Висновок
Література
1. Теоретична частина
1.1 Ретроспективний аналіз проблеми самовиховання у філософській і психолого-педагогічній літературі
Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на зміну своєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватися будь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальне позитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, як індивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомо культивуються деякими людьми). У зв"язку з цим існують різні погляди щодо визначення сутності самовиховання. Так, О. Г. Ковальов вважає, що "самовиховання - це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, що відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку". [5;32]Окремі автори (наприклад, С. Ф. Анисімов) акцентують увагу на зв"язку самовиховання з рівнем інтелектуального, емоційного, психологічного розвитку особистості, її свідомості, з почуттям відповідальності.
Однак усі дослідники цієї проблеми погоджуються з тим, що самовиховання перш за все пов"язане з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей. Самовиховання - найбільш інтенсивний розвиток сил і здібностей особистості, тому його успішний перебіг вимагає від неї відповідного рівня готовності. Така готовність потребує високого рівня самосвідомості, здатності до саморегуляції (волі) і потреби в розвитку. А.І.Кочетов вважає, що самовиховання містить три компоненти: активне осмислення себе та оточуючого світу, зорієнтована діяльність і пов"язана з нею здатність до саморегуляції поведінки залежно від обставин, потреба у розвитку. Усі зазначені компоненти належать до внутрішніх передумов самовиховання. Усвідомлена потреба в розвитку створює підставу для потреби у самовихованні. Основи процесу самовиховання мають фізіологічну, психологічну, соціальну та педагогічну сторони. Фізіологічною основою самовиховання є саморегуляція вищої нервової діяльності. Вища нервова діяльність людини є найдосконалішою з усіх відомих самонастроюваних та саморегульованих систем. Процес вищої нервової діяльності є поєднання безумовних та умовних рефлексів, які вступають у взаємодію з іншими психофізіологічними процесами. Одним з проявів цієї взаємодії, який здійснюється на порівняно високому рівні розумової діяльності, і є цілеспрямоване самовиховання.[3]Психологічною основою самовиховання є збалансування (в інтересах людини та навколишнього середовища) процесів збудження і гальмування. Уся психічна діяльність людини є тими чи іншими проявами цих двох провідних процесів, їх комбінації і взаємодії складають основу розвитку психічного типу та зміну станів особи.
Зокрема, єдність фізичних (матеріальних) і психічних (духовних) факторів викликає у людини потребу в розвитку збуджуючої активності при пасивному темпераменті, або, навпаки,-- розвитку гальмуючої стриманості при надмірно активному темпераменті.Самовиховання водночас і розвиває позитивні риси характеру, удосконалює процес переробки інформації (сприймання, память, увагу, відтворення). Отже, з психологічної точки зору, самовиховання є ефективною системою удосконалення людиною основних психічних процесів, зовнішніх проявів її життєздатності.[3]Соціальною основою самовиховання є визначення людиною своєї ролі в контактних колективах та прагнення до її поліпшення. Взаємодія особи і колективу, організованого чи випадкового, в основному залежить від інтелекту, духовного, трудового і, в окремих випадках, навіть фізичного потенціалу індивідуума. Cоціальне самовиховання є один із засобів активізації дій людини в суспільстві.[18]Педагогічною основою самовиховання є взаємозвязок між процесом зовнішнього виховання і самовихованням. Виникнення свідомого прагнення до самовиховання є наслідком попереднього зовнішнього виховання. Адже зовнішнє виховання -- це прояв обєктивного впливу суспільства на індивідуум через суб"єктивну діяльність вихователів. Проте на перших етапах виховання ці зусилля (педагогів, батьків, громадських організацій, преси) нерідко стикаються з пасивними формами сприйняття, інколи з протидією особи або з нерозумінням нею вимог і цілей вихователя. В цих випадках виникає невідповідність свідомості та поведінки, яка має безліч конкретних відтінків. Педагогічний аспект при цьому виступає як результат і умова правильно організованого виховання, в якому формуються соціальне та особистісно значущі цілі, стимули, мотиви, якості, створюються сприятливі умови, необхідні для успішної роботи над собою. Особистість, яка розглядається не тільки як об"єкт, але й як активний суб"єкт виховання, зорієнтована на те, щоб зовнішні педагогічні впливи, переломлюючись через її внутрішнє сприйняття, породжували у ній обдумування і переживання розриву між досягнутим і бажаним. Таким чином, виховання і самовиховання у становленні особистості утворюють єдиний процес.[7]
1.2 Самовиховання як систематична і цілеспрямована діяльність особистості
учень самовиховання самооцінка
Формування особистості передбачає три основні компоненти: вплив соціального середовища; цілеспрямований виховний вплив суспільства на особистість через соціальні інститути та свідомий, цілеспрямований вплив людини самої на себе, тобто самовиховання. Перші два компоненти мають обєктивний характер, третій - субєктивний, оскільки містить процеси, що відбуваються у свідомості людини: осмислення, оцінку, відбір тих позитивних зовнішніх впливів, які складають основу її переконань,ідеалів, життєвих цілей, мотивів діяльності,звичок.[2] Ці процеси лише тоді можуть називатись самовихованням, коли вони являють собою свідомі дії особистості, спрямовані на самовдосконалення, тобто дії, в яких людина виступає активним субєктом самоосвіти, морального, трудового, фізичного, естетичного саморозвитку. У найзагальнішому визначенні самовиховання, на думку І.Д.Беха та Ю.М.Орлова, це певний тип ставлення, дій щодо самого себе і власного майбутнього з точки зору відповідності певним моральним нормам.
Якщо виховання може інколи здійснюватися незалежно від волі і бажання вихованця, то самовиховання як процес усвідомленого, цілеспрямованого і бажаного розвитку можливе лише в разі збігу сприятливих зовнішніх умов і певних внутрішніх передумов. Зокрема, як зазначає І.Д.Бех, самовихованняґрунтується на повазі особистості до себе. Як діяльність, самовихованнязнаходить своє вираження у поєднанні обєкта і субєкта. Особливістьцієї взаємодії повязана з подвійністю позиції особистості усамовихованні, оскільки людина виступає немовби у двох особах стосовносебе в особі виховуваного і в особі вихователя. При цьому основна мета -"створення" індивідуумом себе через творче ставлення до себе.[11]Як особливий вид діяльності "самовиховання вимагає активного усвідомлення особистістю власного "я" (самосвідомість), стосунків з навколишнім світом (світогляду, свого життєвого досвіду, самого процесу роботи над собою)".[3] Самовиховання передбачає певний рівень розвитку інтелекту, якийвиявляється у всьому, що стосується зміни свого "я". Тому багатопедагогів стверджують, що робота над собою стає постійною, ефективною,якщо є зріла самосвідомість. Усвідомлення власної поведінки веде досамоспостереження, самоаналізу, самокритики. Обдумування своєї діяльності в навколишньому світі сприяє формуванню цілеспрямованості,високих ідеалів, мотивів - важливих спонукальних причин роботи надсобою.[17] Самовиховання - процес, в якому взаємоповязано проявляється весьдуховний світ людини. У ньому взаємодіють моральність, інтелект, воля йемоції. Це максимальна усвідомленість себе, свого місця в навколишньомусвіті і своєї поведінки. Це вольове зусилля, яке регулює увесь спосібжиття;це стан, надзвичайно насичений емоціями, у якому людина чогосьпристрасно прагне, чимось азартно захоплена. Емоційно-моральний характерсамовиховання тісно поєднується з вольовим та інтелектуальним, утворюючи складну картину самозміни особистості[3].
Самовиховання - це саморегуляція, самоуправління особистості з намірамизмінити себе, свідоме закорінення зовнішніх регулюючих факторів, цесвідома діяльність людини, спрямована на вироблення, удосконалення абозміну нею своїх якостей у відповідності з соціальними та індивідуальнимицінностями, орієнтаціями, інтересами, що складаються під впливом умовжиття і виховання. Як зазначає Ю.М.Орлов, "самовиховання - це не особливе заняття, яке вибирає людина так само, як вона вибирає професію. Самовиховання - це певний тип ставлень, вчинків, дій до самого себе івласногомайбутнього з точки зору відповідності певному ідеалу". Воноздійснюється в кожному вчинкові, у кожній ситуації.[12;47] Визначення самовиховання як діяльності людини, спрямованої на змінусвоєї поведінки та якостей, звичайно, досить широке і може стосуватисябудь-якої форми самовиховання, тобто формування людиною як соціальнепозитивних, так і соціальне негативних якостей (наприклад, таких, якіндивідуалізм, жорстокість, прагнення до наживи, що свідомокультивуються деякими людьми).
Отже, якщо виховання дитини починається з її пізнання, то самовихованнябере свій початок із самоусвідомлення, усвідомлення себе як особистостіі свого місця в суспільній діяльності людей. Основний критерій оцінкивиховного педагогічного впливу визначається рівнем сформованості вособистості прагнення до самовиховання.[9] Потреба у самовихованні та можливість його реального здійсненнявиникають на певному, досить значному рівні розвитку особистості. Заданими психолого-педагогічних досліджень, здатність до самовихованнявперше зявляється в учнів підліткового віку, що зумовлюєтьсяособливостями дітей на більш ранніх вікових етапах - у дошкільному та молодшому шкільному віці, що є необхідною підготовчою основою, яказалежно від її суті може мати різний вплив на самовиховання особистостіу наступні вікові періоди. Важливою умовою виховання є вироблення вдитини з ранніх років здатності досамостійної духовної діяльності,прагнення вдосконалювати самого себе.[6] Усвідомлене самовиховання здійснюється в трьох основних напрямках: - розвиток моральних і емоціонально-вольових рис і якостей; - вдосконалення розумових здібностей і процесів; - фізичне загартування і зміцнення свого здоровя. Залежно від цілей і завдань самовиховання може бути епізодичним ісистематичним, позитивно і негативно спрямованим. Але чим швидше людинасформує в себе особистісно та соціально цінні якості, тим менше зусильдокладатиме їй для того, щоб постійно підтримувати їх, удосконалюватисебе в фізичному, моральному та духовному аспектах. Самовиховання можебути також частковим і тотальним, тобто спрямованим на формування абовикорінення яких-небудь окремих рис особистості або на всебічний їїрозвиток. Нарешті, самовиховання може бути індивідуальним і колективним,тобто воно може здійснюватись окремими індивідами самостійно, а також уколективі.[8]У самовихованні проявляється активна життєва позиція особистостістосовно себе і тієї діяльності, якою вона займається.
Самовиховання потребує: - активного усвідомлення особистістю свого “я” (самосвідомість); - відносин з оточуючим світом (світогляд); - свого життєвого досвіду; - самого процесу роботи над собою. Самовиховання вимагає активного самокерівництва своєї поведінки,планування способу життя, діяльності. Самовиховання потребує інтенсивної психічної активності особистості(уяви, памяті, уваги та ін.). Самовиховання - це вольовий процес, в якому регулюється весь спосібулюється весь спосібжиття людини.[1] Отже, самовиховання - це систематична, послідовна робота особистості зудосконалення своїх позитивних і усунення негативних якостей. Тількичітко визначившись у своїх сильних і слабких сторонах, людина ставитьзавдання розвинути себе, збагатити свій творчий потенціал - здібності,потреби, смаки, інтереси, цінні особливості характеру, волю, духовнийсвіт, моральні якості, одночасно усуваючи свої недоліки. Але оскільки в основі кожної особистісної якості лежать звички, то самовиховання іявляє собою, власне кажучи, формування позитивних звичок і викорінюванняшкідливих, що заважають у житті.[18]1.3. Психолого-педагогічні основи самовиховання учнів молодшого шкільного віку.Виховання й самовиховання - дві сторони єдиного процесу формування особистості. Під самовихованням розуміється свідома, цілеспрямована й самостійна діяльність, щовиникає в результаті активної взаємодії особистості із середовищем, що впливає на розвиток і вдосконалювання особистості.
Дослідження, проведені радянськимипсихологами й педагогами, переконливо довели, що особистість є активною силою не тільки в перетворенні навколишнього світу, але й у власному її формуванні (А. А. Арет, А. Г. Ковальов, А. И. Кочетов, Л. И. Рувинский і ін.) У молодшому шкільному віці в порівнянні з дошкільним, у виховному впливі примус набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, разом з вимогливістю до дітей, піклуються про розвиток у них самосвідомості, допомагають учням самостійно розбиратися в поганих вчинках і діях. Корисними щодо цього будуть індивідуальні бесіди, під час яких педагог спонукає дитину задуматися над собою, учить стримувати себе, виправляти свої помилки та свої недоліки.[5] Важливу роль у самовихованні молодших школярів грає трудова діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє подальшому, розвитку самостійності.
У процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу і її результати,змінюється відношення до неї.[20] З обліком фізіологічних і психологічних особливостей дітей молодшого шкільного віку, елементи самовиховання доцільно зєднувати з рухливими іграми. Ні в якому іншому виді діяльності не проявляється стільки самостійності, невтомності, товариства йсамовизначення, як у грі.[1] Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого шкільного гра має неоціненне значення. Неухильна відповідність правилам гри вже і є самовихованням. Для самовиховання молодшим школярам менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони займаються, завжди присутній елемент гри, і це цілком природно, адже в цьому знаходить висвітлення особливість психіки дітей цього віку.[6] У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення, діючим засобом є змагання: “хто краще? хто веселіше? хто швидше?” Таке змагання повинне сприяти вихованню загальної взаємодопомоги, колективізму, розвитку почуття відповідальність за честь колективу. У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що негативно позначається в їхньому характері, тому педагогові, підсумовуючи ігри або змагання, треба до оцінювати весь колектив, а не вибраних (хто краще змагався) дітей. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю.[1]
Всі види діяльності молодших школярів - навчання, праця, ігри, виконання суспільних доручень, спостереження за природними явищами, ведення календаря погоди й т.д. - при вмілому педагогічному керівництві стають засобами самовиховання дітей . Знаючи позитивні якості й недоліки кожного учня, учитель допомагає учням відповідно розподіляти свої суспільні доручення. Разом з тим направляє діяльність кожного учня для виховання в себе тих якостей, яких йому не вистачає, спостерігає за самовихованням, дає поради.[19] Для дітей молодшого шкільного віку важливим є те, щоб самовиховання не обмежувалося школою, але й продовжувалося вдома. Тому батьки повинні додержуватися кількох педагогічних порад: чітко спланований робочий день дитини допомагає заощаджувати час, додержуватися прийнятого розпорядку. Допомагає самовихованню складання зобовязань членами родини. Наприклад, батько пропонує синові щодня, незважаючи на погоду, бігати й приймати душ. Можна рекомендувати складання зобовязань до сімейних свят. Наприклад, до дня народження бабусі батько обіцяє виконати робочий план на 110%, син -- закінчити навчальну чверть без зауважень учителя, відмінно виконувати суспільні доручення. Стимулює самовиховання дитини педагогічний зразок, коли дорослі говорять дитині про те, над чим йому варто попрацювати, щоб виховати в собі потрібні якості характеру, домагаються усвідомленого прагнення дитини до зразка. Допомагає в цій роботі звертання до розумної книги, історичних героїв, позитивних персонажів телепостановок, кінокартин.[5] Діючим засобом самовиховання є самозвіт школяра. Його можна проводити в умовах родини. Наприклад, Першого травня або в Новий рік за сімейним святковим столом можна розповісти, яких успіхів домігся кожний зі членів родини, як виконані особисті зобовязання батьком, матірю й дітьми. Можна зробити сімейний фотомонтаж про успіхи всієї родини.[2]
Уже молодшому школяру варто рекомендувати брати нескладні особисті зобовязання (наприклад, читати молодшому братові книжки, навчити його грати в шахи, шашки), формулювати правила особистої поведінки, віддавати собі подумки наказ, предявляти до себе строгу вимогу й ін. Безперечно, ці засоби самовиховання ефективні лише в родині, де дружний колектив і всі члени його активно працюють над собою, батьки являють приклад відношення до справи, де упор ставитися на в досягненні поставленої мети . Учитель повинен добре знати функції родини в суспільстві, психолого-педагогічні основи успішного виховання дітей, знати причини, які можуть викликати труднощі у вихованні дітей у родині, вміти допомогти батькам у здійсненні індивідуального підходу до дітей.[11] Результат виховання дітей залежить від того, як школа здійснює єдиний підхід до дітей, від уміння колективу, учителів підтримувати авторитет батьків, допомагати їм у становленні й зміцненні справжнього авторитету. Учитель - це своєрідний диригент, в оркестрі якого - діти, їхні батьки, дідусі й бабусі, громадськість. Від уміння диригувати цим складним «оркестром» залежить вихованість і освіченість учня.[9]