1.2 Взаємозв`язок сімейного виховання і вікових особливостей агресивної поведінки у дітей

Однією з головних функцій сімї є виховання дітей. Сімя покликана забезпечити правильну організацію життя дитини. Саме ця роль робить сімю необхідною ланкою комплексного підходу до виховної роботи.

Сімя - це перша громадська ступінь у житті людини. Вона з раннього дитинства спрямовує свідомість, волю, почуття дітей. Під керівництвом батьків дитина набуває свій життєвий досвід, елементарні знання про навколишню дійсність, вміння і навички життя в суспільстві. Враження дитинства залишають слід на все життя людини [2]. Дитячі переживання впливають на весь подальший устрій, на всю подальшу роботу людину, хоча часто вони й залишаються в області підсвідомої. Людина може забути про них, але вони, крім його волі, часто визначають його вчинки. Рівень моральності батьків, їхні життєві плани, ідеали, досвід соціального спілкування мають вирішальне значення у формуванні моральних якостей зростаючої людини. Одна з причин впливу сімї на дітей полягає у стійкості перших вражень дитини від навколишнього життя. На основі вражень, які дитина отримує в сімї, на їх основі формується характер. Сила родини в тому, що її вплив здійснюється постійно, тривалий час і в самих різних умовах і ситуаціях. Звички, сформовані в сімї, такі сильні, що, навіть усвідомлюючи часом їх негативний вплив, людина не може від них звільнитися [1].

Головна особливість сімейного виховання полягає в тому, що воно є емоційним за своїм змістом і припускає любов батьків до дітей і відповідне почуття дітей до батьків [3]. Теплота домашнього мікроклімату, комфортність стану в домашній атмосфері стимулюють дитину до сприйняття правил, манер поведінки, які існують у родині.

Сила впливу батьків - у вірі в них дитини, в її переконанні, що близькі, улюблені їм люди завжди праві, а рішення і вчинки їх справедливі. Діти бажають бути схожими на своїх батьків і несвідомо їх наслідують. Це бажання робить приклад батьків найсильнішою рушійною силою сімейного виховання. Ніщо не діє на дітей так разюче, як сила прикладу батьків. Спосіб життя батьків - основа їх авторитету у дітей. Вимоги до дітей не повинні розходитися з власною поведінкою. Всі дії батьків знаходяться під постійним, безпосереднім контролем дітей [2]. Основні зміни в особистості дитини з середини дошкільного віку групуються у сфері соціальних відносин і основною причиною цього, є розширення соціальних звязків дитини зі світом, збагачення досвіду його спілкування з близькими дорослими за рахунок контактів з однолітками та сторонніми людьми. Соціальна сфера дитини стає обєктом її цілеспрямованого пізнання. Це ставить її перед необхідністю адекватного відображення цієї сфери, орієнтація в ній і викликає до життя такого роду діяльність, в якій дитина може реалізувати свою суспільну сутність - це реально - рольова поведінка. Предметна діяльність втрачає своє значення для дитини, перестає бути тією сферою, в якій віна прагне утвердити себе. Дитина починає оцінювати себе не стільки з точки зору своєї авторитетності серед інших у звязку з тим чи іншим досягненням [3].

На думку психолога Т.В. Єрмолової механізмом, що забезпечує такого роду зміщення акцентів у відношенні дитини до себе і до своїх дій, є зміна форми спілкування з оточуючим. Ближче до кінця дошкільного віку спілкування дітей з дорослими знаходить позаситуативну особистісну форму, максимально пристосовану до процесу пізнання себе дитиною в новій соціальній ролі. Оцінки і думки оточуючих людей, що стосуються не її діяльності, а її самої як особистості орієнтують дошкільника на сприйняття і оцінку інших людей в тій же якості. Периферичні області її образу себе “заповнюються” новими уявленнями про себе, що проектуються її ззовні партнерами по спілкуванню. Ближче до 7 років вони зміщуються в ядро образу себе, починають переживати дитиною як субєктивно значущі, лягають в основу її самоставлення і забезпечують її саморегуляцію в соціальних контактах [7].

Існують фактори, які впливають на становлення агресивної поведінки дітей-дошкільнят. Психолог М. Раттер розглядає дитячу агресивність і повязує її походження з такими факторами: важка обстановка в сімї, багатодітність, стиль виховання дітей і т.д. Психолог А.К. Осницкий повязує прояв агресії у дітей в першу чергу з умовами виховання та умовами соціалізації. Сімя може одночасно демонструвати агресивну поведінку та забезпечувати його підкріплення агресивності діти навчаються також при спілкуванні з однолітками ставши жертвами насильства. Стиль сімейного виховання, характер відносин між батьками і дітьми, рівень сімейної гармонії або дисгармонії ? це ті чинники, які можуть зумовити агресивну поведінку в сімї та поза її межами.

Нерідкі випадки психологічного насильства в сучасній сімї, а сексуальне, фізичне насильство, жорстокість по відношенню до дитини є крайнє вираження психологічного насильства [11]. Можна додати, що “суворий стиль” виховання, орієнтований на виховання дитячого послуху, призводить до виникнення у дитини підвищеної емоційності, роблячи для неї малоймовірними роздуми про свої дії або сприйняття нової інформації про моральні принципи. “Суворий стиль” виховання як основний засіб впливу на особистість передбачає покарання. Проблемі покарання присвячено чимало досліджень, які звертають увагу на недостатню ефективність покарання як методу виховання. Психолог А.Бандура зазначає, що за певних обставин застосування покарання може сприяти навчанню агресії, яку дорослий намагається придушити за допомогою покарання [5].

Виявлено тісний звязок між батьківським впливом і проявами дитячої ворожості. Покарання сприяє прояву агресивних спонукань за межами тієї ситуації, де воно мало місце.

На думку педагога С.А. Завражіна подібного роду травмуючі переживання вимагають виходу [2]. В даний час, переважна більшість дослідників визнає, що застосовання по відношенню до дітей фізичного покарання є моделюю агресивної поведінки. У багатьох випадках покарання не засуджується оточуючими. У результаті воно сприяє не стільки подолання агресії, скільки викликає її трансформацію і спонукає дитину до пошуку прийнятних виправдань скоєних агресивних дій. Покарання змушує дитину раз за разом переживати озлобленість, образу, мстивість, ворожість, створює умови для формування агресивності як стійкої риси особистості. Вивчення взаємовідносин батьків до дітей виявило, що жорстокі покарання повязані з високим рівнем агресивної поведінки у дітей, а недостатній контроль і нагляд за дітьми корелює з високим рівнем асоціальності, часто супроводжується агресією [1].

Говорячи про соціальні детермінанти агресивної поведінки у дітей не можна не враховувати такий факт, як насильство в сімї. Статистика показує, що люди, які стали в дитинстві свідками сцен фізичного насильства між батьками, були більш схильні до агресивної поведінки зі своїми дружинами та дітьми, ніж ті, хто ніколи не був свідком батьківських конфліктів [4]. Діти з сімей, де фізична агресія батьків по відношенню один до одного не рідкість, гостріше реагують на гнівні інтонації дорослих, ніж діти з благополучних сімей, і схильні вести себе у взаєминах з оточуючими агресивно. Наступним джерелом засвоєння різних моделей поведінки, в тому числі і агресивної, є взаємодії з іншими людьми. Гра з однолітками дає дітям можливість навчитися агресивних реакцій (наприклад, пущені в хід кулаки або образи) і дізнатися про переваги такої поведінки. Галасливі ігри, в яких діти штовхаються, наздоганяють одне одного, дражняться, штовхають і намагаються заподіяти шкоду один одному - фактично можуть виявитися порівняно безпечним способом навчання агресивної поведінки. Діти кажуть, що їм подобаються їхні партнери по шумним іграм, вони рідко отримують травми під час ігор [3]. Існують свідоцтва психологів (Н.А. Дубенко, О.І. Захаров, І.А. Фурманов), отримані при вивченні дітей, які відвідували дошкільні установи, що часте спілкування з однолітками може бути повязане з подальшою агресивністю.

Дослідження показали, що діти, які перед школою відвідували дитячий садок, оцінюються вчителями як агресивніші, ніж ті що не відвідували дитячий садок.

На основі цих досліджень можна припустити, що діти, які частіше “практикувалися” в агресивній поведінці з однолітками, краще засвоїли подібні реакції і швидше здатні застосувати їх в інших ситуаціях.

Інша сторона спілкування з однолітками - це те, коли діти стають жертвами агресії.

Існують переконливі свідчення того, що таке зіткнення з агресією збільшує ймовірність агресивних дій з боку потерпілого.

Тим не менш, не всі жертви насильства копіюють агресивну поведінку. Ті, хто частіше піддавався нападам і успішно захищав себе, якраз і були тими дітьми, які найбільш схильні нападати на інших дітей [4].

Отже, узагальнюючи вищевикладене можна зазначити наступне. Діти які навчаються агресивним діям не лише на реальних прикладах (поведінка членів сімї і однолітків), але і на символічних, сюди ж можна віднести і компютерні ігри.

Хоча після багаторічних досліджень психологи не прийшли до однозначної думки з приводу впливу на агресивну поведінку дітей.