку людини - злагодженого набуття різних форм ( сімейної, етнічної, професійної, громадської тощо) та рівнів (біологічного, фізичного, душевного, духовного) соціальності і узгодження її з індивідуальністю протягом життя. З другого боку, створення у соціумі для цього сприятливих умов - координація, регулювання й зміцнення позитивних виховних впливів соціального середовища та нейтралізація негативних через залучення самої особистості, інших соціальних субєктів у цей процес для взаємокорисного соціального розвитку і субєкта і середовища. Фахівці харківської школи соціальної педагогіки підкреслюють, що гармонізація є провідним принципом соціальної педагогіки, оскільки її ідея виникає і розвивається в той час, коли в культурі соціуму постає потреба гармонізації індивідуального і соціального на рівні соціального субєкта на добровільних засадах, тобто через процес соціального виховання [33;385].

Потребою саме такої гармонізації зумовлена ідея соціальної педагогіки, яка вперше зявляється в умовах демократизації античного соціуму. Певна свобода громадянина унеможливлювала подальше застосування зовнішнього «примушення» архаїчного виховання, тому в культурі Давньої Греції розпочалися накопичення досвіду «зацікавлення» самої людини через систему соціального виховання у власному соціальному розвитку, набутті доцентрових соціальних орієнтацій, оскільки досвіду «приборкання» індивідуальності несиловими методами в попередніх соціумах не було. Це уможливило обґрунтування в межах філософії ідеї соціальної педагогіки як відповіді на потребу узагальнення існуючої практики соціального виховання та її наукового вдосконалення з метою гармонізації індивідуального та соціального на рівні «особа-держава» [33;385].

Вперше спроба гармонізувати соціальне середовище була у А. Гельвеція (1715-1771). Французький філософ висуває не лише проблему національного виховання, але і пропонує механізм його реалізації. Він розуміє, що весь соціум ( родина, школа, національні традиції, форма врядування, соціальне становище, світське товариство,друзі, кохані, викладачі, тощо) діє на становлення людини, але відсоток керованого, позитивно спрямованого впливу суспільства на індивіда ще дуже низький.

Отже, треба спланувати його поширення на стихійну зону. Він казав: «Моральне виховання людини, тепер майже цілком полишене на випадок. Щоб те виховання вдосконалити, треба було б опрацювати план його відповідно до громадської користі, заснувати його на простих і незмінних принципах. Це єдиний спосіб зменшити вплив випадку на нього та усунути суперечності, які є й мусять доконечно бути між усіма різними правилами теперішнього виховання.[58; 42]

Цим А. Гельвецій передбачає впорядкування, керування і гармонізацію відповідно до загально суспільної користі всіх провідних виховних впливів соціуму. Отже, соціальні впливи, які діють стихійно на формування просоціальної людини, потребують керування заради забезпечення успіху виховання, тобто мова йдеться фактично про нагальну потребу організації цілеспрямованого соціального виховання, національного за формою, стосовно всіх громадян країни. Провідним засобом виховання нації А. Гельвецій визначає форму правління, вихованість народу пов`язує з рівнем наданої йому свободи. Саме врядування, яке завжди становить частину нашого виховання формує та змінює характер народу.[58;30]

В наш час, ця практика набуває дійсності в школі у формі самоврядування, коли учням надається певна частина влади. Це потрібно для гармонійного особистості та формування відповідальності у дитини.

А. Гельвецій фактично демонструє взаємозалежність індивідуального виховання та загально національного, а їх ефективність співвідносить з міцністю країни. Злочинним він вважав використання врядуванням національної сили на задоволення особистої чи групової вибаганки й уярмлення своїх співгромадян і, навпаки, виховуючим - спрямування громадської сили на те, щоб гармонізувати відносини між сусідами, щоб забезпечити громадянам їхнє добро та життя і свободу.

Отже, будь-яка авторитарна влада є антигуманною, оскільки соціальне виховання деспотичної системи врядування відкидає націю назад в розвитку людяності, низводить індивіда до тваринного стану[58;40]. Він вважав, що головне завдання прогресивного демократичного уряду намагатися створити умови, які б могли зробити можливим щастя індивідів, їх здоров`я, навіть коли вони при цьому залишаються нерівними в багатстві та бідності[58;30].

Але А. Гельвецій наголошує, що законодавчі реформи повинні мати позитивний виховуючий вплив на всі верстви населення, та покоління населення країни. Наступним засобом соціального виховання нації французький філософ бачив пресу, а саме вільну пресу, оскільки вона є способом відкриття істини.

Великою заслугою А. Гельвеція є те, що він звертається безпосередньо до нації, намагається розкрити їм очі на соціальне виховання, як засіб здобуття щастя. Тобто, гармонізувати всі фактори соціального виховання.

Отже, самовдосконалення нації - її безпосередня справа, механізми якої є соціальне виховання, що забезпечує духовний та фізичний розвиток народу.

Наступним, хто спробував гармонізувати соціальне середовище у XIX ст. був Й. Песталоцці, він обґрунтував можливість прискорення динаміки культури соціуму через гармонізацію соціокультурного розвитку різних соціальних груп , людей, зокрема за допомогою підвищення якості виховання незаможних прошарків населення. Модель гармонійного соціального виховання у сільському соціумі була ним запропонована у соціально-педагогічному романі «Лінгард і Гертруда». У побудові моделі І. Песталоцці виходив з того, що виховання має бути соціальним за метою, змістом і методами. Вона мала реалізуватися через таке провідне завдання, як створення сприятливих умов в соціумі, щоб виховати здібності народу до самовиживання в обставинах становлення індустріальної культури. Тому він пропонував гармонізувати в сільському мікросередовищі виховні впливи та інше. Але для гармонізації соціального середовища необхідне вдосконалення соціально виховних впливів всіх складових мікросередовища. Тому найбільш поширеним методом соціального виховання, зокрема морального за І. Песталоцці, має бути «спільне проживання життя вихованця», використовуючи соціальні ситуації, як засоби виховання[58;605]. П. Наторп ґрунтуючись на філософії І. Канта і теорії Й. Песталоцці розробив науково обґрунтовані основи соціальної педагогіки створивши соціально-педагогічну модель національного соціуму з метою гармонізації вже тріади «людина-група-суспільство». Соціально-педагогічні ідеї П. Наторпа стали відображенням загальних гуманістичних тенденцій у європейському суспільстві. Ці тенденції, передусім, передбачали необхідність зупинити відчуження народних мас від культурного розвитку за економічними, етнічними, соціальними показниками.

Сучасний стан українського суспільства характеризується своєрідною кризою, що виникла внаслідок дисгармонії системи цінностей, що заважає людині жити у злагоді з собою, іншими людьми, культурою, природою. У сформованій ситуації нестійкості, «різновекторності» цінностей і ціннісних орієнтацій загострилися протиріччя між:

- Необхідністю гармонізації відносин дитини з собою (само прийняття, комфортність, автономність, адекватність, креативність, стійкість), суспільством (гуманність і колективізм), культурою (освоєння, збереження і розвиток досягнень культури), природою (становлення валеологічної, екологічної культури) і практикою ціннісного самовизначення, що веде до дисгармонії (відсутності пропорційності, узгодженості, взаємодоповнюючі) ціннісних основ життя дитини;

- Усвідомлення вченими і педагогами необхідністю гармонізації педагогічного процесу ціннісного самовизначення людини і відсутністю достатньо теоретично опрацьованих і експериментально випробуваних концепцій, що сприяють його становленню. Гармонійний розвиток характеризується гуманістичним змістом сфер цілісної структури особистості, їх повнотою і включністю, узгодженістю з моральної діяльністю, взаємодія з соціальним середовищем. Становлення гармонії здійснюється в процесі гармонізації - діяльності, спрямованої на досягнення узгодженості, відповідності, впорядкованості частин цілого, єдності різноманіття, відповідності мети, змісту і форми. Педагогічний процес, соціальне середовище отримуючи «щеплення» гармонії, виступає фактором становлення туманної взаємодії людини і світу на основі цінностей. Таким чином, гармонійний педагогічний процес, соціальне середовище - це соціально обумовлена і морально одухотворена взаємодія на основі співробітництва між собою та навколишнім середовищем, духовними і матеріальними цінностями його субєктів, спрямована на узгодження відносин дитини з собою, суспільством, культурою і природою.

Таким чином, можна зробити висновок що гармонізація соціального середовища потрібна для того, щоб виховати соціально розвинену, соціально активну й національно свідому дитину, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними й патріотичними почуттями, є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатна до саморозвитку та самовдосконаленню. Але це неможливо без школи та педагогів де, перш за все виховується дитина. Отже, щоб виховувати таких свідомих поколінь, треба почати з виховання соціального середовища, гармонізації всіх факторів впливу на людину, але це неможливо без участі педагогів та всього штату школи. Гармонізація соціального середовища школи позитивно впливатиме на підвищення ефективності соціального розвитку, соціальності школярів. Таким чином, під соціальним середовищем в дипломній роботі ми розуміємо сукупність соціальних умов життєдіяльності людини (сфери суспільного життя, соціальні інститути, соціальні групи), що впливають на її свідомість та поведінку. Під гармонізацією розуміємо соціальний розвиток середовища - злагоджене набуття різних форм та рівнів соціальності і узгодження її з індивідуальністю протягом життя та створення у соціумі для цього сприятливих умов - координація, регулювання й зміцнення позитивних виховних впливів соціального середовища та нейтралізація негативних через залучення самої особистості, інших соціальних субєктів у цей процес для взаємокорисного соціального розвитку і субєкта і середовища.

Делись добром ;)