Методи формування свідомості особистостіМетоди формування свідомості особистості
У демократичному суспільстві, в якому взаємини між людьми ґрунтуються передусім на засадах гуманізму, повноцінна діяльність кожної особистості може бути ефективною, якщо вона спирається на свідомість і переконання. Тому група методів, спрямована на формування цих якостей, є визначальною.
Часто у важливих життєвих ситуаціях учням бракує чіткості переконань, єдності слова і діла, громадської активності, які заступають користолюбство, хворобливе прагнення розваг несформованістю естетичних смаків. Це означає, що завчене ними ще не стало належно осмисленим, не трансформувалося в основні чинники життя. Такі риси виявляються і в досить розвинених інтелектуально дітей, які теоретично обґрунтовують усе правильно. Тому педагог покликаний створити умови для усвідомленого осмислення й застосування знань у повсякденному житті.
Вплив на свідомість — це вплив на розум і почуття людини з метою формування позитивних якостей і подолання негативних. Основним його засобом є слово вчителя, яке має благодійно впливати на розвиток особистості. Проте слово вчителя не повинно бути жорстоким, грубим, холодним. На думку В. Сухомлинського, «слово — найтонший дотик до серця: він може стати і ніжною запашною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Слово обертається найнесподіванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання. Там, де потрібне гостре, пряме, чесне слово, іноді ми бачимо ганебне мовчання. Це найогидніший вчинок — зрада. Буває й навпаки: зрадою стає слово, яке повинно берегти таємницю. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне — приносить біду. Словом можна вбити й оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити невіру, надихнути на працю і скувати сили душі...».
Основні методи впливу на свідомість особистості — бесіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.
Бесіда
Бесіда — метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.
Результативність бесіди залежить від чіткості сформульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуальних особливостей. Бесіда потребує щирого тону, переконливої і правдивої інтонації. У процесі учитель повинен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.
Одна з передумов ефективності бесіди — психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.
Бесіда — діалогічна взаємодія, яка припускає реалізацію інформативної (передача і прийом інформації), регулятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.
Але часто педагоги невиправдано зосереджуються лише на інформативній функції бесіди, організовують спілкування за схемою «суб'єкт — об'єкт», тяжіють до монологу та моралізування.
Для уникнення цього слід дотримуватися таких вимог:
— обирати актуальну тему бесіди для її учасників;
— учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;
— необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;
— конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;
— змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;
— за необхідністю добирати наочний матеріал та співвідносити його з інформаційним наповненням бесіди;
— використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного на всю бесіду;
— визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент тощо);
— продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил тощо);
— добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).
Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна (групова, колективна) й індивідуальна.
Фронтальна (групова, колективна) бесіда. Найчастіше її проводять із класом на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Головне — спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Визначальними в бесіді є факти (вчинки окремих осіб чи колективні дії, будь-яке явище, моральне правило, узагальнений літературний персонаж і т. ін.). Форма їх подання повинна підштовхувати учня до роздумів, пошуку, відповідних висновків і переконань.
Особливий такт, аргументованість з боку організатора бесіди потрібні в ситуаціях, які передбачають переконання учнів у помилковості їх поглядів, неправильності поведінки. Тому педагог, володіючи різними прийомами, має обирати найоптимальніші, орієнтуючись на ефективність бесіди. Наприклад, ним може бути розгляд вчинку учня на прикладі відомого всім випадку, який раніше був правильно оцінений колективом. Психологи стверджують, що учні критичніше оцінюють чиїсь дії та вчинки, ніж власні. Використання під час бесіди аналогій і співставлень позитивно впливає на них.
Інколи учні, порушуючи дисципліну, правила поведінки, не вбачають у цьому нічого поганого. Іншим здається, що вони роблять це «на зло» педагогу. В такому разі зосереджують увагу на конкретному порушенні правил поведінки, на помилкових переконаннях, що спричинили цей вчинок, порівнюючи із моральними принципами, значення яких не викликає в учнів сумніву. Аргументація, що така поведінка і риси характеру не відповідають нормам права і моралі, здебільшого дають очікуваний ефект.
Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання. Намагаючись зберегти з ними психологічний контакт, дбаючи про їх довіру до себе, він ніби погоджується з дітьми, намагається прийняти їх точку зору, але, з'ясувавши її слабкість і суперечливість, спростовує помилкові судження. У такому разі розмова відбувається за такою логічною схемою: «Я з вами можу погодитись, але як пояснити...», «Припускаємо, що ви праві, але як бути, коли...». При цьому продумують запитання, які можуть вивести учнів на суперечливі судження, пошуки відповідей на них. При цьому бажано, щоб учні не могли спростувати аргументи педагога, переконуючись у помилковості своїх поглядів і переконань. Для уникнення цього вчитель повинен мати достатньо інформації про учасників бесіди: їх характери, поведінку, смаки, звички, ціннісні орієнтації.
Бесіду розподіляють на етапи:
1. Обґрунтування теми. На цьому етапі учитель обирає тему, яка повинна бути життєво важливою, не надуманою, з'ясовує позиції учасників (в чому вони співпрацюють, в чому розходяться), актуалізує увагу учнів з метою підготовки їх до розмови. Надзвичайно важливим є формулювання запитань, які спонукали б до розмови.
2. Діалог з дітьми. Учитель спрямовує розмову в правильному напрямі, сприяє вільному вираженню учнями своїх думок. При цьому важливо залучити учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ життя і на цій основі формувати у них ставлення до дійсності, до своїх прав і обов'язків.
3. Підсумки бесіди. Учитель узагальнює всі висловлювання, формує на їх основі раціональне вирішення обговорюваної проблеми. Разом з учнями формулює конкретну програму подальших дій.
Індивідуальна бесіда. Проводять її в екстремальних ситуаціях (за наявності локальних конфліктів, порушення дисципліни), здебільшого конфіденційно. Вона пред'являє особливі вимоги до педагога, який повинен так організувати її, щоб психічно учень був відкритим до бесіди, здатним на відвертість, не тільки усвідомлювати зміст моральних сентенцій, які доводитимуть до його свідомості, а й сприймати їх. Важливо, щоб він відчув під час бесіди готовність педагога допомогти йому, усвідомив, що зусилля вчителя спрямовані в русло його інтересів, і він знає, як йому допомогти.
Хід її слід заздалегідь продумати, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються недосвідчені педагоги.
Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої моралі, з позиції зразка, при цьому використовують звороти: «Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так робити». Такі звернення викликають у дитини почуття провини і бажання захиститися.
Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об'єктом глузування.
Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення дитини, частої суперечки з нею, повчального тону, створення враження власної всемогутності.
Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зробиш так, то...», «Тобі краще зробити так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки учня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.
Передусім потрібно з'ясувати причини вчинку, що викликав занепокоєння, а потім правильно визначити характер педагогічного впливу.
Вимоги до педагога-учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання; стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логіку його аргументів.
Лекція
Лекція — розгорнутий, системний виклад у доступній формі певної соціально-політичної, моральної, естетичної проблеми.
Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочитання її потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фрагменти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, цікавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання розгорнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманітних джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретичних питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, його фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з формулюванням мети), виклад основного змісту (глибоке, всебічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.
Лекція може бути епізодичною, належати до певного тематичного циклу або кінолекторію.
Епізодична лекція дає повне уявлення про одне питання чи проблему. Її мають характеризувати науковість, точність викладу, доступність термінології, насиченість новою інформацією, емоційність мови тощо. Як правило, епізодичні лекції використовують в середніх і старших класах.
Цикл лекцій є сукупністю лекцій, присвячених одній проблемі. Обсяг його залежить від характеру проблеми, складу слухачів, конкретних умов і можливостей для його проведення. Важливе значення має наповнення лекцій цікавим змістом, висвітлення аспектів, які для учнів є найсуттєвішими та найактуальнішими.
Різновидом лекційного викладу є повідомлення. На відміну від лекції, воно коротше, вузькопланове, компактне. Використовують його під час теоретичних семінарів, науково-практичних конференцій, засідань творчих груп, зборів. У центрі повідомлення — розповідь учителя.
Оцінним критерієм впливу педагога на учнів за допомогою повідомлення є їх реакція (прагнення доповнити фактами, виникнення запитань, дискусійна ситуація та ін.), що свідчить про досягнутий результат. За відсутності такої реакції (виняток — стан потрясіння, спричинений повідомленням), можна бути певним, що розповідь не справила враження на дітей, не стимулювала їх до сприйняття, висловлення оцінних суджень, пошуку вирішення проблеми.
Дискусійні методи
Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлення їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки.
Диспут — вільний, жвавий обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють його учасників.
Тематика диспутів має спонукати учнів до глибоких роздумів, пошуку власних вирішень обговорюваної проблеми. Обираючи тему диспуту, необхідно з'ясувати обізнаність з проблемою, погляди і переконання щодо неї.
Диспути потребують ретельної підготовки, що передбачає підготовчий, основний і завершальний етап. Основні завдання підготовчого етапу: визначення теми, мети диспуту (має бути конкретною, орієнтованого на інтереси його учасників), створення організаційної групи (бажано, щоб до неї входили дорослі й учні), розподіл обов'язків, вибір ведучого, анкетування. При визначенні основних питань слід намагатися, щоб вони були значущими для учнів, містили в собі приховані суперечності, але позбавленими провокативності. Доцільно обговорювати не більше 5—6 питань. Основний етап передбачає розвиток дискусії на основі сформульованих питань, які мають стимулювати роздуми учнів над проблемою, кристалізувати власне ставлення до неї. Диспут нерідко розпочинають з проблемного запитання до аудиторії, показу інсценованого епізоду літературного твору. Найкращий початок — короткий виступ ведучого, в якому оголошується порядок проведення диспуту, конкретизується предмет обговорення, актуальність, уточнюються окремі поняття.
Важливо, щоб під час диспуту учні уважно вислуховували винесені на обговорення думки, обстоювали свою позицію, переконуючись у правильності чи помилковості поглядів як своїх, так і опонентів. Усе це має сприяти розкриттю та розвитку їх ерудиції, культури, мислення, уміння аналізувати, узагальнювати, робити висновки, логічно висловлюватись. Ефективність диспуту залежить від того, наскільки невимушеною є його атмосфера. З цією метою складають і оприлюднюють правила поведінки під час диспуту: вільний обмін думками, рівність усіх у суперечці, головне — факти, логіка, доказовість; непристойні жарти, образи забороняються, гостре влучне слово схвалюється. Девізом диспуту часто обирають слова: «говори, що думаєш, думай, що кажеш». Завершальний етап передбачає короткий аналіз диспуту, найхарактерніших позицій, підходів до вирішення проблем, заохочувальні оцінки найактивніших учасників диспуту, визначення нових дискусійних проблем.
Дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'ясування істини шляхом зіставлення різних думок.
Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послідовна критика міркувань учасників обговорення.
Організовуючи дискусію, слід виходити з того, що найоптимальніша чисельність її учасників має не перевищувати 15 осіб, які, розподілившись на групи, розташовуються у приміщенні у формі кола, підкови. Організаційно дискусії поділяють на фази: визначення цілей і теми; збір інформації (знань, суджень, думок, нових ідей, пропозицій учасників) з обговорюваної проблеми; упорядкування, інтерпретація і спільне оцінювання обговорюваної інформації (можливе вироблення колективного рішення); підбиття підсумків дискусії (зіставлення мети з отриманими результатами).
Під час дискусії можливе використання різних прийомів: аргументації (сукупності аргументів на користь будь-якого твердження), дебатів (обміну думками з певних питань), демонстрації (логічного розміркування, в процесі якого на підставі аргументів роблять висновок про істинність чи хибність гіпотези), логоманії (вид суперечки, за якої учасники, не знаючи предмета суперечки, заперечують аргументи один одного чи не погоджуються один з одним), неточних висловлювань, полеміки (суперечка з метою захистити свою точку зору і заперечити думку опонента), софістики (умисне використання в дискусії помилкових доказів (софізмів), які зовні видаються істинними), евристики (мистецтво сперечатися, користуючись засобами, розрахованими на перемогу).
Використання дискусійних методів сприяє самоствердженню учнів у процесі спілкування з дорослими та однолітками.
Переконання, навіювання, метод прикладу
Переконання — метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життєвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.
Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та інших знань. Воно має бути послідовним, логічним, максимально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.
Переконувати можна словом і ділом. Тому переконання здійснюють лише в єдності з іншими методами виховання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і демонстрації (способу доведення).
Гіпотеза — наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності. Вона має бути чітко сформульованою, позбавленою логічної суперечності, не змінюватися в процесі доведення.
Гіпотезами можуть бути теоретичні положення, правила моральної поведінки, життєві факти, явища, події, які вимагають морального оцінювання. Переконати когось — означає викликати в нього впевненість в істинності гіпотези.
Доказ (аргумент) — думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.
Демонстрація — логічне розміркування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези. Аргументування може посилатися на авторитет, базуватися на взаємозалежності причин і наслідків, на аналогії. За формою обґрунтування доказ може бути прямим (ґрунтується на безсумнівному факті, який переконує в істинності гіпотези) та опосередкованим (істинність гіпотези доводять запереченням істинності суперечливого положення).
Ефективність переконуючого впливу залежить від сили впливу (визначається аргументами та авторитетом переконуючого), знання психологічних рис особи, яку переконують (потреби, інтереси, установки, смаки, особливості мислення), відповідності інтелектуально-емоційного стану переконуючого і переконуваного в момент взаємовідносин.
Ефективним засобом переконання є сугестія (від лат. suggestio — навіювання). Сугестивний метод — психологічний вплив на особу або групу осіб, розрахований на беззаперечне сприйняття незалежно від їх думок і волі.
Засобами сугестивного впливу є слова, жести, міміка. Від інших способів впливу він відрізняється зниженою аргументацією. Сугестатор (той, хто впливає) відповідно до своїх намірів, використовуючи прийоми навіювання, «вводить» у психіку сугеренда (той, на кого впливають) установки, спрямовані на зміну психічної діяльності. Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.
Здійснюючи виховний вплив, педагог повинен володіти різноманітними способами впливу на особистість, в тому числі й методами, пов'язаними з психікою, тому що елементи навіювання задіяні у кожному акті навчально-виховного процесу.
За способами впливу на об'єкт виділяють такі види навіювання:
1. Пряме навіювання (команда, наказ, навіювання-настанова, настанова). Характеризується тим, що слово педагога, висловлене в імперативній формі, без аргументації, зумовлює відповідну «виконавчу» поведінку учнів. Використовують як заохочувальний засіб. Це навіювання-настанова: «Та ти ж прекрасний хлопчик, можеш вчитися добре», «Ти тільки повір у свої здібності і легко подолаєш труднощі».
Подібний спосіб навіювання може мати і негативний результат впливу: висловлена педагогом форма незадоволення вчинками учня навіює йому відчуття неповноцінності («Ти, як завжди, впертий і говориш тільки дурниці»).
2. Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого-небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.
Переконувати можна і прикладом. Метод прикладу передбачає демонстрування взірця для наслідування. При застосуванні його необхідно враховувати: специфіку наслідування прикладу різними віковими групами; етапність наслідування (на першому етапі внаслідок сприймання конкретного прикладу виникає суб'єктивний образ його, бажання наслідувати, на другому — діє зв'язок між прикладом для наслідування і поведінкою вихованця, на третьому — здійснюється синтез наслідувальних та самостійних дій і вчинків); джерела для наслідування (товариші, батьки, вчителі, літературні герої тощо); використання негативного прикладу у вихованні.
Часто використовують приклад для конкретизації сформульованого теоретичного положення. Вдаючись до прикладу, доводять істинність певної моральної норми, спонукають до певного типу поведінки. Як особливо важливий виховний феномен, він впливає своєю наочністю і конкретністю. Чим доступніший та зрозуміліший учневі приклад, тим сильніше впливає він на свідомість учня.
Це вимагає знання та врахування вікових й індивідуальних особливостей учнів. Адже відомо, що підлітки, учні старших класів критично ставляться до чужих вчинків, не завжди адекватно оцінюють їх, тому іноді наслідують не те, що гідне цього.
Орієнтація лише на позитивні приклади часто межує з поверховим розкриттям вчителями його суті, обмежується примітивним переліченням позитивних героїв художніх творів, кращих учнів. Досвідчені педагоги, розкриваючи приклад для наслідування, зосереджуються не лише на його позитивних якостях, не тільки стимулюють захоплення ним, бажання наслідувати його, але й підводять учнів до роздумів, що сталося б, якби людина виявила протилежні риси, або якби у тій ситуації опинився її моральний антипод.
Негативні приклади використовують при правовому, антиалкогольному вихованні, щоб показати недоцільність наслідування цих явищ. Виділяють такі прийоми виховання на негативному прикладі: громадський осуд, розвінчання негативного, протиставлення аморальним вчинкам високоморальної поведінки, розкриття на конкретних прикладах наслідків аморальної й асоціальної поведінки, організація на боротьбу з виявами морального зла.
При використанні методів цієї групи необхідно під час формування конкретних світоглядних понять, поглядів і переконань враховувати понятійну «базу» учнів, у процесі переконання впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домогтися, щоб учні не тільки зрозуміли вихователя, а й погодилися з ним.
- 6.2. Основні проблеми розвитку європейського шкільництва та педагогічної думки
- 1. Загальні засади педагогіки
- 1.1. Предмет і завдання педагогіки
- Система педагогічних наук
- Міжпредметні зв'язки педагогіки
- 1.2. Загальна характеристика логіки і методів науково-педагогічного дослідження
- Математичні методи
- Логіка (етапи) психолого-педагогічного дослідження
- 1.3. Проблеми розвитку особистості та їх значення для виховання
- Внутрішні суперечності як рушійні сили розвитку
- Виховання, навчання і розвиток особистості
- 1.4. Вікові особливості психічного та фізичного розвитку особистості
- 2. Теорія виховання
- 2.1. Сутність, зміст процесу виховання
- 2.2. Основні закономірності та принципи виховання
- 2.3. Основні напрями виховання Громадянське вихованняГромадянське виховання
- Розумове вихованняРозумове виховання
- Екологічне вихованняЕкологічне виховання
- Статеве вихованняСтатеве виховання
- Правове вихованняПравове виховання
- Естетичне вихованняЕстетичне виховання
- Фізичне вихованняФізичне виховання
- 2.4. Методи виховання Методи, прийоми і засоби вихованняМетоди, прийоми і засоби виховання
- Методи формування свідомості особистостіМетоди формування свідомості особистості
- Методи організації діяльності, спілкування та формування досвіду суспільної поведінкиМетоди організації діяльності, спілкування та формування досвіду суспільної поведінки
- Методи стимулювання діяльності й поведінкиМетоди стимулювання діяльності й поведінки
- Генетико-моделюючий метод вихованняГенетико-моделюючий метод виховання
- Педагогічні умови використання методів вихованняПедагогічні умови використання методів виховання
- 2.5. Організаційні форми виховної роботи Позакласна виховна роботаПозакласна виховна робота
- Колективні творчі справи (ктс) Колективні творчі справи (ктс)
- Колективне планування виховної роботиКолективне планування виховної роботи
- Позашкільні заклади в системі освіти і виховання Позашкільні заклади в системі освіти і виховання
- 2.6. Формування колективу, його вплив на виховання особистості Колектив і його види Колектив і його види
- Сутність, зміст, функції виховного колективу Сутність, зміст, функції виховного колективу
- Діалектика розвитку колективу Діалектика розвитку колективу
- Чинники розвитку колективу Чинники розвитку колективу
- Учнівське самоврядування в школі та класі Учнівське самоврядування в школі та класі
- Формальні та неформальні групи Формальні та неформальні групи
- Дитячі та юнацькі громадські організації Дитячі та юнацькі громадські організації
- Неформальний молодіжний рух Неформальний молодіжний рух
- 2.7. Класний керівник. Функції, напрями і форми роботи Класний керівник у школі Класний керівник у школі
- Функції класного керівника Функції класного керівника
- Напрями і форми роботи класного керівника Напрями і форми роботи класного керівника
- Робота класного керівника з вивчення учнів
- Програма вивчення і структура характеристики учнів
- Систематизація результатів вивчення особистості учнів
- Програма вивчення і структура характеристики класного колективу
- Критерії оцінювання ефективності виховного процесу Критерії оцінювання ефективності виховного процесу
- 2.8. Виховна робота з педагогічно занедбаними дітьми Поняття «педагогічно занедбані діти» Поняття «педагогічно занедбані діти»
- Принципи, шляхи і засоби перевиховання Принципи, шляхи і засоби перевиховання
- 2.9. Взаємодія школи та сім'ї у вихованні молоді Сім'я як соціально-педагогічне середовище Сім'я як соціально-педагогічне середовище
- Особливості й перспективи розвитку сучасної сім'ї Особливості й перспективи розвитку сучасної сім'ї
- Форми й методи роботи вчителя з батьками учнів Форми й методи роботи вчителя з батьками учнів
- Педагогічна освіта батьків
- Залучення батьків до виховної роботи
- Взаємодія з батьками
- 3. Теорія освіти і навчання
- 3.1. Дидактика Дидактика як галузь педагогіки, її виникнення і розвиток Дидактика як галузь педагогіки, її виникнення і розвиток
- Зв'язок дидактики з іншими науками Зв'язок дидактики з іншими науками
- Категорії дидактики Категорії дидактики
- 3.2. Зміст освіти в сучасній школі Загальна характеристика змісту освіти Загальна характеристика змісту освіти
- Освітня система в Україні Освітня система в Україні
- Стандарти освіти Стандарти освіти
- Основні джерела змісту освіти: навчальний план, навчальна програма, підручники Основні джерела змісту освіти: навчальний план, навчальна програма, підручники
- 3.3. Структура та організація процесу навчання Основні функції та компоненти процесу навчання Основні функції та компоненти процесу навчання
- Структура процесу навчання Структура процесу навчання
- Оптимізація процесу навчання Оптимізація процесу навчання
- 3.4. Закономірності та принципи навчання Закономірності навчання Закономірності навчання
- Принципи навчання Принципи навчання
- 3.5. Загальні методи навчання Методи навчання та їх класифікація Методи навчання та їх класифікація
- Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності Методи організації та здійснення навчально-пізнавальної діяльності
- Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності
- Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності
- Методика case Методика case
- Загальні вимоги щодо оптимального поєднання методів навчання Загальні вимоги щодо оптимального поєднання методів навчання
- Засоби навчання Засоби навчання
- 3.6. Проблемно-розвиваюче навчання Проблемна ситуація як умова пізнавальної активності учнів Проблемна ситуація як умова пізнавальної активності учнів
- Класифікація методів проблемно-розвиваючого навчання Класифікація методів проблемно-розвиваючого навчання
- Способи та умови застосування методів проблемно-розвиваючого навчання Способи та умови застосування методів проблемно-розвиваючого навчання
- 3.7. Форми організації навчання Організаційні форми навчання Організаційні форми навчання
- Урок — основна форма організації навчання Урок — основна форма організації навчання
- 3.8. Позаурочні форми навчання Семінарські заняття Семінарські заняття
- Практикуми Практикуми
- Факультативні заняття Факультативні заняття
- Навчальна екскурсія Навчальна екскурсія
- Додаткові групові, індивідуальні заняття. Предметні гуртки Додаткові групові, індивідуальні заняття. Предметні гуртки
- Домашня навчальна робота учнів Домашня навчальна робота учнів
- 3.9. Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю Сутність, функції, види контролю Сутність, функції, види контролю
- Перевірка й оцінювання успішності учнів Перевірка й оцінювання успішності учнів
- 3.10. Диференційоване навчання в школі Диференціація в освіті. Види диференціації Диференціація в освіті. Види диференціації
- 3.11. Навчання обдарованих учнів Обдарованість: суть, види, принципи Обдарованість: суть, види, принципи
- Форми і методи роботи з обдарованими дітьми Форми і методи роботи з обдарованими дітьми
- 3.12. Проблема відставання учнів у навчанні Відставання: ознаки, причини Відставання: ознаки, причини
- Робота з відстаючими учнями Робота з відстаючими учнями
- 4. Школознавство
- 4.1. Управління загальноосвітньою школою Принципи управління освітою Принципи управління освітою
- Структура управління освітою в Україні Структура управління освітою в Україні
- Інспектування загальноосвітнього закладу Інспектування загальноосвітнього закладу
- 4.2. Управління загальноосвітнім навчальним закладом Управлінські органи в школі Управлінські органи в школі
- 4.3. Планування та облік роботи школи Планування роботи школи Планування роботи школи
- Особливості внутрішкільного контролю Особливості внутрішкільного контролю
- Види, форми й методи внутрішкільного контролю Види, форми й методи внутрішкільного контролю
- 4.4. Методична робота в школі Значення методичної роботи для підвищення рівня професійної підготовки вчителя Значення методичної роботи для підвищення рівня професійної підготовки вчителя
- Основні форми методичної роботи в школі Основні форми методичної роботи в школі
- Підвищення кваліфікації та атестація педагогічних працівників Підвищення кваліфікації та атестація педагогічних працівників
- 4.5. Інноваційна спрямованість педагогічної діяльності Інновації в освіті Інновації в освіті
- Передовий педагогічний досвід і впровадження досягнень педагогічної науки Передовий педагогічний досвід і впровадження досягнень педагогічної науки
- Критерії педагогічних інновацій Критерії педагогічних інновацій
- 5. Педагогічні комунікації
- 5.1. Сучасний педагог Основні риси, функції сучасного вчителя Основні риси, функції сучасного вчителя
- Педагогічна майстерність, її елементи Педагогічна майстерність, її елементи
- 5.2. Педагогічна комунікація Сутність, функції педагогічної комунікації Сутність, функції педагогічної комунікації
- 5.3. Невербальна комунікація Складові невербальної комунікації Складові невербальної комунікації
- Основні засоби невербальної комунікації Основні засоби невербальної комунікації
- 5.4. Вербальна комунікація Мовне спілкування як факт комунікації Мовне спілкування як факт комунікації
- Функції мовлення вчителя Функції мовлення вчителя
- 5.5. Педагогічне спілкування як взаємодія Особливості, функції педагогічного спілкування Особливості, функції педагогічного спілкування
- Педагогічне спілкування як діалог Педагогічне спілкування як діалог
- Бар'єри спілкування Бар'єри спілкування
- Ускладнення, що виникають у процесі спілкування Ускладнення, що виникають у процесі спілкування
- Структура педагогічного спілкування Структура педагогічного спілкування
- Стиль педагогічного спілкування. Установка вчителя Стиль педагогічного спілкування. Установка вчителя
- Уміння слухати Уміння слухати
- Правила педагогічного спілкування Правила педагогічного спілкування
- 5.6. Соціально-психологічний клімат у колективі Взаємозв'язок між членами колективу в спільній діяльності Взаємозв'язок між членами колективу в спільній діяльності
- Соціально-психологічний клімат у педагогічному колективі Соціально-психологічний клімат у педагогічному колективі
- 5.7. Педагогічні конфлікти: види, причини виникнення Конфлікти як засіб регулювання міжособистісних стосунків Конфлікти як засіб регулювання міжособистісних стосунків
- Конфлікти у школі Конфлікти у школі
- Педагогічний конфлікт: структура, сфера, динаміка Педагогічний конфлікт: структура, сфера, динаміка
- Конфлікт у взаємодії «вчитель — учні» Конфлікт у взаємодії «вчитель — учні»
- Міжособистісні конфлікти у педагогічному колективі Міжособистісні конфлікти у педагогічному колективі
- 5.8. Розв'язання та усунення педагогічних конфліктів Конфлікт у педагогічній взаємодії Конфлікт у педагогічній взаємодії
- Поведінка вчителя у конфліктній ситуації Поведінка вчителя у конфліктній ситуації
- Ігрові методи вирішення конфліктів Ігрові методи вирішення конфліктів
- 6. З історії педагогіки
- Народно-педагогічні уявлення праукраїнців трипільської культури
- Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби) Культурний та освітній розквіт Київської Русі (період княжої доби) Навчання та виховання у Київській Русі
- Пам'ятки педагогічної думки Київської Русі
- Розпад Київської Русі та період культурного занепаду
- Боротьба католицтва та православ'я в Україні на ниві освіти
- Діяльність братських шкіл
- Вищі школи
- Козацька педагогіка
- Видатні діячі української освіти XVI—XVIII ст.
- У складі двох імперій: українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII — на початку XX ст. У складі двох імперій: українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII — на початку XX ст.
- Уроки XX століття: шлях до національної школи Уроки XX століття: шлях до національної школи Революційні зміни в українському шкільництві й становлення національної системи освіти
- Видатні діячі української освіти XX ст.
- 6.2. Основні проблеми розвитку європейського шкільництва та педагогічної думки Антична педагогіка Антична педагогіка Виховання і навчання в античних суспільствах
- Філософсько-педагогічна думка в античних суспільствах
- Типи виховних систем та школа в середні віки
- Виникнення університетів
- Школа і педагогічна думка епохи Відродження Школа і педагогічна думка епохи Відродження Основні зміни у поглядах на освіту
- Педагогічна думка епохи Відродження
- Педагогіка епохи Реформації Педагогіка епохи Реформації Освітні ідеї реформаторського руху
- Педагогічна думка епохи Реформації Педагогічна думка епохи Реформації
- Педагоги-класики кінця XVIII—XIX ст.
- Основні теорії європейської освіти нового часу Основні теорії європейської освіти нового часу
- Теорія «громадського виховання» і «трудової школи»
- Теорія «вільного виховання»
- Експериментальна педагогіка
- Педагогіка особистості
- Теорія нового виховання і «нових шкіл»
- Вальдорфська педагогіка